вівторок, 31 грудня 2013 р.

Про Бога на Майдані

Вахтанг Кіпіані
”Обіцяв написати про ніч з 10 на 11 грудня.
Спочатку думав написати тільки кінець історії — “про Бога”, але подумав, що іншої нагоди зафіксувати порядок подій, як я їх побачив, може і не бути, і занотував усе, що запам’ятав, у послідовності.
Я — “сова”, тому в ті ночі, коли не був на Майдані, лягав тільки під ранок, вистежуючи чи штурм не почався, й клянучи істериків, які анонсували “штурми” майже кожного дня.
Коли “Громадське” сказало, що “Беркут” наступає, зайшов у кімнату, глянув на сплячих дітей, викликав таксі і поїхав на Майдан, точніше до Європейської площі.
Внутрішні війська вже виставили кілька лав, перегородивши весь Хрещатик. Пройти не можна було. Носився уздовж цієї лінії, благав і кричав разом з кількома людьми на офіцерів — вони відвертались. Зі знайомих бачив там лише музиканта з групи “Немо” Анатолія Іванюка. Привітався, зустрічались востаннє якраз на Майдані, але в 2004-му.
Ще кільканадцять людей, які теж приїхали, стояли мовчки. Один чоловік кидався на ментів і кричав, що у нього на Майдані дружина і “будьте людьми, пустіть туди!”. Марно. Так пройшло десь півгодини. Якби я знав, що не всюди Майдан оточений, то побіг би по колу, але нічого не лишалося як щохвилини кидатись на людей з щитами. Яким це набридало і вони почали штовхати ними, щоб не підходив близько.
Побачив як хтось проходить через кілька рядів ВВ. Кинувся туди, махав посвідченням журналіста. Цим “хтось” виявився Олег Царьов з двома амбалами. Його провів за спини підлеглих генерал-майор міліції у смушковій папасі.
Я почав волати — пане генерале, не порушуйте законів, пропустіть пресу. Той відвів кудись у бік Майдану Царьова і... повернувся. Пожурив, що не вдома, “бо тут небезпечно”, але його задовбали крики про порушення прав журналістів і він розпорядився пропустити всіх, у кого були посвідчення. Таких було з уже доволі великого натовпу троє.
Між кордоном ВВ і кутом будинку профспілок орудували “комунальники” в помаранчевих жилетах. У руках — ножі, якими вони зрізали намети. Стояв “КАМАЗ”, куди вони скидали речі. Було дуже “жутко”. На цьому відтинку були ці чуваки з ножами і я один. Пирнути було ділом техніки і бажання. На питання вони не відповідали. Думаю, що це були переодягнені менти, а не справді комунальники.
Проблема була в тому, що від рогу будинку профспілок і до сцени Майдану є 50 метрів і там уже стояли чергові “лінії” ВВ і “Беркуту”. На Майдан не пускали. Побігав так хвилин десять. І тут мені допоміг ангел в особі відомого фотожурналіста Efrem Lukatsky. Я його запитав як він сюди потрапив, бо прохід до протестувальників був не можливий. Він тихо кивнув головою вбік і сказав — “намет “Батьківщини”. Спершу не зрозумів... Виявилося, що можна було акуратно пройти через ще не знятий намет і вийти за спину ментам. До своїх! Я так і зробив і вже за хвилину був на Майдані.
Хтось сказав, що під мостом роздають каски. Пішов туди. Взяв той символічний захист, бо він ледве тримався на голові. Пам’ятаю бачив Олександр Положинський, Volodymyr Viatrovych, Андрій Іллєнко з розбитою головою, отця Andriy Dudchenko, Tamila Tasheva.
Далі весь час до ранку був під мостом на Інститутській. Коли міліціонери почали розбирати барикаду і тиснути всі взялись попід руки і стали однією стіною. Те, що було далі — загальновідомо.
А тепер про Бога.
Кілька разів здавалося, що менти нас “продавили” і от-от захоплять всю Інститутську. Вони були у 50 метрах за нашими спинами, відрізаючи оборонців мосту від будівлі “Укоопспілки” і прямо перед нами. Іноді їхні “передові” опинялись буквально в кількох метрах збоку. Але люди, мобілізуючись, знову відтискали їх за межі барикади. Кілька разів виводили побитих чи потруєних газом.
Ми стояли так щільно, що не було можливості побачити, хто за спиною. Мене ззаду страхував якийсь сильний, мовчазний чоловік. Він не матєрілся, не вигукував команди, він просто страхував мене. Час від часу, коли менти тиснули — ззаду тиснули наші —  я навіть боявся, що зомлію і у цьому натовпі розчавлять.
І тут в якусь коротку мить перепочинку у нього задзвонив телефон. Нас було так багато, що я не міг навіть поворохнутись. А він швидко дістав телефон і абсолютно спокійним голосом сказав комусь у трубку —  “ні, все добре, можу”. І почав читати молитву. У телефон. Але фактично мені на вухо. Бо він був просто за спиною.
Це не був “Отче наш” чи якась інша відома мені молитва. Я не можу повторити жодного рядка. Але це було настільки сильно і вчасно, що я повторював сказане ним про себе. Він говорив десь пару хвилин. Потім замовк. Потім почався черговий наступ ментів. Ми його відбили. І як тільки стало можливо розвернутись — швидко розвернувся, щоб побачити цього чоловіка. А за спиною нікого не було.
Я кілька разів розповідав цю історію знайомим і казав, що мені тоді здалося, що судячи з інтонації, з якою цей Чоловік читав молитву він міг би бути протестантським священиком. Не знаю, чомусь мені так спершу здалося. Але тепер, коли прокручую в голові події тієї ночі, яка пролетіла як одна мить, впевнений, що це був не священик, це був Він.
Я був виснажений цими бійками і штовханиною і десь у районі сьомої ранку вирішив піти на метро. “Майдан Незалежності” і “Хрещатик” не працювали. Тож, пішов на “Театральну”. Площа перед КМДА була покрита льодовою коркою.
Коли порівнявся з ЦУМом, то з-за рогу посунуло дуже багато спокійних, зосереджених чоловіків, які приїхали на метро і спішили на Майдан. Нерви не витримали цього видовища, сльози покотились по обличчю, але якось у мить стало спокійно, була абсолютна впевненість, що Київ ми “їм” не здамо”.

понеділок, 30 грудня 2013 р.

Гармонія молитви

До мене дійшло, що молитва – це симфонія віри, надії і любові. Віри в Бога, надії на перемогу істини, любові до ближнього. Симфонія цього всього і є справжньою молитвою – відкриттям себе для дії Бога. Дійшло не в бібліотеці, не на дуже добрих і фахових університетських лекціях, не в монастирях, яких я за своє життя відвідав чимало. Дійшло на Майдані, у тиші гупання важкої музики, спрямованої на розігрів душ, у вирі конкретної взаємодопомоги, в безперервному вибуху ввічливості та вдячності. 
Молитва народилась тут спонтанно, віра, надія і любов тисяч людей просто створили її, і вона стала частиною звичного життя Майдану, частиною такою природною, що сприймається як щось самозрозуміле. Ця симфонія ламає бар’єри закостенілих догматів, міжусобних церковних розділень і являє Церкву у її первинній справжній чистоті  як невісту Христа, з Яким вона возносить досконалу пісню прослави небесному Отцю.

неділя, 22 грудня 2013 р.

Майдан св.Миколая

Хотів написати це перед св.Миколаєм, але не виходило фізично. Нарешті, в дорозі зі Львова на Майдан спробую. :)
Майдан 2013 можна сміливо назвати Майданом св.Миколая. Ні, не тому (як це інколи звучить у нетних дописах), що тут зібралися здитинілі українці в очікуванні подарунку від св.Миколая, попередньо написавши йому кілька слів з побажаннями "можливих варіантів".  Тут не чекають кумедного грубасика в червоному з торбою на санях з літаючими оленями - ідеалу попсової пластикової кокакольної псевдокультури. Майдан не вітає цинічних "знавців" справжньої "істини" - подарунки насправді кладуть під подушку батьки!

субота, 21 грудня 2013 р.

До курсу "Літургійний день"

Тема 1. Вступ: Молитва - спілкування людини з Богом. Христос – літургійне життя Церкви і кожного християнина зокрема. Присутність Христа в літургії. Святість і радість як основи християнського богопочитання. Місце літургії часів у літургійному житті церкви. Основні принципи спільнотної молитви, що знаходяться в документі «Sacrosanctum concilium» ІІ Ватиканського Собору. Застосування теоретичних принципів до сучасної практики спільнотної молитви у Церкві сьогодні.
Основне домашнє читання: Е Квінлан, Чому ми повинні цікавитись історією літургійного дня? // Е.Квінлан/В.Рудейко (Видд.), Світло єси, Христе. Богослужіння добового кола. Антологія досліджень, Львів 2012, 7-20. 

субота, 7 грудня 2013 р.

Не помре дух України (М.Джигурда)

«Не помре дух України, бо безсмертя знає,
бо душа її єдина білий світ плекає!
Слава й воля України від негод лікує,
наче сонячна дитина в собі Бога чує.
Від Карпат до Сахаліна рідна Україна
Не поставить на коліна ні дочки, ні сина.
Розквітай же, щира ненько, у нашому коханні,
Хай прозріють вороженьки у Хрестовім храмі!
Хай відкриють очі серцю та любов зазнають,
Хай горілки вип'ють з перцем і з нами заспівають!
По всесвітній Божій волі вільна Україна,
Незалежна від недолі як творця перлина».
М.Джигурда

Днесь і нині

Днесь ніхто не має сісти, склавши руки,
Нині справи всі відкласти треба вбік,
Днесь невинні діти задля ТЕБЕ терплять муки,
Нині на Майдані зупинився часу тік.
Днесь жертовні руки кусень хліба крають,
Нині всюди видно віру в кращий час,
Днесь кати нас тюрмами й розправами лякають
Нині все ж ніщо вже не зламає нас.
Днесь виходь, інакше завтра зовсім не настане,
Нині вийди, бо рабом прокинешся разом з дітьми,
Днесь виходь, інакше завтра вийдеш у кайданах,
І не буде вже нікого, щоби помогти!

На грець!

Народе мій, на вулиці виходь!
Ось час явився ворога здолати!
Як нині ти не станеш з ним на грець,
В кайданах будеш вік свій вікувати!
Азірова в відставку відішли,
Хай Яників повіки вже не буде,
Тоді тобі настане краща мить,
Стражденний і волелюбивий люде!