православна класика

Маленький мальчик нашел Типикон,
Стал на шестнадцать читать он канон.
Весь монастырь был в уныньи и страхе -
Все из него убежали монахи.

Маленький мальчик нашел Патерик.
Во глубину исихазма проник.
Ел в день по маленькой черствой просфорке -
Тело его отыскали в каптерке.

Священичі молитви Утрені

У сучасній літургійній практиці більшості церков візантійського обряду священик мовить 11 або 12 т.зв. "світильних" молитов у той час коли вірні або хор співає шестипсалм’я. Нелогічність такої практики є більш ніж очевидною, адже завданням молитви священика є впровадити вірних у таїнство молитви, дати поштовх до глибшого осмислення тої чи іншої частини богослужіння, вознести в імені церкви (і це вона - церква - повинна потвердити своїм "Амінь") славослов’я, прохання,

Постное

Клим Молотков

*****

Открывши древний Типикон,

Раздел; устав постов,

Прими отеческий закон,

И духом будь готов,

Потратить деньги на еду,

Священный постный стол,

Изюм, орехи на меду,

Солений разносол,

Із притчами через піст

У сучасній тріоді поряд із відомими тижневими пам’ятями (Неділя православ’я, Григорія Палами, Хрестопоклінна неділя, Марії Єгипетської та Йоана Ліствичника) можна зустріти також канони та стихири присвячені розважанню над притчами із Євангелія св. Луки. Виглядає, що ця традиція походить із Єрусалиму. За Карабіновим до X-XI ст., єрусалимська церква мала власну добре і майстерно підібрану систему євангельських зачал для 40-ці. Ось у якому вигляді представляється вона за вже згадуваним синайському євангелістарію № 210 9-10 ст.:

Із епістолярної спадщини :) (про літургійні намірення)

Знов проблеми з часом. Багато про це думав, але не мав нагоди написати, поки не змусили у листуванні :)
А) Поминання у літургійній традиції від самих її початків існувало як додаток до вселенського богослужіння сповненого один раз і назавжди Ісусом Христом. Саме тому, поминаючи на анафорі окремих святих і вірних (живих і усопших) ми завершуємо його словами "і всіх і все", висловлюючи ними нашу неспроможність пом’янути кожного зокрема. У анафорі св.Василія це гарно описано наступними словами: "і всіх, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей Твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату милість Твою, даючи всім те, чого просять на спасення. А кого ми не пом’янули, через невідання, або забуття, або через множество імен, Ти сам пом’яни, Боже, що знаєш вік і ім’я кожного, знаєш кожного від лона матері його." Таким чином поминання на літургії є передусім намаганням церкви поіменно вказати і залучити до літургійної молитви всіх вірних, які за нашою вірою мають надію спасіння у Христі. Виділення окремих святих і вірних є радше через неможливість пом’янути поіменно всіх. Ця логіка була збережена і після приєднання нашої церкви до римської внаслідок Берестейської унії. Таким самим є ставлення до поминань римською церквою як можна побачити із молитви намірення, яка була надрукована у наших часословах і служебниках за митрополита Шептицького. Щодо богослов'я поминань, воно дуже важливе з огляду на особистість кожного християнина. Бог не спасає людство взагалі, Він спасає конкретних людей, людей, яких ми знаємо, пам'ятаємо і віримо, що вони у Христі моляться за нас і потребують наших молитов. Господь є Богом не мертвих, а живих.
Б) Щодо інтенцій у їх сучасному розумінні, то шукати їх витоків раніше латинського середньовіччя годі. Вони з'явились як наслідок великої кількості священиків, яких треба було утримувати і яким початково багатші люди "наймали" особливі моління "лише за свої наміри" до яких не можна було долучати інших. 
Дискусії із протестантами, особливо із кальвіністами, привели до потреби наголошення на євхаристії і тому на Заході вона починає ставати особливішим, "кращим від інших", богослужінням, яке і наймають для своїх потреб.
Такий "інтенційний" ексклюзивізм є досить чужим духові особливо євхаристійної літургії, яка передусім є таїнством єдності і причастя УСІХ у Христі, місце, де "житейські печалі" радше потрібно "відкласти", якщо ми хочемо "прийняти Царя ВСІХ".
В) Щодо літургійного місця інтенцій і поминань, то початково як на Заході так і на Сході вони були передусім на богослужіннях добового кола зокрема на утренях (парастас, молебні), оскільки євхаристія була передусім святковим богослужінням, де мовлення особистих намірень було явно другорядним.
У требнику римського видання одна із частин є збірником молінь (книга молебних піній), створених саме для особливих потреб для окремих членів церкви.
У контексті повернення до джерел, до витоків нашої духовості і до очищення від латинізації абсолютно необхідно повернути давню традицію молебних піній і звільнити євхаристійну літургію - основне богослужіння у нашій традиції - від "відмовлянь інтенцій і поминань", яка перетворює її de facto на молебень і через щоденне повторення позбавляє належної їй унікальності і величності.

Намірення єрейське перед літургісанням

Я, (ім’я), недостойний ієрей хочу літургісати і звершувати Таїнство Тіла і Крові Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа на хвалу всемогутнього Бога і всієї Церкви за всіх, хто віддався моїм молитвам взагалі і зокрема за (ім'я) і за добрий стан святої вселенської Церкви, а також за всіх живих і усопших за яких Ти, Боже мій, знаєш і хочеш, щоб я молився і літургісав.

Радість і мир, виправлення життя, час істинного покаяння, благодать і утішення Святого Духа і перебування в добрих ділах хай дарує нам всемогутній Господь. Амінь.

(папа Григорій XIII)

Ризу подай мені світлу

Написав швиденько нині для Томаса Немета, але, думаю, буде цікаво ще для когось :)

Зовсім не доходять руки до написання двох літургійних розвідок про колір богослужбових риз та про богослужіння страсного і світлого тижнів. Коротко скажу основні ідеї.

І. Щодо риз. Думаю, що у питанні кольору риз, як і у більшості питань нашого літургійного благочестя треба дуже чітко розрізнити дослідити дві складові: а) status quo сучасної практики, який у більшості не дуже звертає увагу на якісь богословські підґрунтя літургійної практики і просто цитує приписи соборів чи якісь інші постанови або покликається на “довголітню традицію” без подальших уточнень її релевантності; б) богословське підґрунтя тої чи іншої практики у світлі: 1) цілості нашої літургійної традиції, 2) внутрішньовізантійської (греки, мелхіти, румуни, серби, росіяни, ітд.) традиції, 3) вселенської (александрійська, антіохійська, римська і інші літургійні родини) традиції. Останнє, на мою думку є преважливе, оскільки перш ніж почати інтерпретувати чи впроваджувати якісь фіксації існуючих традицій необхідно знати як вони відповідають цілості нашої традиції.

На мою думку, колір барви має передусім залежати не стільки від “причини” святкування (мученик, богородиця, Христос, Святий Дух ітд.), скільки від богослужіння, яке ми святкуємо. Для мене взагалі абсурдною є традиція вживати для євхаристійного богослужіння будь-якої іншої барви окрім світлої, оскільки євхаристійна літургія незалежно від дня святкування (Пасха, П’ятдесятниця, Різдво, Введення в храм чи Воздвиження чесного хреста) є святкуванням Воскресіння Христового. Священик у євхаристійній літургії завжди є образом ВОСКРЕСЛОГО Христа. Він не є образом Богородиці, св.Петра, св.Стефана ітд, але ЗАВЖДИ образом Христа. Саме із цієї причини у постові дні не було євхаристійної літургії. Бо святкування воскресної перемоги Христа вважалось несумісним із практиками покаяння, сумування ітд. Нічого іншого у цьому контексті не говорить церква аж донині. Конституція про святу літургію ІІ Ватиканського собору говорить про те, що будь яке СВЯТКУВАННЯ у церкві є закорінене у святкуванні воскресіння Христового і його виявом у Богородиці, святих, тощо. Тому для мене однозначним є те, що на євхаристійній літургії ЗАВЖДИ мали б вживатися ризи світлого кольору. Звичайно, у різні свята можна було б якось підкреслювати це, наприклад зміною білих-золотих-блакитних-зелених, але це у кожному разі мали б бути ризи світлої барви.

Інша справа — особливі богослужіння — треби, освячення, благословення, навіть певні богослужіння добового кола (напр. у пості, особливо у страсну седмицю) могли б мати певного чину покаянну символіку фарб. Але і тут та сама проблема — що ми святкуємо на тому чи іншому богослужінні? Від цього повинна відштовхуватись літургійна практика. Наприклад на похороні. Ми звикли до того, що похорон — сумне богослужіння, тим не менше чин похорону є нічим іншим як наслідуванням воскресного чування — святкуванням воскресіння Христового. Найдавніші тексти, до депресивних, перевантажених покаянними нотками, монаших піснеспівів типу “плачу і ридаю, коли роздумую про смерть” сповнені надії на спасіння, віри у перемогу Христа над смертю, любові до воскреслого Христа, дорогою якого іде наш усопший (не померлий) брат чи честра.

Коротко кажучи, нам все ще бракує солідного літургійного богослов’я святкування. Здорової містагогії, яка б вказала не лише на сентиментальний бік нашого богослужіння (це теж повинно бути, якщо ми не хочемо перетворитись на богословських роботів), а й на здорове богословське ісповідання нашої віри.

ІІ. Щодо великої суботи. Проблема не у “надгробному”. Проблема у тому, що в нашій літургійній традиції задля “пасторальної зручності” все змістилося на пів дня наперед, починаючи від Великого четверга. Так, вечірню з літургією Василія Великого звершують у четвер зранку, Утреню страстей у Четвер ввечір, вечірню з виставленням плащаниці в п’ятницю зранку, єрусалимську утреню в п’ятницю ввечір, вечірню з літургією Василія (яка до речі і є властивою літургією Воскресіння, бо саме там вперше читають євангеліє воскресіння!!!, на Золотоустого взагалі нема воскресного євангелія!!!) в Суботу зранку.

Ця “пасторальна традиція” просто поставила все з ніг на голову. Вечірню з літургією Василія В. у суботу ніхто не вважає воскресним богослужінням. В умах не лише вірних, але і більшості священиків це якесь дивне богослужіння із незрозумілим перевдяганням. Ясно, що у суботу люди ще приходять поцілувати плащаницю і ніхто її не збирається нікуди забирати. А “надгробне” в суботу ввечір є лише величезним скороченням єрусалимської утрені, після якої і мали б забирати плащаницю на престіл.

Проблема вирішилася б сама собою, якщо б ми змогли (як римокатолики це зробили ще до ІІ Ватикану!!!), поставити богослужіння страсного тижня на їх властиве місце, відновити triduum paschale:

Велика п’ятниця:

в четвер уввечір: вечірня з літургією Василія (встановлення євхаристії)

у п’ятницю вдосвіта: утреня страстей (12 євангелій)

Велика субота:

у п’ятницю ввечір: вечірня з виставленням плащаниці

в суботу зранку: єрусалимська утреня (сидіння при плащаниці, після утрені її заносять на престіл)

Неділя Воскресіння:

в суботу пізно ввечір: вечірня з хрещенням і літургією Василія (пасхальне чування)

в неділю зранку: воскресна утреня та літургія Золотоустого

Тоді не потрібно було б жодних “надгробних”, символіка кольору риз не порушувалася б, богослужіння відповідали б своєму питомому місцю доби і нам би не доводилось “пришедше на запад солнця” “ісполняти утреннюю молитву Господеви”, роблячи вигляд, шо все в порядку.

Абсолютно те саме у Навечір’я Різдва-Богоявлення. Не було б проблем із літургійною барвою, якщо б вечірні з літургіями Василія Великого звершували дійсно в НАВЕЧІР’Я, тобто ввечір перед святом, а не зранку попереднього дня, який є останнім днем посту, а тому днем строгого посту.

Мирна ектенія із літургії св.Климента

Мирна ектенія із літургії св.Климента

(Апостольські конституції кн.8 [IV ст.])

Тільки вірні, приклонімо коліна.

Помолімся Богові через Христа Його, всі суголосно Богові через Христа Його помолімся.

За мир і добре стояння світу і святих Церков помолімся, щоб дав нам Бог усього неперестанний і невід’ємний мир Свій, щоб у повноті, яка по благодаті чеснота постійна нас зберегла.

За святу соборну і апостольську Церкву, що від країв до країв, помолімся, щоб зберіг її Господь непохитною і несхвильованою і зберіг до кінця віку основану на камені.

І за тутешню святу область помолімся, щоб Господь всього сподобив нас неослабно слідувати пренебесному Його упованню і воздавати Йому безперестанний довг моління.

За всяке єпископство, яке під небом, що право править слово Твоєї істини, помолімся, і за єпископа нашого Якове і області його помолімся, за єпископа нашого Климента і області його помолімся, за єпископа нашого Еводія і області його помолімся, щоб обдаровував їх Бог щедрот святим Своїм Церквам здоровими, чесними, довгоденствуючими, і подав їм чесну старість у благочесті і правді.

І за пресвітерів наших помолімся, щоб звільнив їх Господь від всякого неправого і лукавого діла і подав їм пресвітерство здорове і чесне.

Тільки вірні, приклонімо коліна.

Помолімся Богові через Христа Його, всі суголосно Богові через Христа Його помолімся.

За мир і добре стояння світу і святих Церков помолімся, щоб дав нам Бог усього неперестанний і невід’ємний мир Свій, щоб у повноті, яка по благодаті чеснота постійна нас зберегла.

За святу соборну і апостольську Церкву, що від країв до країв, помолімся, щоб зберіг її Господь непохитною і несхвильованою і зберіг до кінця віку основану на камені.

І за тутешню святу область помолімся, щоб Господь всього сподобив нас неослабно слідувати пренебесному Його упованню і воздавати Йому безперестанний довг моління.

За всяке єпископство, яке під небом, що право править слово Твоєї істини, помолімся, і за єпископа нашого Якове і області його помолімся, за єпископа нашого Климента і області його помолімся, за єпископа нашого Еводія і області його помолімся, щоб обдаровував їх Бог щедрот святим Своїм Церквам здоровими, чесними, довгоденствуючими, і подав їм чесну старість у благочесті і правді.

І за пресвітерів наших помолімся, щоб звільнив їх Господь від всякого неправого і лукавого діла і подав їм пресвітерство здорове і чесне.

За тих, що на штольнях і полонених, і у в’язницях і кайданах задля імені Господнього помолімся.

За тих, що в гірких роботах трудяться помолімся.

За ворогів і ненависників наших помолімся, за тих, що переслідують нас імені ради Господнього помолімся, щоб утихомирив ярість їх, розсіяв Господь гнів їх проти нас.

За тих, які не у церкві і за заблуканих помолімся, щоб навернув їх Господь.

Младенців Церкви помянімо, щоб Господь, звершив їх у страсі Своєму, привів в міру зросту.

Один за одного помолімся, щоб зберіг і охоронив нас Господь благодаттю Своєю до кінця і визволив нас від лукавого і від всіх спокус, тих, які творять беззаконня, і окормив нас у пренебесне царство Своє.

За всяку душу християнську помолімся.

Спаси і піднеси нас, Боже, милістю Твоєю.

Встаньмо. Помолившись належно, самі себе і один одного Живому Богу через Христа Його віддаймо.

Як відродити богослужіння добового кола?

Як відновити зацікавлення отців до служіння богослужінь добового кола?

Відповідь на це дуже проста - дати можливість отцям служити стипендії на кожному богослужінні. Насправді кожне літургійне богослужіння є ділом Христа-архиєрея і молитвою церкви разом із своїм главою до Отця і у Святому Дусі. Для того ми і молимось епіклетичну молитву "Царю небесний" на початку кожного богослужіння. У давній Візантії так і було. Імператор Юстиніан тому й міг зобов'язувати священиків до молитов добового кола, бо вони за це отримували гроші. Відгомін цього залишився на молебнях, які по суті, є лише модифікаціями звичайних утрень, на яких молились у намірі жертводавців. Те саме на парастасах, на які і досі приносять хліби та іншу їжу. А у сучасній літургійній практитці Павлів принцип "робітник вартий своєї винагороди" стосується виключно євхаристійної літургії та треб і тим самим якось навіть вихоплює їх із цілості літургійного життя церкви.

Проблема також у євхаристійній монокультурі, яка передбачає якусь онтологічну вищість одного богослужіння над іншими і трактує останні як свого роду приготування до нього, що є абсолютним нонсенсом. Дбати треба за розвиток свідомості того, що Христос реально присутній у кожному літургійному богослужінні церкви - основне твердження конституції про святу літургію ІІ Ватиканського собору!

Присутність Христа в літургії

КСЛ 7. Задля звершення такого великого діла Христос завжди присутній у своїй Церкві, передусім у літургійних діях. Він присутній у Жертві Божественної Літургії і в особі служителя, [...] і головною мірою – під євхаристійними видами. Він присутній своєю силою у святих Таїнствах таким чином, що коли хтось хрестить, – хрестить сам Христос. Він присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві читають Святе Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них” (Мт. 18:20).

Про спосіб читання молитов Божественної Літургії

Про спосіб читання молитов Божественної Літургії

Переклад окружного послання Синоду ЕлладськоїЦеркви від 31 березня 2004 року.

Афіни, 31 березня 2004, N 2784.

ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ

Високопреосвященним Митрополитам Грецької Церкви

Тема: "Про спосіб читання молитов Божественної Літургії"

Високопреосвященним у Христі братам,

Священний Синод Церкви Еллади, постійно і незмінно піклуючись про скріплення "благоприємного служіння Богу", і прийнявши до уваги висновки щодо цього питання Особливої Синодальної Комісії Літургійного Відродження, цим Окружним Посланням бажає звістити Вам - а через Вас і "всій повноті Святості нашої Святої Церкви Еллади" – те, що стосується способу читання молитов на Божественній Літургії, щоб співучасть всього "народу Божого" в тому, що звершується, читається і співається у ній, стала вселенською і, разом з тим, вповні осмисленою.

Спосіб читання молитов у минулому спонукав до появи протилежних суджень. А оскільки мова йде не лише про питання обрядового значення, а й стосується спасіння народів через свідому участь у Божественній Літургії, необхідне точне знання історії і богословської специфіки цієї проблеми, щоб можна було зробити правильні висновки і застосувати їх в сучасній літургійній практиці.

Свідоцтва перших восьми століть (тобто до перших збережених рукописних євхологіонів) вказують на те, що народ чув молитви Літургії. Це можна довести чи свідоцтвами про відповідь "Амінь" на молитви ієрея (Юстин, Діонісій Александрійський, Єронім), чи очевидними вказівками, що молитви "були чутні" для народу (Діонісій Александрійський, 19-й Канон Лаодикійського Собору, житіє прп. Меланії), чи вживанням дієслова "мовити" щодо молитов Божественної Літургії (Василій Великий, Григорій Богослов), чи місцями з праць Златоуста про ієрея, який "переймає голос народу" і звершує богослужіння, а також про церковне тіло, яке возносить благодарні молитви "єдинодушно" і "єдиним гласом". Додамо сюди і другорядне свідоцтво про читання молитов Божественної Літургії чутно для народу, наявне у дуже важливому тексті Апостольського Передання, у якому вказується, що єпископ молиться "потихо" під час обряду облачення, однак "возносить" євхаристійні молитви перед жертовником.

Це єдине передання співзвучне із посланням апостола Павла (1 Кор. 14, 16-17) про те, що член народу Божого (лаїк) не може відповісти "Амінь" на молитви ієрея, якщо не розуміє їх (відповідно і якщо не почує їх). Попередньо згадане 19-е правило Лаодикійського Собору покликається на три молитви вірних на Божественній Літургії: першу мовиться "в мовчанні" і вона відноситься до достоїнства служителя, тоді як дві інші звершуються "через виголошення". Це свідоцтво також є унікальним за перші шість століть свідоцтвом про молитву, яку читають тихо, хоча слід зазначити, що вона не стосується центрального ядра Літургії, тобто Святої Анафори. Лише на межі 5-6 століть несторіанський письменник Нарсис говорить про читання молитов анафори "у мовчанні". Цій практиці протидіяла Православна Церква через 137-ю Новелу Юстиніана, в якій підтверджується вселенське передання про те, що молитви Літургії належить возсилати "не в мовчанні, а чутним для віруючого народу голосом".

Передання про спосіб читання молитов вголос для народу - ясне, єдине і вселенське. У світлі цього передання ми можемо прийти до розуміння богослов’я "таїнственності" і "тайни", яке відобразилось у євхаристійній термінології багатьох церковних письменників після IV століття і досягло найвищого розвитку у творах Ареопагітики та у візантійських коментаторів Божественної Літургії. Мова не про чин тайного читання молитов (як дехто стверджує), оскільки такий напрям суперечив би літургійному переданню перших шести століть, а про змагання до того, щоб Літургія стала точкою відліку "містагогійного оглашення" ("містагогії" — за висловом святого Максима Ісповідника).

Збережені рукописні євхологіони з кінця VIII століття потверджують попереднє літургійне передання; вони свідчать, що "тайно" читаними (тобто цілком нечутними) були молитви: "Ніхто не достойний…" у Божественній Літургії, "Благоутробний і милостивий Боже" у чині Хрещення і "Господи Ісусе Христе Боже наш…" в чині Великого освячення води на Богоявлення; а "мовленими вголос" (тобто мелодійно читані святковим гласом) були заамвонні молитви Літургії, молитва "Великий Ти, Господи…" на Хрещенні і Великому освяченні води на Богоявлення, а також "Пречистий, Нескверний…" у чині Коліноприклонення. Що ж стосується майже усіх інших молитов, євхологіони безпосередньо чи опосередковано свідчать, що їх возносили "тихим голосом", до чого закликає цілий ряд уставних вказівок.

Отож, думка про те, що молитви читали або тихо, або "виголошували", як звичайно говорять, помилкова. Правильним, із дослідження традиції рукописних євхологіонів, є те, що дуже мало молитов - абсолютно визначених - читали потиху чи "виголошували", тоді як більшість читали "тихим голосом", але "чутно" для народу, тобто так, щоб народ їх чув. Це - літургійна традиція Церкви, яку покликана перейняти сучасна літургійна практика. Окрім молитви Херувимської пісні, яку предстоятель має читати про себе і чутно для співслужителів, і Заамвонної молитви, яку він має читати голосно, усі інші молитви служителю слід читати тихим голосом, що зберігає зміст Таїнства, "Літургії", скріпляє благоговіння молільника і, врешті-решт, "тайно-водить".

Спосіб читання вголос тихим голосом, одночасно, зберігає післяхрещальне піклування "містагогійного оглашення", адже всі вірні після Хрещення - "тайноводимі" і більше не "оглашаємі". Для хрещених земне життя - це єдина Світла Седмиця, збереження білих одеж Хрещення до пришестя "Нового дня Господнього" зустрічі Господа, який гряде. Як "тайноводимі", вони повинні навчатися у Таїнстві богослужіння, а це навчання стається, окрім іншого, і через чутне для вірних читання молитов. Тому, спосіб мовлення молитов не повинен залишатись лише питанням обрядових правил, але має стати спонукою для навчання ("містагогійного оглашення") з боку пастирів і учителів Церкви.

На основі цих літургійних та історично-канонічних даних ми можемо виголосити думку і, підсумовуючи, сказати наступне:

а) Все у Божественній Літургії має своє належне місце, і ніщо не повинно залежати від релігійного, емоційного чи пієтичного настрою служителя.

б) Дії, які звершуються в часі Божественної Літургії, мають есхатологічний характер; їх переживають не стільки через ум і думку, скільки через "серце" – саме таким чином, як цей термін розуміється в святоотцівському богослов’ї тверезості ума.

в) Окрім того, вірні мають отримати від цього користь і усвідомити, що в Божественній Літургії вони не "звершують" Таїнства разом з ієреєм, але спільно з ним приймають участь у ньому; оскільки перша точка зору, як віра і сприйняття, є типово протестантським розумінням і практикою, яка спростовує як "ієрархічність" і "ієрархію" в Церкві, так і розрізнення у ній благодатних дарів. Саме це й може статися і несвідомо закріпитися "як віровчительна істина" у православному Народі Божому в результаті нерозсудливого читання молитов "возгласно" чи "велегласно".

г) Читання молитов "тихим голосом", але не "пошепки", як їх звичайно читають в пізнішій практиці, дає вірним можливість слідкувати за почерговістю зміни молитов і виголосів, та канонічної структури Божественної Літургії, яку дуже часто "порушує відрив молитов від свого місця і зв’язку з читаним і співаним контекстом" (Окружне Послання Священного Синоду N 2683 від 8.11.1999).

д) Ця вказівка на "тихогласся" молитви, окрім всього іншого, буде оберігати ієреїв від недбайливості чи повного занедбування свідомого читання молитов, від механічного їх мовлення і вичитування, від, так званого, «пробігання їх очима», а вірним зрозуміти, що ієрей у Божественній Літургії не вимовляє тайно якісь магічні фрази, але звершує і возносить в їх (вірних) імені "молитви, моління і жертви безкровні" за всю повноту Церкви.

е) Врешті, досить знаковим є те, що видавнича організація "Апостольське Служіння" Грецької Церкви, після одобрення нашого Священного Синоду і недавньої доповіді на ньому Блаженнішого Митрополита Сервіона і Козані пана Діонісія, нещодавно здійснила вказану і узгоджену з древнім та істинним переданням Церкви публікацію молитов і виголосів у відповідних літургійних виданнях (Архиєрейському Служебнику і Служебнику), із заміною обрядового терміну "тайно" на термін "тихим голосом".

Враховуючи це, ми закликаємо Вас заохочувати пресвітерів Вашої Священної Митрополії служити "зі страхом Божим і вірою", та особливим благоговінням на богослужінні, співдіяти свідомій участі у ньому вірних, в тому числі і через читання молитов "тихим голосом", віддаляючись від всякого формалізму і пієтичного сприйняття та настрою в своєму служінні, як, також, і сакраменталістичних проявів та ознак "театральності", і змагати, головним чином і передусім, до есхатологічної Трапези Царства Божого, тобто до "Божественного Причастя".

† Архиєп. Афінський ХРИСТОДУЛ, голова.

† Дидимотихоса і Орестиади Никифор.

† Мітіліни, Ерессоса і Пломарія Яків.

† Лимноса і Св. Евстратія Єротей.

† Гуменіси, Аксіополіса і Полікастра Димитрій.

† Верії і Науси Пантелеймон.

† Дрійнуполіса, Погоніани і Коніци Андрій.

† Гітіоса і Ітилоса Хризостом.

† Димитріади і Алміра Ігнатій.

† Кіфіри Кирил.

† Тесаліотіди і Танаріотерсал Теокліт.

† Кесаріани, Вірона і Імітоса Даниїл.

† Гідри, Спецон і Эгіни Єфрем.

Секретар † Архим. Хризостом Скліфас.

Здоровий глузд як ключ до осягнення таїнства

Церква живе Словом і Таїнством. Словом, яким Господь постійно і наново до нас говорить, Таїнством у якому Він реалізує своє Слово. У Таїнстві, і тут маю на увазі не конкретно якесь із семи церковних таїнств, але Таїнство Воплочення Сина Божого, звершене у Його різдві, страстях, смерті, воскресінні, вознесінні і зновупришесті, Господь назавжди пов'язав Себе із нами передусім задля того, щоб ми могли пізнати Його. Чуючи Слово і маючи досвід живого Христа передусім у літургійній молитві церкви ми маємо можливість єднатись із Ним і пізнавати Його. 

Кондак на Різдво Христове

Кондак на Різдво Христове, глас 3,

з акростихом Τού ταπεινού Ρωμάνου ύμνος (смиренного Романа гимн)

Проіміон

Діва днесь преістотного родить і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви зо звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале – превічний Бог.

1 Вифлеєм відкрив Едем, прийдім погляньмо,

ми знайшли радість у схованці, ходім візьмімо

дарів райських у печері.

Там об’явився корінь ненапоєний, що проріс пагоном,

там знайшлася криниця невикопана,

з якої давніше жадав пити Давид,

там Діва, що народила Дитя,

відразу втамувала спрагу Адама і Давида.

А тому поспішімо туди, де народилося

дитя нове, предвічний Бог.

2 Батько матері волею своєю став сином,

спаситель дітей, сам дитя, лежав у яслах.

Споглядаючи Його, породілля каже:

«Скажи мені, дитино, як засіявся і як зродився Ти в мені?

Дивлюся на Тебе, моя утробо, і дивуюсь,

що годую Тебе молоком, хоч і не одружена.

Дивлюся на Тебе серед пеленок

і бачу, що квітка мого дівоцтва запечатана,

бо Ти народився, зберігши та прославивши її,

дитя нове, предвічний Боже.

Посланці-помисли у винограднику нашого життя Лк 20, 9-18

Сьогоднішнє євангеліє спонукало до кількох думок. Спробую записати. Звичайно, притча про злих виноградників і про наріжний камінь в першу чергу є образом приходу Христа у світ, стосується його безпосередніх слухачів, жителів Юдеї і Його самого. Коли читаємо ці рядки, перша реакція - дистанція від себе самих. Христос говорить до юдеїв, яких ототожнює із виноградарями, господар - небесний Отець, виноградник - обіцяна земля (заповіді закону,якщо вдатися до алегорії), слуги-посланці - пророки, син єдинородний - Ісус Христос, зазіхання на Його спадщину - ототожнення спасіння із виконанням все дрібніших приписів закону. Все дуже просто і ясно. Все ж, яким є, чи може бути, висновок для нас? Можливо все набагато глибше? Можливо слова звернені саме до нас? 

А що як виноградником є сама людина, якій Господь ввіряє її тіло і весь світ до господарювання? Що як посланцями господніми є думки всередині нас, які кличуть до звіту про плоди, можливо дуже прозаїчні, щоденні, над якими все ж треба довго працювати? Бути ввічливим до себе і навколишніх, уступити місце в громадському транспорті, сказати щось добре, уподібнюючись Богові, який творить і благословляє (говорить добре слово про своє творіння). Дбати про чистоту думок, висловлювати їх у чистоті мови. Стримуватись від надмірів, надпродукцій, виробництва задля виробництва - можливо найбільшого гріху сучасної споживацької "культури". Чи не цих посланців ми щоденно б'ємо цинізмом, висміюємо мудруваннями, вбиваємо байдужістю?

У таїнстві Хрещення небесний Отець посилає в наше серце свого єдинородного Сина. Чи не Його ми вбиваємо щодня, дбаючи про свій власний егоїзм, успіх у роботі, повагу серед друзів, визнання у світі, ігноруючи при цьому заклик Христа уподібнюватись Йому у всьому? Чи не Його - істинного наріжного каменя - ми відкидаємо будуючи замість дому молитви і перебування Божого для прослави Його імені,  вавилонську вежу, думаючи зробити своє ім'я вищим від небес?

У цьому світлі притча абсолютно актуальна для кожної людини, а передусім для кожного християнина, незалежно від рівня його духовного поступу. Господь щодня продовжує давати людям в оренду їх тіла і світ для господарювання. Він і надалі щоразу посилає слуг спитати про плоди нашої праці. А у таїнстві літургійної молитви посилає до нас свого єдинородного Сина. Добрі виноградарі і будівничі кладуть цей літургійний досвід Христа як наріжний камінь храму свого духовного життя і будують його для прослави імені Господнього. Саме у цьому сенсі треба розуміти підсумкові слова візантійській євхаристійної літургії та святкової вечірні: "Будь ім'я Господнє благословенне від нині і до віку". Ціллю і звершенням літургійного досвіду Христа є "день увесь звершений, святий, мирний і безгрішний", який ми маємо сприйняти як дар, відповідальність за звершення якого полягає у нашій співдії із благодаттю Того, якому належить слава, честь і поклоніння на віки віків.

Різдво разом

Хотів написати відразу, коли побачив як встановлюють різдвяний ярмарок на площі Ринок, але якось не виходило дотепер.

Різдво у Львові для мене викликає особливі відчуття вже кілька років. Ніяке інше свято не дає так відчути вселенськість церкви і гармонійність її святкувань із порами року. Різдво - родинне свято передусім тому, що являє святу родину. У Йосифа і Марії народжується дитина, для світу народжується Спаситель, у темряві невпевненості (Благовіщення - сумнів Йосифа - неможливість знайти нічліг) сяє Світло світу, у намагання світу зв'язати людей (перепис населення - гонитва за немовлям) приходить Той, який "у шостий день і час на хресті розірвав рукопис наших гріхів", зробив нас єдиною родиною Небесного Отця. 

Дні стають довшими, темрява відступає. І якраз у цей період глибинно відчувається прірва роз'єднаності, святкування якогось "свого", "особливого" Різдва, Різдва за старим стилем. У час, коли все творіння сходиться, щоб поклонитися Єдиному, церкви розходяться у "свої" традиції. Дві вітки католицької церкви святкують народження Того, який все поєднав у Собі у різні дні.

Римокатолики у цьому випадку, на мою думку, у кращому стані. Їх Різдво відкриває двері Новому рокові. Святкування йдуть своїм ходом, не руйнуючи пори приготування - різдвяного посту. Ми ж, грекокатолики,  мусимо придумувати диспензи від посту на Новий рік, святкувати опісля його ще раз, хоча насправді ніхто вже й не розуміє чому. Старостильне Різдво після католицького (можна сказати навіть вселенського, бо й більшість православних та протестантських церков його святкують разом)  та Нового року виглядає дивним. 

Згадуються минулорічні свята. На Стефана 9 січня різдвяний ярмарок вже не працював, будки на площі Ринок почали вже забирати. Було сумно. Сумно тому, що ми стаємо марґіналами, не вміємо відчитати знаки часу, стаємо непомітними. Сумно тому, що не даємо свідчення єдності і  навіть світ ігнорує нас за нашу зашореність. Сумно, що не вміємо цінувати здоровий глузд і заміняємо його приписами. Сумно тому, що ми їх, ці приписи, і так перепишемо, але зробимо це під тиском світу, економіки, глобалізації, боязні втратити вірних, підміни Рождества Христового попсовим кокакольним Сентаклосом.

Цікаво, коли заберуть різдвяний ярмарок цьогоріч?

Коментарі до Святого Письма

Кожен коментар до Святого Письма є певним чином обмежений, є свого роду поживою для розуму. Святе ж Письмо є передусім спрямоване до серця людини, тому найкращою лектурою до нього є просто систематичне молитовне читання. Найціннішим є те, що Бог під час такого читання відкриває конкретній людині. Зазвичай воно мало пояснює історію, мораль чи навіть богослов'я, але в першу чергу ставить людину перед лице Бога, вчить її спілкуватися з Ним, любити Його і бути відкритим на Його неосяжність, невимовність, несподіваність і велич, яка перевершує будь яке наше уявлення про Нього.
Бажаю всім плідних студій!

Свято Введення в храм Пресвятої Богородиці

Свято Введення в храм Пресвятої Богородиці

Свято Введення належить до одного із найважливіших і водночас одного із найзагадковіших свят нашого літургійного року. Воно не має прямого біблійного обґрунтування. Більшість його джерел належать до апокрифічної літератури. До важливих його джерел належить навіть Коран — священна книга мусульман.

Дуже важко судити про його історичність. Входження Марії у святая-святих належить до основних каменів спотикання у трактуванні цього свята. Тут спробую дати кілька думок щодо цього.

Діалоги екуменічні як дискусії про "віки вічні"

Поставили в фейсбуку оду митрополиту Алфеєву:

Не побачив нічого нового в словах цього шанованого в цілому світі ієрарха. Те саме говориться всюди від самих початків екуменічного руху. Не вірю я в діалоги. Я вірю в те, що церква є Тілом воскреслого Христа. 

Лк 16, 19-31 (Притча про багача і Лазаря)

Ше два тижні тому (в неділю) хотів написати кілька думок, які попередньо не приходили мені в на ум, коли читав чи чув цю притчу.

Сила християн у Христі!

Христос не залишив нам жодної книги, жодної школи, жодної доктрини. Він залишив нам лише Самого Себе. Він залишився з нами Сам: "Я з вами по всі дні до скінчення віку" (Мт 28. 20). Сила християн в тому, що Христос - з ними. (о.А.Мень)

Різдво Пресвятої Богородиці

Цього року якось особливо пережив це свято. Не думаючи особливо про його зміст якось само собою прийшло кілька думок. Вирішив записати.

Радість молитви (і кілька думок Орігена)

Вирвалось під час розмови про невислухані молитви: "Навіть якщо вам здається, що ваші молитви не вислухані Богом, вже сам факт, що ви говорили з Ним є достатньою причиною для радості!"

Про необхідність молитви із твору Орігена "Про молитву" (5-8):

Мт 17, 14-23

Євангеліє навело на думку про абсолютну неможливість зцілення без Христа і узурпації духовної влади. Причому як з боку тих, хто просить про зцілення, так і тих, які зціляють.

Хлопця кидає в вогонь і в воду в новомісяччя - образ духовної нестабільності. Духовним звичаєм старозавітного благоговіння було приносити жертви у новомісяччя і саме тоді ж проблеми в хлопця - як не в огонь, то в воду.

Мт 14, 22-34

Уривок з євангелія від Матея чим не опис Церкви і літургії? Христос відсилає учнів на середину моря очікувати Його, поки Він відпустить народи. Він іде на гору, щоб побути на самоті, помолитись Отцеві. Він молиться Отцю, але не покидає своїх учнів. Він йде до них по воді саме тоді, коли човен - образ Церкви - кидають хвилі. Сьогодні Господь невидимий для нас так як Його колись бачили Його учні, але ми мало чим відрізняємось від них. Як і для них так і для нас Христос залишається таїнством - Тим, Кого можна сприйняти за привида, або побачити очима віри і стати таким як Він. Ми бачимо Його у літургії Церкви: у образі священика, у Його слові, у таїнствах та моліннях добового кола. Багато хто, тримаючи Його перед очима йде до Нього по хвилях довіряючи Йому як Петро.  Багато хто сумнівається і  тоне, але і тоді як Петрові Він готовий подати руку допомоги і скартати за невірство.

Він йде по розбурханих хвилях цього світу до нас, до Його переляканих учнів. Наскільки ми вправлятимемось у вірі, щоб могти побачити Його,впізнати, вийти назустріч і не почати потопати, залежить від нас.

Еклезіологія первоапостолів

Дві думки приходять на ум, коли думаю про проблеми сучсних розумувань про церковну єдність. По-перше, проблематичність еклезіології символу віри. Церква "єдина, свята, соборна, апостольська". Бракує визначення, що вона також є церквою Христовою.

Дороге свинство Мт 8.28-34

Історія про гадаринсбьки х біснуватих є історією ціни свободи. Ісус приходить, для того, щоб вигнати бісів і звільнити від нечистот (свинства). І тут справжня дилема - лишитися в комфорті власного свинства, з його пастухами і відсутністю зауваження тих, кому гірше (біснуватих), чи тішитися тим, що 'втрата' твого свинства пішла на користь зцілення двом людям. Проблема в тому, що дуже часто нечистоти (свинства) настільки дорогі, що існує небезпека відмовитись від присутності Христа і надалі залишатись залежними від бісів.

Що вартніше: лишитись без свиней і тішитись присутність Бога, який звільняє людину, чи 'забити' на людину на користь власного добробуту? Ця дилема - наше щоденне життя. Невідомо чого Господь позбавить нас, нагородивши своєю присутністю. Часто ліпше лишиться з с(в)иницею в руках, ніж злинути з журавлем у небо. Але то лише земна перспектива. З чим залишимось, коли Господь покличе в небо? Чи не втече і с(в)иниця, коли наша рука ослабне?

Господь пропонує свободу коштом відмови від свиней. Вона вартніша, вона - цінність понад всі стада свиней разом з їх пастухами, які часто намовляють нас просити Христа йти далі, не мучити нас передчасно, не напружувати нас Своєю присутністю, не загрожувати тому, що ми вже 'посідаємо'.

Свині наших пристрастей падають в води хрещення - зодягнення в Христа. Позбавлення бісів звільняє місце для Христа і Святого Духа, які своєю присутністю перетворюють храм нашого тіла в обитель Бога живого.

Різдво Йоана Предтечі

Кожен з нас є предтечею когось або чогось. Ми предтечі нашої майбутньої влади, мовного питання в Україні, майбутнього нашої Церкви, її богослужбового життя. Ми предтечі екологічної ситуації, глобального потепління. Своїм словом, ділом, думками  ми готуємо майбутнє нас, нашої родини, країни та світу. Ми несемо відповідальність за майбутнє.

Йоан Предтеча був предтечею Христа. Це був вибір Бога, але також і його особистий вибір. Це особливий дар бути предтечею Бога, готувати йому дорогу.

Попри всі інші завдання, ми, християни, покликані бути предтечами повноти Царства небесного. Дароване нам у Христі, воно має зростати саме через нас предтеч цього Царства і саме про це нам щоразу нагадує свята літургія словами "Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків". А ми, в свою чергу, висловлюємо свою згоду на це величним "Амінь".

Причасна формула

В житії св.Онуфрія є цікава формула причастя: "Хай буде вам Їжею Нетлінною, Радістю Нескінченною і Життям Вічним Тіло і Кров Господа Ісуса Христа Бога нашого".

Мт. 6, 22-23 Світло тіла - око!

Світло тіла - око. Як, отже, твоє око ясне, все тіло твоє буде світле. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то якою великою буде темрява! (Мт. 6, 22-23)
Уривок із євангелія від Матея, здається говорить про християнський світогляд. Дуже часто ми дивимось на світ ніби через якісь окуляри.

Піст - школа благодарення

Більшість людей пов'язують період посту із відмовою від чогось. Не їсти м'яса, шоколаду, не говорити те, не робити сього. До мене промовив текст послання св.апостола Павла до Римлян, який у церквах візантійської традиції читають у сиропусну неділю якраз перед першим днем Великого посту. Павло дискутує із релігійними мінімалістами та максималістами, людьми, які хочуть встановлювати або ж відміняти правила. Ключовим у цьому тексті є термін "благодарення". Все, що людина робить у своєму житті вимірюється її розумінням необхідності благодарення та вмінням благодарити.

Вечірнє молитвослов’я з читанням Святого Письма

Вечірнє молитвослов’я з читанням Святого Письма

Це молитвослов’я було підготоване для потреб Духовно-пасторального відділу УКУ.

Стрітенська свічка має згуртовувати домашню церкву

Ірина Кондратюк

Стрітенська свічка має згуртовувати домашню церкву

У свято Стрітення Господнього 15 лютого на Літургії віряни освячують та запалюють свічки як символ Світла Христа. А після молитви несуть освячену стрітенську свічку додому.

Цього дня Церква згадує Євангельську подію, за якою на 40-ий день після народження Христа Діва Марія та Святий Йосиф принесли Немовля Ісуса до єрусалимського храму. Адже за Законом Мойсея кожного первістка чоловічої статі євреї мали посвятити Богові.

Про свято Стрітення Господнього та значення стрітенської свічки «Газета» спілкувалася з Василем Рудейком, викладачем літургійного богослов’я Українського Католицького Університету.

Парадокс як ключ до розуміння Різдва східною церквою

Д-р Ендрю Квінлан

Парсдокс як ключ до розуміння Різдва східною церквою¹

Греки мають для цього окреме слово. З давніх-давен їх культура відрізнялась пристрастю найменування речей.

Якби треба було підсумувати одним словом підхід східної церкви до святкування Різдва, я б вжив саме те дивне слово, котре греки люб’язно надали багатьом іншим мовам – слово «парадокс».