Ця праця зацікавила мене вже давніше у зв'язку з подібною практикою, яка збереглася у постовому (розумій давньому щоденному) чині богослужінь Великого посту у візантійській традиції. Тут також є (навіть якщо ми про це не здогадуємося відразу) передбачене щоденне причастя або в контексті Літургії Передшеосвячених Дарів - чи то, у вечірнях за саваїтським способом, в середу і п'ятницю увечір чи, за більш давнім студитським, увечір від понеділка до п'ятниці - або у контексті причастительного чину наприкінці постових вечірень. Ось як виглядають рештки цього причастительного чину:
«... Трисвяте з малими поклонами, Пресвятая Тройце, і по Отче наш – Господи, помилуй (12). І молитву:
Всесвята́я Тро́йце, єдиносу́щна Вла́до, нероздільне Ца́рство, вся́кого добра́ Причи́но! Благоволи́ ж і до ме́не, грішного; утверди́, врозуми́ се́рце моє́, і вся́ку віддали́ від ме́не скве́рну; просвіти́ мій ро́зум, щоб я постійно сла́вив, співа́в, поклоня́вся і промовля́в: Єди́н Свят, Єди́н Госпо́дь, Ісу́с Христо́с, на сла́ву Бо́га Отця́. Амінь.
Після того: Будь Ім’я́ Госпо́днє благослове́нне від ни́ні і до віку. Тричі.
І псалом 33:
Благословлю́ Го́спода на вся́кий час, завжди́ хвала́ Йому́ – в уста́х моїх. У Го́споді похва́литься душа́ моя́, – хай почу́ють ла́гідні і возвеселя́ться. Возвели́чте Го́спода зо мно́ю і вознесімо Ім’я́ Його́ спільно. Шука́в я Го́спода – і Він почу́в мене́, і від усіх поневіря́нь моїх звільни́в мене́. Приступіте до Ньо́го і просвітітеся, і ли́ця ва́ші не осоро́мляться. Сей убо́гий візва́в – і Госпо́дь почу́в його́, і від усіх скорбо́т його́ спас його́. Ополчи́ться Ангел Госпо́дній довкру́г тих, що боя́ться Його́, і ви́зволить їх. Скушту́йте і спізна́йте, що благи́й Госпо́дь, – блаже́н муж, що упова́є на Ньо́го. Бійтеся Го́спода, всі святі Його́, бо нема́ неста́тку в тих, що боя́ться Його́. Бага́ті зубожіли й голоду́ють, а тим, що шука́ють Го́спода, не забра́кне нія́кого добра́. Прийдіте, ча́да, послу́хайте мене́: стра́ху Госпо́днього навчу́ вас. Хто та люди́на, що пра́гне життя́, що лю́бить ви́діти дні благі? Стри́муй язика́ твого́ від зла і гу́би твої – аби́ не говори́ли облу́ди. Ухиля́йся від зла і твори́ добро́, шука́й ми́ру і біжи́ за ним. Очі Госпо́дні – на пра́ведних і ву́ха Його́ – до моли́тви їх. Лице́ ж Госпо́днє – про́ти тих, що тво́рять зло, щоб ви́нищити із землі па́м’ять про них. Візва́ли пра́ведні – і Госпо́дь почу́в їх, і від усіх скорбо́т їхніх ви́зволив їх. Бли́зько Госпо́дь до сокру́шених се́рцем, і смире́нних ду́хом спасе́. Бага́то скорбо́т у пра́ведних, та од усіх них ви́зволить їх Госпо́дь. Береже́ Госпо́дь усі ко́сті їх, жо́дна з них не сокруши́ться. Смерть грішників лю́та, і ті, що нена́видять пра́ведного, обма́нуться. Ізба́вить Госпо́дь ду́ші слуг Своїх, і не обма́нуться всі, що упова́ють на Ньо́го.
І потім: Досто́йно є воістину велича́ти блаже́нною Тебе́, Богоро́дицю, присноблаже́нну і пренепоро́чну, і Ма́тір Бо́га на́шого. Чеснішу від Херуви́мів і незрівня́нно славнішу від Серафи́мів, що без зотління Бо́га Сло́во породи́ла, су́щу Богоро́дицю, Тебе́ велича́ємо.
Слава, і нині: Господи, помилуй тричі.
Благослови. І відпуст. ... »
«Тижні тайн»
Халдейського посту
Будні Халдейського посту належать до двох категорій:
a) Дні тижнів тайн (d-razé).
b) Простi дні.
Перший і четвертий тижні Халдейського посту називаються «Тижнями
Тайн», назва, яку зазвичай перекладають як «Тижні Літургії». У літургійних
книгах[1]
справді містяться на ці дні всі читання та змінні частини, потрібні для
звершення Літургії. П’ятниці посту та перші три дні Страсного тижня також є «Днями
Тайн». Натомість, суботи «Тижнів Тайн» не містять частин, що стосувалися б євхаристійного
богослужіння.
Однак давні документи суперечать сучасному тлумаченню «Тижнів
Тайн» у значенні звершення євхаристійної жертви, хоча у стародавніх
лекціонаріях і подано читання для «Літургії» цих тижнів.
Спробуймо пролити певне світло на характер богослужіння, яке
відбувалося у «Дні Тайн».
Свідчення Expositio
Псевдо‑Георгій Арбельський (XI ст.) зараховує серед ознак
днів посту відсутність звершення повних Тайн (razé) із освяченням (quddāšā):
«Дехто веде рахунок посту до
суботи перед Вербною неділею, щоб охопити сорок один день, включно з неділями.
Але факти свідчать, що дні посту — це дні жалоби (ḥaššā): тоді приклоняють коліна (syam burka)
і не звершують повних Тайн із освяченням. Натомість, коли усувають жалобу й
коліноприклонення і звершують Тайни, [цей день] не слід зараховувати як день
посту. А так, очевидно, і відбувається кожної неділі Великого посту»[2].
Та сама теза повторюється далі, в поясненні Літургії:
«Раніше священник, після виголосу
молитви: “Благодать [Господа нашого]”, продовжував: “І вчини нас достойними,
Господи”, як ми робимо в дні посту, коли не освячуємо Тайн»[3].
З читання цих текстів, здається, цілком природним зробити
два такі висновки:
1º. У XI ст., ймовірній даті Expositio[4],
будні дні Великого посту, будучи днями посту, виключали звершення Літургії.
2º. Але в ці дні, принаймні в
деякі з них, звершували євхаристійне богослужіння без освячення – Тайни без
освячення, тобто Літургію Передшеосвячених Дарів.
Існування двох видів євхаристійного богослужіння — одного з
освяченням (Літургія) і другого без освячення (Літургія Передшеосвячених Дарів)
— засвідчено Expositio і в іншому місці:
«Блаженний Ішоʻяб не встановив мовити Отче
наш, що єси на небесах ні на початку, ні в кінці щоденного богослужіння, а
лише під час Тайн, коли їх звершують з освяченням»[5].
Думки дослідників
Й. М. Ганссенс S.J.[6]
визнає, що колись у халдеїв існувала Літургія Передшеосвячених Дарів. Однак він
не вважає, що наведені вище фрагменти з Expositio можна тлумачити саме
так[7].
Перешкодою, яка, на думку о. Ганссенса, не дозволяє
ототожнювати цю Літургію без освячення з Літургією Передшеосвячених Дарів, є
текст Liber demonstrationis de vera fide, де мелхітам і яковитам
докоряють за використання Літургії Передшеосвячених Дарів, оскільки святі
канони забороняють зберігати Євхаристію навіть протягом однієї ночі[8].
В. К. ван Уннік вважає, що Expositio, використовуючи
вислів mysteria plena, id est cum consecratione, не має на увазі Літургію
Передшеосвячених Дарів. Наведімо слова дослідника:
«Mysteria plena, i.e. cum
consecratione, non conficiuntur» не стосується Літургії Передшеосвячених; «mysteria»
тут означає «літургія», а не «таїнство».
М. ван Уннік[9]
слушно перекладає mysteria як «літургія»; але, здається, цю літургію
слід розуміти як євхаристійну. Адже слово razé позначає саме Євхаристію
і не вживається щодо богослужінь, не пов’язаних з Євхаристією.
Якщо ж ідеться про євхаристійну Літургію без освячення, то
про що тут може бути мова, як не про богослужіння причастя або Літургію Передшеосвячених
Дарів?
Той самий дослідник порушує питання про існування Літургії Передшеосвячених
Дарів у несторіян. Несторіянське канонічне право на початку XI ст., в епоху створення
Nestorian Questions, приписувало негайне споживання освячених Дарів
після Літургії. І автор вважає, що ця більш сувора практика почала
утверджуватися приблизно з середини VIII ст., можливо, вже від часів Тимотея I
(+816)[10].
За часів Ішоʻяба III (бл. 650 р.) святі Дари, здається, зберігали у парафіяльних церквах, як це досить чітко засвідчує його
48‑й лист. Він звернений до християн юрисдикції Ішоʻяба, які не чинили опору нападові яковитів; вони залишили свою власну церкву, навіть не подбавши винести Святі Дари:
Але, як кажуть, ви стояли без
руху, без емоції, без почуття, немов німі ідоли; так що навіть не змогли
винести звідти Святі Тайни… Але мов люди, які без надії і без Бога у світі, ви
залишили самі Святі та Животворящі Тайни під печаткою демонів[11].
В. де Фріс[12]
коротко подає історію несторіянської практики збереження Євхаристії. Від часів
Тимотея I зберігання святих Дарів постійно забороняється, хоча із різною
суворістю.
Ми не маємо наміру вичерпно обговорювати цю проблему —
подібне дослідження завело б надто далеко. Хочемо лише показати, що попри
канонічні приписи, практика в нестеріянських монастирях ішла іншим шляхом.
Збереження Святих
Дарів
Свідчень, які підтверджують наведену вище тезу, не бракує.
Текст Дадішоʿ бар Катрáє, цитований Ван Унніком[13]
і А. Рюккером[14],
стверджує, що подвижники, які не дотримувалися абсолютного самітництва, мали приходити до церкви в ніч з п’ятниці на суботу, трохи перед закликом на lelya,
і приймати Святі Тайни, освячені на п’ятничній Літургії.
Це доводить, як зауважує Ван Уннік, що в монаших колах святі
Дари зберігали від п’ятниці до суботи. Дослідник не вважає це дивним, бо в
суботу у несторіян не звершували освячення[15].
Інше свідчення Дадішоʿ
бар Катрáє, цитоване Рюккером[16],
показує, що у VII ст. причастя в
суботу ввечері, після вечірні, було звичною практикою в монастирях:
«У суботній вечір отці та
брати збиралися в монастирі натщесерце, щоб спершу вислухати спільне читання.
Потім вони підводилися на богослужіння вечірні та приймали Тіло і Кров Господа.
Після цього слідувала трапеза в трапезній; коли виходили з неї, звершували
Суббā’ (тобто повечір’я). Увесь нічний час до неділі проводився у чуванні…»
Історія монаха Раббана Юсефа Бусная (+979), написана його
учнем Йоаном бар-Калдуном[17],
описує формацію, яку Раббан Юсеф давав новикам-подвижникам. Вона засвідчує
практику щоденного причастя:
«У перший рік, сину мій,
приймай щодня Животворящі Тайни, якщо тільки якась причина не перешкоджає. На
недільні зібрання виходь до церкви разом із братами. Такою має бути твоя
поведінка у келії впродовж першого року; нічого більшого не робитимеш без
наказу чи поради».
Ця практика передбачає, що святі Дари зберігали у келії впродовж
усього тижня.
На початку XI ст. Expositio також засвідчує щоденне
причастя монахів[18]. Автор
описує буденне богослужіння самітників, які жили в монастирях[19].
Після опису дев’ятого часу (None), Expositio продовжує:
«Тепер вони негайно встають на
вечірню службу, а потім приймають Таїнство. Бо в вечірню годину наш Господь має
об’явитися, і з Його об’явленням явиться й радість тих, що єднаються з Ним. Вечірнім
богослужінням вони являють видіння Господа на небі, немов люди, піднесені умом
і звеличені понад чини духів. Що ж? Вони — з Христом, і Його приймають, і Він насолоджує
їх. Отож після часів, які є образом служіння разом з духами, вони являють
видіння Христа вечірньою службою, а насолоду Ним — прийняттям Тайн. І коли богослужіння
часів та вечірні вони звершують у пості, це показує, що всі вони — духовні
ангели… Потім отримують завдаток Царства через прийняття Тайн».
Говорячи про символіку часів, Expositio додає:
«І переходять до часів і до
вечірні. І тут, нарешті, коли почуття душі прикрашені, вони удостоюються
насолоджуватися Христом».
Йдеться тут про богослужіння, звершуване спільно, бо, не
подаючи жодних винятків, текст продовжує трохи нижче:
«У ці буденні дні єпископ тому
не виходить на богослужіння…»
Отже, монаша практика щоденного буденного богослужіння з
причастям поза Літургією добре засвідчена для цієї епохи. Це причастя після
вечірні безсумнівно виключає звершення євхаристійної Літургії — принаймні
спільнотної — того самого дня. Бо інакше причастя відбулося б під час Літургії,
а не поза нею.
Халдейський Часослов, зі свого боку, теж засвідчує існування
служби причастя без освячення. У прості будні дні Великого посту справді між
вечірнею (ramša) та повечір’ям (subbaʿa) вставлено ‘onīta d-bem, тобто оніту
причастя. А абсолютно певно, що в ці дні Літургія не звершувалася. Отже, ця
оніта причастя передбачає збереження Святих Дарів з попереднього на наступний день.
Ми вважаємо, що, попри канонічні приписи, практика зберігати
Святу Євхаристію була допущена в монастирях. Можливо, канони стосувалися
передусім парафіяльних церков, де небезпека недбалості була більшою. Нам
видається, що слід визнати принаймні паралельне існування офіційного припису та
монашої практики, яка забезпечувала щоденне причастя.
Наведені тексти говорять загалом, не посилаючись (за
винятком Часослова) спеціально на Великий піст. Але й жодних винятків для цього
періоду не подають; і ‘onīta d-bem, яка трапляється в Часослові для днів
посту, показує, що звичай цілого року зберігався і в час посту.
Отже, буде цілком правомірно тлумачити тексти Expositio,
наведені на початку цієї статті, як такі, що свідчать про існування Літургії Передшеосвячених
Дарів у певні будні дні Великого посту.
Сучасні
богослужіння
Чи відповідає богослужіння, надруковане в сучасних
літургійних книгах, цьому стану речей? Ми вважаємо, що так. Але слід і далі
розрізняти богослужіння «Днів Тайн» (razé) і простих днів.
У прості дні, як ми вже сказали, між вечірнею та повечір’ям
міститься ‘onīta d-bem — респонс, призначений супроводжувати причастя. У
цьому ми впізнаємо монашу практику, описану в Expositio, тобто щоденне
причастя після вечірні.
Яка ж тоді різниця між богослужінням цих простих днів і
богослужінням «Днів Тайн»?
Різниця очевидна: у дні «Тижнів Тайн» частин, призначених
для євхаристійного богослужіння, значно більше. Є, по‑перше, читання — як на
недільній Літургії.
Далі — ‘onīta d-razé, призначена для супроводу процесії при перенесенні
дарів (аналог предложення), а також ‘onīta d-bem для причастя. Отже, ми
маємо богослужіння, яке містить усе необхідне для Літургії. Проте пересторога
псевдо‑Георгія[20]
залишається чіткою і категоричною: «У дні посту не звершують Літургії з
освяченням».
Отже, у такі дні мала звершуватися урочиста Літургія Передшеосвячених
Дарів, а не лише проста роздача причастя. У цій літургії опускали анафору,
переходячи безпосередньо від процесії з передшеосвяченими Дарами (яку
супроводжував спів ‘onīta d-razé) до молитов приготування до причастя. І
така Літургія не повинна була бути обмежена лише монашим середовищем (як це
було з щоденним причастям після вечірні), а була звернена до всієї спільноти
вірних.
Слід зазначити, що особлива урочистість, надана четвертому
тижню Великого посту, трапляється також у маронітському обряді[21];
у сирійському обряді — лише частково[22].
Гіпотеза про
походження тижнів razé
Якій причині слід приписати особливу урочистість першого та
четвертого тижнів, а також сьомого тижня (Страсного тижня)?
Певне світло на це питання може пролити текст Сократа.
Грецький історик прагне показати правомірність різних звичаїв щодо визначення
дати Пасхи, особливо практику квартодециман та римлян. Щоб виправдати цю
різницю, він нагадує про численні відмінності серед християн, які все ж
сповідують одну й ту саму віру. Згадуючи римський піст, що починається за три
тижні перед Пасхою, а також грецький і олександрійський піст тривалістю у шість
тижнів, він додає:
«Інші, окрім цих, починають піст за сім тижнів
до свята Пасхи. Але вони постять лише протягом трьох тижнів, не поспіль; кожен
тиждень має п’ять днів посту. Проте вони називають цей піст “Тессаракосте”»[23].
Цей текст може вказувати на причину особливої урочистості,
наданої в халдейському обряді тижням початку, середини та завершення Великого
посту. Це могли бути ті самі тижні посту, які Сократ приписує певним Церквам.
Далі Сократ викладає відмінності, що існують у способі
звершення християнських зібрань. Такою була звичка в александрійців:
«У середу й п’ятницю (параскева)
вони читають Писання, і вчителі (didaskaloi) його тлумачать; і звершується все,
що належить до чину, крім освячення Тайн»[24].
Цей олександрійський звичай був дуже давнім; за словами
Сократа, він сягає часів Оригена. Чи було це також практикою халдеїв у дні
посту Великого посту? Зауважмо, що середа і п’ятниця в Александрії були днями
посту впродовж усього року, і саме в ці дні звершувався євхаристійний чин без
освячення. У халдейських «Тижнях Тайн» ми бачимо таку саму комбінацію: піст і зібрання
із читаннями та причастям, але без освячення.
Згідно з цією гіпотезою, давня халдейська практика могла
виглядати так:
a) три непослідовні тижні посту
перед Пасхою (1‑й, 4‑й та 7‑й);
b) по п’ять днів посту в кожному з цих тижнів (за винятком субот і неділь);
c) у ці дні посту — звершення євхаристійного чину з читаннями та причастям, але
без освячення.
Ця гіпотеза дає пояснення урочистості цих трьох тижнів у
періоді посту, присутності читань та євхаристійних частин у богослужіннях цих
днів, а також відсутності будь-якого богослужіння в суботу.
Х. Матеос, S.J.
[1] Пор.
Breviarium iuxta ritum Syrorum orientalium id est Chaldaeorum, Rome, 1938;
Proprium Missarum... iuxta ritum Ecclesiae Syrorum orientalium, id est
Chaldaeorum, Mossoul, 1901.
[2]
Anonymi auctoris Expositio officiorum Ecclesiae Georgio Arbelensi vulgo
adscripta, éd. R. H. Connolly, CSCO, Scriptores Syri, series secunda, tomus XCI
(I), Romae, 1911-13, p. 52.
[3] ibid.,
tomus XCII (II), Romae, 1913-15, pp. 66-67.
[4] ibid. I,
Praefatio auctoris, p. 3.
[5] Там
само, II, с. 153. Молитву «Pater noster», про яку тут говорить псевдо‑Георгій,
слід розуміти як ту, що промовлялася на початку Меси. Попередній текст справді
показує, що Pater noster проказували перед причастям також і в Месі без
освячення.
[6] Institutiones
liturgicae de ritibus orientalibus, II, pp. 91-92.
[7] ibid.,
p. XIX.
[8] Bibl.
Orient., III, p. 305.
[9] Nestorian
Questions on the Eucharist, Haarlem 1937, p. 207.
[10] Cf. E.
Sachau, Syrische Rechtsbücher II, Berlin, 1908.
[11] Ishcʻyahb Patriarchae III Liber
epistularum, éd. RuBENS DUVAL, CSCO, Scriptores
Syri, series secunda, tomus 64, Paris, 1905, pp. 71-72.
[12]
Sacramententheologie bei den Nestorianern, Rome, 1947, pp. 245-247.
[13] op.
cit., p. 209.
[14] Eine
Anweisung für geistliche Ubungen neslorianischer Mönche des 7 Jahrhunderts, in « Oriens Christianus », série 3, IX, p. 201.
[15] Це
останнє твердження ґрунтується на свідченні Елії Нісібінського (Beweis der
Wahrheit des Glaubens, вид. Л. Горст, Кольмар, 1886, сс. 110–111), який
докоряє грекам за те, що вони звершують богослужіння в суботу.
Проте в буденному lelya халдейського обряду
колись існувала піснеспівна частина, що називалася qalta, яка й досі
вживається у несторіян і малабарців. Згідно з рубриками, її співали лише тоді,
коли цього дня звершувалася Меса. Отож, субота має свою qalta так само,
як і інші будні дні, — що могло б указувати на те, що в суботу Меса все ж
звершувалася.
[16] art.
cit. p. 195.
[17] Перекладено
із сирійської J.-B. CHABOT, Revue de l’Orient Chrétien, т. IV, 1899, сс.
398–399.
[18] I, pp.
179-180.
[19] Cf.
RÜCKER, art. cité, pp. 192-193. Автор наводить і перекладає уривок із
Дадішоʿ, який подає різні категорії монахів, що існували у несторіян.
[20] Ми
зазначили вище, що лекціонарії, які передують епосі псевдо‑Георгія, уже
подавали читання на дні razé.
[21] У
маронітів тижні Великого посту, що мають власне богослужіння для будніх днів, —
це 1‑й, 4‑й, тобто тиждень чудес (’usbū‘a al‑’ajā’ib), 6‑й, або тиждень
Ваій, та Страсний тиждень.
[22] Сирійці,
у пізнішу епоху, уклали богослужіння на всі дні Великого посту. Середа середини посту набула великої
урочистості, але назва «понеділок чудес» (d-tedhmōrōtho) належить
п’ятому понеділкові.
[23] PG, 67,
col. 633.
[24] ibid.,
col. 636. τελετη – звершення, confectio.
Немає коментарів:
Дописати коментар