вівторок, 31 грудня 2013 р.

Про Бога на Майдані

Вахтанг Кіпіані
”Обіцяв написати про ніч з 10 на 11 грудня.
Спочатку думав написати тільки кінець історії — “про Бога”, але подумав, що іншої нагоди зафіксувати порядок подій, як я їх побачив, може і не бути, і занотував усе, що запам’ятав, у послідовності.
Я — “сова”, тому в ті ночі, коли не був на Майдані, лягав тільки під ранок, вистежуючи чи штурм не почався, й клянучи істериків, які анонсували “штурми” майже кожного дня.
Коли “Громадське” сказало, що “Беркут” наступає, зайшов у кімнату, глянув на сплячих дітей, викликав таксі і поїхав на Майдан, точніше до Європейської площі.
Внутрішні війська вже виставили кілька лав, перегородивши весь Хрещатик. Пройти не можна було. Носився уздовж цієї лінії, благав і кричав разом з кількома людьми на офіцерів — вони відвертались. Зі знайомих бачив там лише музиканта з групи “Немо” Анатолія Іванюка. Привітався, зустрічались востаннє якраз на Майдані, але в 2004-му.
Ще кільканадцять людей, які теж приїхали, стояли мовчки. Один чоловік кидався на ментів і кричав, що у нього на Майдані дружина і “будьте людьми, пустіть туди!”. Марно. Так пройшло десь півгодини. Якби я знав, що не всюди Майдан оточений, то побіг би по колу, але нічого не лишалося як щохвилини кидатись на людей з щитами. Яким це набридало і вони почали штовхати ними, щоб не підходив близько.
Побачив як хтось проходить через кілька рядів ВВ. Кинувся туди, махав посвідченням журналіста. Цим “хтось” виявився Олег Царьов з двома амбалами. Його провів за спини підлеглих генерал-майор міліції у смушковій папасі.
Я почав волати — пане генерале, не порушуйте законів, пропустіть пресу. Той відвів кудись у бік Майдану Царьова і... повернувся. Пожурив, що не вдома, “бо тут небезпечно”, але його задовбали крики про порушення прав журналістів і він розпорядився пропустити всіх, у кого були посвідчення. Таких було з уже доволі великого натовпу троє.
Між кордоном ВВ і кутом будинку профспілок орудували “комунальники” в помаранчевих жилетах. У руках — ножі, якими вони зрізали намети. Стояв “КАМАЗ”, куди вони скидали речі. Було дуже “жутко”. На цьому відтинку були ці чуваки з ножами і я один. Пирнути було ділом техніки і бажання. На питання вони не відповідали. Думаю, що це були переодягнені менти, а не справді комунальники.
Проблема була в тому, що від рогу будинку профспілок і до сцени Майдану є 50 метрів і там уже стояли чергові “лінії” ВВ і “Беркуту”. На Майдан не пускали. Побігав так хвилин десять. І тут мені допоміг ангел в особі відомого фотожурналіста Efrem Lukatsky. Я його запитав як він сюди потрапив, бо прохід до протестувальників був не можливий. Він тихо кивнув головою вбік і сказав — “намет “Батьківщини”. Спершу не зрозумів... Виявилося, що можна було акуратно пройти через ще не знятий намет і вийти за спину ментам. До своїх! Я так і зробив і вже за хвилину був на Майдані.
Хтось сказав, що під мостом роздають каски. Пішов туди. Взяв той символічний захист, бо він ледве тримався на голові. Пам’ятаю бачив Олександр Положинський, Volodymyr Viatrovych, Андрій Іллєнко з розбитою головою, отця Andriy Dudchenko, Tamila Tasheva.
Далі весь час до ранку був під мостом на Інститутській. Коли міліціонери почали розбирати барикаду і тиснути всі взялись попід руки і стали однією стіною. Те, що було далі — загальновідомо.
А тепер про Бога.
Кілька разів здавалося, що менти нас “продавили” і от-от захоплять всю Інститутську. Вони були у 50 метрах за нашими спинами, відрізаючи оборонців мосту від будівлі “Укоопспілки” і прямо перед нами. Іноді їхні “передові” опинялись буквально в кількох метрах збоку. Але люди, мобілізуючись, знову відтискали їх за межі барикади. Кілька разів виводили побитих чи потруєних газом.
Ми стояли так щільно, що не було можливості побачити, хто за спиною. Мене ззаду страхував якийсь сильний, мовчазний чоловік. Він не матєрілся, не вигукував команди, він просто страхував мене. Час від часу, коли менти тиснули — ззаду тиснули наші —  я навіть боявся, що зомлію і у цьому натовпі розчавлять.
І тут в якусь коротку мить перепочинку у нього задзвонив телефон. Нас було так багато, що я не міг навіть поворохнутись. А він швидко дістав телефон і абсолютно спокійним голосом сказав комусь у трубку —  “ні, все добре, можу”. І почав читати молитву. У телефон. Але фактично мені на вухо. Бо він був просто за спиною.
Це не був “Отче наш” чи якась інша відома мені молитва. Я не можу повторити жодного рядка. Але це було настільки сильно і вчасно, що я повторював сказане ним про себе. Він говорив десь пару хвилин. Потім замовк. Потім почався черговий наступ ментів. Ми його відбили. І як тільки стало можливо розвернутись — швидко розвернувся, щоб побачити цього чоловіка. А за спиною нікого не було.
Я кілька разів розповідав цю історію знайомим і казав, що мені тоді здалося, що судячи з інтонації, з якою цей Чоловік читав молитву він міг би бути протестантським священиком. Не знаю, чомусь мені так спершу здалося. Але тепер, коли прокручую в голові події тієї ночі, яка пролетіла як одна мить, впевнений, що це був не священик, це був Він.
Я був виснажений цими бійками і штовханиною і десь у районі сьомої ранку вирішив піти на метро. “Майдан Незалежності” і “Хрещатик” не працювали. Тож, пішов на “Театральну”. Площа перед КМДА була покрита льодовою коркою.
Коли порівнявся з ЦУМом, то з-за рогу посунуло дуже багато спокійних, зосереджених чоловіків, які приїхали на метро і спішили на Майдан. Нерви не витримали цього видовища, сльози покотились по обличчю, але якось у мить стало спокійно, була абсолютна впевненість, що Київ ми “їм” не здамо”.

понеділок, 30 грудня 2013 р.

Гармонія молитви

До мене дійшло, що молитва – це симфонія віри, надії і любові. Віри в Бога, надії на перемогу істини, любові до ближнього. Симфонія цього всього і є справжньою молитвою – відкриттям себе для дії Бога. Дійшло не в бібліотеці, не на дуже добрих і фахових університетських лекціях, не в монастирях, яких я за своє життя відвідав чимало. Дійшло на Майдані, у тиші гупання важкої музики, спрямованої на розігрів душ, у вирі конкретної взаємодопомоги, в безперервному вибуху ввічливості та вдячності. 
Молитва народилась тут спонтанно, віра, надія і любов тисяч людей просто створили її, і вона стала частиною звичного життя Майдану, частиною такою природною, що сприймається як щось самозрозуміле. Ця симфонія ламає бар’єри закостенілих догматів, міжусобних церковних розділень і являє Церкву у її первинній справжній чистоті  як невісту Христа, з Яким вона возносить досконалу пісню прослави небесному Отцю.

неділя, 22 грудня 2013 р.

Майдан св.Миколая

Хотів написати це перед св.Миколаєм, але не виходило фізично. Нарешті, в дорозі зі Львова на Майдан спробую. :)
Майдан 2013 можна сміливо назвати Майданом св.Миколая. Ні, не тому (як це інколи звучить у нетних дописах), що тут зібралися здитинілі українці в очікуванні подарунку від св.Миколая, попередньо написавши йому кілька слів з побажаннями "можливих варіантів".  Тут не чекають кумедного грубасика в червоному з торбою на санях з літаючими оленями - ідеалу попсової пластикової кокакольної псевдокультури. Майдан не вітає цинічних "знавців" справжньої "істини" - подарунки насправді кладуть під подушку батьки!

субота, 21 грудня 2013 р.

До курсу "Літургійний день"

Тема 1. Вступ: Молитва - спілкування людини з Богом. Христос – літургійне життя Церкви і кожного християнина зокрема. Присутність Христа в літургії. Святість і радість як основи християнського богопочитання. Місце літургії часів у літургійному житті церкви. Основні принципи спільнотної молитви, що знаходяться в документі «Sacrosanctum concilium» ІІ Ватиканського Собору. Застосування теоретичних принципів до сучасної практики спільнотної молитви у Церкві сьогодні.
Основне домашнє читання: Е Квінлан, Чому ми повинні цікавитись історією літургійного дня? // Е.Квінлан/В.Рудейко (Видд.), Світло єси, Христе. Богослужіння добового кола. Антологія досліджень, Львів 2012, 7-20. 

субота, 7 грудня 2013 р.

Не помре дух України (М.Джигурда)

«Не помре дух України, бо безсмертя знає,
бо душа її єдина білий світ плекає!
Слава й воля України від негод лікує,
наче сонячна дитина в собі Бога чує.
Від Карпат до Сахаліна рідна Україна
Не поставить на коліна ні дочки, ні сина.
Розквітай же, щира ненько, у нашому коханні,
Хай прозріють вороженьки у Хрестовім храмі!
Хай відкриють очі серцю та любов зазнають,
Хай горілки вип'ють з перцем і з нами заспівають!
По всесвітній Божій волі вільна Україна,
Незалежна від недолі як творця перлина».
М.Джигурда

Днесь і нині

Днесь ніхто не має сісти, склавши руки,
Нині справи всі відкласти треба вбік,
Днесь невинні діти задля ТЕБЕ терплять муки,
Нині на Майдані зупинився часу тік.
Днесь жертовні руки кусень хліба крають,
Нині всюди видно віру в кращий час,
Днесь кати нас тюрмами й розправами лякають
Нині все ж ніщо вже не зламає нас.
Днесь виходь, інакше завтра зовсім не настане,
Нині вийди, бо рабом прокинешся разом з дітьми,
Днесь виходь, інакше завтра вийдеш у кайданах,
І не буде вже нікого, щоби помогти!

На грець!

Народе мій, на вулиці виходь!
Ось час явився ворога здолати!
Як нині ти не станеш з ним на грець,
В кайданах будеш вік свій вікувати!
Азірова в відставку відішли,
Хай Яників повіки вже не буде,
Тоді тобі настане краща мить,
Стражденний і волелюбивий люде!

субота, 30 листопада 2013 р.

Відчути передсмак Різдва

Отак непомітно за щоденними клопотами ми знову підійшли до часу, коли прийнято підбивати підсумки року, що минає, застановитися, що придбали, а що втратили, де недопрацювали, що ще треба у собі змінити, аби наш світ став кращим, добрішим. 
Саме таку нагоду дає нам Різдвяний піст, знаний як Пилипівка, оскільки починається наступного дня після вшанування Церквою пам’яті апостола Пилипа.

Kňaz na Majdane

http://www.impulzrevue.sk/article.php?1091

Kňaz na Majdane

Číslo 4/2013 · Vasil Rudejko o Majdane · Čítanosť článku: 14
 
Som gréckokatolícky kňaz a Ukrajinec. Na Majdane v centre Kyjeva som bol od druhého decembra minulého roku a mal som možnosť sledovať krutosť a pád Janukovičovho režimu. Hoci v médiách sa často zdôrazňovali iné veci, pre dejiny Ukrajiny je dôležité, že na Majdane boli aj viacerí kňazi. Pre revolúciu nebola dôležitá len barikáda, ako na to upozorňovali médiá, ale aj kláštor, kde nachádzali trpiaci oporu a starostlivosť a, žiaľ, mŕtvi svoje posledné zaopatrenie.

неділя, 24 листопада 2013 р.

Надгробна учта

Добрий лікар знає ціну життя людини. Особливо той, який взорується на єдиного Лікаря, який здатен зціляти по-справжньому.
Сьогодні дивний день. Пам'ять жертв Голодомору співпала із читанням притчі про Багача і Лазаря. І тут і там лежала людина, яа була б вдячна за кришки, які падали із столів, але й їх не давали.
Після літургії панахида. Вже 30 років поспіль друзі-лікарі щорічно збираються на Янівському цвинтарі, щоб церковно, з предстоячим священиком, помолитися за упокій душі своєї подруги. Подивугідна віра, незабобонна, свідома. Не відбувальщина, але бажання побути з усопшою. Було надзвичайно молитися. Гарний пам'ятник. Подумалось, що він сповнений присутністю тих, які його збудували. Гранітні плити гробу уподібнюють його до стола. Не міг не сказати зібраним вірним, що відчуваю себе наа учті, де лежачому не лише крихти, але й багату поживу приготували друзі. Хтось заплакав. Через 30 років. Напевно так само як і тоді, коли взнав про смерть. Це для мене було свідченням справжнього християнства і знання ціни людського життя.

четвер, 21 листопада 2013 р.

Шкраб'юкізми нетні

http://www.ji.lviv.ua/n7texts/shkrabjuk.htm
http://www.ji.lviv.ua/n29texts/shkrabjuk.htm
http://www.e-reading.mobi/chapter.php/1006562/112/Shulc_-_Cinamonovi_kramnici._Sanatoriy_Pid_Klepsidroyu.html

середа, 13 листопада 2013 р.

Святкування християнського похорону


Нагодою до написання цих кількох рядків стала публікація у Львівських Архиєпрхіальних вістях[1], а згодом і на кількох інтернетних сторінках[2] документу “Інструкція щодо обмеження почестей християнського похорону”, потвердженого блаженнішим Любомиром Гузарем 31 жовтня 2009 року.
Тема похорону досить рідко розглядається в нашій Церкві як під богословським, так і літургійним оглядом. Тому поява такого документу заслуговує на увагу, а разом з тим потребує і серйозної рефлексії. Крім того, слід відзначити, що тема похорону має і важливий психологічний аспект: вона дуже часто є болючою для родичів і друзів усопшого. Ще болючішою вона стає коли усопший відійшов у складних обставинах, таких як самогубство, єресь, важкий гріх, що стає підставою спокуси для “слабких у вірі”. У таких ситуаціях як усопший так і вірні очікують від Церкви не стільки почестей і визнання усопшого, скільки “Авраамової” молитви (див. Бут. 18. 16-33) і розради. З іншого боку, літургійне життя Церкви завжди є нагодою для неї у молитовний спосіб проповідувати Євангеліє Христа у конкретній ситуації, згідно з Його прикладом, навчаючи і прощаючи. У своїй історії Церква намагалась творити окремі богослужіння відповідно до віри, яку вона сповідує, тому молитовне життя Церкви вважалось висловом цієї віри - “закон молитви є законом віри”.

пʼятниця, 1 листопада 2013 р.

Свято непорочного зачаття Пресвятої Богородиці


На малій вечірні
На “Господи взиваю”, стихири самогласні, глас 1:
Богообрана двоїця подругів Йоаким і Анна,* ходивши в усіх заповідях і уставах Господніх непорочно* не мали дитини,* бо Анна була неплідною:* тому гаряче молились Богові,* і обіцяли віддати Йому на служіння* дитинку, якщо б Він дарував її їм,* і тоді, уже зістарівшись через вік свій;* прийняла від Господа Владичицю всього* єдину непорочно зачату* і непорочною перебуваючу повіки.
Йоаким наодинці в пустелі на горі,* постившись і молившись Господеві як Боговидець Мойсей* прийняв від Нього не письма Закону на скрижалях кам’яних,* але скрижаль одушевленну — Діву Марію* на якій мав написатися перстом Божим* Слово живе — Христос,* задля Якого днесь непорочно й зачинається,* і непорочною перебуватиме повіки.

четвер, 3 жовтня 2013 р.

Літургійне питання в нашій Церкві

Священний Синод Єпископів Української
Греко-Католицької Церкви
Львів, 20-27 лютого 1994
Слово Блаженнішого Мирослава Івана
Літургійне питання в нашій Церкві


ВСТУП
Важливість літургії в житті Церкви
1. Св. Іван Золотоустий, пояснюючи вірним, що таке таїнство, каже: «Те, що бачимо, не є те, в що віримо; що йнакше бачимо, а в що йнакше віримо».[1] Це коротке речення окреслює важливу правду про Літургію, яка вводить у надприродне, вище ніж те, що бачимо чи навіть можемо собі уявити. Літургія — це наш великий духовний скарб, бо в ній Ісус Христос приноситься у жертву Богові Отцеві у Святому Дусі. У цьому інтимному спілкуванні між Божими Особами особливою Божою благодаттю беремо участь і ми, бо «ніхто не достойний із зв'язаних тілесними похотями і пристрастями приходити, або приближатися, або служити тобі, царю слави». Тільки «ради несказанного й безмірного ... чоловіколюб'я» Господа нашого Ісуса Христа може людина приносити Богові літургійний культ, тобто прославу Бога, що є ціллю існування людини і всіх творінь. Тим-то наша земна літургія віддзеркалює небесну дійсність, наш спів — це образ ангельського співу, наші молитви — це інтимна мова Пресвятої Трійці, наші святині — це вишній Єрусалим, «місто великого царя» (Пс 47[48],3). Що йнакше бачимо тілесними очима, а що йнакше бачимо очима віри.

вівторок, 10 вересня 2013 р.

Пастирські та літургійні роз'яснення щодо Чину Похорону

Пастирські та літургійні роз'яснення щодо Чину Похорону

«Браття, не хочемо, щоб ви не знали щодо померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії»
(1 Сол 4, 13-17).

Життя людини є священним Божим даром. Бог покликав людину з небуття до вічного життя, створивши її на свій образ і свою подобу. Через непослух людини Богові у світ увійшов гріх, а разом із ним з'явилися страждання і смерть (пор. Бут. 3, 17-19; Самогласні стихири Івана Монаха, гл. 7). Сам факт смерті людини вказує на те, що в межах земної дійсності та часу неможливо осягнути повноти життя.
«Все суєта людська, що не залишається по смерті. Не залишається багатство, ні супроводить слава ... Де є мирська пристрасть? Де мрія про дочасне? Де золото і срібло? ... Усе - порох, усе - попіл, усе - тінь», - співаємо під час Чину похорону (Самогласні стихири Івана Монаха, гл. З і 4). Водночас смерть є подією, до якої людина покликана постійно готуватися, бо її вічне життя залежить від життя земного.

середа, 7 серпня 2013 р.

Причастя - яйце чи курка по дорозі до єдності?

Цей допис - швидкоручно-мобільна репліка на допис ігум. Петра (Мещеринова)
Не можна протиставляти особисте і спільнотне причастя. Ніхто не причащається лише особисто чи лише спільнотно. Навпаки, як це гарно представлено в анафорі св.Василія ми пичащаємося саме для того, щоб з'єднатись один з одним: "А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на

понеділок, 22 липня 2013 р.

Мт 8.5-13 (Про святого сотника)

Вчора було слово Господнє до мене (чи якось так там пророки казали :) ), постараюся накинути кілька думок, шоб не забути. 
Євангеліє від Матея про сотника в неділю всіх святих українського народу для мене якось видалося самозрозумілим. Все те, що Господь словами Матея говорить до своїх послідовників, стосується дороги святості, до якої ми всі через хрещення покликані.
У тексті євангелія на прикладі сотника прослідковуються три основні позиції щодо святого життя. 

понеділок, 10 червня 2013 р.

православна класика

Маленький мальчик нашел Типикон,
Стал на шестнадцать читать он канон.
Весь монастырь был в уныньи и страхе -
Все из него убежали монахи.

Маленький мальчик нашел Патерик.
Во глубину исихазма проник.
Ел в день по маленькой черствой просфорке -
Тело его отыскали в каптерке.

середа, 20 березня 2013 р.

Священичі молитви Утрені

У сучасній літургійній практиці більшості церков візантійського обряду священик мовить 11 або 12 т.зв. "світильних" молитов у той час коли вірні або хор співає шестипсалм’я. Нелогічність такої практики є більш ніж очевидною, адже завданням молитви священика є впровадити вірних у таїнство молитви, дати поштовх до глибшого осмислення тої чи іншої частини богослужіння, вознести в імені церкви (і це вона - церква - повинна потвердити своїм "Амінь") славослов’я, прохання,

неділя, 17 березня 2013 р.

Постное


Клим Молотков
*****
Открывши древний Типикон,
Раздел; устав постов,
Прими отеческий закон,
И духом будь готов,
Потратить деньги на еду,
Священный постный стол,
Изюм, орехи на меду,
Солений разносол,

неділя, 10 березня 2013 р.

Із притчами через піст

У сучасній тріоді поряд із відомими тижневими пам’ятями (Неділя православ’я, Григорія Палами, Хрестопоклінна неділя, Марії Єгипетської та Йоана Ліствичника) можна зустріти також канони та стихири присвячені розважанню над притчами із Євангелія св. Луки. Виглядає, що ця традиція походить із Єрусалиму. За Карабіновим до X-XI ст., єрусалимська церква мала власну добре і майстерно підібрану систему євангельських зачал для 40-ці. Ось у якому вигляді представляється вона за вже згадуваним синайському євангелістарію № 210 9-10 ст.:

четвер, 28 лютого 2013 р.

Із епістолярної спадщини :) (про літургійні намірення)

Знов проблеми з часом. Багато про це думав, але не мав нагоди написати, поки не змусили у листуванні :)
А) Поминання у літургійній традиції від самих її початків існувало як додаток до вселенського богослужіння сповненого один раз і назавжди Ісусом Христом. Саме тому, поминаючи на анафорі окремих святих і вірних (живих і усопших) ми завершуємо його словами "і всіх і все", висловлюючи ними нашу неспроможність пом’янути кожного зокрема. У анафорі св.Василія це гарно описано наступними словами: "і всіх, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей Твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату милість Твою, даючи всім те, чого просять на спасення. А кого ми не пом’янули, через невідання, або забуття, або через множество імен, Ти сам пом’яни, Боже, що знаєш вік і ім’я кожного, знаєш кожного від лона матері його." Таким чином поминання на літургії є передусім намаганням церкви поіменно вказати і залучити до літургійної молитви всіх вірних, які за нашою вірою мають надію спасіння у Христі. Виділення окремих святих і вірних є радше через неможливість пом’янути поіменно всіх. Ця логіка була збережена і після приєднання нашої церкви до римської внаслідок Берестейської унії. Таким самим є ставлення до поминань римською церквою як можна побачити із молитви намірення, яка була надрукована у наших часословах і служебниках за митрополита Шептицького. Щодо богослов'я поминань, воно дуже важливе з огляду на особистість кожного християнина. Бог не спасає людство взагалі, Він спасає конкретних людей, людей, яких ми знаємо, пам'ятаємо і віримо, що вони у Христі моляться за нас і потребують наших молитов. Господь є Богом не мертвих, а живих.
Б) Щодо інтенцій у їх сучасному розумінні, то шукати їх витоків раніше латинського середньовіччя годі. Вони з'явились як наслідок великої кількості священиків, яких треба було утримувати і яким початково багатші люди "наймали" особливі моління "лише за свої наміри" до яких не можна було долучати інших. 
Дискусії із протестантами, особливо із кальвіністами, привели до потреби наголошення на євхаристії і тому на Заході вона починає ставати особливішим, "кращим від інших", богослужінням, яке і наймають для своїх потреб.
Такий "інтенційний" ексклюзивізм є досить чужим духові особливо євхаристійної літургії, яка передусім є таїнством єдності і причастя УСІХ у Христі, місце, де "житейські печалі" радше потрібно "відкласти", якщо ми хочемо "прийняти Царя ВСІХ".
В) Щодо літургійного місця інтенцій і поминань, то початково як на Заході так і на Сході вони були передусім на богослужіннях добового кола зокрема на утренях (парастас, молебні), оскільки євхаристія була передусім святковим богослужінням, де мовлення особистих намірень було явно другорядним.
У требнику римського видання одна із частин є збірником молінь (книга молебних піній), створених саме для особливих потреб для окремих членів церкви.
У контексті повернення до джерел, до витоків нашої духовості і до очищення від латинізації абсолютно необхідно повернути давню традицію молебних піній і звільнити євхаристійну літургію - основне богослужіння у нашій традиції - від "відмовлянь інтенцій і поминань", яка перетворює її de facto на молебень і через щоденне повторення позбавляє належної їй унікальності і величності.

Намірення єрейське перед літургісанням


Я, (ім’я), недостойний ієрей хочу літургісати і звершувати Таїнство Тіла і Крові Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа на хвалу всемогутнього Бога і всієї Церкви за всіх, хто віддався моїм молитвам взагалі і зокрема за (ім'я) і за добрий стан святої вселенської Церкви, а також за всіх живих і усопших за яких Ти, Боже мій, знаєш і хочеш, щоб я молився і літургісав.
Радість і мир, виправлення життя, час істинного покаяння, благодать і утішення Святого Духа і перебування в добрих ділах хай дарує нам всемогутній Господь. Амінь.
(папа Григорій XIII)

середа, 13 лютого 2013 р.

Ризу подай мені світлу


Написав швиденько нині для Томаса Немета, але, думаю, буде цікаво ще для когось :)
Зовсім не доходять руки до написання двох літургійних розвідок про колір богослужбових риз та про богослужіння страсного і світлого тижнів. Коротко скажу основні ідеї.
І. Щодо риз. Думаю, що у питанні кольору риз, як і у більшості питань нашого літургійного благочестя треба дуже чітко розрізнити дослідити дві складові: а) status quo сучасної практики, який у більшості не дуже звертає увагу на якісь богословські підґрунтя літургійної практики і просто цитує приписи соборів чи якісь інші постанови або покликається на “довголітню традицію” без подальших уточнень її релевантності; б) богословське підґрунтя тої чи іншої практики у світлі: 1) цілості нашої літургійної традиції, 2) внутрішньовізантійської (греки, мелхіти, румуни, серби, росіяни, ітд.) традиції, 3) вселенської (александрійська, антіохійська, римська і інші літургійні родини) традиції. Останнє, на мою думку є преважливе, оскільки перш ніж почати інтерпретувати чи впроваджувати якісь фіксації існуючих традицій необхідно знати як вони відповідають цілості нашої традиції.
На мою думку, колір барви має передусім залежати не стільки від “причини” святкування (мученик, богородиця, Христос, Святий Дух ітд.), скільки від богослужіння, яке ми святкуємо. Для мене взагалі абсурдною є традиція вживати для євхаристійного богослужіння будь-якої іншої барви окрім світлої, оскільки євхаристійна літургія незалежно від дня святкування (Пасха, П’ятдесятниця, Різдво, Введення в храм чи Воздвиження чесного хреста) є святкуванням Воскресіння Христового. Священик у євхаристійній літургії завжди є образом ВОСКРЕСЛОГО Христа. Він не є образом Богородиці, св.Петра, св.Стефана ітд, але ЗАВЖДИ образом Христа. Саме із цієї причини у постові дні не було євхаристійної літургії. Бо святкування воскресної перемоги Христа вважалось несумісним із практиками покаяння, сумування ітд. Нічого іншого у цьому контексті не говорить церква аж донині. Конституція про святу літургію ІІ Ватиканського собору говорить про те, що будь яке СВЯТКУВАННЯ у церкві є закорінене у святкуванні воскресіння Христового і його виявом у Богородиці, святих, тощо. Тому для мене однозначним є те, що на євхаристійній літургії ЗАВЖДИ мали б вживатися ризи світлого кольору. Звичайно, у різні свята можна було б якось підкреслювати це, наприклад зміною білих-золотих-блакитних-зелених, але це у кожному разі мали б бути ризи світлої барви.
Інша справа — особливі богослужіння — треби, освячення, благословення, навіть певні богослужіння добового кола (напр. у пості, особливо у страсну седмицю) могли б мати певного чину покаянну символіку фарб. Але і тут та сама проблема — що ми святкуємо на тому чи іншому богослужінні? Від цього повинна відштовхуватись літургійна практика. Наприклад на похороні. Ми звикли до того, що похорон — сумне богослужіння, тим не менше чин похорону є нічим іншим як наслідуванням воскресного чування — святкуванням воскресіння Христового. Найдавніші тексти, до депресивних, перевантажених покаянними нотками, монаших піснеспівів типу “плачу і ридаю, коли роздумую про смерть” сповнені надії на спасіння, віри у перемогу Христа над смертю, любові до воскреслого Христа, дорогою якого іде наш усопший (не померлий) брат чи честра.
Коротко кажучи, нам все ще бракує солідного літургійного богослов’я святкування. Здорової містагогії, яка б вказала не лише на сентиментальний бік нашого богослужіння (це теж повинно бути, якщо ми не хочемо перетворитись на богословських роботів), а й на здорове богословське ісповідання нашої віри.
ІІ. Щодо великої суботи. Проблема не у “надгробному”. Проблема у тому, що в нашій літургійній традиції задля “пасторальної зручності” все змістилося на пів дня наперед, починаючи від Великого четверга. Так, вечірню з літургією Василія Великого звершують у четвер зранку, Утреню страстей у Четвер ввечір, вечірню з виставленням плащаниці в п’ятницю зранку, єрусалимську утреню в п’ятницю ввечір, вечірню з літургією Василія (яка до речі і є властивою літургією Воскресіння, бо саме там вперше читають євангеліє воскресіння!!!, на Золотоустого взагалі нема воскресного євангелія!!!) в Суботу зранку.
Ця “пасторальна традиція” просто поставила все з ніг на голову. Вечірню з літургією Василія В. у суботу ніхто не вважає воскресним богослужінням. В умах не лише вірних, але і більшості священиків це якесь дивне богослужіння із незрозумілим перевдяганням. Ясно, що у суботу люди ще приходять поцілувати плащаницю і ніхто її не збирається нікуди забирати. А “надгробне” в суботу ввечір є лише величезним скороченням єрусалимської утрені, після якої і мали б забирати плащаницю на престіл.
Проблема вирішилася б сама собою, якщо б ми змогли (як римокатолики це зробили ще до ІІ Ватикану!!!), поставити богослужіння страсного тижня на їх властиве місце, відновити triduum paschale:

Велика п’ятниця:
в четвер уввечір: вечірня з літургією Василія (встановлення євхаристії)
у п’ятницю вдосвіта: утреня страстей (12 євангелій)
Велика субота:
у п’ятницю ввечір: вечірня з виставленням плащаниці
в суботу зранку: єрусалимська утреня (сидіння при плащаниці, після утрені її заносять на престіл)
Неділя Воскресіння:
в суботу пізно ввечір: вечірня з хрещенням і літургією Василія (пасхальне чування)
в неділю зранку: воскресна утреня та літургія Золотоустого

Тоді не потрібно було б жодних “надгробних”, символіка кольору риз не порушувалася б, богослужіння відповідали б своєму питомому місцю доби і нам би не доводилось “пришедше на запад солнця” “ісполняти утреннюю молитву Господеви”, роблячи вигляд, шо все в порядку.
Абсолютно те саме у Навечір’я Різдва-Богоявлення. Не було б проблем із літургійною барвою, якщо б вечірні з літургіями Василія Великого звершували дійсно в НАВЕЧІР’Я, тобто ввечір перед святом, а не зранку попереднього дня, який є останнім днем посту, а тому днем строгого посту.

пʼятниця, 8 лютого 2013 р.

Мирна ектенія із літургії св.Климента


Мирна ектенія із літургії св.Климента
(Апостольські конституції кн.8 [IV ст.])
Тільки вірні, приклонімо коліна.
Помолімся Богові через Христа Його, всі суголосно Богові через Христа Його помолімся.
За мир і добре стояння світу і святих Церков помолімся, щоб дав нам Бог усього неперестанний і невід’ємний мир Свій, щоб у повноті, яка по благодаті чеснота постійна нас зберегла.
За святу соборну і апостольську Церкву, що від країв до країв, помолімся, щоб зберіг її Господь непохитною і несхвильованою і зберіг до кінця віку основану на камені.
І за тутешню святу область помолімся, щоб Господь всього сподобив нас неослабно слідувати пренебесному Його упованню і воздавати Йому безперестанний довг моління.
За всяке єпископство, яке під небом, що право править слово Твоєї істини, помолімся, і за єпископа нашого Якове і області його помолімся, за єпископа нашого Климента і області його помолімся, за єпископа нашого Еводія і області його помолімся, щоб обдаровував їх Бог щедрот святим Своїм Церквам здоровими, чесними, довгоденствуючими, і подав їм чесну старість у благочесті і правді.
І за пресвітерів наших помолімся, щоб звільнив їх Господь від всякого неправого і лукавого діла і подав їм пресвітерство здорове і чесне.
Тільки вірні, приклонімо коліна.
Помолімся Богові через Христа Його, всі суголосно Богові через Христа Його помолімся.
За мир і добре стояння світу і святих Церков помолімся, щоб дав нам Бог усього неперестанний і невід’ємний мир Свій, щоб у повноті, яка по благодаті чеснота постійна нас зберегла.
За святу соборну і апостольську Церкву, що від країв до країв, помолімся, щоб зберіг її Господь непохитною і несхвильованою і зберіг до кінця віку основану на камені.
І за тутешню святу область помолімся, щоб Господь всього сподобив нас неослабно слідувати пренебесному Його упованню і воздавати Йому безперестанний довг моління.
За всяке єпископство, яке під небом, що право править слово Твоєї істини, помолімся, і за єпископа нашого Якове і області його помолімся, за єпископа нашого Климента і області його помолімся, за єпископа нашого Еводія і області його помолімся, щоб обдаровував їх Бог щедрот святим Своїм Церквам здоровими, чесними, довгоденствуючими, і подав їм чесну старість у благочесті і правді.
І за пресвітерів наших помолімся, щоб звільнив їх Господь від всякого неправого і лукавого діла і подав їм пресвітерство здорове і чесне.
За тих, що на штольнях і полонених, і у в’язницях і кайданах задля імені Господнього помолімся.
За тих, що в гірких роботах трудяться помолімся.
За ворогів і ненависників наших помолімся, за тих, що переслідують нас імені ради Господнього помолімся, щоб утихомирив ярість їх, розсіяв Господь гнів їх проти нас.
За тих, які не у церкві і за заблуканих помолімся, щоб навернув їх Господь.
Младенців Церкви помянімо, щоб Господь, звершив їх у страсі Своєму, привів в міру зросту.
Один за одного помолімся, щоб зберіг і охоронив нас Господь благодаттю Своєю до кінця і визволив нас від лукавого і від всіх спокус, тих, які творять беззаконня, і окормив нас у пренебесне царство Своє.
За всяку душу християнську помолімся.
Спаси і піднеси нас, Боже, милістю Твоєю.
Встаньмо. Помолившись належно, самі себе і один одного Живому Богу через Христа Його віддаймо.

пʼятниця, 25 січня 2013 р.

Як відродити богослужіння добового кола?


Як відновити зацікавлення отців до служіння богослужінь добового кола?
Відповідь на це дуже проста - дати можливість отцям служити стипендії на кожному богослужінні. Насправді кожне літургійне богослужіння є ділом Христа-архиєрея і молитвою церкви разом із своїм главою до Отця і у Святому Дусі. Для того ми і молимось епіклетичну молитву "Царю небесний" на початку кожного богослужіння. У давній Візантії так і було. Імператор Юстиніан тому й міг зобов'язувати священиків до молитов добового кола, бо вони за це отримували гроші. Відгомін цього залишився на молебнях, які по суті, є лише модифікаціями звичайних утрень, на яких молились у намірі жертводавців. Те саме на парастасах, на які і досі приносять хліби та іншу їжу. А у сучасній літургійній практитці Павлів принцип "робітник вартий своєї винагороди" стосується виключно євхаристійної літургії та треб і тим самим якось навіть вихоплює їх із цілості літургійного життя церкви.

Проблема також у євхаристійній монокультурі, яка передбачає якусь онтологічну вищість одного богослужіння над іншими і трактує останні як свого роду приготування до нього, що є абсолютним нонсенсом. Дбати треба за розвиток свідомості того, що Христос реально присутній у кожному літургійному богослужінні церкви - основне твердження конституції про святу літургію ІІ Ватиканського собору!
Присутність Христа в літургії
КСЛ 7. Задля звершення такого великого діла Христос завжди присутній у своїй Церкві, передусім у літургійних діях. Він присутній у Жертві Божественної Літургії і в особі служителя, [...] і головною мірою – під євхаристійними видами. Він присутній своєю силою у святих Таїнствах таким чином, що коли хтось хрестить, – хрестить сам Христос. Він присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві читають Святе Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них” (Мт. 18:20).

Про спосіб читання молитов Божественної Літургії

Про спосіб читання молитов Божественної Літургії
Переклад окружного послання Синоду ЕлладськоїЦеркви від 31 березня 2004 року.
Афіни, 31 березня 2004, N 2784.
ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ
Високопреосвященним Митрополитам Грецької Церкви
Тема: "Про спосіб читання молитов Божественної Літургії"
Високопреосвященним у Христі братам,
Священний Синод Церкви Еллади, в межах Свого постійного і незмінного піклування про скріплення "благоприємного служіння Богу", і приймаючи до уваги висновки щодо цього питання Особливої Синодальної Комісії Літургійного Відродження, цим Окружним Посланням бажає звістити Вам - а через Вас і "всій повноті Святості нашої Святої Церкви Еллади" – це, що стосується способу читання молитов на Божественній Літургії, щоб співучасть всього "народу Божого" в тому, що звершується, читається і співається у ній, стала вселенською і, разом з тим, вповні осмисленою.
Спосіб читання молитов у минулому посприяв висловлюванню протилежних суджень. А оскільки йде мова не лише про питання обрядової природи, але й стосується спасіння народів через свідому участь у Божественній Літургії, необхідне точне знання історії і богословської сторони цієї проблеми, щоб можна було зробити правильні висновки і застосувати їх в сучасній літургійній практиці.
Свідоцтва перших восьми століть (тобто до перших збережених рукописних євхологіонів) вказують на те, що народ чув молитви Літургії. Це можна довести чи свідоцтвами про відповідь "Амінь" на молитви ієрея (Юстин, Діонісій Александрійський, Єронім), чи очевидними вказівками, що молитви "були чутні" для народу (Діонісій Александрійський, 19-й Канон Лаодикійського Собору, житіє прп. Меланії), чи вживанням дієслова "мовити" щодо молитов Божественної Літургії (Василій Великий, Григорій Богослов), чи місцями з праць Златоуста про ієрея, який "переймає голос народу" і звершує богослужіння, а також про церковне тіло, яке возносить благодарні молитви "єдинодушно" і "єдиним гласом". Додамо сюди і другорядне свідоцтво про читання молитов Божественної Літургії в межах чутності народом, яке являє дуже важливий текст Апостольського Передання, котрий вказує, що єпископ молиться "потихо" під час обряду облачення, однак "возносить" євхаристійні молитви перед жертовником.
Це єдине передання співзвучне посланню апостола Павла (1 Кор. 14, 16-17) про те, що член народу Божого (лаїк) не може відповісти "Амінь" на молитви ієрея, якщо не розуміє їх (відповідно і якщо не почує їх). Попередньо згадане 19-е правило Лаодикійського Собору покликається на три молитви вірних на Божественній Літургії: першу мовиться "в мовчанні" і вона відноситься до достоїнства служителя, тоді як дві інші звершуються "через виголошення". Це свідоцтво також є унікальним за перші шість століть свідоцтвом про молитву, яку читають тихо, хоча слід зазначити, що вона не складає центрального ядра Літургії, тобто Святої Анафори. Лише на межі 5-6 століть несторіанський письменник Нарсис говорить про читання молитов анафори "у мовчанні". Цій практиці протидіяла Православна Церква через 137-ю Новелу Юстиніана, в якій підтверджується вселенське передання про те, що молитви Літургії належить возсилати "не в мовчанні, а чутним для віруючого народу голосом".
Передання про спосіб читання молитов вголос для народу - ясне, єдине і вселенське. У світлі цього передання ми можемо прийти до розуміння богослов’я "таїнственності" і "тайни", яке відобразилось у євхаристійній термінології багатьох церковних письменників після IV століття і досягло найвищого розвитку у творах Ареопагітики та у візантійських коментаторів Божественної Літургії. Мова не про чин тайного читання молитов (як дехто стверджує), оскільки такий напрям суперечив би літургійному переданню перших шести століть, а про змагання до того, щоб Літургія стала точкою відліку "містагогійного оглашення" ("містагогії" — за висловом святого Максима Ісповідника).
Збережені рукописні євхологіони з кінця VIII століття потверджують попереднє літургійне передання; вони свідчать, що "тайно" читаними (тобто цілком нечутними) були молитви: "Ніхто не достойний…" у Божественній Літургії, "Благоутробний і милостивий Боже" у чині Хрещення і "Господи Ісусе Христе Боже наш…" в чині Великого освячення води на Богоявлення; а "мовленими вголос" (тобто мелодійно читані святковим гласом) були заамвонні молитви Літургії, молитва "Великий Ти, Господи…" на Хрещенні і Великому освяченні води на Богоявлення, а також "Пречистий, Нескверний…" у чині Коліноприклонення. Що ж стосується майже усіх інших молитов, євхологіони безпосередньо чи опосередковано свідчать, що їх возносили "тихим голосом", до чого закликає цілий ряд уставних вказівок.
Отож, думка про те, що молитви читали або тихо, або "виголошували", як звичайно говорять, помилкова. Правильним, із дослідження традиції рукописних євхологіонів, є те, що дуже мало молитов - абсолютно визначених - читали потиху чи "виголошували", тоді як більшість читали "тихим голосом", але "вголос" народу, тобто так, щоб народ їх чув. Це - літургійна традиція Церкви, яку покликана перейняти сучасна літургійна практика. Окрім молитви Херувимської пісні, яку предстоятель має читати для себе і чутно для співслужителів, і Заамвонної молитви, яку він має читати голосно, усі інші молитви служителю слід читати тихим голосом, що зберігає зміст Таїнства, "Літургії", скріпляє благоговіння молільника і, врешті-решт, "тайно-водить".
Спосіб читання вголос тихим голосом, одночасно, зберігає післяхрещальне піклування "містагогійного оглашення", адже всі вірні після Хрещення - "тайноводимі" і більше не "оглашаємі". Для хрещених земне життя - це єдина Світла Седмиця, збереження білих одеж Хрещення до пришестя "Нового дня Господнього" зустрічі Господа, який гряде. Як "тайноводимі", вони повинні навчатися у Таїнстві богослужіння, а це навчання стається, окрім іншого, і через чутне для вірних читання молитов. Тому, спосіб мовлення молитов не повинен залишатись лише питанням обрядових правил, але має стати спонукою для навчання ("містагогійного оглашення") з боку пастирів і учителів Церкви.
На основі цих літургійних та історично-канонічних даних ми можемо виголосити думку і, підсумовуючи, сказати наступне:
а) Все у Божественній Літургії має своє належне місце, і ніщо не повинно залежати від релігійного, емоційного чи пієтичного настрою служителя.
б) Дії, які звершуються в часі Божественної Літургії, мають есхатологічний характер; їх переживають не стільки через ум і думку, скільки через "серце" – саме таким чином, як цей термін розуміється в святоотцівському богослов’ї тверезості ума.
в) Окрім того, вірні мають отримати від цього користь і усвідомити, що в Божественній Літургії вони не "звершують" Таїнства разом з ієреєм, але спільно з ним приймають участь у ньому; оскільки перша точка зору, як віра і сприйняття, є типово протестантським розумінням і практикою, яка спростовує як "ієрархічність" і "ієрархію" в Церкві, так і розрізнення у ній благодатних дарів. Саме це й може статися і несвідомо закріпитися "як віровчительна істина" у православному Народі Божому в результаті нерозсудливого читання молитов "возгласно" чи "велегласно".
г) Читання молитов "тихим голосом", але не "пошепки", як їх звичайно читають в пізнішій практиці, дає вірним можливість слідкувати за почерговістю зміни молитов і виголосів, та канонічної структури Божественної Літургії, яку дуже часто "порушує відрив молитов від свого місця і зв’язку з читаним і співаним контекстом" (Окружне Послання Священного Синоду N 2683 від 8.11.1999).
д) Ця вказівка на "тихогласся" молитви, окрім всього іншого, буде оберігати ієреїв від недбайливості чи повного занедбування свідомого читання молитов, від механічного їх мовлення і вичитування, від, так званого, «пробігання їх очима», а вірним зрозуміти, що ієрей у Божественній Літургії не вимовляє тайно якісь магічні фрази, але звершує і возносить в їх (вірних) імені "молитви, моління і жертви безкровні" за всю повноту Церкви.
е) Врешті, досить знаковим є те, що видавнича організація "Апостольське Служіння" Грецької Церкви, після одобрення нашого Священного Синоду і недавньої доповіді на ньому Блаженнішого Митрополита Сервіона і Козані пана Діонісія, нещодавно здійснила вказану і узгоджену з древнім та істинним переданням Церкви публікацію молитов і виголосів у відповідних літургійних виданнях (Архиєрейському Служебнику і Служебнику), із заміною обрядового терміну "тайно" на термін "тихим голосом".
Враховуючи це, ми закликаємо Вас заохочувати пресвітерів Вашої Священної Митрополії служити "зі страхом Божим і вірою", та особливим благоговінням на богослужінні, співдіяти свідомій участі у ньому вірних, в тому числі і через читання молитов "тихим голосом", віддаляючись від всякого формалізму і пієтичного сприйняття та настрою в своєму служінні, як, також, і сакраменталістичних проявів та ознак "театральності", і змагати, головним чином і передусім, до есхатологічної Трапези Царства Божого, тобто до "Божественного Причастя".
Архиєп. Афінський ХРИСТОДУЛ, голова.
Дидимотихоса і Орестиади Никифор.
Мітіліни, Ерессоса і Пломарія Яків.
Лимноса і Св. Евстратія Єротей.
Гуменіси, Аксіополіса і Полікастра Димитрій.
Верії і Науси Пантелеймон.
Дрійнуполіса, Погоніани і Коніци Андрій.
Гітіоса і Ітилоса Хризостом.
Димитріади і Алміра Ігнатій.
Кіфіри Кирил.
Тесаліотіди і Танаріотерсал Теокліт.
Кесаріани, Вірона і Імітоса Даниїл.
Гідри, Спецон і Эгіни Єфрем.
Секретар † Архим. Хризостом Скліфас.

четвер, 24 січня 2013 р.

Здоровий глузд як ключ до осягнення таїнства


Церква живе Словом і Таїнством. Словом, яким Господь постійно і наново до нас говорить, Таїнством у якому Він реалізує своє Слово. У Таїнстві, і тут маю на увазі не конкретно якесь із семи церковних таїнств, але Таїнство Воплочення Сина Божого, звершене у Його різдві, страстях, смерті, воскресінні, вознесінні і зновупришесті, Господь назавжди пов'язав Себе із нами передусім задля того, щоб ми могли пізнати Його. Чуючи Слово і маючи досвід живого Христа передусім у літургійній молитві церкви ми маємо можливість єднатись із Ним і пізнавати Його. 

субота, 5 січня 2013 р.

Кондак на Різдво Христове


Кондак на Різдво Христове, глас 3,
з акростихом Τού ταπεινού Ρωμάνου ύμνος (смиренного Романа гимн)

Проіміон
Діва днесь преістотного родить і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви зо звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале – превічний Бог.
1 Вифлеєм відкрив Едем, прийдім погляньмо,
ми знайшли радість у схованці, ходім візьмімо
дарів райських у печері.
Там об’явився корінь ненапоєний, що проріс пагоном,
там знайшлася криниця невикопана,
з якої давніше жадав пити Давид,
там Діва, що народила Дитя,
відразу втамувала спрагу Адама і Давида.
А тому поспішімо туди, де народилося
дитя нове, предвічний Бог.
2 Батько матері волею своєю став сином,
спаситель дітей, сам дитя, лежав у яслах.
Споглядаючи Його, породілля каже:
«Скажи мені, дитино, як засіявся і як зродився Ти в мені?
Дивлюся на Тебе, моя утробо, і дивуюсь,
що годую Тебе молоком, хоч і не одружена.
Дивлюся на Тебе серед пеленок
і бачу, що квітка мого дівоцтва запечатана,
бо Ти народився, зберігши та прославивши її,
дитя нове, предвічний Боже.