«Херувимська
пісня» та її паралелі —
жанр ранньохристиянських співів Сходу
А. Баумштарк, д-р філос.
Євангеліє вже прочитане. Давня, ще мучеником-філософом Юстином
засвідчена вселенська молитва за всі потреби Церкви, яка на Заході збереглася
лише у вигляді урочистих молінь Великої п’ятниці, відлунала у ритмічному
чергуванні диякона й народу. Пролунали й слова, якими колись наказувалося оглашенним
залишити храм — після завершення богослужіння Слова, єдиного доступного для
них. Священик тихим голосом прочитав дві перші молитви, участь у яких дозволено
лише хрещеним — «вірним». І ось відчиняються двері іконостасу, що досі
закривали від людей святиню вівтаря; виходить увесь клир, який бере участь у
Святій Жертві, і урочисто, повільним кроком проходить через храм. Із бічної
каплиці, де перед початком Літургії були приготовлені Дари — проскомидія, — він
з благоговінням несе до вівтаря хліб і вино та всі посудини, потрібні для
євхаристійної трапези. Це — велична процесія, яку візантійське мистецтво
зображало як небесне видіння Христа — Первосвященика, що звершує жертву серед
ангельських хорів.
Те, що спонукало до цього образу, безперечно, пов’язане з дивовижним
співом, який вінчає цей момент — своєю могутньою звуковою силою, глибиною
змісту та простою красою стародавньої мелодії він довершує враження «Великого
входу». Сміливо передбачаючи те, що має здійснитися у Чині освячення Дарів,
спів уже зараз вітає хліб і вино як самого прославленого Христа, що входить,
супроводжуваний ангельськими силами:
Херувимів таїнственно зображаючи
і Животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відложім
печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його в славі невидимо супроводять ангельські
чини. Алилуя, алилуя, алилуя.
Цей текст, за своїми першими словами, у літургійній мові
грецької Церкви зветься «Херувимською піснею» (Ὁ
χερουβικὸς ὕμνος). За словами візантійського
історика Кедрена, її автором був імператор-поет Юстин II (565–578). У
будь-якому разі, з варіантом «Царя слави» її вже в VI столітті засвідчив
патріарх Євтихій Константинопольський. Взагалі,
текст цієї, безперечно, автентично ранньохристиянської строфи в найдавніший час
мав чимало варіантів. В одній вірменській версії, де вона з’являється як
очевидна запозичена частина вірменської Меси з візантійської Літургії, бракує
триразового «Алилуя», а фінал відмінюється так:
«Щоб прийняти Царя всіх і урочисто явити хори ангелів».
Але не лише «Херувимська пісня» Константинополя у давні часи
побутувала в різних текстових формах. Поруч із нею існували й інші численні піснеспіви
подібного характеру, які виконували ту саму функцію — поєднувати два головні
елементи ранньохристиянської Літургії: богослужіння Слова (що походило зі
синагогального культу — читання, повчання і молитва) та євхаристійне
святкування Вечері Господньої. Тож цей спів не є поодиноким явищем, а радше належить
до цілого жанру стародавніх місцевих піснеспівів Сходу. І навіть сьогодні у
грецькому та греко-слов’янському обрядах він — звичайний, але не єдиний спів
Великого входу. Так, на Літургії Великого четверга, яка служиться ввечері,
замість звичної «Херувимської пісні» співають строфу, сповнену ніжного
благоговіння й смутку, притаманного лише християнському серцю, коли воно згадує
Тайну вечерю:
Вечері Твоєї тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми,
бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але, як
розбійник, ісповідаю Тебе: «Пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм».
Цей піснеспів набув шанувальників навіть на Заході: його
латинський переклад досі співається у амвросіанському обряді Мілана як «антифон
після Євангелія» на Месі Великого четверга. Його давність підтверджується
висловом про «тайну», яку той, що приступає до трапези Господньої, обіцяє «не
відкривати чужим». Це звертає нас у ті часи, коли ще діяли суворі приписи
“дисципліни таємниці” (arkandisziplin), що наказували «втаємниченим» не
відкривати святиню вустами.
І як смуток вечора страждань вимагав власного співу, так і радість
ночі Воскресіння, коли новоохрещені вперше приймали Святе Причастя, потребувала
свого особливого піснеспіву. Це був давньоєрусалимська “Херувимська пісня”, яку
у передвізантійській літургії співали на Пасхальній нічній Літургії (згодом
перенесеній на вечір Великої суботи):
Хай мовчить усяка плоть людська і
хай стоїть зо страхом і трепетом, і ні про що земне в собі не помишляє: Цар бо
над царями і Владар над владарями приходить бути заколеним і даним на поживу
вірним. Перед Ним ідуть Чини Ангельські з усяким Началом і Владою, многоокі
Херувими і шестикрилі Серафими, лиця закриваючи і пісню голосячи: Алилуя, алилуя,
алилуя.
Нарешті, особливого значення процесія Великого входу набуває
в Літургії Передшеосвячених Дарів (Praesanctificatorum). У грецькому обряді
вона звершується не лише у Велику п’ятницю (як у римському), але щосереди й
щоп’ятниці Великого посту та в перші три дні Страсного тижня. Адже тут насправді
переносяться вже освячені Тіло і Кров Господні. Тому пісня, що в інших випадках
лише образно оспівує «вхід Царя слави у своє святилище», тут стає буквальним
виявом віри у присутність Христа, Якого «око віри» споглядає. Саме тому
видається дивним, що так звана “Пасхальна хроніка” (Chronicon Paschale)
свідчить: лише в 624 році у Константинополі вперше було заспівано особливий
текст Херувимської пісні, який нині використовується в Літургії Передосвячених
Дарів:
Нині Сили Небесні з нами невидимо
служать: ось бо входить Цар слави, ось Жертва тайна совершенна супроводиться у
славі. З вірою і любов’ю приступім, щоб нам причасниками життя́ вічного бути.
Алилуя, алилуя, алилуя.
Ще багатші паралелі до «Херувимської пісні», ніж у
нинішньому грецькому чині, подає вірменський обряд Літургії. Ми вже згадували,
що тут, у перекладі відмінного текстового варіанту, візантійська форма
Херувимського гімну також знайшла своє місце. Однак спів «Херувимів
таїнственно зображаючи ...» та відповідні церемонії, що його супроводжують,
завжди залишалися місцевим звичаєм окремих вірменських церков.
Загальновживаним же в Літургії є інший спів приношення,
після якого (там, де виконують і сам візантійський гімн) хор співає вже «Херувимську
пісню». Незмінною в цьому чині є лише перша строфа — пізніша вставка, — що
ще гостріше, ніж будь-який грецький текст, висловлює сміливе передбачення чуда
Перетворення:
Присутні Тіло Господнє і Кров
Спасителя. Невидимі небесні сили співають невтомним голосом, промовляючи: “Святий,
Святий, Святий Господь Сил!”
Що саме після цього співу починається давній, первісний
супровід Великого входу у вірменській Літургії, засвідчує вже той факт, що диякон
після цього звертається до хору із закликом:
Псалми співайте Господу, Богу
вашому, співці, і хай дзвенять духовні ваші піснеспіви!
Ця урочиста настанова вводить у змінний спів, який залежить
від дня церковного року. Звичайна форма, що виконується в неділі, на свята
Господні та ангельські, звучить так:
Воїнством ангельських чинів Ти,
Боже, наповнив свою святу Церкву. Тисячі тисяч архангелів стоять перед Тобою, десятки
тисяч ангелів служать Тобі, і все ж Тобі, Господи, було до вподоби приймати
славослов’я від людей у таїнственному співі:
“Свят, Свят, Свят Господь Саваот!”»
Окремий текст має і Літургія Великого четверга:
Ти, що на чотириликій вогненній
колісниці возсідаєш, невимовне Слово Боже,
днесь ради творіння Твого зійшов єси з небесних висот, і спочив із учениками
при трапезі. Серафими й херувими дивувалися, і князі небесного воїнства
взивали:
“Святий, Святий, Святий Господь Сил!”
Перший день вірменського Різдвяного посту також має свій особливий
піснеспів:
Хто є, як Господь, Бог наш? Він
був розп’ятий за нас і похований, і воскрес із мертвих,
явився вірним для світу і вознісся у славі. Радійте, народи, прославляйте разом
з ангелами Бога і співайте: “Свят, Свят, Свят Господь, Бог наш!”
На Богородичні свята, включно зі Святом Благовіщення,
повторюється спів, уживаний на подвійному святі Різдва і Хрещення Господнього
(яке вірмени святкують 6 січня):
«Множество ангелів і небесних
воїнств з єдинородним Царем зійшло з небес, співаючи і промовляючи: “Це — Син
Божий!”» Промовмо всі разом: Радійте, небеса!
Веселіться, основи світу! Бо вічний Бог з’явився на землі, і жив серед людей,
щоб принести спасіння душам нашим.
На свята мучеників, апостолів, патріархів, пророків, єпископів,
а також у дні покаяння і на заупокійних літургіях співають, по черзі, один із
трьох наступних текстів:
1. Святий у святих, великий і
страшний Ти, Господи, і небесні сили Тебе славлять, кажучи: «Слава Богові на
висоті і мир на землі!»
2. Всемогутній Ти, Господи Сил, Цар
віків, Ти, що возсідаєш на небесах небес, і світло посилаєш створінням своїм, Ти,
що смиренно зійшов на землю. Тобі приносимо цю жертву і прославляємо святе ім’я
Твоє, Ти, що увінчуєш святих апостолів своїх.
Бо вони наші заступники у Твоєму Царстві, Господи всемогутній!
3. На спомин померлих прийми, святий
і людинолюбний Отче, цю жертву, і приєднай у Твоєму небесному Царстві їхні душі
до спільноти святих. Бо ми з вірою приносимо цю жертву — примири, Боже, Своє
Божество, дай спочинок їхнім душам.
Хоч у цих піснеспівах немає прямої згадки про «вхід Христа»
під час євхаристійної Жертви, а лише у двох останніх натяк на неї, спорідненість
цих вірменських текстів із грецькою Херувимською піснею очевидна. Ба більше,
вони кидають нове світло і на саму грецьку традицію. Вірмени самі називають ці
строфи «святослов’ями» (Heiligpreisungen), і ця назва чудово пояснюється
завершенням трьох перших змінних текстів, а також вступною вставкою: усі вони
закінчуються біблійним “Трисвятим” із Іс. 6:3. Саме це «Трисвяте» становило,
очевидно, первісне ядро процесійного співу Великого входу у вірменській Літургії,
тоді як решта віршів була лише поетичним вступом і обрамленням біблійного
гімну. Звідси випливає, що так само було і в Єрусалимі, і в Константинополі: сам
факт, що в грецькому тексті на Великий четвер спів завершується біблійною
цитатою з Лк. 23:42 («Пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм»), — а можливо, і
фінал передостаннього вірменського піснеспіву має на це відсилання — дозволяє
припустити, що первісна Херувимська пісня також закінчувався біблійним уривком,
який нинішня строфа лише замінює. Таким чином, його фіналом не могло бути
просте «Алилуя»; радше саме «Свят, Свят, Свят» Ісаї 6:3 було тим піснеспівом,
який, за єрусалимським текстом, «серафими і херувими взиваючи співали». І лише
тепер стає зрозумілим, чому константинопольський варіант називає вірних тими,
хто «Животворящій Тройці пісню трисвяту співає». Адже первісно цей спів справді
мав завершуватись самим «Трисвятим», яке згодом було витіснене пізнішим
“Алилуя”-закінченням.
Отже, принаймні три перші вірменські “святослов’я” є
архаїчнішими за остаточну текстову форму грецьких паралелей. Уже сам цей факт
дозволяє зробити висновок про дуже давнє походження цих текстів.
Проте цьому висновкові, принаймні на перший погляд, суперечить інший факт: вірменський
тлумач Літургією єпископ Хосров Великий (помер у 972 р.) у своєму первісному
тексті ще не містить однозначного свідчення про спів “Святословій” (Heiligpreisungen).
Це, однак, змусило б лише припустити, що вони були введені до вірменської Літургії
не раніше останньої чверті X століття, причому все ще залишається можливість,
що наведені строфи — не оригінальні вірменські тексти, а переклади набагато
давніших грецьких гімнів. І справді, не лише звичайна недільна форма
вірменського “святослов’я” може бути доведена як переклад із грецької, — ми
навіть можемо досить точно датувати саму грецьку основу, яка, безперечно, існувала
не пізніше другої п’ятої частини VI століття, і навіть назвати її ймовірного
автора. Вірмени — єдині серед східних християн, у яких в обряді Літургіїзберігся
чин, що відповідає «Великому входу» грецької літургії. Так було не завжди.
Щодо сирійських якобітів, то тлумачення Меси, укладене архієпископом
Амідським Якубом (Діонісієм бар Салібі) між 1166 і 1171 рр., свідчить, що «древні»
після Євангелія і загальної молитви Церкви співали “Антифони Таїнств”, тоді як священики
урочисто несли дискос (тобто патену) і чашу з Кров’ю в процесії. Це — повний аналог
«Великого входу» в старішому північно-західносирійському богослужінні. Зразки
тих «антифонів Таїнств» збереглися у співнику монофізитського патріарха Севера
Антіохійського (512–518 рр.). Ця найдавніша відома нам збірка церковних пісень,
що включає твори самого Севера та інших авторів близького часу, була
перекладена сирійським єпископом Павлом, який умістив у ній також деякі оригінальні
сирійські тексти. У 675 р. Яків Едеський, один із найвидатніших представників
старосирійської богословської науки, провів учену редакцію цієї збірки,
позначаючи всі слова, додані перекладачем задля метрики, — що дало змогу майже
буквально відновити грецький оригінал більшості пісень. Цю редакцію нині маємо
в зразковому критичному виданні з англійським перекладом.
У цій збірці двічі зустрічається група з трьох “антифонів
після читання Євангелія, що співаються перед Жертвою”. Перші три належать Северу,
а три інші — Йоаннану бар Афтонії (Jochannân bar Aphtonja), який помер в
538 р. І саме третій із його гімнів, за винятком незначних варіантів, повністю
збігається з вірменським “святослов’ям” для недільної Літургії. Отже, сирійський
текст (у редакції 675 р.) та вірменський текст (уведений, можливо, лише після
972 р.) сходять до спільного грецького оригіналу, створеного ще до 538 р.
Два інші піснеспіви Йоаннана бар Афтонії з тієї самої збірки
«антифонів після Євангелія» також наскрізь перейняті духом вірменських
“святословій”. Один із них звучить так:
Многоокі живі істоти закривають
обличчя свої, не насмілюючись дивитися в пресвітле сяйво Твого Божества, а Ти
споглядання від людей зносиш, не у страшній славі, якою Ти є, але так, як ми
можемо Тебе прийняти. Благ Єси Господи, слава Тобі!»
Достойно і праведно єсть хвалити благість
Твою, Христе Боже, дарував бо Єси нам таїнства, яких прагнуть споглядати
ангели, і в час Жертви безкровної дозволяєш нам бачити Твою славу відкритими
очима й разом з небесними воїнствами взивати: “Свят Єси, свят Єси, Господи
всього!”»
Серед трьох піснеспівів самого Севера Антіохійського перші
два мають глибоко особистий характер. У них, очевидно, виявляється особиста
побожність автора, який вкладає у вуста своєї громади покаянну молитву про
гідне прийняття Святого Причастя:
Ти окропленням Крові Твоєї
очищаєш тих, хто приймає її у вірі, наші серця заплямовані свідомістю зла. Тож
приготуй нас прийняти це Таїнство, даруючи нам прощення через нього, як Благий
і Людинолюбний.
Ти омив нас, Христе Боже, у
чистій воді відродження і зробив нас синами Отця небесного. У тій самій
людинолюбній благодаті знищ у нас усяку скверну старої людини через прийняття
Тіла і Крові Твоєї і визволи нас — молимо Тебе.
Можна припустити, що друга строфа була призначена для
Великодньої ночі і стосувалася першого Причастя новоохрещених. Так само, третій
піснеспів Севера, можливо, призначався для свята Вознесіння Христового, яке в
Антіохії святкували дуже урочисто. Цей текст найбільш повно і чітко відтворює
тип “святослов’я”:
«У таємничій тиші душі,
приборкуючи її неспокій, і зі страхом і трепетом готуючи нутро, мов крилами
прикриваючи зіниці духа думками про Бога, ми схиляємо шиї свої перед Агнцем
Божим, Словом, що возсідає на небесах, і разом із херувимами й серафимами взиваємо
та промовляємо: “Свят, свят, свят Єси, Господи Саваоте! Небо й земля повні
слави Твоєї, Людинолюбче!”
У будь-якому разі те, про що у згоді з грецькими
«Херувимськими гімнами» Єрусалима й Константинополя навчають вірменські
«Святослов’я», підтверджується також цими «Антифонами після Євангелія» Антіохії
та її північно-східних околиць, що збереглися у сирійському перекладі: що в усій
цій групі ранньохристиянських східних піснеспівів Літургії первісно й по суті
йдеться про поетичний вступ і обрамлення біблійного Трисвятого. До цього
висновку мала б прилучитися літургійно-історична розвідка проблеми, яка полягає
у неодноразово згаданому передбаченні чуда пресуществлення, і яка, зрештою,
могла б привести до цінних висновків щодо віку Літургії Передосвячених Дарів.
Однак тут, видається, не місце її розгортати.
Натомість дозволю собі звернути увагу на те, що підсумковий
літературно-історичний розгляд наведених текстів дає відповідь на питання про
взаємини між Сирією та Візантією, що особливо актуальне у сфері історії
мистецтва. Тоді як «Херувимська пісня» Константинополя виникла лише між 565 і
578 роками, у сирійській Антіохії подібна поетична творчість розквітла вже між
512 і 518 роками. Вона раніше й сильніше, ніж візантійська строфа, вплинула на
Вірменію. Навпаки, сам Константинополь надав лише єрусалимському, поширеному в
Сирії паралельному текстові своєї «Херувимської пісні» почесне місце у своєму
богослужінні. Тут, як і раніше, виразно проявляється основоположне значення не
візантійського, а сирійського елемента.
Для читачів цього журналу підсумок, сформульований цим оглядом співів, що супроводжують Великий вхід, становитиме, мабуть, помітний інтерес; проте, можливо, ще ціннішими будуть самі ці тексти — як свідчення глибокої гарячого благоговіння, з яким християнський Схід VI–VII століть у священному співі вмів очікувати Боголюдину у Святому Таїнстві. У цьому сенсі, поза всіма науковими питаннями, які можуть із ними бути пов’язані, наші строфи мають безпосередньо промовляти до кожного серця, спроможного сприйняти чар поетично піднесеного релігійного почуття. Якщо коли-небудь здійсниться висловлене свого часу на Євхаристійному конгресі в Єрусалимі побажання створити молитовник і збірку благоговійних текстів, укладену з квітів східної літургії для руки західного католика, то в ній, у розділі для причасної молитви, не повинно бракувати деяких із цих стародавніх літургійних піснеспівів.
Немає коментарів:
Дописати коментар