Вечірня частина візантійської Літургії Передшеосвячених

 Вечірня частина візантійської Літургії Передшеосвячених

Відомо, що візантійський обряд, як і інші східні літургійні традиції, звершує Літургію Передшеосвячених Дарів у середу та п’ятницю Великого посту, подібно до того, як римський обряд і досі здійснює богослужіння у Страсну П’ятницю, хоча його назву було змінено. Ця Літургія становить, по суті, особливий чин євхаристійного причастя наприкінці вечірні. Однак у ті дні, коли звершується Літургія Передшеосвячених Дарів, вечірня має низку специфічних рис, що породжують окремі богословсько-літургійні питання. Саме вечірня частина цього богослужіння є предметом даного дослідження. На відміну від власне євхаристійної (причасної) частини, яка вже неодноразово ставала об’єктом наукового аналізу, вона досі не була розглянута докладно[1].

Почнемо з опису елементів, що формують сучасний чин.

Сучасний обряд

Вечірня розпочинається як звичайне вечірнє богослужіння: початковими молитвами та вступним псалмом (103), під час співу якого священик тихо читає вечірні молитви; далі слідує дияконська єктенія з виголосом священика. Після цього звершується псалмодія — катизма XVIII, що відповідає степенним псалмам (119–133), поділеним на три статії. Потім, як і у звичайній вечірні, співають «Господи, взиваю» (Κύριε ἐκέκραξα) з псалмами, що його супроводжують (140, 141, 129, 116); до останніх стихів додаються тропарі дня. Відбувається також малий вхід із співом світильного піснеспіву «Світло тихе» (Φῶς ἱλαρόν). Після входу читають два біблійні уривки: перший — із П’ятикнижжя (Буття або Вихід), другий — із книг мудрості (Приповідки або Йов). Між цими двома читаннями, після прокімена, священик виходить із святилища при відчинених дверях, обертаючись до вірних, і, тримаючи запалену свічку та кадильницю, знаменує хрестоподібно, співаючи: «Премудрість! Прості! Світло Христове світить усім!» (Φῶς Χριστοῦ φαίνει πᾶσι)[2].

Після читання з Книги Приповідок священик разом із дияконом урочисто кадить престол під спів «Нехай направиться» (Κατευθυνθήτω) — вибраних віршів псалма 140, що виконуються почергово священнослужителем і хором або солістом і хором.

У святкові дні — 9 і 25 березня — додаються читання Апостола та Євангелія. У перші три дні Страсного тижня читають лише Євангеліє. Далі слідує низка дияконських єктеній: сугуба єктенія, єктенії оглашенних і тих, хто готується до «просвітлення» (остання виголошується лише після середини посту), разом з відповідним відпустом, а також єктенії вірних. Після завершення цих молитов відбувається перенесення Передшеосвячених Дарів, що знаменує початок власне причасного обряду.

Ось схема вечірньої частини до обряду «великого входу»:

«Світло Христове просвічує всіх» і «Хай возноситься» у Літургії Передшеосвячених Дарів

 Панайотіс І. Скальцис

«Світло Христове просвічує всіх» і «Хай возноситься» у Літургії Передшеосвячених Дарів

Одним із найпрекрасніших елементів Літургії Передшеосвячених Дарів, характерним для цієї Літургії як вечірнього зібрання, є хрестовидне просвічення (σταυροειδής φωτισμός) — благословення[1] народу світлом із відповідним виголосом: «Світло Христове просвічує всіх», а також спів «Хай возноситься молитва моя, як кадило перед Тобою…»[2] після читань.

Перше (виголошення) вимовляється священником разом зі словами «Премудрість, прості»[3] після старозавітного читання з Буття, після наступного прокімена, а також після виголосу «Повеліте» (Κέλευσον), який промовляє читець[4]. Тоді священник, тримаючи кадило в правій руці та свічку — восковий мануалій — у лівій, стає перед Святим Престолом і хрестовидно благословляє світлом народ, промовляючи «Премудрість — прості». Потім знову знаменує народ хрестовидно, промовляючи: «Світло Христове просвічує всіх»[5].

Щодо літургійного та богословського значення цього благословення були висловлені різні погляди. Згідно з одним із тлумачень, вислів «Світло Христове…» стосується читань зі Старого Завіту, автори яких були просвітлені та натхнені світлом Христа. Отже, їх потрібно пов’язувати з істинним світлом богопізнання, яке походить від Христа, і тлумачити в перспективі євангельського світла.[6]

Шмеман говорить про здійснення пророцтв у особі Христа[7], а святий Симеон Солунський пояснює включення цього вислову між двома читаннями так: «Буття розповідає про початок, про створення істот і про падіння Адама. А Книга Притч таїнственним чином навчає про Сина Божого та наставляє тих, хто через Нього був усиновлений, як дітей; і називає Сина — Премудрістю, і каже, що Вона збудувала Собі дім, тобто пречисте Його тіло, … і Він є світло, що просвітлює горішнє і долішнє.»[8]

Отже, видиме світло, яке благословляється й запалюється в цей момент, стає образом Христа — Премудрости Божої, про яку у загадках говорить книга Притч.[9] Це світло означає образ істинного Світла – Ісуса Христа.[10]

Богослужебні канони

Цілком зрозуміло, що з багатьма, особливо історичними, твердженнями автора можна сперечатися, все ж ця коротка стаття в церковнім часописі 'Нива' у періоді перед ІІ світовою війною показує нам як зацікавлення літургійною спадщиною, так і цікавою спробою її богословського осмислення. 

о. Андрій Лошній

Богослужебні канони

(Нива 1931)

Наші богослуження ставлять нам перед очі найбільш займаючі, бо життєві питання, не лиш своїм змислом, що обіймає проповідь Апостолів і науку Отців, але й своїми зверхніми обрядами, котрі є наче ризою,[1] вимережаною з тої самої богословії. Богослуження зі всіми своїми обрядами є не лиш обявом релігійного чуства, але вони також будять і оживляють ті чуства, а передовсім учать і то не лиш теоретично, але ще більше практично у всіх життєвих і актуальних питаннях людського життя. Наука всіх наших богослужень в крузі літургічного року - без огляду на се, чи переважають мотиви научні, покаянні, чи славословні зводиться до одної ціли, до служення Богови. А та богослужебна ціль є ідентична з ангельською, так що у послів св. Володимира В. затерлась ріжниця понять між одною другою службою, коли вони ввійшли в суть грецького богослуження і заявили, що не знали, чи були в небі чи на землі[2]. Як знаємо з обявлення, ангельська служба зводиться до одного безнастанного прославлювання Божої святости.[3] Так само в наших богослуженнях той мотив творить кульмінаційну точку богослужебної акції. А се діється через богослужебні канони.

Грецьке слово κανών в найширшім змислі зн. порядок, норма. Звідси повстали такі назви: канонізація, канонічний (право, книги), каноніст, канони (правила, молитви, пісні). Богослужебні канони – се та часть богослуження, котра є уложена після певної норми і в котрій прославляється Божу святість. В такім значінню богослужебні канони приходять у наших богослуженнях.

Святість у Бога - се вірність, відданість волі Бога для вічно-незмінного ним самим установленого порядку, закону. Як предмет так понятої Божої святости лягли в основу девятьох пісень канону дивні події Божого Провидіння, переказані в св. Письмі. І так:

«Тижні тайн» Халдейського посту

Вже давно хотів перекласти цю коротеньку статтю о.Хуана Матеоса, але все ніяк не доходили руки. Написана цим великим літургістом ще в далекому 1959-му році, вона розглядає певну особливість постових богослужінь Великого посту халдейської церкви, пов'язаних із практикою причастя. У статті наголошується на двох древніх практиках, які збереглися у приписах щодо періоду Великого посту цієї традиції, а саме: а) на практиці щоденного причастя у цей період і б) на способах щоденного причастя у контексті Літургії Передшеосвячених Дарів та у контексті короткого причастительного чину після Вечірні. Матеос зазначає, що факт присутності таких приписів у контексті богослужінь Великого посту не є чимось особливо постовим, а просто збереженням давнього щоденного чину звершення євхаристійних богослужінь, які збереглися у пості згідно із законом збереження древніх способів служіння у літургійно важливих періодах (вітання всім від Баумштарка).

Ця праця зацікавила мене вже давніше у зв'язку з подібною практикою, яка збереглася у постовому (розумій давньому щоденному) чині богослужінь Великого посту у візантійській традиції. Тут також є (навіть якщо ми про це не здогадуємося відразу) передбачене щоденне причастя або в контексті Літургії Передшеосвячених Дарів - чи то, у  вечірнях за саваїтським способом, в середу і п'ятницю увечір чи, за більш давнім студитським, увечір від понеділка до п'ятниці - або у контексті причастительного чину наприкінці постових вечірень. Ось як виглядають рештки цього причастительного чину: 

«... Трисвяте з малими поклонами, Пресвятая Тройце, і по Отче наш – Господи, помилуй (12). І молитву:

Всесвята́я Тро́йце, єдиносу́щна Вла́до, нероздільне Ца́рство, вся́кого добра́ Причи́но! Благоволи́ ж і до ме́не, грішного; утверди́, врозуми́ се́рце моє́, і вся́ку віддали́ від ме́не скве́рну; просвіти́ мій ро́зум, щоб я постійно сла́вив, співа́в, поклоня́вся і промовля́в: Єди́н Свят, Єди́н Госпо́дь, Ісу́с Христо́с, на сла́ву Бо́га Отця́. Амінь.

Після того: Будь Ім’я́ Госпо́днє благослове́нне від ни́ні і до віку. Тричі.

І псалом 33:

Благословлю́ Го́спода на вся́кий час, завжди́ хвала́ Йому́ – в уста́х моїх. У Го́споді похва́литься душа́ моя́, – хай почу́ють ла́гідні і возвеселя́ться. Возвели́чте Го́спода зо мно́ю і вознесімо Ім’я́ Його́ спільно. Шука́в я Го́спода – і Він почу́в мене́, і від усіх поневіря́нь моїх звільни́в мене́. Приступіте до Ньо́го і просвітітеся, і ли́ця ва́ші не осоро́мляться. Сей убо́гий візва́в – і Госпо́дь почу́в його́, і від усіх скорбо́т його́ спас його́. Ополчи́ться Ангел Госпо́дній довкру́г тих, що боя́ться Його́, і ви́зволить їх. Скушту́йте і спізна́йте, що благи́й Госпо́дь, – блаже́н муж, що упова́є на Ньо́го. Бійтеся Го́спода, всі святі Його́, бо нема́ неста́тку в тих, що боя́ться Його́. Бага́ті зубожіли й голоду́ють, а тим, що шука́ють Го́спода, не забра́кне нія́кого добра́. Прийдіте, ча́да, послу́хайте мене́: стра́ху Госпо́днього навчу́ вас. Хто та люди́на, що пра́гне життя́, що лю́бить ви́діти дні благі? Стри́муй язика́ твого́ від зла і гу́би твої – аби́ не говори́ли облу́ди. Ухиля́йся від зла і твори́ добро́, шука́й ми́ру і біжи́ за ним. Очі Госпо́дні – на пра́ведних і ву́ха Його́ – до моли́тви їх. Лице́ ж Госпо́днє – про́ти тих, що тво́рять зло, щоб ви́нищити із землі па́м’ять про них. Візва́ли пра́ведні – і Госпо́дь почу́в їх, і від усіх скорбо́т їхніх ви́зволив їх. Бли́зько Госпо́дь до сокру́шених се́рцем, і смире́нних ду́хом спасе́. Бага́то скорбо́т у пра́ведних, та од усіх них ви́зволить їх Госпо́дь. Береже́ Госпо́дь усі ко́сті їх, жо́дна з них не сокруши́ться. Смерть грішників лю́та, і ті, що нена́видять пра́ведного, обма́нуться. Ізба́вить Госпо́дь ду́ші слуг Своїх, і не обма́нуться всі, що упова́ють на Ньо́го.

І потім: Досто́йно є воістину велича́ти блаже́нною Тебе́, Богоро́дицю, присноблаже́нну і пренепоро́чну, і Ма́тір Бо́га на́шого. Чеснішу від Херуви́мів і незрівня́нно славнішу від Серафи́мів, що без зотління Бо́га Сло́во породи́ла, су́щу Богоро́дицю, Тебе́ велича́ємо.

Слава, і нині: Господи, помилуй тричі. Благослови. І відпуст.  ... »

Причина цих двох різних способів (Літургія Передшеосвячених Дарів та Звичайний причастительний чин) щоденного причастя полягає у двох джерелах їх походження - одне із парохіяльних церков, де завжди був священник для того, щоб звершити Літургію Передшеосвячених Дарів та монастирських спільнот, які часто були безсвященичими, а інколи і самітницькими і, як такі, не передбачали присутності священника, а відтак і звершення Літургії.

З цього огляду існувало і два способи зберігання Святих Дарів: а) лише освяченого Хліба для Літургії Передшеосвячених Дарів, та б) Хліба напоєного чи просто 'позначеного' святою Кров'ю для причастя самітників, що досить добре засвідчено у візатнійських джерелах.

Як бачимо, такою була практика не лише у візантійців, а й у християн східно-сирійської традиції, про що і розповідає прекрасна джерельна розвідка о.Хуана Матеоса.

Щоденне (не лише у Великому пості) звершення Літургії Передшеосвячених Дарів засвідчене також у коптійському рукописному євхологіоні Vatican Copt. 17 (AD 1288), де зустрічаємо такий заголовок: “Це є Сповнення Чаші, коли Тіло було освячене і це було необхідним з певної причини. Бо у давніх часах Тіло освячували лише один раз у тиждень, а це Сповнення звершували щоденно. Але коли ця традиція занепала і від неї відмовились, воно перестало бути необхідним за винятком рідких причин.”

Бажаю благословенного і плідного читання :) 

Великий піст в річнім церковнім уставі нашої Церкви

 о. А. Лошній

Великий піст в річнім церковнім уставі нашої Церкви

(Часопис Нива за 1936)

1. Поділ річного церковного уставу

Наш церковний рік, подібно, як і горожанський, обіймає 365, зглядно 366 днів, які є так поділені в науці церковного річного уставу, що перший піврік, від вересня до лютого, обіймає одну половину року, а другий від лютого, зглядно березня до серпня, другу. Границя між одним і другим церковним курсом може кождого року пересуватись, в найбільшій ріжниці о 35 днів, так що цілий лютий, а навіть кілька днів березня припаде на зимні мясниці i тим самим той час буде зачислений до першого курсу. Зимні мясниці в залежности від найближчої пасхи скорочуються, або продовжуються на більше, або менше днів. Цю зміну доповнює устав вставними рядовими неділями від XXVI - XXXI. В кождім разі перед великим постом кожного року мусять мати своє місце чотири тижні вступних тріодних неділь від ХХХІІ до ХХХѴІ, які закінчують перший піврік церк. науки, а рівночасно розпочинають нову науку і приготовляють до практичного життя другого курсу. Так як місяць серпень від першого свойого дня, себто „Проісхожденія Ч. Хреста" закінчує річну науку другого курсу, а рівночасно наново розпочинає і приготовляє до теоретичної науки нового року[1].

Ось так цілий наш церк. рік був би поділений на два курси, які обіймали би по три научні періоди і по чотири перехідні тижні. Кождий період обіймав би пересічно по сім тижнів. Після такого поділу церковний рік був би вичерпаний в цей спосіб, що три періоди по 7 тижнів заповнили би собою 21 тижнів. Коли додамо до цього 4 періодичні тижні в зимних мясницях, то будемо мати 25 тижнів, що робить 175 днів. А тілько само днів другого курсу робить 350 днів. Та, як розумного і свобідного життя не можна замкнути в наперед усталені, докладні границі, так і наш устав, як такий, що приналежний для ідеального проводу такого життя, не можна замкнути докладно, з математичною точністю в означені періоди, тим більше, що кождого року інакше стрічається Минея з Тріодю, тому і тими бракуючими до цілости в році 15, зглядно 16 днями розсіваються, або заповнюються поодинокі, означені періоди в цілім році.

Після цього поділу перший період першого курсу науки нашого річного уставу обіймав би час від початку церк. року (1. ІХ.) до неділі св. Отців (11. Х.)[2]. В цім періоді рядова катавасія, що лучить гадку цього періоду, є ірмоси празника Воздвиження Ч. Хреста, "Хрест начертав Мойсей..." В суботу і неділі читаються тут євангелія св. Євангелиста Матея, а в інші дні св. Марка, якому призначений у нас час посту. Такий порядок євангелій є від XI рядової неділі до XVII рядового тижня.

Другий період був би від неділі св. Отців до Свята Введення в храм Преч. Діви Марії (4. ХІІ) Тут рядовою катавасією є загально Богородичні ірмоси, „Отверзу уста моя...", а всі рядові євангелія від св. Луки. Третій період є Різдвяно-Богоявленський, в якім рядова катавасія це ірмоси Різдва і Богоявлення, євангелія в пятьох днях тижня знов від св. Марка, а в суботи і неділі від св. Луки. Той порядок рядових неділь і їх євангельських чтеній кождого року міняється з Минеєю після дня минулорічної пасхи і тому научну перевагу у цім першім курсі має Минея зі своїми неподвижними празниками.

Виразніше означені періоди другого курсу річного уставу нашої Церкви. Тут виразну перевагу над Минейними празниками бере Тріодь. Першим научним періодом другого курсу є тут сім тижнів великого посту. Рядовою катавасією у вел. пості є загально Богородична „Отверзу уста моя...", з виїмком першої і третьої неділі вел. посту, Лазаревої суботи, цвітної неділі і страсного тижня, де приходять катавасії тріоди денного канона. Євангелія вел. посту в суботи і неділі є всі від св. Марка, крім першої неділі посту, Лазаревої суботи і цвітної неділі, де є євангеліє св. Йоана.

Другим періодом другого курсу є дальших сім тижнів св. Пятьдесятниці. Катавасією цього часу є ірмоси пасхи, крім середи Переполовлення і його віддання, а також в неділю 6 по пасці (Про сліпородженого) і на віддання Пасхи, де катавасією є вже ірмоси Вознесення. Рівнож у крузі празника Вознесення є катавасією ірмоси того празника, а в четвер Вознесення і в 7 неділю по пасці (св. ОО. Hiкейського Собору), приходять вже ірмоси Сошествія. В цім періоді св. Пятьдесятниці читаються євангелія від св. Йоана, а апостольські чтенія заповняють діянія апостольські, які в цім періоді висуваються на перший плян, бо тут після діяльности самих апостолів усталює устав наші обовязки до Церкви.

Святителя Василія Великого Слово про піст

Серед великої кількості святоотцівських творів про піст мені завжди найбільше подобалась проповідь Василія Великого. Не тому, що я ношу його ім’я, але за її лаконічність і людськість. Як і в часи Василія сьогодні люди потребують таких заохочень у часі посту, можливо саме тому цілі уривки з цієї проповіді стали літургійними текстами і слугують молитовною поживою вірним донині.

Раніше мені не потрапляли до рук давні українські переклади творів цього отця, а нові якось не промовляли до серця. Текст цієї гомілії був перекладений о.Йосифом Чепілем ЧСВВ ще у 1935 році. У перекладі дуже добре передано поетичність мови святого Василія. Мовну редакцію перекладача збережено.

У святих отця нашого Василія Великого архиєпископа Кесарії Кападокійської Про Піст Слово І.

„Затрубіть, каже псальмопівець, коли настане новий місяць, трубою в прегарний день вашого празника!" (Пс. 80, 4). Такий приказ пророка. Але нам голосніше, як будьяка труба й дзвінкіше, як будьякий музичний прилад, звіщають празник прочитані слова св. Письма, празник, що попереджає ці дні. Від Ісаї довідалися ми лро милість посту. Він, як зганив жидівський спосіб посту, так показав нам на правдивий піст: „Не в осудах і сварках постіть, але усувайте всяке братання з неправдою" (58, 4-6). І Господь каже: „Не будьте сумовиті, але лице своє умий і намасти свою голову!" (Мт. 6, 16). Отже покажімся такими, як нас навчено й наступні дні зачинаймо не пригноблені, але веселі, як це годиться святим. На боягуза не вкладаємо вінця й ніхто малодушний не здобуває лаврів побіди. Не сумуй, коли тебе лікують! Це глупота не тішитися здоровям душі й сумувати задля зміни страв та показувати, що нам більше ходить про розкоші шлунку, ніж про добро душі! Ситість приносить приємність для черева, а піст дає користь для душі! Тішся, що лікар подав тобі успішний лік, який усуває гріх. Як глисти, що виростають у кишках дітей, проганяємо деякими дуже терпкими й гіркими ліками, так і піст, який справді є постом, як тільки ввійде аж до душі, зараз убиває глибоко вкорінений гріх!

Коптійський піснеспів на Різдво Ісуса Христа

 Коптійський піснеспів Різдва, 29 кіяка

1 Дівственне народження і болі родові духовні — чудо дивне, згідно з пророчими словами.
Паралакс.

2 Дивне Різдво: невидимий народжується; Посередником є Архізиждитель,
Господь і Людина.

3 Небесна вагітність, подружня, але без чоловіка; та Він не обмежений місцем — істинний Син Божий.

4 Гусляр промовив у Псалтирі про Істинного, Який прийшов і нас спас.

5 Усі вчителі Риму і мудреці Антіохії зібралися разом у Кесарії та говорили про честь Марії, Святої.

6 У своїй мудрості вони споглядали й говорили про честь її споріднення, про її молитви й пости; і назвали її Всесвятою.

7 Усі вчителі Церкви бачили красу її способу життя і чистоту її дівицтва; і назвали її ім’я — Марія.

8 Усі мудреці Старого Завіту і всі чини Церкви співали піснеспів і алилуя, як подобає їй, аж до кінця світу.

9 Припадаю до ніг твоїх, Владичице наша, Богородице; умоли Господа, Якого зродила єси, щоб Він простив нам наші гріхи.

10 Заступайся за нас, Владичице наша, Богородице Маріє, Мати Спаса нашого, щоб Він простив нам наші гріхи.

 

Кондак св. Романа на Різдво Господа нашого Ісуса Христа

 Кондак св. Романа на Різдво Господа нашого Ісуса Христа, глас 3

Діва днесь Понадсущого родить, а земля вертеп неприступному приносить; ангели із пастирями славословлять, мудреці ж за зорею подорожують: бо для нас зродилось Немовля нове – Предвічний Бог.

Ікоси

1) Вифлеєм відкрив нам Едем – прийдіте, узримо; блаженство укрите знайшли ми – прийдіте, радість райську всередині печери приймімо: там Корінь явився, не зволожений, що вирощує прощення; там Джерело Криниці некопаної явилося, з якого Давид колись вельми пити волів; там Діва, Немовля зродивши, одразу втамувала спрагу Адама і Давида. Тож прийдімо до місця цього, де зродилось Немовля нове – Предвічний Бог!

2) Отець Матері з благовоління Сином став; Спаситель дітей як Дитя у яслах возліг. Пізнавши Його, Мати промовляє: «Що ж це таке, Дитя Моє? Скажи Мені, як в Мене вселився Єси і як зріс в Мені? Бачу Тебе, Лоно Моє, і жахаюся; бо годую молоком — неневісная; і хоча Тебе у пеленах зрю, дівицтво Своє споглядаю запечатаним; Ти бо зберіг його, від Мене зволивши зродитись Немовлям малим – Предвічний Бог».

3) «Що, Царю вишній, із убогими спільного маєш Єси? Нащо до земних прийшов, в печері звеселився і зрадів у яслах, о Небес Зиждителю? Раба Твоя не має місця в домі цім; навіть не те, що місця, а й вертепу, бо і цей — чужий. Воістину, коли дитя зродила Сарра, широку землю в спадщину отримала, а я й тісного ложа не отримала, лише вертеп цей, у якому перебуваєш Єси волею Своєю, Немовля нове – Предвічний Бог».

4) Слова ці таїнственно промовляючи і щиро молячись всі таїнства Відущому, про мудреців, що Немовля шукають, Діва чує й мовить: «Хто ви?» Вони ж у відповідь: «А Ти хто єси, Родителько? І як Такого породила єси? Хто Твій Отець і хто єси, Родителько, — Матір’ю бо і Кормителькою Сина явилася, отцю земному непричетного? Його зорю побачивши, зрозуміли ми, що явилось Немовля нове – Предвічний Бог».

«Херувимська пісня» та її паралелі — жанр ранньохристиянських співів Сходу

«Херувимська пісня» та її паралелі —
жанр ранньохристиянських співів Сходу

А. Баумштарк, д-р філос.

Той, кому бодай раз пощастило бути присутнім на богослужінні Божественної Літургії грецького обряду, ніколи не забуде цього моменту — величного й драматичного «Великого входу».

Євангеліє вже прочитане. Давня, ще мучеником-філософом Юстином засвідчена вселенська молитва за всі потреби Церкви, яка на Заході збереглася лише у вигляді урочистих молінь Великої п’ятниці, пролунала у ритмічному чергуванні диякона й народу. Прозвучали й слова, якими колись наказувалося оглашенним залишити храм — після завершення богослужіння Слова, єдиного доступного для них. Священик тихим голосом прочитав дві перші молитви, участь у яких дозволено лише хрещеним — «вірним». І ось відчиняються двері іконостасу, що досі закривали від людей святиню вівтаря; виходить увесь клир, який бере участь у Святій Жертві, і урочисто, повільним кроком проходить через храм. Із бічної каплиці, де перед початком Літургії були приготовлені Дари — проскомидія, — він з благоговінням несе до вівтаря хліб і вино та всі посудини, потрібні для євхаристійної трапези. Це — велична процесія, яку візантійське мистецтво зображало як небесне видіння Христа — Первосвященика, Який звершує Жертву серед ангельських хорів.

Те, що спонукало до цього образу, безперечно, пов’язане з дивовижним співом, який вінчає цей момент — своєю могутньою звуковою силою, глибиною змісту та простою красою стародавньої мелодії він довершує ефект «Великого входу». Сміливо передбачаючи те, що має здійснитися у Чині освячення Дарів, спів уже зараз вітає хліб і вино як самого прославленого Христа, що входить, супроводжуваний ангельськими силами:

Херувимів таїнственно зображаючи і Животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відложім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його в славі невидимо супроводять ангельські чини. Алилуя, алилуя, алилуя.

Цей текст, за своїми першими словами, у літургійній мові грецької Церкви називається «Херувимською піснею» (Ὁ χερουβικὸς ὕμνος). За словами візантійського історика Кедрена, її автором був імператор-поет Юстин II (565–578). У будь-якому разі, з варіантом «Царя слави» її вже в VI столітті засвідчив патріарх Євтихій Константинопольський. Взагалі, текст цієї, безперечно, автентично ранньохристиянської строфи в найдавніший час мав чимало варіантів. В одній вірменській версії, де вона з’являється як очевидне запозичення з візантійської у вірменську Літургію, бракує триразового «Алилуя», а фінал подано так:

«Щоб прийняти Царя всіх і урочисто явити хори ангелів».

Анафора святого апостола Томи

Якщо ти вже насмілився впхати пальця в бік Христа, то богословом стаєш по замовчуванню. А справжній богослов, звичайно ж, молиться. І саме євхаристійну молитву апостола Томи зберегли у своїй літургійній традиції християни західно-сирійського обряду. 

Лаконічність і смиренність молитов цієї Літургії дуже пасує учневі Христа, засоромленому своїм невірством і удостоєному знаку віри від воскреслого Господа. Його молитвами хай спасуться душі наші. Амінь.   

Ось її текст:  

АНАФОРА АПОСТОЛА ТОМИ

Перша молитва перед поцілунком миру:  Вічне і приховане Єство, Ти, що перебуваєш у Своїй сутності і від усіх людей та творінь поклоніння і прославу приймаєш, очисти й освяти і нині душі та тіла всіх нас, щоб ми в однодушній любові до Тебе і між собою сподобилися славити Тебе і Єдинородного Сина Твого, через Якого і з Яким належить Тобі слава, честь і влада з Пресвятим і Благим Твоїм Духом.
Народ: Амінь.
Диякон: Нехай кожен подасть мир своєму ближньому святим і божественним поцілунком у любові Господа Бога нашого.
Народ: Удостой нас, Господи Боже наш.
Диякон: Голови ваші Господеві приклоніте.
Народ: Тобі, Господи.

Священик: У множестві милості Твоєї, Господи, благослови цих слуг і поклонників Твоїх, які ось перед Тобою схиляються й очікують Твого небесного дару, благодаттю, милосердям і людинолюб’ям Єдинородного Сина Твого, через Якого і з Яким Тобі належить слава.
Народ: Амінь.

Священик: Спрямуй уми наші до найдосконалішого світла богослов’я, яке споглядає Твої найвищі блаженні сяйва, Господи, і даруй нам непорочно звершити це чисте й таїнственне служіння благодаттю, милосердям і людинолюб’ям Єдинородного Сина Твого, через Якого і з Яким належить Тобі слава.
Народ: Амінь.
Диякон: Станьмо добре, станьмо зі страхом, станьмо зі скромністю, станьмо з чистотою, станьмо зі святістю; станьмо, отже, всі, брати мої, в любові та в правдивій вірі. А духовно, зі страхом Божим, погляньмо на цю страшну й святу жертву, поставлену перед нами, що її через руки чесного священника приносять Богові Отцю, Владиці всього сущого, як живу жертву за всіх нас.
Народ: Милість, мир, жертва хвали.

Обряд входу Вечірні у давньому східносирійському літургійному коментарі

У сучасній святковій вечірні візантійського обряду передбачено вхід священника із свічками і кадилом (інколи із євангелієм, якщо передбачено читання із нього), який виглядає дуже незрозуміло. Після вечірньої псалмодії процесія виходить із святилища, обходить ліву сторону іконостасу і заходить знову у святилище, після чого співають піснеспів "Світло Тихе" і відбувається загальне кадження престолу, вівтаря та всього храму. 

У давнньому східносирійському коментарі, ця процесія описана набагато зрозуміліше. Там вона пов'язана із виходом клиру на середину храму - на віму (від якої в нас залишився лише тетрапод) - де власне і відбувалась уся  Вечірня, аж до завершальних ектеній та кінцевого благословення вірних (подібно як зараз в нас вона відбувається на т.зв. 'Єрусалимській Утрені'). 

Звершення Богослужінь священником разом із вірними в тому самому просторі може суттєво оживити відчуття спільної молитви. І сенс самих обрядів - і запалення світла, і приношення кадила, і спільного співу -  перестане бути незрозумілим танцем чи театральною сценкою, а перетвориться в осмислене святкування присутності Христа у Його церкві тут і тепер. 

А ось і сам текст коментаря:

Подивися, скільки всього приготовано для кадильного антифону «Тебе, Господи, ісповідуємо, що Месію Єси, Ти бо Воскреситель тіл наших і Відкупитель душ наших Єси», який співаємо п’ять разів: усі лампади запалюються,— тоді як раніше горіло їх менше … Тепер відчиняються ворота апсиди (вівтаря), яка є небом, і виходять разом із священником, несучи хрест та Євангеліє; а перед ним ідуть ряди піддияконів і дияконів зі світильниками та кадильницями. І першими виходять піддиякони, оскільки вони ближчі до нас. Світильники, які вони несуть, вказують на те, що вони є управителями зір. Диякони ж, які означають вищу церкву ангелів, виходять за ними, несучи кадильниці, вони ближчі до хреста, бо стоять ближче до престолу. Кадильниці, які вони несуть, — це пахощі хвали Господу, якими є виголоси «Свят» і «Алилуя». Хрест уособлює нашого Господа — як у Його першому, так і в майбутньому об’явленні; тут же означає Його об’явлення при Йордані.

Щоденні богослужіння у анонімному східносирійському літургійному коментарі 9-го століття

Чому отці постановили, щоб ми щодня мовили три молитви: Вечірню, Опівнічну та Утреню? І чому вони веліли служити Таїнства в недільні й святкові дні, а під час посту й страстей — у третій, шостий і дев’ятий Часи, а також на Повечір’ї?

Отці веліли, щоб у Церкві вживалися три молитви: Вечірня, Опівнічна й Утреня. І так вони передають: вечірнє й утреннє богослужіння взяті з закону Мойсея, який наказав, щоб священики щодня приносили агнця вечірнього й агнця ранкового. Нічне ж богослужіння походить зі слів Господа нашого і Давида. Давид сказав: «Опівночі вставав я, щоб прославляти Тебе за праведні суди Твої, Праведний» (Пс. 118, 62). Господь же сказав: «Чувайте, бо не знаєте, о котрій годині прийде Господь ваш: увечері, чи опівночі, чи при співі півня» (Мт. 13, 35). Це Опівнічне чування, яке Він для нас установив, Він заповідав як обов’язок. Також Він сказав Своїм учням: «Отож, не змогли ви бодай одну годину чувати зі Мною? Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу» (Мт. 26, 40–41). А ще: «Раб, який знає наказ свого господаря», — уночі чекає на його прихід. І те, що ми воскреснемо опівночі в останній день, видно з того, що Він знову каже: «Опівночі пролунав крик: Ось жених іде, виходьте Йому назустріч» (Мт. 25, 6). Адже й наше воскресіння з мертвих буде в останню ніч, коли очікується Його прихід. Отож ми цим знаменуємо наше воскресіння з мертвих і наш вхід у небо.

Опис храму в анонімному східносирійському літургійному коментарі

Можливо цей анонімний східно-сирійський коментар 9-го століття був би одним із багатьох 'чергових' коментарів на пояснення частин храму, але він цікавий тим, що вказує на певні особливості, притаманні архітектурі наших храмів: 

а) престол і місце для клиру посеред храму = тетрапод; 

б) вхід з південного боку; 

в) бабинець (= храм жінок) в західній частині храму.

Особливо цікавим є тетрапод, інколи з двома пультами праворуч і ліворуч, які нині служать аналоями для ікон. Цікаво, що це 'місце для клиру' посеред церкви зображається на наших іконах Воздвиження хреста, Стрітення та Покрови пресвятої Богородиці.

Мені, принаймні, було надзвичайно цікаво його почитати. 

А ось і сам текст:  

Чому ми розподіляємо церкву на апсиду, храм і жіночу частину? І чому Ішо’яб постановив, щоб хрестильниця була на південному боці?

Дехто каже, що так само був у Єрусалимі влаштований дім [Божий], тобто скинія свідоцтва: частково як «святе святих», частково як «скинія свідоцтва», частково як дім перед скинією. Його брами, кажуть, відчинялися на південь, у напрямку Йордану. Це вони доводять тим, що ізраїльтяни, перейшовши Йордан, здобули землю обітовану; звідси й вийшло, що брами дому відчинялися до Йордану, тобто на південний бік Єрусалима.

Інші ж заперечують, що це є обов’язковим, й твердять, що немає різниці, куди саме відчинятимуться брами або де стоятиме хрестильниця. І наводять приклад деяких церков, які облаштовані інакше й не засуджуються за це. Але блаженний Ішо’яб постановив це так, щоб воно виражало певне таїнство, а не тому, що так необхідно має бути. Подібно як, говорячи про начиння церкви, він звелів, щоб диякони та піддиякони йшли до церкви в обід, хоча різниці не було б, чи вони пішли б уранці чи напередодні,— так і тут він говорив.

Однак давні люди кажуть, що колись частини церков не були так упорядковані: жінки, кажуть, також входили в апсиду й там приймали Таїнство. Це особливо відбувалося в землі Ромейській. Але після того, як блаженний Несторій був обраний у Константинополь, він зі своїм релігійним завзяттям звернув увагу на таїнства, що їх здійснює Церква. І, побачивши, які вони, він упорядкував церкву відповідно до таїнств, які в ній звершуються.

Свято Оновлення Храму в Єрусалимі

… у вересні Оновлення (свято освячення храму).

[Вечірня]

Господи, візвав.

На скелі Євангелія утверди Церкву Твою, Христе, обгороди її і скажи: «Врата аду не здолають її».  І хай буде вона міцною й непохитною вовіки, бо воплоченням створив Єси її, Спасе наш, помилуй нас.

Свято освячення, Господи, святості подателя, святкуючи, славимо і благаємо: освяти це наше моління за душі й тіла наші за посередництвом Богородиці та славних апостолів Твоїх, Благодійнику і Людинолюбче.

Духа Святого Твого зішли, Людинолюбче, на храм цей. Освяти його і місцем зцілення яви для тих, що приходять до слави Твоєї, освячення звершують і взивають: Спаси нас, Боже наш, бо Ти єдиний Свят єси і освячуєш усіх.

Інші.

Жертву вечірню приносимо Тобі, Христе Боже, що апостолам з небес послав Духа Святого і благодаттю наповнив Церкву соборну, в якій нам дарується відпущення гріхів воскресінням Твоїм.

Жертву вечірню приносимо Тобі, Христе Боже, що апостолів освітив божественними дарами і ними на скелі утвердив Церкву славну, в якій нам дарується відпущення гріхів воскресінням Твоїм.

Давнє освячення храму звершив Соломон, приносячи тварин як жертву цілопалення. Але коли надійшов час, Спасе, той образ Ти усунув і істину явив —жертву безкровну, яку приносять Тобі в поклонінні всі краї землі, вигукуючи:  «Усіх освяти, усіх очисти Святим Духом Твоїм».  Помилуй нас.

Прийдіте, народи, племена і язики, не на поле мирське, щоб слухати шум тілесних розваг, ані до образа золотого, щоб поклонитися ідольськими вустами, але у храмі святому духовними устами однодушно співаймо і взиваймо до Христа Бога: щоб мир у світ послав і на душі наші вилив велику милість.

 Псалом: Уся земля нехай поклоняється Тобі, понад усіх синів людських (Пс. 65, 4–5).

 Приспів: Воскликніть Богові, усі землі (Пс. 65, 1).

Молитва ἄνες, ἄφες, συγχώρησον

 Ігумен Андрій (Wade)

Молитва ἄνες, ἄφες, συγχώρησον

Палестинська практика прохання відпусту для самостійного й щоденного причастя lex orandi для втрченої ортопраксії?

Молитва, яку ми тут розглядаємо, міститься в православному чині Ізобразительних.
Ось переклад:

«Прости, відпусти, даруй прощення, Боже, наші провини — вільні й невільні,
учинені ділом і словом, свідомо чи несвідомо, удень і вночі,
у намірі чи і думці; прости нам усе,
як Благий і Людинолюбець».

У деяких виданнях слов’янського служебника[1] ця молитва подається безпосередньо перед причастям духовенства. Тут відсутні фрази «удень і вночі, за наміром чи за думкою».

Ця молитва, що просить про всеосяжне прощення, починається трьома дієсловами в наказовому способі, які відповідають єврейським slḥ, mḥl, kpr. Перші два дієслова (slḥ, mḥl) містяться в шостій berâkhâh молитви tephillâh, а третє (kpr) нагадує про день Великого Прощення — ywm kpwr. До того ж у сучасному ашкеназькому чині Йом Кіпуру ми знаходимо ці три дієслова, що співаються як приспів. У сучасному сефардському чині збереглися лише два перші дієслова[2]. Усі три дієслова зустрічаються наприкінці анафори євхаристійної літургії святого Якова, що відображає давню палестинську традицію.

Інше місце в православних богослужіннях, де з’являються ці три дієслова, — це сьома молитва утрені:

«...Отож просимо Тебе: якщо ми до цієї години вчинили якусь провину —
словом чи ділом, чи помислом, добровільно чи недобровільно,
прости, відпусти, даруй прощення;
бо якщо будеш зважати на беззаконня, Господи, Господи,
хто встоїть? Адже в Тебе — визволення: ...»

Відомо, що сім молитов вечірні та дванадцять молитов утрені були включені до палестинського Часослова з константинопольського чину ασματικὸς. Молитва, яку ми щойно навели, містить цілий вірш із псалтиря (Пс. 129), що зазвичай вважається ознакою пізнішого укладання. Тож видається, що тут ми маємо цитату з молитви Ізобразительних.

Ми знаходимо ще одну подібну цитату (і ще одну варіацію), включену до другої молитви третьої групи довгих молитов, що читаються навколішки на вечірні П’ятдесятниці:

«…Тому, Боже благий і Людинолюбче, прости, відпусти, даруй прощення нашим і їхнім [покійних] падінням у гріх, вільним і невільним, свідомим і несвідомим, явним і забутим, у ділі, в думці, у слові, у всій нашій поведінці та рухах. Померлим даруй свободу, відпущення, а нас усіх, що перебуваємо тут, благослови…»

Вечірня на початок індикту 1 вересня

 Вечірня на початок індикту 1 вересня

(у Константинополі в першій половині ХІ ст. Dres.A104) 

Порядок богослужіння на індикт відбувається так.

[Велика Церква]

Увечері, напередодні, співають «Прихили, Господи» (Пс. 85), потім останній (το τελευταῖον) антифон, після цього «Господи, візвав» (Пс. 140), і творять вхід. Прокімен – той, що відповідає дню. Диякон виголошує велику ектенію, а після виголосу, за давнім звичаєм, у Великій церкві залишаються тижневі священнослужителі, а патріарх виходить із вівтаря і прямує до Халкопратії разом із клиром, співаючи «Радуйся, благодатная Богородице Діво, пристане й заступнице роду людського, бо з тебе воплотився Ізбавитель світу; ти бо єдина єси Мати і Діва, присноблагословенна і препрославлена. Моли Христа Бога, щоб мир дарував усій вселенній».

[У Великій Церкві співають три антифони й читають три читання. Перше — з книги Премудрості Соломона, початок: «Душі праведних у руці Божій», кінець: «і опіка над його вибраними» (3,1-9). Друге — також із Соломона, початок: «Праведник, навіть якщо рано помирає», кінець: «бо благодать Божа — над преподобними його, і опіка — над його вибраними» (4,7-15). Третє — теж із Соломона, початок: «Праведні навіки», кінець: «бо дана від Господа нам міць, і влада — від Всевишнього» (5,15-6,3).

Після цього співаки на амвоні виголошують такий тропар, глас 1: «Стовпом терпіння став єси, наслідуючи праотців, преподобний: Йова — у стражданнях, Йосифа — у спокусах, і спосіб життя безтілесних, перебуваючи в тілі. Моли Господа спасти нас».

Стих 1: «Покладав надію, і поклав — аж доки… і будуть уповати на Господа» (39,2-4).
Стих 2: «Сповістив правду… щоб завжди підтримував» (10-12).
Стих 3: «Нехай звеселяться й зрадіють… не зволікай і даруй достаток» (17-18).

А після цього диякон промовляє: «Премудрість», і відразу читається уривок із Приповідок. А коли минає година і вже наближається захід сонця, читають Житіє святого Симеона. Потім, коли настає час всенічної, звершується вона за чином.]

Літургія на честь Владичиці нашої Марії

Христова церква славиться служінням слова, тобто великою кількістю свідчень живого передання богословського осмислення віри християнами передусім у літургійних зібраннях - у молитвах перед лицем небесного Отця за спасіння світу. 

Одним із особливо цікавих молитовних текстів є текст етіопської анафори на честь пресвятої Богородиці, укладений для святкування євхаристійної літургії у цій церкві саме на богородичні свята.

Ця молитва є не лише свідченням глибокого богородичного благочестя етіопської церкви, а й джерелом троїчного богослов'я, викладених у формі молитви. Адже справжнім богословом є той, хто молиться.

Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас!

*******    

Літургія на честь Владичиці нашої Марії, укладена Аббою Хєрякосом, Митрополитом міста Бєхнеса.

1. Серце моє виточує слова добрі, і прагну проголосити славослов’я Марії, не в багатослів’ї, а в простоті; прагну хвалу проголосити Марії, не в розлогій мові, а в стислості; проголосити прагну велич Діви (Святої).

2. І днесь, у день цей, в покорі та любові стоятиму перед страшним таїнством цим, перед престолом цим і жертвою. Воістину, жертва це, яку вкусити якої не можуть, душею осквернені. Не схожа вона на жертву праотців, що з крові овець, козлів і биків складалася, але вогонь це (і то який вогонь), що оживляє чистих серцем і виконавців волі Його; вогонь, що безбожників спалює, ім’я Його відкидаючих. Воістину, вогонь це, якого торкнутися не можуть навіть вогненні істоти, що самі є полум’ям, херувими та серафими.

3. І тому любимо тебе, Маріє, і прославляємо тебе; ти бо народила нам їжу істинну праведності та напій життяістинний.

4. Праотці наші, через покладання рук на спадкоємство апостолів поставлені; вас ми отримали як наших заступників перед Богом, і в дні наші отримали заступниками нашими перед Господом, Богом нашим, цих двох маємо, яких поминаємо: Патріарха нашого Авву Н. Н. Олександрії міста великого та главу міста нашого, блаженного Митрополита Авву Н. Н.

5. Диякон: За блаженного...[1]

6. Священик: Свята Трійця, Отець, Син і Святий Дух...[2]

7. Священик: За них і за всіх заступайся перед Сином твоїм, Заступнице, щоб Він дарував мир душам усіх патріархів, митрополитів, єпископів, священників, дияконів і читців, які прокладали шлях істинного Слова; царів, князів, начальників, правителів, юнаків, дів, ченців, багатих і бідних, великих і малих, вдів і сиріт, чужинців і нужденних, і всього народу, що відійшов із громади християнської церкви; особливо ж за тих, які спочивають у цьому місці, гаряче заступайся, щоб душі їх усіх освіжилися.

8. У кожному місці, яке б ми назвали, чи то місце переможних мучеників, чи місце обраних праведників, чи місце святих ангелів: у кожному місці ти (Маріє) є главою, і твоє ім’я має силу перед Богом.

9. Диякон: Ви, що сидите, встаньте!

10. Встаємо у страсі Божому, щоб вознести і прославити благодаті повну, промовляючи: Благодаті повна, потоку радості, ти маєш гідність явління, що значно перевищує гідність многооких херувимів і шестикрилих серафимів.

11. Диякон: Дивіться на схід!

12. Воістину, Бог Отець дивився з небес на землю, на схід і захід, на північ і південь, і на всі межі (землі), вдихав повітря і нюхав; але Він не знайшов тобі подібної, і сподобався Йому аромат твій, і твою красу полюбив Він, і послав до тебе Сина Свого, возлюбленого.

13. Диякон: Будьте уважні!

14. Святий Бог Отець, який у тобі уподобання мав; Святий Єдинородний Син, Ісус Христос, який у лоні твоєму перебував; святий Утішитель, який освятив і очистив тебе. Хвали повна Діво, з чим, з яким порівнянням мені порівняти тебе?

16. Ти ткацький верстат єси; від тебе Еммануїл одягнув невимовну одежу плоті. Для основи Він узяв первісну плоть Адама; плоть твоя була вплетена, Його Слово було човником, Його ткацьке приладдя — осінення найвищого Бога згори, а ткач Його —Дух Святий. О, яке це чудо і річ дивовижна яка! О брамо! Через тебе наші праотці перейшли від смерті до життя. Сходи від землі до неба! Через тебе первістки творіння оновилися.

«Молитвами святих отців наших...»

свящ.Стефанос Алексопулос

«Молитвами святих отців наших...»

Коротка молитва: «Молитвами святих отців наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй і спаси нас. Амінь» у сучасній літургійній практиці позначає завершальну частину відпусту та кінець кожної священнодії. Крім того, її використовують замість священичих виголосів у богослужіннях добового кола, коли останні звершуються без присутності священика.

Ця коротка молитва походить із відпусту добових богослужінь монастирської традиції, саме там її спочатку було додано і до відпусту Божественної Літургії. Цю особливу додаткову частину довго не приймали у літургійній практиці парафіяльних храмів, про що свідчить її відсутність майже в усіх рукописних кодексах Божественної Літургії, хоча вона передбачена у чині Літургії, яку приписують патріарху Філотею Коккіну, коли він був ігуменом монастиря Великої Лаври на Святій Горі Афон. У небагатьох кодексах монастирського походження, де вона згадується, цю молитву виголошує не священик, а диякон, як звернення до молитов присутніх монахів.

Цей факт пояснює, до яких «святих отців» звертається ця молитва. Очевидно, що принаймні у первісному її вживанні під «святими отцями» малися на увазі присутні отці монастиря, а не святі Церкви, чиї заступництва вже згадувалися у відпусті. Таким чином, ця коротка молитва пов’язана із сучасною практикою в монастирях, де молодший монах промовляє, звертаючись «по молитви» до старшого. З цієї ж причини, коли звершується архієрейська Божественна Літургія, після того, як єпископ-літург промовляє «молитвами...», перший священик додає: «Молитвами святого владики нашого...». Ця нова практика є необґрунтованою, оскільки Божественну Літургію звершив сам єпископ.

Поширення короткої молитви «молитвами святих отців наших...» як завершальної частини відпусту всіх богослужінь, включно з Божественною Літургією, у парафіяльних храмах змінило значення фрази «молитвами святих отців наших». Через відсутність монастирської спільноти та для надання сенсу цій фразі зазвичай розуміють великих святих Отців Церкви, визнаних Церквою.

Бібліографія: Тремпелас, П., Три Літургії за афінськими кодексами, Афіни, 1935.