Притча про злих акторів

Гарі Поттер не належить до моїх улюблених книжкових серій ані до улюблених екранізацій. Пробував читати, подивився навіть дві чи три перші екранізації - не моє воно і все. Тому я не особилво слідкую за новинами, по'язаними із цим феноменом. Ця, як виявилось вже трохи стара, новина потрпила мені на очі випадково і просто вразила мене своєю архетипічною подібністю до багатьох біблійних історій. Властиво, до однієї історії, яка у багатьох розповідях переповідається і яка так і не дійшла до багатьох її слухачів.

Роулінг строрила цілісний світ, який функціонує за правилами, які вона створила. В ньому є добрі і злі персонажі, в ньому є любов і страждання, переживання, історії успіху і неуспіху, розкаяння, гордості ітд. Це - цілісний світ, який належть своєму творцеві і відображає його особу.
Цей світ став причиною успіху і самої його авторки і тих, хто хотів стати його частиною, зокрема і через акторську майстерність - прийняття на себе типів осіб, створених автором.

Лк 19:45-48: Христос і літургійна реформа єрусалимського храму

Дві речі торкнули мене в нинішньому євангелії.

Передусім, те, що у храмі не має бути торговців. І тут, мені видається, говориться якраз не про звичайних торговців, а про тих, які намагаються торгувати святинею. Існують речі, щодо яких неможливо торгуватись. Жертва Богові не може бути предметом торгу передусім тому, що тут йдеться про правду, чи навіть радше про істину. Бо саме правда є справжньою жертвою, угодною Богові. "Жертва Богові - Дух сокрушенний" - дух, який зрозумів, що варто відкрити Богові всю правду про себе, дух живий, який не ховається в кущах, але виходить назустріч Богові, який його шукає (Бут 3:9). "Серцем сокрушенним і смиренним Бог не погордить" (Пс 50:19) передусім тому, що це серце "зламане", воно не приховує свого нутра, не затаює, воно відкрите для того, кому його приносять в жертву! Неможливо торгуватись щодо істини, хай якою дрібною вона б виглядала. 

І особливо воно стосується способу молитви. Бо молитва передбачає спілкування, а воно не може виходити із помилкових засновків, бо таке спілкування або буде несерйозним, або зумисне брехливим. Неможливо торгуватись щодо старого і нового Різдва: старе - помилкове і його потрібно виправити. Неможливо торгуватись щодо того, чи можна вірним чути молитви, які священик "тайно" мовить на ліутргії:  це - помилка і її потрібно виправити. Неможливо торгуватись щодо зміщення акцентів з Бога на людину у літургії:  це - помилка і її потрібно виправити. Неможливо торгуватись щодо потрійного повторення священиком "херувимської пісні" (власне, це пісня і її потрібно співати, а не "відмовляти"): це - помилка і її потрібно виправити. Список таких предметів традиціоналістичних "торгів" можна множити до безконечності. Вони не можуть бути предметом торгів. Існує правда і ми її знаємо і потрібно брати приклад з Христа у цьому випадку і виганяти від себе навіть думку торгу із правдою. 

І, до речі, Христос виганяє торговців досить радикально. Без покрокової стратегії, без того, щоб давати 10-літній період адаптації. З правдою не дискутують. Її приймають і живуть нею вже і тепер або відмовитись від неї і жити частковими "правдами", з якими Бог не хоче мати нічого спільного.

І друге, що мене вразило у цьому уривку - згадка про те, що Христос навчав у храмі.

Храм - місце освіти. Місце, де перед тобою розкривають знання. Про Бога, про тебе, про світ, про ближніх, про твоє життя у цьому світі і співжиття із твоїми ближніми. Про любов Божу до тебе, до світу, до ближнього. Храм - місце де Різдво Христове світить світові світлом знання. Якщо таких знань бракує, храм перетворюється із місця молитви (місця, у якому людина розкривається до Бога, приносить Йому в жертву "серце сокрушенне") у печеру розбійників (людей, які намагаются нечесно присвоїти собі Божу благодать і прихильність). Відсутність знань робить із молитвою страхітливе спотворення - із відкритості до Бога і надії на Його любов і милосердя відсутність знань підсовує людині сатанинський магізм - плід із дерева пізнання добра і зла - вкради плід і зможеш бути як боги, навіть більше, зможеш Ним маніпулювати. Кошерна жертва - запорука прийняття твоєї молитви. Бо ж благодатний вогонь сходить на стару Пасху! Душа ліпше упокоїться, коли тричі хитнути труною над порогом! Літургія важливіша, коли "підсилити" її 5-ма вервицями, придбаними у крамницях з відповідним благословенням. 

Бог не дає маніпулювати собою жодними формулами, діями чи обрядами. Діяти для нашого спасіння заохочує Його виключно Його любов до нас. Любов, яка дозволина Отцю видати Сина Свого Єдинородного за нас, коли ми найменше цього заслуговували. Жертва - це Його дар нам, а не наш Йому. Наші молитви і наші приношення - наслідок Його Жертви. Не передумова! Наші молитви - і саме тому центральною, хоча й дуже занедбаною, молитвою християн є благодарення - є наслідком осмислення того, що ми ВЖЕ отримали. 

Для того, щоб храм добре функціонував, він має бути наповнений компетентними працівниками, які знають багато і вміють цим ділитися з молільниками. 

Саме тому, нутро храму мусить постійно проходити очищення, реформування, які полягатимуть у вигнанні усякої неправди і несумісності, якою б "традиційною" і любою вона не була. І найкраший спосіб робити це - постійно освічуватися і застосовувати здобуті знання для покращення богопоклоніння у "дусі та істині"(Ів 4:23).

Чим Вам Сантаклаус не Миколай?

Санта Клаус (в перекладі на укрмову Святий Миколай!!!) є просто чудесним прикладом того, що стається з реальною історичною особою тоді, коли його життя "обростає" побожними легендами. Своє життя святий Миколай прожив таким чином, що у ньому відобразилися слова св.апостола Павла "вже не я живу, а живе у мені Христос" (Гал. 2.20). Конкретно це проявилося у багатьох вимірах. Передусім, він став єпископом - проповідником Христа і Його євангелія. Стати єпископом у часи св. Миколая означало саме це - знати добре Святе Письмо і дуже переконливо проповідувати євангеліє! Відтак, він відстоював правду, зокрема й своєю участю у І Вселенському соборі і на судових тяганинах світської влади, які часто вирішувались не на користь несправедливо засуджених, тому, до певної міри він був ще й адвокатом на пів ставки. Вкінці, його проповідь і переконання не були лише теорією, він жив тим, що проповідував, зокрема, допомагав убогим і потребуючим. І робив це, згідно з євангелієм, так, щоб "милостиня була потаємною" (Мт 6.2-4). Святкування свята св.Миколая  віддавна у різних народах супроводжувалось традицією повторювати його діла, тобто робити приємні несподіванки тим, які потребують (до речі, не лише в пам’ять його свята; Агапи, тобто вечері любові для убогих влаштовували на свята багатьох святих; символічна традиція вечірень з благословенням їжі у церквах візантійського обряду існує донині). Дітям же ж подарунки дають саме з цією метою - навчити їх творити милостиню, не розголошуючи про неї. Суть свята не купити подарунки дітям! Суть - навчити дітей бути люблячими, милосердними і уважними до потреб тих, яким у житті пощастило менше. Це, якщо говорити світською мовою. А якщо мовою Євангелія (а саме нею керувався св.Миколай), то тим, яких Господь посилає нам щодня, щоб ми мали нагоду бути "милосердними як наш небесний Отець" (Лк 6.36).

Святий Миколай не був єдиним прикладом святого, який таємно робить подарунки. В Греції, до прикладу таким є св.Василій Великий (до речі греки мають ті самі клопоти з Василієм, шо й ми з Миколаєм). Там віруючі дарують один одному таємні дарунки не у день св.Миколая, а у день св.Василія, який співпадає з Новим Роком (1 січня).  

З Миколаєм сталося те, що стається з багатьма християнськими святими, та й загалі з багато чим християнським. Історії їх життя з часом обростають "побожними легендами", які мають мало чого спільного з самими історичними постатями і з історичних осіб перетворюються в недосяжні казкові постаті і тут вже справді немає різниці Дед Мороз, Santa чи св.Миколай. Бо якщо Миколай - то подарунки дітям, то це вже зовсім не Миколай, а, як мінімум Сантакльоц (його житіє тут), а в гіршому випадку Дід Мороз. Чому в гіршому? Читайте тут! 

Що робити християнам? Освічуватись! Вчити історію тих, кого ми вважаємо "святими". І тут я маю на увазі не канонічний статус, а справжнє значення слова "святий" - такий, який належить Богові; через якого Бог став видимим в цьому світі; той, хто засвідчив свою віру в Бога своїм життям! Хто наважується сказати: "Я вірю в Бога"!

Християнам необхідно щодня нагадувати собі, що їх віра і традиція не є антиісторичною, паралельною до історії. Жодним чином! Віра християн, як і віра юдеїв є власне історичною. Бог, в якого вірять юдеї і християни є Богом, який являє себе в історії, говорить до цього світу через історичних осіб і саме внаслідок знання історії цих людей ми взагалі віруємо! Саме тому отці ІІ Ватиканського собору наполегливо вимагають від укладачів цих історій: "Житія мучеників (= свідків віри!) і святих мають відповідати історичній правді!"(КСЛ 92) Саме так! Історичній правді. І, якщо туди "закралося щось неузгоджене" з цією історичною правдою, його потрібно негайно виправити, реформувати. А ось це вже проблемка, з якою наші церкви поки що дуже слабо справляються. Навіть із неузгодженням дати святкування, не те що із неузгодженнями в самих історіях їх життя.

Про білі клобуки

 Про білі клобуки 

Настольная книга священнослужителя, т.4, 115-116

Деякі російські святителі давнини носили білі клобуки. Іконографія зображає в таких клобуках свв. Митрополитів Петра, Алексія, Йону, Филипа. Історичні дані вперше свідчать про білий клобук у Новгородского архиєпископа Василія (+ 1354), який йому подарував, згідно із переданням, Константинопільский патріарх. З цього часу новгородські владики за традицією носили білі клобуки, прикрашені іконами та золотим шиттям. На Московському Соборі 1564 р. білий клобук також присвоїли Московському Митрополиту. Із встановленням патріархії в Росії у 1589 р. білі клобуки почали носити російські патріархи. На Соборі 1666—1667 рр. всім митрополитам було дано право носіння білих клобуків. Але при цьому клобуки митрополитів за формою нічим не відрізнялись від монаших клобуків нового (грецького) зразка (з твердою циліндричною камілавкою), лише «намітка» (кукулій) у них стали білими. А клобуки патріархів зберегли древню форму сферичного ковпака, обтягнутого білим кукулієм, кінці якого також відрізнялись від кінців монашої намітки. Три конці патріаршого клобука починаються майже від ковпака, два з них спадають спереду на груди, третій — на спину. Зверху патріаршого клобука (на маківці) стали ставити хрест, лицевий бік клобука прикрашали іконами, кінці кукулія золотим шиттям оздоблювали зображення херувимів чи серафимів. Сучасний клобук Московського Патріарха на лицевому боці і на кінцях кукулія має образи шестикрилих серафимів, у всьому решта він подібний до клобуків древніх російських патріархів. Білий колір митрополичих та патріарших клобуків означає особливу чистоту помислів і просвітлення Божественним світлом, що відповідає вищим ступеням церковної єрархїї, покликанням яких є також відображати вищі ступені духовного стану.