Чин жінок-мироносиць

Господи, жона, що у многі гріхи впала, Твоє відчула Божество і, прийнявши чин мироносиці, ридаючи, приносить Тобі ще до погребення миро, – «Горе мені! – промовляючи, – бо ніччю є для мене жага розпусти і пітьмою безмісячною – пожадання гріха! Прийми мої джерела сліз, Ти, що з хмар виводиш воду моря. Прихились до моїх стогонів сердечних, Ти, що прихилив Небеса невимовним Твоїм умалінням. Обцілую пречисті Твої ноги, ще й обітру їх голови моєї волоссям – ті, шум од яких Єва в Раю пополудні почувши у вухах, зі страху сховалася. Гріхів моїх множества і судів Твоїх безодню – хто дослідить? Душеспасителю, Спасе мій, не погордуй же мною, Твоєю рабою, Ти, що маєш безмірну милість!» (Стихира Великої Середи, Твір інокині Кассії)

 

Серед літургійних текстів Великої Середи є один прекрасний твір, написаний жінкою – монахинею Кассією, – текст якого містить загадкову фразу «Господи, жона … Твоє відчула божество і, прийнявши чин мироносиці (μυροφόρου ἀναλαβοῦσα τάξιν), приносить тобі ще до погребення миро…». Її можна було б протрактувати чисто символічно – як це дуже часто в нас і трапляється з не надто зрозумілими фразами – якби не кілька джерел, які насправді засвідчують існування в Єрусалимі та Константинополі ІХ-ХІІ стт. особливого типу літургійного служіння – мироносиць, які, поряд із дияконісами, становлять призабуту традицію жіночого клиру у цих, безсумнівно, важливих християнських літургійних центрах. Історичну замітку про них написав ще у позаминулому столітті один із великих літургістів Алексій Дмітрієвський. Подаю її нижче українською мовою для усіх, хто цікавиться не лише історією, а й глибшою суттю християнського богослужіння, яке, як можна побачити із древніх документів, було суттєво гнучкішим і відкритішим до активної участі жінок у літургійних служіннях, ніж наш сучасний афонський (тому й не надто прихильний до жінок) варіант, «канонізований» не надто осмисленим вибором джерел венеційськими друкарями ХVI століття.