Бог рождається для тебе ...

 Бог ся рождає, хто ж то може знати?

В цьому народному, може, трохи наївному, різвяному піснеспіві насправді розкрита головна суть різдвяних святкувань. Подія Різдва Христового є парадоксальною. Безмежний Бог народжується як обмежена людина; Той, словом Якого твориться світ і все у світі, стає Немовлям (тим, який ще мусить навчитись говорити слова); Той, який охоплює все, в Кому все існує, не має власного місця для народження; в печері ховається Той, хто створив найглибші безодні; теплом тварин зігріваєтьмя Той, хто посилає сонце зігрівати все, що живе. Справді, хто ж то може осягнути своїм розумом? Хто ж то може знати? Ніхто! Саме тому подивитись на це диво збігається все творіння: ангели, мудреці, пастирі, тварини і навіть нутро землі - печера-вертеп. 'Вселенная веселися, Бог від Діви днесь родився!' - в один голос співають вони. Святкування Різдва неможливе без цього відчуття дива, дива, яке перевищує нашу уяву, дива, яке захоплює, дива, яке, перетворюючи Бога у дитину Ісуса, запрошує і нас віднайти свою властивість дитячого захоплення усім довкола. Без цього Різдво - не Різдво і Бог є лише гарною художньою історією, яка не має нічого спільного із нашим 'реальним' життям.

Благоговіння у Страсі Божому

Дискусії довкола церкви, дзвони якої, за легендою, спасли Львів від нападників, оголили проблему кількох важливих релігійних феноменів, на жаль, занедбаних, якщо не цілком забутих у релігійному середовищі побожної Галичини. Вони ховаються під чудернацькими старовинними  церковними назвами, доступними далеко не кожній 'людині з вулиці', про  яку хочуть подбати всі, кому не лінь, і заради якої у жертву пасторальним зусиллям приноситься все, що було таким цінним і бажаним ретроградним церковним людям середньовіччя, кілька недобитків з яких все ще блукають вулицями левового міста. 

От взяти хоча б 'благоговіння'. Хто ще пам'ятає значення цього дивоглядного слова? А для древніх воно було чи не найважливішим релігійним терміном, без знання і розуміння якого ніхто навіть близько не підходив ані до храму, ані до якого іншого святого місця. Благоговіння ж, насправді, є досить простим словом, яке дослівно означає 'тривання у доброму', дбання про те, щоб все, що ти робиш, було добрим. Особливо тоді, коли ти стоїш перед лицем Всемогутнього і доброго Бога, в якого ти віруєш. Бога, який сам триває в добрі, через що ти захоплюєшся Ним, висловлюєш вдячність за те, що Він такий є, і що ти, принаймні в Його присутності, хочеш і можеш бути подібним до Нього - бути добрим, благоговіти - тривати в добрі. З огляду на це благоговіння релігійна людина творила багато доброго - вона зводила прекрасні храми, красою яких ми донині захоплюємося, віршувала прекрасні чудернацькі, а все ж захоплююче хитросплетені молитви, творила музику, живопис, літургійний одяг, та й сама людина намагалася 'удобритися' - випрати одяг, привести себе до порядку, очистити думки, слова і діла, бо ж не свині годувати вона збиралася на своїх релігійних зборах, а благоговіти - стояти перед лицем незбагненно доброго Бога, який так полюбив її, що віддав на смерть замість неї Свого улюбленого Сина. З огляду на благоговіння релігійна людина також відповідно поводилася у храмах - місцях зустрічі із благоговійним Богом. Цю поведінку можна порівняти із поведінкою закоханого хлопця, який у присутності коханої дівчини із благоговіння перед нею не впивається, не забруднює свої уста смердючим тютюном, не лихословить (хоч в житті, можливо, і мав час до часу такий гріх), а навпаки, намагається бути при ній якнайдобрішим, бо і її бачить він як певний ідеал усякого добра, євангельську перлину, заради якої варто позбутися всього, що маєш. 

Світло знання Христового

Різдво́ Твоє́, Хри́сте Бо́же наш, возсія́ло світові світлом знання́, в ньо́му бо ті, що звізда́м служи́ли, од звізди́ навчи́лися поклоня́тися Тобі – Со́нцю пра́вди, і пізнава́ти Тебе́ – Схід з висоти́. Го́споди, сла́ва Тобі!

Такими є слова основного піснеспіву свята Різдва Христового у церквах візантійського обряду. Центральною ідеєю не лише цього свята, а й усього християнства є те, що Христос приходить у цей світ для того, щоб дати нам ЗНАННЯ про Бога, про людину, про Себе і про те, як нам від забобонів і напівправд навернутись до Нього - Дороги, Істини і Життя (Ів 14:6).
Чому ж тоді саме у церковних колах є таке залюбування у напівправди - усі ці "духовні" пояснення очевидних перекручень, банальних історичних чи церковно-політичних помилок? Очевидне небажання їх вирішувати?
Передусім тому, що визнати помилки є важкою справою. Інколи думається про те, що внаслідок того впаде імідж, довіра суспільства, тощо. Насправді ж, усвідомлення помилок і їх усунення і є тою суттю християнства, до якої неустанно кличе Христос від самих початків: Пізнайте правду і вона визволить вас (пор. Ів 8:32).
У передсвяткових приготуваннях до Різдва Христового саме основними питаннями мають бути такі: А що я ЗНАЮ про Різдво Христове? Звідки я ЗНАЮ це? Чи мої ЗНАННЯ базуються на перевірених джерелах? Чи істинні ці ЗНАННЯ? І найголовніше - Що ці ЗНАННЯ дають мені як християнинові? Чи змінюють вони моє особисте ставлення до Бога, Церкви, ближнього, до себе самого?
Можливо тоді питання "Коли святкувати Різдво?" перетвориться на "Навіщо святкувати Різдво?" і відповідь на нього дасть нам ідеї щодо того "коли" і, головне, "як" його святкувати.
Різдвом не завершується питання святкувань. Насправді, Різдво лише дає поштовх до кожного нашого святкування. Святкувати не для того, щоб приготувати вечерю і запросити гостей на "християнізовані поганські колядки", а для того, щоб ЗНАТИ зміст і суть вечері і коляд. РОЗУМІТИ, що церковні богослужіння не для "поставити свічку", а для того, що там, через слухання Священного Писання (самого Христа) і спів священних піснеспівів та мовлення священних молитов, передається ЗНАННЯ про Різдво, Богородицю, Стефана, Василія, Миколая і всіх інших свят і святих, які мали б мати ЗНАЧЕННЯ для нас, для нашої віри, для щоденного життя.
ЗНАННЯ - відповідальність. Можливо саме тому легше є святкувати "традиційно", "попростіше", "без всіх тих заморочок"? Але ж Різдво Христове засвічує саме це - світло ЗНАННЯ. Для того, щоб заморочити нас. Для того, щоб вивести нас з темряви омани (наприклад про те, що суть Різдва - правильно приготувати 12 страв). Для того, щоб навчити думати, осмислювати, засвоювати і передавати ці ЗНАННЯ. Саме це і є ТРАДИЦІЄЮ в повному сенсі цього слова. Осмислити, ЗНАТИ і ПЕРЕДАТИ. І то не сумніви своєї бабці про те, що "незнати, чиє Благовіщенє, Різдво, Богоявління важніше", але ЗНАННЯ про те, що людині і навіть церкві властиво помилятись, але також і виправляти свої помилки силою світла ЗНАННЯ, засвіченого Різдвом Христовим, розкритого у Його Житті і звершеного у Страстях і Воскресінні.

Мова має значення! Культура має значення! Все має значення!

З огляду на поширене зараз твердження, що російська мова не при чому, що вона є частиною нашої ідентичності і що українізація має бути "лагідною", дозволив собі нагадати і всім решта нагадую:

а) російська мова, культура, ідентичність ітп. є наслідком 400-літніх спроб (на превелике наше щастя невдалих) Росії колонізувати і
знищити Україну як таку! Тому така "ідентичність" не є жодною честю для жодного притомного українця.

б) російська мова, культура, ідентичність іпт. ніколи не проводилась "лагідним" чином. Інструментами їх насадження на теренах України є ліквідація Запорізької Січі, насильні заборони українського книгодрукування, зумисне закриття українських шкіл, закладів культури, фізичне знищення україномовної інтелігенції, поетів, письменників, композиторів, співаків, переслідування грекокатолицької церкви, як носія української культури, тощо. Фізичне знищення україномовного - Голодомори, військові злочини часів ІІ світової війни, політичні переслідування україномовного населення, як носіїв культури, знущання з української мови і культури, сучасна війна в Україні. Штучне створення умов за яких український культурний здобуток не міг претендувати на існування.

в) я можу погодитись на "лагідну" українізацію нашої країни за однієї умови - 400-ліття брутальної нелюдської і насильницьої русифікації мусить бути надолужене принаймні одним століттям потужної українізіції - це означає, що притнаймні 99% всіх державних коштів, які виділяються на створення будь-якого продукту будуть спрямовані на підтримку саме якісного україномовного контенту. Серед іншого, українізованим має бути весь здобуток кінематографу і мультиплікації, виготовлений на території України від його початків і дотепер і саме в цьому дубляжі його має бути дозволено транслювати на каналах України, незалежно від їх права власності. На російськомовний продукт має бути накладено мито, з якого можна буде відбудовувати зруйновану росією інфраструктуру.

д) після повної відбудови інфраструткури і побудови потужного кордону з росією, якщо така все ще, не приведи, Господи, буде існувати можна думати про механізми "лагідної" українізації всіх, хто цього бажатиме.

А поки цього немає: а) росія - ворог, б) її мова - ворог, в) її культура - ворог, г) її церква - підлий ворог, бо маніпулює найсвятішим! д) її населення - ворог!

Ти один з Святої Тройці?

Василь Рудейко

Ти один з Святої Тройці?

Сучасний чин Божественної Літургії, згідно із служебником УГКЦ, передбачає можливість скорочення чину трьох антифонів на початку богослужіння. Зазвичай опускають весь другий антифон із малою ектенією та заключною молитвою, долучаючи типовий для другого антифону піснеспів «Єдинородний Сину» до «Слави» першого антифону.[1]

Ця можливість у нашій церкві стала вже настільки загальною, що священики чи дяки, які намагаються відновити спів другого антифону на літургії, наражаються на жорстку критику і виглядають в очах «двоантифонників» майже відступниками від послуху синодові УГКЦ, переступниками традицій і закостенілими рубрицистами.

Спробуймо глянути на цей феномен із перспективи історичної літургіки та логіки самого богослужіння.

Теорія розвитку трьох антифонів о. Хуана Матеоса

Науковим поштовхом і своєрідним «дозволом» до скорочень у структурах візантійської Літургії Слова стала серія статей викладача Східного Інституту в Римі о.Хуана Матеоса, які згодом з’явились як монографічне видання у науковій серії згаданого Інституту.[2]

Основні аргументи о. Матеоса щодо присутності трьох антифонів у візантійській літургії позначені тодішнім баченням розвитку візантійського богослужіння взагалі і зводяться до наступних кількох позицій:

- із писань св. Йоана Золотоустого (†407) неможливо побачити присутність жодних інших початкових обрядів (вступний виголос, ектенія, антифони, трисвяте), окрім мирствування;

- триантифонна структура хоча й зустрічається у багатьох богослужіннях константинопольської традиції, але відсутня у богослужіннях Єрусалиму, і в Божественній Літургії є пізнім елементом;

- антифони радше походять із притаманного Константинополю стаційного богослужіння і лише згодом стають частиною Літургії Слова;

- у «Містагогії» св. Максима Ісповідника (†662), яка мала б свідчити про давнішу константинопольську традицію, неможливо побачити існування особливих початкових обрядів;

- перший, хто виразно згадує про три антифони Божественної Літургії, – св. Герман Константинопольський (†740) див. ст. 343, але навіть за умови існування традиції трьох антифонів у 8-му столітті цілковито вона прийнялася не швидше 12-го століття; (Див. Тлумачення св.Йоана Постника († 595) ст.309)

- ані з текстів антифонів, ні з молитов, які їх супроводжують, неможливо вивести їх причетність до початку Літургії Слова візантійскої церкви.

Спробуймо переглянути аргументацію о.Хуана Матеоса.

Мистецько осмислене ісповідання віри

Вже вдруге за останніх два тижні читаю тексти про важливість емоційно-досвідного у літургії. Нещодавно прочитав статтю лютерансько-візантійського священика о.Роланда Фріча, нині прекрасний FB-допис Андрія Шкраб'юка. Насправді, дуже б хотів, щоб наша літургія стала також зрозумілою, бо дотепер не знайшов жодного доброго коментаря до неї, такого, який зміг би задовільнити мою потребу розуміння літургії. Вона є, ця потреба розуміння, закладена в самому літургійному дійстві так само як і в християнстві і Христі. Слово стає Тілом не для того, щоб усунути тіло з його розумовим компонентом, але для того, щоб тіло зробити словесним. Таїнство має артикулюватися: Різдво Христа просвітило світові світло знання/розуміння (Тропар Різдва ГНІХ).

Свідчення Христової святості

Оплакуючи у щоденних молитвах свою гріховність християни, здається, забули, що їх головним покликанням є жити з святості Христа і свідчити цю святість світові.

Нинішнє свято є нагадуванням саме про святість. Святість Христа, святість хрещення, святість християн і святість, якої Христос через них щоденно причащає світ.

Святість мучеників не у тому, що вони потерпіли різноманіття тортур і смерть, а у тому, що вони свідчили святість Христа і навіть у муках причащали нею світ.

Святість є тим, чого світ очікує від християн: святих єпископів, святих священиків, святих вірних, святих родин - образу просякнутості всього святістю Христа.

Всім нам бажаю, щоб нинішнє літургійне "Святеє святим!" (= Святе для Святих!) було осмислене нами саме у перспективі нашої святості у Христі і свідченню цієї святості.

Іконопис життя християнського

У Таїнствах Хрещення та Миропомазання Христос із Духом Святим витискають в душі християнина образ-розмальовку Лику Христа. Далі - ціле життя. Його суть - писати ікону Лику Христового в собі, щедро черпаючи з дарованої нам палітри фарб - Євхаристії, Таїнств, літургійної та особистої молитви, а головне - з міжлюдських стосунків з тими, кого Христос посилає нам щоб явити Свій Лик у нас і у них, їм і нам.

Тайно образующе ...

Ікона у нашій традиції - щось таїнственне і особливе. Це можна побачити у цих днях на вулицях Львова. Довжелезні черги паломників, бажаючих споглянути і, коли можна, торкнутись таємничого "нерукотворного" образа, який "100 років не покидав Ватикану", відображають жагу наших людей до таємничого, а також потребу чуда, особливо у ці буремні часи. А що насправді ж для нає є образом? Що (хто) у християнській вірі є образ нерукотворний?

Образ Отця

Передусім первинним нерукотворним образом для нас, християн, є сам Господь наш Ісус Христос. У посланні до Колосян св.ап.Павло дуже чітко свідчить про іконічність Христа кажучи: "Він (Христос) - образ невидимого Бога" /Кол 1:15/. Так само і св.Іриней Ліонський навчає: "Образ Божий – це Син; на Його образ створена людина. І тому Син з’явився в останні часи, щоб показати подібність людського образу із Самим Собою". І у молитві церкви ми однодушно ісповідуємо, що Христос є "образом благости ..., печать рівнообразна, що в Собі являє ... Отця" /з євхаристійної молитви св.Василія Великого/. Отож першим нерукотворним образом є сам Господь Ісус. Його треба передусім шукати і в Нього вдивлятися. Але ж як можна вдивлятися в образ Христа, який вознісся в тілі на небо, спитаєте ви? Церква завжди це ісповідувала і не перестає нагадувати, що "Христос завжди присутній у своїй Церкві, передусім у літургійних діях. Він присутній у Жертві Божественної Літургії і в особі служителя, коли “через священиче служіння нині жертвує той, Хто колись приніс Себе у жертву на хресті”; а головною мірою Він присутній – під євхаристійними видами. Він присутній своєю силою у святих Таїнствах таким чином, що коли хтось хрестить, – хрестить сам Христос. Він присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві читають Святе Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18:20)." Ось справжній і нерукотворний образ Христа. Кращого шукати годі. Він завжди доступний нам. Було б лише бажання і крихта віри.

Людина - нерукотворний образ Бога

Сама людина є нерукотворним образом Бога. Бог сотворив людину на свій образ і подобу. Христос прийшов в цей світ, терпів муки, смерть, погребення і воскрес для того, "щоб нас співобразними створити до образу слави своєї", як про це гарно говорить св.Василій Великий у своїй євхаристійній молитві. В ідеалі, той, хто хоче бачити Бога мав би дивитись на людину і в ній, як в якомусь відбитку, зробленому не людською рукою, а словом Творця, бачити Його. У молитві таїнства хрещення ми молимося: "зобрази Христа Твого в тому (тій), що хоче знову родитися". Тобто, через таїнство Хрещення ми знову носимо у собі нерукотворний образ Христа. Кожна охрещена людина є нерукоткворним образом Христа у якому відображено Його страждання і воскресіння. Більше того, через таїнство Миропомазання кожен хорещений носить у собі печать (відбиток, образ) дару Святого Духа. Кожен християнин має право сказати:  "я - образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні". Так, наш образ нищиться через гріх і потребує реставрації покаянням, але ніколи не перестає бути істинним нерукотворним образом Бога.

Людина, як нерукотворний образ Христа - надзвичайно важливий і абсолютно щоденно доступний нам у незліченній багатовекторній перспективі. Інколи цей нерукотворний образ є сяючим, якого хочеться споглядати вічно, вслухатися в слова свідчення про Христа і Господа - це ті, яких ми схильні називати святими. Маю на увазі не лише тих, які вже відійшли і канонізовані церквою, але і тих, які поряд з нами. Ми їх часто навіть не помічаємо. Хтось колись сказав, що святі мали б мати купу друзів, але хто скаже, що твій друг - святий. А є й такі людські образи Христа, які можна порівняти із іконами, понівеченими часом, неналежним поводженням з ними, надміром кіптявого кадіння. Вони набагато більше потребують нашої уваги. Вони ті ікони Христові, які чекають на реставрацію. І що є важливішим за реставрування ікони Христа? Бо саме їм, реставраторам ікон своїх, Христос скаже при славному і другому приході: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був і прийшли ви до Мене. Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і прийняли, чи нагим і зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи в в'язниці і до Тебе прийшли? Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. /Від Матвія 25:34-40/.

Ікони, написані рукою іконописця

Кожна ікона, написана фарбами відповідно до канонів святої церкви теж до певної міри є нерукотворною. Бо не іконописець пише справжню ікону, але Господь його рукою. Не молитва іконописця дає чудотворній іконі її силу, але Господь, якого вірний намагається побачити і то передусім не фізичними, але духовними очима відкривається до вірного і дарує йому бажання серця його на добро, згідно із Його волею. Ікони нерукотворні чи створені Господом із допомогою рук іконописця не живуть своїм окремим життям. Їх служительна місія в руках Христа і святих, які на них зображені. Завданням ікони на полотні, дереві чи матеріалі є передусім допомогти людині віднайти ікону Христа всередині себе, вказати йому перспективу обожествлення, нагадати про те, що він святий святістю Христа через хрещення і євхаристію. Заохотити їх "приймаючи часть святощів Господніх, з’єднатися зі святим Тілом і Кров’ю Христа твого і, достойно прийнявши їх, мати Христа, який живе в серцях їх, і стати храмом Святого Духа" /за молитвою із літургії св.Василія Великого/. Якщо ікона не виконує цього завдання, вона перетворюється у дохристиянський магічний талісман, який живе своїм особистим життям і не потребує Христа.

Дуже сподіваюсь на те, що вірні споглядаючи образи лику Христа, сповняться також Його любов'ю до Отця і до людей і так само як Він будуть намагатися звершити всяку правду, зцілятимуть хворих, будуть очима для сліпих, слухом для глухих, охоронцями для знедолених і скривджених. Інакше все те, що там відбувається  не матиме нічого із тим, що церква Христова ісповідує як богослов'я образу.

Стовп і утвердження істини

Христос - так, церква - ні! - завжди з'являється тоді, коли церква стає інституційною і претендує на "державний" рівень. Іншою екстремою є "демократичність" Церкви. Цього теж не повинно бути, бо тоді натовп (якого завжди буде більше) буде вирішувати де істина, а де брехня. Натовп не може пізнати істини, тому в найкритичніші моменти істина завжди залишається в меншості (Христос на хресті). Саме тому св.Павло поривається проповідувати Христа розп'ятого - глупоту для греків і погорду для юдеїв - бо Христос не є фаворитом більшості, але якраз тому, що Христос - істина. Христом, а не патерналістичними чи демократичними заявами вимірюється істинність чи інституційної церкви чи окремого її вірного.

Знецерковлення Заходу

Прочитав про численні виходи з церкви в Німеччині та й взагалі пр кризу західного християнтва.
Проблема Заходу в омиряненні церкви. Люди не розуміють що їм робити в церкві і для чого священство. Просто вони перетворили літургію в свого роду концерт для вірних. Робиться все для того, щоб вірним вгодити. Насправді ж літургія і церква для того, щоб навчитися вгодити Богові. А про це забули! Покликання церкви - славити Господа. В цьому вся її суть. Там де це занедбується настає криза. На жаль, ми теж на дорозі омирянення церкви. З одного боку в нас загострення клерикалізму, з іншого - завеликий наголос на "покликанні" мирян. Золота середина - усвідомлення себе вірними - членами народу Божого. Всі - клир і віряни - є частино народу Божого, новим Ізраїлем. Отці це пам'ятали: "З вами я християнин для вас я єпископ". Про це, до речі, дуже гарно написав о.Хуан Матеом в першій  частині своєї книжечки "Розвиток візантійської літургії" (українською мовою видало її "Свічадо").

Яке свято найбільше?

Мар'ян Соломія Качмар:
"Трохи дивно, що Різдво Христове стало настільки великим і популярним святом. Як не стараюсь, але логіка вперто по-древньому визнає Різдво складовою частиною Богоявлення, а не Богоявлення різдвяним святом. Та й неправильно оспівувати воплочення у Христовому Різдві, бо це діло свята Благовіщення і зачаття від Святого Духа. Як не крути, а вийшло якось натягнуто... Мар."

Думки в правильному руслі. До речі Вірменська Апостольська церква не піддалась цій давній "латинізації" - розділенню свята Богоявлення на Різдво і Хрещення. Як і в багато чому іншому вірмени зберегли здорову богословську і літургійну традицію - наприклад у традиції святкування Господських свят в неділі, а богородичних і святих у суботи, найближчі до "дати" свята і при тому не мають проблем із "конфліктом" неділі з святом. Все ж робити градацію свят виглядяє якось штучно. Врешті кожне свято є лише віддзеркаленням Пасхи Христової. Під цим оглядом святкування "св.Доримедонта і єже с ним" є найбільшим святом року - явлінням пасхальної перемоги Христа у Його святих. Не думаю, що Благовіщення є чимось "меншим" від Богоявлення чи Пасхи. У кожному з цих свят ми бачимо "таїнство чудне і преславне" в унікальний для кожного свята спосіб. Головне навчитись того, що свято не є лише історією, але метаісторією, історією спасіння і кожне з них може стати для нас точкою відліку шляху нашого навернення і крокування дорогою Отця.

Надгробна учта

Добрий лікар знає ціну життя людини. Особливо той, який взорується на єдиного Лікаря, який здатен зціляти по-справжньому.
Сьогодні дивний день. Пам'ять жертв Голодомору співпала із читанням притчі про Багача і Лазаря. І тут і там лежала людина, яа була б вдячна за кришки, які падали із столів, але й їх не давали.
Після літургії панахида. Вже 30 років поспіль друзі-лікарі щорічно збираються на Янівському цвинтарі, щоб церковно, з предстоячим священиком, помолитися за упокій душі своєї подруги. Подивугідна віра, незабобонна, свідома. Не відбувальщина, але бажання побути з усопшою. Було надзвичайно молитися. Гарний пам'ятник. Подумалось, що він сповнений присутністю тих, які його збудували. Гранітні плити гробу уподібнюють його до стола. Не міг не сказати зібраним вірним, що відчуваю себе наа учті, де лежачому не лише крихти, але й багату поживу приготували друзі. Хтось заплакав. Через 30 років. Напевно так само як і тоді, коли взнав про смерть. Це для мене було свідченням справжнього християнства і знання ціни людського життя.