середа, 4 січня 2012 р.

Парадокс як ключ до розуміння Різдва східною церквою


Д-р Ендрю Квінлан

Парсдокс як ключ до розуміння Різдва східною церквою1

Греки мають для цього окреме слово. З давніх-давен їх культура відрізнялась пристрастю найменування речей.

Якби треба було підсумувати одним словом підхід східної церкви до святкування Різдва, я б вжив саме те дивне слово, котре греки любязно надали багатьом іншим мовамслово «парадокс».


Перш ніж говорити про причини мого вибору, необхідно пояснити, яким чином можна виявити те, що східні християни думають щодо певної речі.

Якщо ви хочете дізнатися, як римо-католицька церква вірить та чого навчає про Різдво Спасителя, ви, правдоподібно, знайдете це підсумованим для вас у маленькій книжечці. Ви навіть можете отримати певну уяву про це, читаючи католицьку пресу протягом різдвяного періоду.

Досвід решти церкви щодо цього є дещо відмінним. Якщо ви хочете взнати, що східна церква вірить і вчить, вам потрібно буде піти до церкви. Те, що церква вірить, вона висловлює, коли молиться, і навпаки, Кого вона визнає своїми устами, у Того вірить цілим своїм серцем.

Більшість західняків, що живуть у великих містах, можуть відвідати богослужіння східної християнської церкви. Виникає дивний досвід відчуття домашньості, і все ж не зовсім як удома.

Багатьох людей вражають кольорові іконами, ряди свічок, постійна присутність кадила та краса одеж.

Деяким римо-католикам ці взивання до відчуттів можуть викликати почуття ностальгії за часами перед ІІ Ватиканським собором. Інші приходять до висновку, що східне богослужіння піддається аматорській драматиці та дивакуватому ритуалізмові. Та поки ви не розумієте мови, котра супроводжує богослужіння, ви справді втрачаєте центральний пункт церковного життя.

Цикл богослужінь, котрі вживають у більшості східних церков, був створений греками і, як я вже зауважив, греки пристрастно словотворять.

Між читаннями зі Святого Письма, що становлять скелет кожного церковного богослужіння, вставлено сотні релігійних поем, котрі розвивають таїнства, що містяться у Слові Божому. Слухаючи ці поеми чи радше співаючи їх, ми відкриваємо те, у що вірить і що вчить церква.

Тепер, після цього всього, назад до Різдва.

Церковні святкування Різдва у східній церкві тривають три дні. День перед 25 грудня називається передсвяттям і є завершальним етапом довгого сорокаденного приготування. У передсвятті ми святкуємо сповнення Старого Завіту у Новому. Вечірня цього дня відкривається наступним піснеспівом: «Явління Христа наблизилось; сповнилися пророцтва. Тебе, що все підтримуєш руками своїми, утримують людські руки, як сам Ти зволив».

Саме це я мав на увазі, говорячи про парадокс. Він спонукає нас замислитись.

Всі ми знаємо різдвяну історію, її краса та простота переводить нас від Назарету до Вифлеєму без особливо глибоких роздумів. Образ младенця в яслах намагається принести радісну посмішку у західну церкву, а у східнохристиянському умі викликає глибоке благоговіння та шанобливість. Візантійська церква співає: «Як висловлю це велике таїнство? Слово приймає плоть; невидимий видиться, той, що не знає початку, починається».

Але чи не є це лише плодом перебільшеної богословської уяви? Чому не притримуватись простої євангельської історії?

Св. Лука наприкінці своєї різдвяної розповіді поснює, якою повинна бути реакція вірних: «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм. Пастухи ж повернулись, прославляючи й хвалячи Бога за все, що почули й побачили»(Лк.2.19-20).

Саме це і робить з нами парадокс. Він спонукає нас розважати і прославляти. Східна церква перейняла святкування Різдва від Пресвятої Діви та пастирів.

Церква розважає про цю подію в своєму серці, звову і знову викликаючи її у свідомості, а тоді спалахує спонтанною радісною піснею, прославляючи та славословлячи Бога. Церква дуже ясно бачить парадокс, котрий євангеліє передає з такою любовю.

Різдвяна історія стала для нас такою буденною, що ми більше не розважаємо над нею, і тисячі питань залишаються непочутими. Як діва може зачати? Як сталося, що Вифлеєм, останній серед юдейських правителів, став найбільшим? Як так, що неюдейські звіздарі були приведені зорею до Того, Кому справді належить почитання? Яким чином Той, Хто звільнить свій народ, зараз так дбайливо повитий пелюшками?

Знову і знову протягом різдвяних богослужінь чути ці питання. Ці питання не є знаком сумніву, але висловом глибокої пошани щодо найбільшого обявлення божественної правди.

Церковні поети, переосмислюючи різдвяну історію, перетворюють, немов через призму, цей єдиний промінь божественного світла у тисячоколірну веселку. Все дуже по-східному, але можливо, ближче до до євангельського вчення, ніж кругленьке блакитнооке дитятко Ісусик, котре вдивляється в нас із незлічених полиць «релігійних» різдвяних листівок.

Західна свідомість втратила смак парадоксу. Вона намагається дістатись до основи речей. Та можливо, в нашій збудженій квапливості дістатись до значення Різдва ми подібні до дітей, котрі зривають гарний подарунковий папір, щоб дістатись до справжнього подарунку всередині. Все ж, у скількох із нас є десь шухляда, повна шматків стрічок, клаптів паперу, котрі спіймало наше око, коли вони лежали розкидані по підлозі?

Ми підняли і обережно склали їх. Ми зберегли їх. Діва Марія не втратила нічого з її першого Різдва.

Східна церква покірно слідує її прикладу. Кожного року вона з любовю розгортає свої бататства і запрошує своїх дітей пережити парадокс.

Це свято завжди нове і ніколи не виснажує себе у святкуванні.

Бог, народжений у Вифлеємі, для віри східної церкви є Богом вічної несподіванки.

Перевлад: Василь Рудейко

1 The Advocate Magazine – Thursday 25 December, 1986 – Page 4.

Немає коментарів:

Дописати коментар