четвер, 23 березня 2017 р.

Творець чи супротивник?


 У всій цій дисусії довкола львівського сміття дуже мало звучить основного, а саме кількості продукованого нами всіма і кожним зокрема сміття. Сміття надто дешеве, щоб навчитись заощаджувати на ньому. Деякі європейські країни вже дійшли до того, щоб не лише сортувати сміття, а й платити за нього. І платити немалі гроші. Хочеш викинути папір - плати, хочеш утилізувати поліетиленові пакети - плати, хочеш вживати одноразовий посуд - плати. 
І справді, до сміття ми вже настільки звикли, що не уявляємо собі без нього нашого життя. І це стосується не лише сміття фізичного, хоча зараз саме воно смердить найбільше у Львові, та й глобально в цілому світі. Є сміття словесне. Задумаймося на хвилинку, скільки непотребу ми продукуємо нашими словами. Скільки непотрібних слів, речень, суджень виходить з нас, ізсередини наших сердець. Треба вчитись утилізувати ці відходи нашої духовної життєдіяльності. Думати більше перед тим як сказати. "Положи, Господи, охорону губам моїм і двері огорожі устам моїм" - це ми співаємо щодня на вечірніх богослужіннях, які розпочинають новий літургійний день.
Скільки непотребу, жовтої преси, неперевірених фактів, сфальсифікованих образів і подій проходить щоденно через нашу свідомість при перегляді соціальних мереж. "Не схили серця мого до слів лукавства, щоб вигадувати оправдання для гріхів" - нагадує нам знову літургія церкви. Воістину, нині криза слова і криза істини.
І відповідь не в тому, щоб знайшовся хтось, хто вироблене нами сміття утилізуватиме. Відповідь передусім у тому, щоб навчитись робити це самим. 
Господь, творячи цей світ, усі "відходи життєдіяльності" своїх творінь влаштував так, що вони не знищують, а помножують життя. Наскільки ми уподібнюємося Творцеві у нашій творчості? Чи може навпаки, ми протиставляємося Творцеві, створюючи непотріб і сміття і таким чином свідчимо про те, що ми на боці Його супротивника - сатани, який від початку свого падіння дбав лише про те, щоб суттю життя була смерть?
Сморід сміття - нагода поставити собі запитання, пора посту - знайти відповідь і силу навернутися і уподібнитися Творцеві.

вівторок, 21 березня 2017 р.

Німа церква


Для мене завжди це було дикістю, але зараз це набуває особливого поширення - німі церковні спільноти. З одного боку, люди ніби і приходять до церкви і відчувають потребу бути в церкві, відчувають необхідність перебувати в присутності Бога, а все ж ця присутність не є літургійною, такою, де усі присутні є присутніми активно, беручи повну участь у таїнстві, яке звершує Церква, тобто увесь люд Божий. 
Нині все частіше церковні зібрання є мовчазними. Священики, дяки, хори є учасниками літургійного дійства, а переважна більшість просто стоїть і чекає не звершення, а радше завершення літургійного богослужіння. 
Сказати, що така "літургія" не відповідає її задумові - не сказати нічого. Насправді, така літургія перестає бути літургією. Це радше літургійна драма. Навіть дуже мистецько виконана, ця драма не те що не будує церкву, насправді, вона нищить її. Навчившись бути спостерігачами, а не ісповідниками в церкві, вірні (а в лексиконі клерикалізованої церковної спільноти - миряни) вчаться бути мовчазними шодо церковних справ і поза мурами церковної будівлі. Не навчившись ісповідувати Бога і Його Істину в церкві, вони просто нездатні ісповідувати її поза нею. Не навчившись молитись в церкві, вони черпають натхнення для особистого молитовного життя поза нею або й взагалі не відчувають спромоги молитися. 
Як і у випадку церковної молитви, яку вони чують чи за якою спостерігають у виконанні "спеціалістів", так само вони не наважуються ісповідувати Христа поза церквою, очікуючи, що це зроблять саме "спеціалісти".
Покликання літургії, натомість, є зворотнім - робити спеціалістів з усіх, хто приходить до церкви. Заохочувати, навчившись прославляти та ісповідувати Христа в церкві, так само прославляти і ісповідувати Його "на всякому місці володіння Його", а передусім вдома з родиною, на роботі з співробітниками, в колі друзів з однодумцями.
Якщо літургія не виконує цього свого первинного завдання, вона є мертвою, навіть звершена досконало з естетичного боку, навіть з найкраще складеними текстами і обрядами, навіть із найбагатше оздобленими церквами. Я жодним чином не проти того, щоб літургія була простацькою. Аж ніяк. Вона має бути високомистецькою і почасти складною, але водночас зрозумілою, такою у якій церква впізнаватиме свою віру, своє ісповідання, в якій вона немов у дзеркалі пізнаватиме саму себе перед обличчям Бога, у якій вона впізнаватиме свій діалог з Ним, проситиме Його і чутиме Його, відчуватиме на собі досвід Його присутності.
Саме тому основним завданням тих, які провадять літургію, є самим зрозуміти те, що відбувається, і розкривати таїнство іншим. Спостерігати за тим, чи відкликається церква на те, чим вони їй служать. Є її "Амінь" реальним підтвердженням усім церковним тілом того, що сказав предстоятель чи виконали співці і хори церковні чи просто "символічним" актом, даниною древності традиції, приписом уставу монастиря, який уже давно не існує, страхом втратити щось неосмислено цінне?
Іншими словами чи є наше літургісання подібним до читання Святого Письма етіопським вельможею, який не користав з нього аж поки не зустрівся з Филипом? Це питання на які треба відповідати собі перед спробами осмислення нашого літургійного благочестя чи його реформування.
Німі церкви наших міських парохій кажуть нам про те, що час осмислення настав. Німі церкви кричать про те, що наше літургійне життя у глибокій кризі. А відсутність чітких християнських позицій у суспільстві волає про те, що якщо нічого не зміниться, церква, а відтак християнство перестане відігравати будь яку роль у побудові нашого майбутнього, як найближчого так і остаточного.

суботу, 11 березня 2017 р.

Літургійне vs паралітургійне

Мій друг і соратник на поприщі боротьби за відновлення літургійного благочестя співець церковний і просто добра людина Андрій Шкраб'юк у одному з дописів заторкнув архиважливу тему параліургійних практик і разом із ними тему т.зв. латинізації. Ми з ним часто про це говоримо і часто ламаємо списи на тлі цієї, передусім культурної, проблеми.
Насправді, питання це є в рази більше складним, ніж просте протиставлення "латинського" "східному" чи "уніатського" "православному", що б ми не розуміли під цими, складними для означення, термінами. Тому хочу сказати кілька слів про них як я їх розумію.