Молитва ἄνες, ἄφες, συγχώρησον

 Ігумен Андрій (Wade)

Молитва ἄνες, ἄφες, συγχώρησον

Палестинська практика прохання відпусту для самостійного й щоденного причастя lex orandi для втрченої ортопраксії?

Молитва, яку ми тут розглядаємо, міститься в православному чині Ізобразительних.
Ось переклад:

«Прости, відпусти, даруй прощення, Боже, наші провини — вільні й невільні,
учинені ділом і словом, свідомо чи несвідомо, удень і вночі,
у намірі чи і думці; прости нам усе,
як Благий і Людинолюбець».

У деяких виданнях слов’янського служебника[1] ця молитва подається безпосередньо перед причастям духовенства. Тут відсутні фрази «удень і вночі, за наміром чи за думкою».

Ця молитва, що просить про всеосяжне прощення, починається трьома дієсловами в наказовому способі, які відповідають єврейським slḥ, mḥl, kpr. Перші два дієслова (slḥ, mḥl) містяться в шостій berâkhâh молитви tephillâh, а третє (kpr) нагадує про день Великого Прощення — ywm kpwr. До того ж у сучасному ашкеназькому чині Йом Кіпуру ми знаходимо ці три дієслова, що співаються як приспів. У сучасному сефардському чині збереглися лише два перші дієслова[2]. Усі три дієслова зустрічаються наприкінці анафори євхаристійної літургії святого Якова, що відображає давню палестинську традицію.

Інше місце в православних богослужіннях, де з’являються ці три дієслова, — це сьома молитва утрені:

«...Отож просимо Тебе: якщо ми до цієї години вчинили якусь провину —
словом чи ділом, чи помислом, добровільно чи недобровільно,
прости, відпусти, даруй прощення;
бо якщо будеш зважати на беззаконня, Господи, Господи,
хто встоїть? Адже в Тебе — визволення: ...»

Відомо, що сім молитов вечірні та дванадцять молитов утрені були включені до палестинського Часослова з константинопольського чину ασματικὸς. Молитва, яку ми щойно навели, містить цілий вірш із псалтиря (Пс. 129), що зазвичай вважається ознакою пізнішого укладання. Тож видається, що тут ми маємо цитату з молитви Ізобразительних.

Ми знаходимо ще одну подібну цитату (і ще одну варіацію), включену до другої молитви третьої групи довгих молитов, що читаються навколішки на вечірні П’ятдесятниці:

«…Тому, Боже благий і Людинолюбче, прости, відпусти, даруй прощення нашим і їхнім [покійних] падінням у гріх, вільним і невільним, свідомим і несвідомим, явним і забутим, у ділі, в думці, у слові, у всій нашій поведінці та рухах. Померлим даруй свободу, відпущення, а нас усіх, що перебуваємо тут, благослови…»

Ізобразительні були чином індивідуального причастя передшеосвяченими Дарами у традиції монастиря святого Сави. Звичай був таким: монахи-напівпустельники брали участь у недільній Літургії в Лаврі, після чого поверталися до своїх келій у печерах із запасом Святих Дарів і харчів до наступної суботи. Вони постили до дев’ятої години, відчитували чин Ізобразительних та самі себе причащали. Цей звичай тривав до IX ст., а можливо, й пізніше. У рукописах часословів IX ст. чин Типікону названо «εἰς τὴν μετάληψιν» (чин до Причастя). У цих рукописах подано молитви перед і після Причастя. Симеон Солунський ще зазначає, що монахи приймали Святе Причастя у своїх келіях наодинці.

Наша молитва розташована безпосередньо перед «Отче наш» та «Єдин Свят, єдин Господь…» (відповідь на «Передшеосвячені Дари – святим»). Отже, йдеться про приватну молитву розрішення, яку монах читав перед тим, як сам собі подавав Святе Причастя. Виголос «Святеє святим» походить із Літургії святого Якова, і саме там ми знову знаходимо нашу молитву з проханням прощення перед Причастям. Таким чином, сучасні служебники, які включають цю молитву безпосередньо перед причастям, можуть обґрунтовувати це дуже давньою ієрусалимсько-палестинською традицією молитви про відпущення перед індивідуальним Причастям. Водночас у давніх рукописах Літургій святого Василія та святого Йоана Золотоустого цієї молитви немає.

Мігель Аранц у своїх лекціях в Папському східному інституті про часослов 1980 року стверджував, що це «саморозрішення»[3] від гріхів має монофізитський характер через наголос на страху Божому. Не бажаючи заперечувати думку цього великого літургіста, мені видається, що потреба у розрішенні перед Причастям відповідає ширшому явищу в Церкві, яке вперше з’являється вже у IV ст., що засвідчує введення «Отче наш» у євхаристійну Літургію.

У V ст. у Константинополі наприкінці анафори були благословення, «Отче наш», перша молитва (на уклін голови) і «Святеє святим». У Апостольських постановах, книга 8, є єктенія і молитва, але немає «Отче наш». У Теодора Мопсуестійського, здається, також не було «Отче наш». Ми не знаємо, чи святому Йоану Золотоусту вже була відома молитва «Отче наш» перед Причастям.

Очевидно, що введення «Отче наш» у цьому місці було зумовлене не символікою хліба, а проханням про відпущення гріхів. Цю молитву введено на початку кризи довкола Причастя як молитву розрішення.

Ця криза була наслідком узаконення християнства в Римській імперії. Стало престижно бути християнином, навіть для кар’єри в адміністрації. І раптом усі почали хреститися, і вперше до Причастя стали підходити люди, життя і віра яких не були по-справжньому християнськими. Першою реакцією був Кирило Єрусалимський, який уперше в історії вжив вислів τὰ φοβερὰ μυστήρια («страшні тайни») — до того ніхто ніколи не вважав Причастя страшним — аби застерегти людей від легковажного причащання. Але коли люди у відповідь почали утримуватися від Причастя, Отці наполягали, що це позбавляє Євхаристію сенсу: «Якщо тебе запрошено до трапези царя, хіба ти сядеш, але відмовишся їсти?» Ти кажеш, що ти недостойний: зроби себе достойним, але прийми!»[4]

Загалом, Отці програли цю боротьбу, і духовно млявий народ далі утримувався від Причастя[5]. Ті ж, хто продовжував причащатися, здійснювали дуже серйозну підготовку і відчували потребу в розрішенні від гріхів. Оскільки сповідь у священника ще не була всюди поширена, потрібні були молитви «саморозрішення», що пояснює місце молитви «Прости, відпусти, даруй прощення» так само, як і «Отче наш» у євхаристійній Літургії перед Причастям.

Окрім цих двох молитов, здавалося б, що й освячена олива під час литії на вечірні виконувала ту саму функцію розрішення перед Причастям. Повертаючись до лекцій Мігеля Аранца, він твердив, що олива подавалася монахам повними пригорщами, вони рясно нею помазували себе, і це помазання наприкінці всеношної мало значення відпущення гріхів напередодні Причастя на Літургії наступного дня. Відома гра слів у грецькій мові між «оливою» (ἔλαιον) і «милістю» (ἔλεος). Симеон Солунський, до речі, каже, що священики не сповідаються — мабуть, тому що їх регулярно очищає Причастя, — тоді як монахи, які не є ієромонахами, сповідаються.

Практика чину Ізобразительних для індивідуального Причастя вже не збереглася в Православній Церкві. Можливо, причина в тому, що коли палестинський часослов потрапив до Константинополя, там уже існувала константинопольська Літургія Напередосвячених Дарів, і тому чин Ізобразителньих був відсунений до богослужінь Часів, щоб його читали без Причастя, попри всю абсурдність такої ситуації.

Проте практика щоденного приватного Причастя не зникла одразу. Видатним прикладом є преподобний Лука (Hòsios Loukas), який помер у 953 р. Він отримав благословення від єпископа, як монах-мирянин, що жив відлюдно, щодня сам собі уділяти Причастя із зарезервованих Євхаристійних Дарів[6].

Приклад юного римського мученика Тарасія відкриває інші обрії: приватне Причастя вірян у їхніх домівках. Тарасія заарештували тоді, коли він ніс Святе Причастя з місця звершення Євхаристії додому, щоб причастити членів своєї сім’ї. Це відбувалося під час переслідувань, але й сьогодні збереглося дуже цікаве ритуальне відлуння цього звичаю в селах Вірменії. У цих селах християни мають у стіні дому спеціальне місце, де зберігають тканину, яку використовують під час Причастя. Ця тканина перебуває у своїй «скриньці» аж до того дня, коли хтось має причаститися. Тоді причасник бере тканину й несе її до церкви, тримаючи під підборіддям, коли приймає Святі Дари. Потім він повертає тканину додому і кладе назад у «скриньку». Це місце й тканина, що там зберігається, є предметом особливого вшанування[7]. Хіба це не свідчення збереження Євхаристійних Дарів у домівках вірних, що служили для щоденного Причастя?

Розгляд молитви «прости, відпусти, даруй прощення» привів нас до роздумів про практику відпущення гріхів і особистого щоденного Причастя не лише у монахів Палестини, але й у вірян у різних частинах світу. Чи не є це lex orandi для втраченої ортопраксії? Чи не є рідкісне Причастя — або відсутність літургійного Причастя — зловживанням? Не тільки в перші століття, але й набагато пізніше Отці Церкви заохочували до дуже частого, навіть щоденного Причастя. Це не було обмежено лише монахами, хоча з часом ця практика дедалі більше ставала їхньою прерогативою.

Святий Василій Великий каже[8], що «добре й корисно… причащатися щодня», і засвідчує, що сам він причащається чотири рази на тиждень (у неділю, середу, п’ятницю та суботу), а також у дні пам’яті святих. У тому ж листі він згадує, що звичайною практикою єгипетських пустельників його часу було щодня причащатися у своїх печерах. Щоденне Причастя було правилом за авви Аполлона в Єгипті у IV ст[9]. Це також було поширеною звичкою серед вірян — чоловіків і жінок, які практикували це у своїх домівках у до-Нікейський період, про що свідчать Тертулліан[10] і Іполит[11].

Теодор Студит рекомендує щоденне Причастя «ісихастам»[12] та киновітам[13], за умови, що вони належно приготувалися. Якщо хтось не приймає Причастя, він має бути покараний, якщо відмовляється пояснити причину[14]. Павло Евергет, у XI ст. у Константинополі, каже, що в монастирі слід щодня звершувати Божественну літургію і вся спільнота має щодня причащатися: «Дуже корисно щодня причащатися; так само, не причащатися постійно (συνεχῶς) є шкідливим і небезпечним»[15]. Він також зазначає, що не можна брати участь у Євхаристії без Причастя[16].

Святий Симеон Новий Богослов виступає на користь щоденного Причастя[17]. Так само вважали і літургійні коментатори XI ст., Миколай і Теодор Андидські[18]. Каноніст Теодор Вальсамон говорить, що, в принципі, усі християни без винятку — клирики, монахи й віряни — мають право щодня причащатися, за умови належної підготовки[19]. Наприкінці XIV ст. Калліст і Ігнатій Ксантопули, пишучи для ісихастів, енергійно рекомендують щоденне Причастя, посилаючись на Отців. У XVIII ст. рух коливадів виступав за часте й навіть щоденне Причастя. Макарій Коринтський і Никодим Святогорець належали до цього руху й обидва видали книги на підтримку частого Причастя. Саме вони були упорядниками Філокалії.

У виняткових ситуаціях і сьогодні можна знайти приклади вірян, які самі собі уділяють Причастя. Кілька років тому літня жінка, що належала до Церкви старообрядців, жила відлюдно в Сибіру, дуже далеко від храму, і написала своєму духовному отцю, просячи вислати їй Святе Причастя перед смертю. Її духівник дав їй настанови щодо належної підготовки і надіслав Святе Причастя російською поштою! Таким чином, навіть ця Церква, відома своєю суворістю, змогла пристосуватися до душпастирських потреб[20].

У підсумку, вивчення молитви «прости, відпусти, даруй прощення» відкриває нам щоденне життя монахів святого Сави у V ст. і дає орієнтири для можливої реформи та відновлення літургійної й духовної практики в Церкві сьогодні.

 

---

[1] Цей звичай відображено у Божественній Літургії святого Йоана Золотоустого (Париж, Liturgica, 1981), с. 54–55. Молитва відсутня у Служебнику (Москва, Видання Московської патріархії, 1977), див. с. 160.

[2] Я дякую панові рабинові Меїру Тордьману із синагоги в Бельфорі за цю інформацію.

[3] Вислів отця Аранца.

[4] Святий Йоан Золотоуст, у гоміліях на святого Матея.

[5] Див: Egumenul ANDREI WADE, « Ce fel de Liturghie a savârsit Sf. Ioan Gura de Aur? >> in: Credinta Ortodoxa Anul I Nr. 1 Aprilie-Iunie (Alba Iulia, Facultatea di Teologie Ortodoxa, 1996) p. 33-51.

[6] PG 111, 456D-457A.

[7] Особисте повідомлення від отця Ґевонта Хосдеґяна з Монастиря мхітаристів, о. Сан-Ладзаро, Венеція.

[8] Послання 93. Я завдячую єпископу КАЛЛІСТУ (Тімоті Веру) за ці патристичні посилання.

[9] Historia Monachorum Egyptæ VII.50 et 57 (316-321, 358-363).

[10] TERTULLIEN, Ad uxorem ii, 5, éd. E. Kroymann (CC, 1, Turnholt, 1954), p. 390.

[11] HIPPOLYTUS, Traditio apostolica, xxxii, 2, ed. G. DIX et H. CHADWICK (London, 1968), p. 59.

[12] Ep. 1, 57 (PG 99, 1116A).

[13] Parvæ et magna catecheseos sermones, Parvæ cat. 59, ed. J. COZZA-LUZI (Patrum Nova Biliotheca, IX, Roma, 1888), p. 142.

[14] Canon 31 (PG 99, 1754A).

[15] PAULOS EVERGHETIS, Evvayoyń, IV. 34 (titre).

[16] Ibid., IV.35.

[17] Catéchèse, 4, éd. B. KRIVOCHEÏNE, lignes 36 et 614.

[18] Commentaire brève 26 (PG 140, 425C).

[19] Відповіді на запитання Марка, патріарха Александрійського, 16 (PG 138, 968C).

[20] Особисте повідомлення від згаданого священнослужителя, єпископа Аполінарія (Олександра Дубініна), настоятеля церкви старообрядців у Курську, Росія (згода Ново-Зибков), Москва, 2000.