субота, 10 грудня 2016 р.

На боці Істини ...

Календарне питання стоїть насправді в набагато ширшому контексті відношення церков до зауважених очевидних помилок. Стояти на боці правди, визнати помилку помилкою і намагатися знайти способи її виправлення або ж відкинути навіть можливість помилки, не визнавати їх, а оправдати очевидною неправдою, захищаючи нібито непохитну і спасительну традицію.
Це так, коли б святий Петро намагався оправдати своє триразове відречення від Христа в символічний спосіб, нібито це він задля спасіння душ наших відрікся і то не від Христа, а від спокуси зробити Його слова - "ти до світанку тричі відречешся Мене" - неправдивими.
Церква буде гідною довіри тоді, коли сама не робитиме очевидні помилки (астрономічні, філологічні, історичні) частиною власної "традиційної" ідентичності. Лише безкомпромісне свідчення Істини робитиме її іконою Істини. Будь-яка, навіть маленька, неправда "в ім'я Істини" є лжесвідченням і тим самим не-Істиною.
Християнство не може бути 99%-ковим ані 101%. Воно потребує 100% ні більше ні менше. Тоді це справжнє свідчення Христа, якого так чекає світ. Для того, щоб не впасти у спокусу помилкової непомильності, християнин, а відтак і спільнота Християн - церква - мають бути завжди готовими до покаяння, до переосмислення способу життя і життєвих принципів. Ніяка традиція не може бути настільки цінною, щоб задля неї можна було б дозволити собі відвернутись від світла Істини.

неділя, 13 листопада 2016 р.

Лк 8:5:15 - Закони життя духовного

Притча про сіяча може засмутити тих, які говорять про справедливість Божу. Чим винні "погані" землі, у які сіяч кидає зерно? Констатація духовних станів, у які потрапляє кинуте сіячем зерно є лише половиною історії. Свого роду природний стан речей. Природним є те, що добра земля приносить добрий плід, а менш добра - гірший. Для мене притча ідеально доповнюється читанням апостола. Св.Павло у посланні до Галатів 2: 16-20 говорить якраз про природні закони. Навіть добра земля потребує ідеальних умов для приношення плоду. І навпаки, менш досконала земля принесе плід, якщо створити для неї надприродні умови. Цією надприродною умовою для духовного життя є Христос. Ним апостол Павло міг зроджувати плоди перетворившись з переслідувача Істини на Її найактивнішого проповідника. Ним апостоли, які були рибалками, стали премудрими євангелистами. Ним святі могли перемогти різноманітні нападки диявола і зростити плоди святості. Ним перелякані жінки-мироносиці стали мужніми апостолками апостолів. Його прийняти і жити Ним запрошує вірних церква щоразу, коли збирається на кожне своє літургійне богослужіння. Бо літургія церкви має ніщо інше на меті ніж провадження своїх вірних до об'явлення, про яке апостол Павло пише до Галатів: "Вже не я живу, а живе у мені Христос". Завдання кожного християнина - стати іконою Христа, таїнством Його присутності у цьому світі. Завданням кожного християнина є зростити у собі Христа - досконалу людину, зерно якої далось їм у Таїнстві Хрещення. Привілеєм кожного християнина є можливість приходити в церкву і черпати силу для культивування досконалої людини у літургійному зібранні Його таїнственного Тіла - церкви. У Його присутності навіть з каміння можуть прорости діти обітниці (Лк 3:8) і прославити Його, Який гряде во ім'я Господнє (Лк 19:39-40).

вівторок, 4 жовтня 2016 р.

Благослови наші входи і виходи

Одна із молитов священика на вечірні - першому богослужінні у візантійському обряді - звучить наступним чином: "Благий чоловіколюбче Царю, який благословив усе, молимося Тобі ревно серцем сокрушенним і духом смиренним, благослови входи наші і виходи, Христе, істинний Боже наш, бо пришестя Твоє і возшестя, і прожиття з людьми благословенне завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь." 
Ця молитва ставить літургійну молитву церкви у контекст життя Ісуса Христа, Його благословенного і благодатного перебування між людьми. І справді, уся, а зокрема, візантійська літургія не має іншого призначення ніж свідчення про прихід у світ Христа, Його "ходіння" з людьми, про Його відхід, який уприсутнив Його ж навіки через сходження Святого Духа на церкву у день П'ятдесятниці. Літургійні входи і виходи церкви на чолі із літургійним предстоятелем є реальним символом приходу Христа в світ і Його "ходіння" з людьми тут і тепер. 

середа, 8 червня 2016 р.

Кілька думок про богослов'я Майдану

Ми часто пишемо про богослов'я чогось так, ніби всі вже знають про те, що саме є богослов'ям.  Тому часто богослов'я стає придатком до чогось основного. На мою думку, треба пояснити, що богослов'я є осмисленням і спробою висловлення божественної присутності у якійсь конкретній ситуації чи у феномені. Відтак, богослов'я Майдану є не стільки тим, що відбулось на Майдані, а тим, як Бог явив Себе у людях, які вірують в Нього і внаслідок цієї віри чи навпаки попередньої невіри, а відтак увірування в Нього, стають знаками Його присутності.
Друге - це треба напевно теж сказати, що явління Бога на Майдані, передусім, було явлінням Його як Істини, яка виступила проти брехні. Ми про це дуже часто забуваємо, одягаючи термін "брехня" в різного роду сурогати типу "корупція", "безвідповідальність" тощо. Майдан почався з того, що людей надурили, а вони виступили проти цієї брехні і, можливо, вперше назвали брехню брехнею. Коли я згадую перші дні Майдану і свої проповіді на молитовних вартах, більшість з них були про істину. про потребу говорити правду, свідчити правду.
Третє, це напевно страждання. Свідчення (гр. μαρτυρια) породжує свідків, іншими словами мучеників та ісповідників. В них Христос переміг світ і його силу. Те саме сталося і тут. Побиття студентів спричинило потребу визначитись чи ти на боці істини (в цьому випадку кволої і страждаючої) чи на боці брехні (сильної і торжествуючої. згадайте єхидність міліції). І це визначення співпало із запрошенням священиків до молитви. Співпало не випадково. Співпало тому, що справжнє свідчення істини неможливе без спілкування з нею і без прохання її (Істини) про силу для свідчення (згадайте літургійний діалог священика з дияконом перед читанням євангелія, а також молитву анафори, де говориться про предстоятелів церкви щоб вони "право правили Слово Його Істини").
І вкінці - суто християнське на Майдані. Від початків Майдану серед його учасників відчувались надто чіткі євангельські паралелі - побиття студентів, як побиття младенців, Янукович як Ірод ітд. Хто б що там говорив, а все ж Майдан у своїй суті був дуже християнським явищем. І в цьому була також його європейськість. Дух Європи створений християнською культурою, те, що зробило "просвітництво" є привласненням світом гуманістичних (антропологічних) аспектів наслідків християнської культури. По-суті дехристиянізація християнської моральності, розмиття лику Христа у проявах людськості. Майдан цього не мав.  Лик Христа там був видимий дуже чітко. Люди на Майдані не були лише гуманістами, вони прийшли туди в ім'я Христа і під натхненням Святого Духа. І це вони щоденно висловлювали усильними молитвами (каплиця ніколи не була порожньою), участю у Євхаристії (понадконфесійній), проханням про благословення перед заступанням на варту (самооборона Майдану), створенням молитовних наметів ітд.
Тобто богослов'я Майдану, на мою думку не є стільки як люди явили себе у конкретній ситуації, яка була їх релігійна, соціальна, тощо поведінка (це - феноменологія і релігієзнавство), а радше як Бог явив себе в цих людях в Україні тут і тепер. І як Бог втрутився в нашу ситуацію. І як Він з любов'ю поставився до нашого стражденного народу. І як Він і надалі буде підтримувати нас у наших змаганнях не за свободу України, гендерну рівність ітд, а саме за стояння на боці Його, як єдиної і остаточної Дороги, Правди і Життя. Бо змістом Божих явлінь і, відтак, богослов'я є надія на те, що наше стояння на боці Бога є правильним і Він як і колись залишиться вірним.

вівторок, 15 березня 2016 р.

Щоб ми з'єдналися з самим Христом Твоїм



Період Великої Чотиридесятниці сповнений особливих богослужінь, якими Церква Христова віками провадить вірних до пережиття свята Воскресіння Христового - Пасхи, визволення нас із гріховного служіння у велич дітей Божих. Усі богослужіння у часі Великого посту мають особливий вигляд, відрізняються від щоденних, вже добре відомих нам служб, та одне із них є особливо знаковим для постового періоду - це Літургія Передшеосвячених Дарів.

Богослужіння є одним з найдавніших у нашій традиції і сягає своїми коренями 5-го століття. Відтоді є перші згадки про нього. Правдоподібно, воно прийшло у Константинополь із Александрії, а відтак поширилось у цілому візантійському світі. З огляду на це Літургія Передшеосвячених Дарів зберегла у своєму чині багато древніх елементів, які в інших богослужіннях з різних причин затратились.

понеділок, 8 лютого 2016 р.

Прозріння як покликання: 18:35-43


Три цікавих аспекти у цьому євангельському уривку дають можливість подумати над власним життям і спробувати переосмислити його. 
Христос іде попри Єрихон - місто, яке не вартує того, щоб увійти в нього, місто, яке Господь зруйнував молитвою Своїх священиків і голосом літургійних труб, містом, яке є образом кінця - приходу Господньої слави, можна сказати місто, яке є образом минущого світу, приреченого на кінець, світу у якому багато хто сидить сліпим і просить милостині, як неспроможний у сліпоті своїй творити щось цінного. 

пʼятниця, 29 січня 2016 р.

Еволюція негідності

Те, шо ми спостерігаємо зараз не є продовженням Революції Гідності. Насправді ми надто часто стаємо свідками радше еволюції негідності. На якийсь момент на два-три місяці нам вдалося пережити своєрідне преображення - видіння ідеального світу, ідеальної країни, ідеальних людських відносин. Люди з усіх сил намагались показати те, що вони здатні бути чесними, ввічливими, готовими на діалог навіть із ворогами. Це був євангельський образ і світ його вжахнувся. Вжахнувся трепетним жахом, жахом надприродного, такого, про який всі давно вже забули.
І відразу, щоб часом Гідність не стала надто очевидною, досяжною, гідною уваги, світ розв'язав війну. Війну криваву і підлу, війну, в якій важко побачити хто свій, а хто ворог, війну без правил, в якій Гідність відходить на інший план. План менш важливий, план, на який "зараз не час". 
І люди частково погодились на це. Погодились "об'єктивно", "обґрунтовано". Ввічливість змінила агресія, патріоти заговорили матюками, патріоти не змогли самоорганізуватись і переконати загал в тому, що їм можна довірити країну, патріоти почали битись у парламенті, патріоти поїхали на "розборки". На Майдані карали за пияцтво вигнанням, на війні ж толерують цілі гарнізони аватарів. Все це вкупі взяте малює доволі сумний образ патріота, який не має багато спільного із ідеалом Гідності, явленим на Майдані. 
Країну заливає деструктивна злоба і медії відробляють юдин гріш за вбивство Гідності.
У час війни нібито немає часу на культуру. А все ж, війна ця не за території, а саме за неї, за культуру. Від усвідомлення того, що війна за культуру, за унікальну українську культуру, яка явилась як видіння преображення на Майдані Гідності, залежатиме те, чи встоїмо і дійдемо "Разом до Перемоги!"

субота, 2 січня 2016 р.

Пропозиція щодо співу антифонів на літургіях св. Василія Великого у навечір’я Різдва та Богоявлення

Пропозиція щодо співу антифонів на літургіях св. Василія Великого у навечір’я Різдва та Богоявлення
Літургії у навечір’я свят Різдва Христового та Богоявлення належать до  найбільш урочистіших богослужінь літургійного року у візантійській традиції. У ці дні збережено давній спосіб святкування Божественної літургії, поєднуючи її із вечірнім богослужінням. Згідно із задумом отців-літургістів, які створили наш сучасний обряд, у навечір’я особливо великих свят, таких як Пасха та Богоявлення, а згодом також Різдва та Богоявлення звершують чування, яке розпочинається вечірнею, поєднаною із Божественною Літургією, а в сам день свята звершують ще одну літургію, цього разу св. Йоана Золотоустого вже звичайним чином, без поєднання її із іншими богослужіннями. Останній звичайно передує святкова утреня. Особливістю свят Богоявлення, Різдва та Благовіщення є відділення частини вечірнього богослужіння – литії – від чину вечірні та поєднання її із повечір’ям. Така традиція є дещо дивною для сучасного уставу, згідно із яким у навечір’я великих свят прийнято звершувати чування – поєднання вечірні та утрені, після яких вже не мало б звершуватися ні повечір’я, ані опівнічної. Свято Пасхи, натомість все ще зберегло давню традицію литійного богослужіння на чуванні із літургією св.Василія Великого. Там все ще, згідно із уставом, належить освячувати хліби, пшеницю, вино та єлей так як це є на звичайній вечірні із литією. У кожному випадку, основна логіка цієї традиції була наступною, після вечірні із Літургією св.Василія завершувався піст, тому після причастя благословляли їжу, ділились нею в храмі або йшли додому і снідали там спільно. Тоді повертались до храму вже на утреню і на Божественну літургію св.Йоана Золотоустого.
Іншою особливістю цих святкових чувань була традиція хрещення катехуменів. Зазвичай це відбувалося під час читання старозавітніх уривків між чинами вечірні та божественної літургії. Їх число могло бути різним відповідно до кількості хрещеників.