Гостинність задля царства Мт 10, 9-15

Найкращий спосіб перевірити цінність чогось - бути готовим заплатити за це. Посилаючи апостолів на проповідь Царства, Христос цим самим дає можливість людям визначитись щодо цінності Царства для кожного. Хтось приймає проповідників Царства із радістю і мир Царства осідає на дім, який прийняв його. В іншому випадку мир повертається до того, хто приніс його.

Готовність прийняти євангеліє не лише сдовом, а й дієво підтримати його, є основним вказівником серйозності намірів увійти в Царство Боже. І навпаки, байдужість чи навіть вороже ставлення до проповідників Царства теж тягне за собою наслідки, страшніші від наслідків для жителів Солому і Гомори, основним гріхом яких теж була відсутність гостинності.

Гостинність, насправді, є основним, що має усвідомити собі кожна людина. У цьому світі люди - гості. Людина, насправді, не володіє нічим, навіть власним життям. Вона, як і решта творіння втішається гостинністю Бога, який все створив, всім володіє і всім керує. "Володіння" людини, насправді, є лише позиченим чи навіть вкраденим у Бога майном. І це добре видно із того,як людина "порядкує" у світі. 

Навернення починається із усвідомлення гостинності Господаря і намагання уподібнюватись Йому у власній гостинності, особливо, коли причина цієї гостинності - можливість почути євангеліє Царства Божого.

Милосердя задля входження у Царство Боже Мт 9, 36 – 10, 8

Покликання апостолів тісно пов'язане із милосердям Господнім. З милості Своєї Він приходить усцей світ і милістю Своєю Він наділяє Своїх учнів, щоб вони могли іти в світ і, так само як і Він, творили милість із людьми. 

Основною причиною наділяння учнів Христових надприродними властивостями - зціленням хворих, розрадою пригнічених, воскресінням мертвих, виганянням духів - є милосердя Господнє до тих, які потребують уваги. Людської і божественної уваги. 

Суть покликання учнів - пастирський уряд. Він полягає у збиранні розполоханих буремностями цього життя дітей Господніх. Перетворення їх у стадо овець Господніх.

Все, що учні Христові отримують від Нього є для сповнення саме цієї місії - збирання розполоханих овець отцівського стада.

І саме цим церква повинна займатись завжди. Її завданням не є робити з поганих людей кращих людей. Її завданням не є іти в ногу з часом. Навпаки, її завданням є, як і тоді, проповідувати Царство Боже. Запрошувати людей визнати Господа Царем свого життя і, втративши це життя для себе, віднайти його життям вічним у Царстві Божому. У давній візантійській традиції кожне богослужіння розпочиналося виголосом: "Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь." І щоразу, коли церква збиралась перед лицем Господнім, цим закликом вона визнавала Його царем, а себе - рабою, готовою сповняти Його волю, бо воля Його - святість людини.

Діяльністю церкви і донині залишається голошення приходу Царства Божого, яке супроводжується звільненням від опанувань, зціленням від слабостей, віднайденням сенсу життя (=воскресінням).

Покликання покликаних Словом Мт 4, 18-23

У покликанні апостолів завжди захоплює їх "несподіване" бажання покинути все і стати учнями Христа. Багато коментаторів цього уривку наголошують на "простоті" апостолів. Мовляв, то були "звичайні рибалки", яким видалася нагода стати чимось більшим і вони наважуються. Вони не були особливими богословами, які мали час на "повчання в Законі день і ніч". 

Справді, на перший погляд саме так воно і виглядає, але багато в чому перший погляд оманливий. 

Не були апостоли такими примітивними як їх змальовують. І не могли вони бути такими. Так, вони не були фарисеями і законовчителями, не належали до священичих родин, чи до назореїв. Але! Вони належали до вибраного народу, до тих, які щоденно дякували Богові за дар Закону. Двічі на день, повторюючи символ їх віри, нагадували собі про Вихід з єгипетського полону до землі обітованної. Вони знали історію свого народу, яка одночасно була і залишається історією спасіння світу. В цьому може переконатись кожен, хто читав першу проповідь Петра (простого рибалки) у день П'ятдесятниці чи проповідь Стеана у день його   не було якесь нове одкровення, то була історія, якою цей народ жив століттями. 

Тому не має дивувати те, що, почувши голос Христа, рибалки змогли ідентифікувати його із голосом, який "багато разів і багатьма способами говорив до них устами Закону і пророків". 

Можливо апостоли, за винятком святого Павла, не були "професійними богословами", але вони точно були богословами щоденного життя. Коли вони лагодили сіті, вони дякували Богові за можливість ловити рибу. Коли виходили у море, на Нього покладали надію, що зможуть щасливо повернутись і здобути їжу для своїх родин. Тому, відгукнутись на заклик Того, Хто був їх упованням було для них природною річчю.

Уривок про покликання апостолів є заохотою і для сучасних вірних вивчати Святе Письмо і вправлятися у щоденному житті із Богом. Ходіння з Богом не є уділом вибраних, але ті, які сподіваються бути вибраними, намагаються ходити з Богом, прагнути Його присутності, інакше як можна сподіватись на те, що Він взагалі тебе помітить.

Християнство під цим оглядом є унікальним досвідом можливості ходіння з Богом. У Христі Бог стає людиною і навіть більше, Він стає Хлібом і Вином, щоб, згідно із літургійною молитвою святого Василія Великого, "прийнявши частину святощів Його ми з'єдналися із Тілом і Кров'ю Христа і мали Його у серцях своїх і стали храмами Святого Духа". Від часу приходу Христа ходити з Богом слало набагато простіше. Потрібно лише вслухатися у Його поклик у Святому Письмі і постійно оновлювати досвід життя у Ньому через літургійну молитву спільноти святих, які щоразу збираються у церкву для того, щоб досвідчувати Його життєдайну Присутність.

Зусилля для життя у Христі Мт 7, 1-8

У цьому євангельському уривку Господь нагадує своїм слухачам насправді прості істин, які людина так схильна забувати. 

Передусім, поспішність суджень. Пізнавши добро і зло, людина схильна автоматично оцінювати ситуації у чорно-білій матриці, а неможливість бачити ситуації всебічно дає чудові нагоди для помилкових суджень. Найкраще, не судити, а віддати суд Тому, хто бачить не лише вчинки, а й серця, Тому, Який досліджує нутро людини. "Логічне" для нас, може бути "нелогічним" для когось іншого. Людина не посідає істини, вона лише прагне її пізнати, тому з оцінками треба бути дуже обережним.

Часто відповіді на те, чого сама вона не досвідчила, людині даються набагато легше. Легше навчити когось зробити щось "правильне", ніж самому пройти досвід роблення правильного. Наявність колоди у власному оці часто не заважає бачити скалку в чужому, і навіть більше, бачити способи як цю скалку вийняти. Але, так по-справжньому, це людське бажання допомогти іншому у проблемі, яку маєш сам, часто є лише вказівкою на боязнь спробувати терапію на собі. Христос тут, як і в багатьох інших місцях Євангелія кличе до набування власного досвіду. Допомогти іншому можна суттєво якісніше, коли ти сам вже зцілився. Треба радити у тих випадках, які сам пережив і внаслідок яких отримав досвід.

Християнин,як справжній послідовник Христа не має бути влізливим. Не треба спасати всіх бідь-якою ціною. Святість не є чимось, що треба "впихати" людям за всяку ціну. Так, нею треба ділитися. Так, її треба проголошувати. Так, нею потрібно жити так, щоб вона була видимою. Але не треба нею розкидатись. Людина мусить робити зусилля для осягнення її, вона мусить робити кроки у її напрямку. Не потрібно робити святість "доступнішою" для людини, тим самим знецінючи її до рівня непотребу, цінність якого невидима. Святість коштовна і саме тому ділитись нею потрібно з тими, які хоча б здогадуються про її ціну. Саме тому в давнину людина мусила довести церкві, що гідна бути у сопричасті святих, що її буття у церкві - свідчення її сердечного бажання бути у Христі, що Він становить для неї неабияку цінність - кошт, яким було куплено її спасіння.

Це не дається просто так. Для повноти життя у Христі потрідюбно робити зусилля - шукати, стукати, просити аж поки Господь не відкриє справжньої цінності цього Життя, так, щоб радість була досконалою.

Вино життя та бурдюки традиціоналізму Мт 9, 14-17

Досвід зустрічі із Господом часто стають причинами для створення релігійних традицій. Воно все насправді дуже правильно. Людина прагне завжди повертатись до витоків її духовності. А все ж дуже часто ці традиції стають "традиційними", тобто такими, які внаслідок втрати реального відношення до життя виконуються радше з поваги до них самих ніж до Того, кого вони мали б провадити.

Проблема посту фарисеїв та учнів Йоана полягала у тому, що цей піст не допоміг їм побачити у Ісусі Христі Спасителя світу. Очікування зустрічі з Женихом стало важливішим за саму зустріч. 

Власне тому духовні традиції мусять переживати постійне оновлення. Одежа не стане новою і святковою, якщо до неї пришити нову латку. Нове вино не оновить старого шкіряного міха для його зберігання. Вона не стане традиційнішим лише від вливання його у давні бурдюки.

Духовні вправи необхідно щодня переосмислювати у контексті їх дотичності до реального життя. Інакше вони просто переростуть у паралельну до реального життя реальність і стануть несправжніми.

Прикладів такого можна знайти достатньо і у християнській духовній традиції. Чого варті лише щорічні календарні баталії - Різдво 25-го чи 7-го? Але чи пам'ятаємо про те, Різдво кого святкуємо? Молитви вголос чи пошепки? Але чи розуміємо їх значення для церковної спільноти? 

Господь ставить у центр справжньої духовості саме її осердя - Жениха. Від Нього має відштовхуватись уся "логіка" релігійного життя. Неможливо постити під час весілля. Так само як і неможливо радіти за відсутності Жениха. Він, і аж ніяк не традиції (якими древніми і святими вони б не видавались) є справжньою причиною радості чи очікування. Саме про це нагадував Христос деінде гарячим дослідникам Слова Божого: "Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що маєте життя у них,а вони свідчать про Мене:" (Ів 5:39)

Наше діло - гребти Мт 8, 23-27

Євангельський уривок про втихомирення бурі нагадує учняхм Христа одну із основоположних істин слідування Йому, а саме - пам'ять про смирення і відважність через усвідомлення постійної присутності Христа з ними.

Бо й справді, часто люди намагаються нагадати Богові про те, що Він мав би робити в тій чи іншій ситуації. Якщо Христос є Богом, Він навіть уві сні дбає про увесь світ і не дасть бурі втопити човна з учнями і Ним Самим. А якщо Він не Бог, то не зможе зупинити бурю. В кожному разі будити Його і вказувати що Він має робити не в компетенції Його учнів.

Христос дарує Свій мир учням через Свою присутність. Ніяка буря не має злякати тих, всередині яких Христос, навіть якщо Він спить. Завданням учнів, натомість є робити те, про що їх попросив Христос - гребти. Гребти, щоб дістатись в місце призначення. Гребти, незважаючи на бурі цього світу. Деінде Він запевнить Своїх учнів, що церкву Його ворота аду не здолають. Тому переживати немає за що. І боятись немає чого. І спасати світ замість Христа не потрібно. Потрібно виконувати те завдання, яке Христос заповів - у любові і сміливості провадити корабель спасіння до пристані спасіння з пам'яттю, що всередині його - Христос.

Знати Христа не лише у молитвах Мт 7, 21-23

Благоговіння, пов'язане із мовленням молитов і призиванням Імені Господнього жодним чином не є ознакою справжнього життя у Христі. Господь перестерігає від прикликання Його імені поряд із життям, яке не відповідає євангельським заповідям. Неможливо поділити своє життя на духовне життя, означенним прикликанням Імені Господнього і рештою життя означеного "скоєнням беззаконня".

Так само видимий успіх життя, притаманного святим людям (творіння суд, виганяння бісів) жодним чином не є беззаперечним свідченням успіху життя у Христі. Відомо, що через Каяфу говорив Святий Дух, але це не було свідченням його святості, ані вказівкою на те, що його життя було ведене Духом Святим, наслідком його єднаннях Господом. Господь говорить і творить чуда не лише через святих пророків. "Небеса повідають славу Божу, діло рук його звіщає твердь!" Пророцтва лунають із уст ослиці і навіть каміння кричало б про Ісуса як Христа і Бога, якщо б очільникам юдейським вдалося замкнути уста дітей, які славили Його під час входу у Єрусалим. Всі чудодіяння людини вказують на її святість лише тоді, коли все її життя стає чудом життя у Христі, всі її виганяння бісів ідуть у парі із постійним очищенням власного серця задля можливості перетворення його у храм Духа Святого, житло, у яке Христос вселиться із Отцем Його.

Для того, щоб Христос знав нас, треба бути Його рабом, слугою і братом не лише у святкові дні, а кожної миті свого життя. Інакше, ймовірність того, що Він не знатиме нас у день, в який ми потребуватимемо цього, буде надзвичайно високою.

Явління Христа у житті людини Мт 7, 15-21

Звертаючись до тих, які, можливо, мали б стати його послідовниками існосіями його вчення, Господь наголошує на небезпеці лжепророцтва.

Пророк, як відомо, є людиною, яка голосить волю Божу. Воля Божа ніколи не є відірваним від життя філософствуванням. Богослов'я і духовний провід не полягають і тому, щоб говорити правильні речі, які несумісні з "реальним життям". Господь приходить якраз для того, щоб реальне життя наповнити духом, надати йому, а радше, нагадати про те, що воно завжди було і є дотепер наповнене духом. Людина схильна забувати про це і ділити на "кесареве" і "Боже". Насправді ж такий поділ штучний. Немає поділу між сакральним і профанним, небесним і земним. Христовий прихід на землю означив нову дійсність - небо на землі. 

Тому кожен, хто проповідує духом, але живе тілом - лжепророк. 

Справжній пророк не може проповідувати любов і ненавидіти ближнього. Справжній послідовник Христа не може мати "духовного" і "реального" життя, натомість, має сповнити реальне життя Духом Святим.

Тоді його взивання "Господи, Господи" буде взиванням, на яке Христос відгукнеться, бо прохання, яке звучатиме після того будуть "думки, що в Ісусі Христі"(Фил 2:5).

В смоковниці Христос завжди шукає плоду, а не лише гарного листя. Мовлене духовне слово має ствердитись вчиненим духовним ділом. Тоді святість Христова стане видимою у світі, а його послідовники зможуть бути віригідними свідками. Саме тому Християнство важко назвати релігією. Воно - життя людини у Христі і явління Христа у житті (не лише у словах) людини.

Шукайте краще царства доброго Отця Мт 6, 31-34; 7, 9-11

Обмеженість пізнання людини (не можемо знати майбутнє) спонукає її до посиленого дбанняпро нього. Часто воно настільки полонить її свідомість, що людина стає неспроможною мислити і жити у сучасному. А саме це і є те єдине, що вона може справді, а не уявно (у своїх мріях) пережити. 

Христос нагадує своїм слухачам просту істину - про все дбає Хтось інший. Господь, який сотворив світ, далі піклуються ним. Завдання людини, натомість, набагато глибше ніж пошук їжі і одягу. Господь кличе її до інтелектуальної праці, до пошуку царства небесного. 

Неспокій людини в цьому світі пов'язаний із тим, що вона сотворена не для цього світі. Її покликання - бути причасником не світу, а Бога, бо не на образ світу, амна образ Бога її сотворено. Не духа світу,а Духа Свого вдихнув Бог у Адама, коли творив його. Саме тому Дух цей знайде умиротворення лише у спілкуванні із Духа Подателем, у обителях Духа.

Господь нагадує своїм слухачам, що навіть гріхопадіння, внаслідок якого природа людини стала злою, не вбило цілковито духа любові. Людина все ще здатна виявляти її принаймні до своїх дітей. Ця любов і має стати точкою, з якої почнеться повернення людини до образу безмежно доброго Отця, який дарує життя вічне тим, які Його просять навіть ціною життя єдинородного Сина Свого.

Виходити за межі закону у бік любові Мт 5:42-48

Тим, хто вважає, що добре поводитись достатньо для того, щоб провадити духовне життя Христос відкриває незручну істину. Поводитись відповідно до законів природи абсолютно недостатньо для духовної людини. 

Для духовної людини природним є є лише одне - вдосконалюватись до міри досконалості Небесного Отця! 

Конкретно це означає порушувати природні закони у бік любові. На базовому рівні природно любити друзів і ненавидіти ворогів. Але це лише рівень користувача. Рівень розробника (творця) - любити не розрізняючи між друзями і недругами. У такому світобаченні ненависть до сотвореного хоча й існує, як можливість, але духовна людина цю можливість не використовуватиме, бо можливість любити суттєво цінніша для неї. Час для реалізації любові надто цінний за час, змарнований на ненависть. 

Саме із цієї причини Господь світить сонцем на всіх - праведних і неправедних. 

Саме тому Христос полюбив людей, коли влни були ще грішниками, відшукав, коли були заблуканими, довготерпів, коли їх нетерпеливіть провадила до чергового легковажного вчинку.

Христос, як Син Отця Свого, перший пройшов цей шлях і запрошує нас йти за Ним надприродною дорогою любові. Інакше, яка нагорода нам, які робимо лише те, що можна було б робити і без любові?

Дати тому, хто в потребі - чудова можливість усвідомити, що те, чим володіємо, насправді є даром Божим і Його ми робимо "боржником" прощення боргів наших.(Пр. 19, 17)

Вдосконалюватись аж до рівня Отця означає рухатись понад Законом у бік любові.

Богоподібність у самовідреченні Мт 5:33-41

Звертаючись до своїх учнів Христос наголошує на кількох важливих аспектах людського самоусвідомлення, які людина з задоволенням схильна забувати.

Передусім, питання власності. Отримавши усе створіння у користування людина схильна забувати, що їй тут насправді нічого не належить. Небеса повідають славу Божу, а не людини. Про діло рук Його (Бога, а не людини) голосить твердь. Людині нічого не належить, вона не власник, а лише користувач, тому не може закласти як запоруку чогось, що їй не належить. Заприсягтись небом вона не може, бо небо їй не належить. Заприсягьись землею людина не може, бо і земля їй не належить. Навіть містом Єрусалимом не може заприсягтись людина, бо це Господь, який його будує на Свою, а не людини, славу. 

Людині належить лише вона сама і то лише в моменті "вже". Ні минулим, ні майбутнім вона не керує. Навіть своїм тілом вона не можеТому її слово є лише словом "так" або "ні". Це дає їй можливість вправлятися у смиренності, усвідомлювати свою залежність від багатьох факторів і осіб, а передусім від Бога.

У прямій залежності від цього наступні слова Христа. Він наводить приписаний Законом принцип справедливості - око за око і зуб за зуб. Сам по собі цей принцип є принципом обмеження, а не вимоги. Справедливість дозволяє (не вимагає!) відняти у кривдника лише ту кривду, яку той завдав скривдженому. У світлі сучасних подій за смерть людини можна було вимагати смерті його вбивці, а не оправдовувати цією смертю можливість проведення погромів і мародерства. Не можна вибити два ока за одне око.  При цьому завжди можна було пробачити кривдникові і тим самим поставити себе не поза Законом, понад ним. Христос закликає саме до цього. Уподібнитись Богові - Законодавцю, який не керується Законом сліпо, але повсякчас виявляє своє милосердя супроти законопереступників, очікуючи їх навернення. Йому не йдеться про виконання Закону задля Закону. Йому йдеться про гармонію, яка стоїть понад Законом.

Божественна гармонія джазова. Вона вимагає вміння імпровізувати - в очікуванні нападником удару в праву щоку, підставити ліву, з одежею віддати й плащ, іти дві милі з тим, який вимагає пройти з ним одну. 

У всіх цих випадках жодним чином не йдеться про бездумний пацифізм і безвідповідальне поводження із власним життям. Все це людина має зробити "в ім'я Христа", "на знак їм", уподібнившись Тому, Хто Богом бувши Сам Себе принизив, образ раба прийнявши, Хто щоки Свої віддав на поличники, а спину на бичування. Не бездумно і безвідповідально, а з певною метою - задня нас і нашого спасіння.

Реалізація образу Божого Мт 5:27-32

У божественному задумі людина, сотворена на образ і подобу Божу, мала б реалізовувати основу богоподібності - любов - у подружжі. Для того Господь творить людину чоловіком і жінкою. Для того Він дарує їх одне одному і оселяє у раю. 

Проблеми починаються тоді, коли людина дивиться "із пожаданням". Коли їй недостатньо даного, коли вона хоче "загарбати" те, що вона бачить. Перелюб як і вбивство, про яке говорилось кількома рядками вище, реалізовується не у дії, а вже у самому бажанні зробити неналежне, неприродне. 

Саме тому, треба слідкувати за оком, щоб воно не блукало у пошуках пристрасних подразників, а насолоджувалось гармонією Божого сотворіння. У молитві перед читанням Євангелія воно сформульовано дуже влучно: "...відкри́й ми́сленні о́чі на́ші ... щоб ми, всі пло́тські пожада́ння подола́вши, прова́дили духо́вне життя́, все, що благовго́дне Тобі, і ду́маючи, і діючи".

Бачення світу "духовними очима" дає можливість "благовгодне діяти". Але й при цьому треба "пильнувати за руками", тобто робити все, щоб дії узгоджувались із вірою. Інакше ані очі, ані руки непотрібні. Бо пекло починається тоді, коли очі шукають пристрастей, а руки готуються реалізовувати їх.

І як у попередньому випадку, відповіддю є любов і прощення. Написати розвідний лист і відмежуватися дуже легкий спосіб вирішення конфліктів. Нема людини, нема проблеми. Натомість, навчитись співжити і щоденно допомагати один одному у зростанні у любові є справжньою реалізацією богоподібності. 

Христос допускає лише одну можливість для розлучення - розпусту, оскільки вона є відреченням від любові і перетворенням її із таїнства у гріховну пристрасть.

Поглиблювати знання і діяти Мт 5:20-26

Євангельський уривок починається закликом до подвійного духовного зростання. Благочестя справжнього вірянина має динамічно зростати у двох перспективах - поглибленні знань про Бога, сотворений ним світ, відносини у цьому світі і кінцеве призначення всього та у перетворенні цих знань у конкретні дії, у спосіб власного життя. Щоденне вивчення і поглиблення знань Святого Письма, щоденні спроби впровадити вивчене в конкретні дії і життєві ситуації - це те, без чого царство небесне є просто немислимим.

Вивчення Святого Письма жодним чином не може скоротитися до його буквального значення. За заповіддю "Не вбий!" криється набагато більша і глибша суть ніж кінцева фактична дія, внаслідок якої можна позбавити когось його фізичного життя. Христос ніколи не закликає боротись із вершиною айсберґа,  Він закликає зануритись у крижану воду людських стосунків, щоб побачити всю їх таку часто сумну картину. "Не вбий" починається із "Не накопичуй злоби!" 

І друге, якщо все ж усвідомив, що злоба (чи будь які інші вияви людської немочі) вчепилась тебе, опанувала, реалізуй свої знання Святого Письма у дії - примирись із Богом, собою, ближнім, природою, сотвореним світом. Бо так насправді все Святе Письмо є історією конфліктів і шляхів примирення людини з Богом, людини з людиною, людини з природою і сотвореним світом. І парадоксом цієї історії є те, що перший крок до примирення у переважаючій кількості випадків робить не той, хто зламав обіцянку, скривдив, провинився, а якраз Той, Хто завжди залишався вірним і терпів кривду за це аж до хресної смерті. Тому так, слова євангелія істинні - наслідником царства є богоподібний, той, який шукає примирення навіть тоді, коли він невинний, бо його бажання гармонії сотвореного Богом світу, бажання реалізовувати любов, яка є Божою сутністю, суттєво вище за маленьку, навіть оправдану законом жорстокості сердець, особисту справедливість.

Блаженні дієві царства ради Мт 4:25-5:13

Євангельський уривок про блаженства можна розглядати під багатьма оглядами і вже існують цілі бібліотеки трактувань. Все ж, головною думкою, як на мене є його завершення. Блаженними Христос називає тих, які є сіллю для світу. Тих, чия  вбогість духом, лагідність, чистота серця, голод і спрага справедливості, прагнення примирити ворогуючих, терпіння гонінь і обмов унаочнюють основну їх причину - проповідування Христа і Його царства. Саме в цьому - сіль землі, про яку говорить Христос. 

Не кожен лагідний блаженний, як і не кожен спраглий і голодний. Блаженними є ті, які у Христі. Ті, завдяки яким усі ці утиски з боку світу і його правителів набувають особливого значення - служіння Богові.

Блаженні ті, які виконують пророче служіння, а воно у тому, щоб звіщати волю Божу в усіх життєвих ситуаціях, в які потрапляє людина. Варто лише подивитись на історії різних пророків. Їх життя було далеко не солодким, а все ж блаженним.

Сіль надає смаку. Свідчення Христа надає сенсу. Ось чому треба прагнути не так бідності чи голоду, переслідувань чи сліз, а свідчення Христа і волі Божої у світі. Християнин, який не свідчить як сіль, яка втратила свої властивості. І, можливо, в цьому найбільша проблема сучасного християнства. Воно настільки утолерантнилось, що втратило свою головну властивість - свідчення Христа. Прагнучи іти в ногу зі світом багато сучасних християн забувають про радикальність свідчення Христа, свідчення наготою, наругою і смертю. Свідчення, яке не боїться втратити біллшість, яка, у своїй мудрагельській толерантності не готова прийняти правду, а запитує навіть тих кількох, які залишились: "Чи й ви хочете відійти?"(Ів 6:56-69)