Український екуменізм

Адам Кисіль, світський протектор Православної Церкви, у 1646 р. фундує католицький костьол у своєму маєтку Свойчів на Волині, обумовлюючи це у фундаційному акті так: «Всі ми, православні, визнаємо одну святу Вселенську Апостольську Церкву, неподільне містичне тіло якої створив Христос Господь, а найблаженніші мученики грецькі й латинські забарвили його найсвятішою кров'ю. Славиться один Бог, одна віра, одне хрещення, і так само не віра є подвійною, а подвійним є богослужіння, яке практикують грецький і латинський обряди, принесені несприятливими часами...»

[Omnes nos orthodoxi unam profitemur sanctam Catholicam Apostolicam Ecclesiam, cujus Christus Dominus formavit individuum misticum corpus, quod beatissimi martyres Graeci et Latini sacratissimo porpurarunt sanguine. Unus Deus, una fides, unum baptisma praedicatur, nec perinde duplex est fides, quod Latino et Graeco colitur ritu, sed religio duplex solą iniquitas temporum tulit...]

(З книги Н.Яковенко, Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ 2002)

Єдність церкви і отців

Писав в фб-коментах. Зберігаю для себе.

Мені взагалі не дуже подобається дискусія про поділи на православних та католиків, на отців до 1054 і після. То не має нічо спільного з християнством. Поділу жодного не було (читайте "Паралельний світ" Наталі Яковенко). І, на щастя, його немає і не може бути, бо церква Христова - неділима. Її ніхто не в змозі поділити. Є хворі людські амбіції, є елементарне невігластво, але поділу немає. Церква і надалі єдина і неділима у проповіді євангелія. На Майдані це було видно: католики, православні, протестанти - всі проповідували Христа розп'ятого. Для когось глупота, для когось спотикання, а для тих, які вірять - Божа сила і премудрість. І вірні благодарили - кожного разу дякували за молитву і слово євангелія. Це для мене було найбільшим свідченням. І слова священиків, які лунали зі сцени були нічим не гіршими за слова. Отців як до так і після 1054 р., бо вони були щирими. Все решта - пусті балачки.
Найкраще свідчення: православна людина отримала євангеліє від протестантів, прочитала євангеліє від Матея і, відчувши необхідність покаяння, посповідалась у католицького священика - ось справжня єдність церкви!

Діалоги екуменічні як дискусії про "віки вічні"

Поставили в фейсбуку оду митрополиту Алфеєву:

Не побачив нічого нового в словах цього шанованого в цілому світі ієрарха. Те саме говориться всюди від самих початків екуменічного руху. Не вірю я в діалоги. Я вірю в те, що церква є Тілом воскреслого Христа. 

Еклезіологія первоапостолів

Дві думки приходять на ум, коли думаю про проблеми сучсних розумувань про церковну єдність. По-перше, проблематичність еклезіології символу віри. Церква "єдина, свята, соборна, апостольська". Бракує визначення, що вона також є церквою Христовою.

Київський Патріархат з Московською літургійною традицією

Створення Української Православної Церкви Київського Паріархату, яку очолив патріарх Філарет (Денисенко), є важливою еклезіологічною епохою українcького православ'я.
Дуже важливим і похвальним є теж ентузіазм, з яким ця церква почала відновлювати літургійне життя українського православ'я. Ще з радянських часів пам'ятаються літургійні видання, тоді митрополита київського Філарета, завдяки яким багато православних, а почасти і греко-католицьких християн могли активно молитись на богослужіннях. Церковнословянська мова у цих виданнях транслітерована українськими літерами була подана в її українському читанні, при чому також були збережені певні звичаї, притаманні українській традиції.
Натомість було дуже дивним зуаважити у перекладацькій творчості УПЦ КП дивне слідування синодальній традиції. Основою для цих перекладів правдоподібно служать церковноловянські книги у їх т.зв. "синодальній" редакції. Розподіл літургійних традицій київської та московської митрополій набув своєї виразності у 17-му сторіччі, внаслідок упорядницької діяльності митрополита Петра Могили та патріарха Нікона. Вони були своєрідною кодифікацією літургійних традицій цих помісних церков.
Намагання московської патріархії стерти ці притаманні українській традиції відмінності спостерігались упродовж всієї історії існування патріархату аж донині. Вони впливали навіть на греко-католицьку церкву через створення міфу буцімто синодальна традиція зберегла непорушну чистоту літургійної традиції православ'я, а будь-які відмінності від неї є латинізацією чи іншим занечищенням (пор. реформи митр.Шептицького у 30-х роках минулого сторіччя).
Тому похвальним є намагання перекласти літургійні тексти українською мовою, але за основу треба все ж брати тексти могилянської редакції. Відновлюючи традиції київської митрополії необхідно відновлювати її у питомій для неї формі, інакше українське православ'я ніколи не позбудеться комплексу меншовартості перед "старшою" сестрою, котра вкрала першість і зацитькала Київ адміністративним способом.
Створюючи український патріархат потрібно вивчити корені його богословської, літургійної та еклезіальної традиції, якщо тільки ми не хочемо бути київською церквою з московською традицією. Інакше ми втратимо свою власну ідентичність і врешті-решт будемо змушені визнати свою неспосібність творити її, будемо завжди дивитись на те, що робить Москва і сліпо мавпувати її.
Те саме стосується і "горбатих" фелонів і інших "типово православних" традицій.