вівторок, 29 червня 2010 р.

Паралітургійні богослужіння

Довелося читати магістерську роботу про Пасії (читання євангелій страстей на повечір'ях перших чотирьох п'ятниць великого посту). Пасії є богослужбовим надбанням православної традиції київської митрополії за часів діяльності Петра Могили. Як відомо, його називають великим латинізатором і бачать у впровадженні ним Пасії певного роду контрлатинізацію: Пасія замість популярної тоді хресної дороги. При цьому якось завжди забувається контекст цих богослужінь і нав'язується штучне розрізнення „латинського” і „православного”. Тому кілька думок з цього приводу, поки свіжі.

четвер, 24 червня 2010 р.

А хто не увірує, буде засуджений (16, 16)

Хто увірує і охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, засуджений буде (Мр.16.16). Віра передбачає хрещення, хрещення не завжди передбачає віру. Хрещення є логічним завершенням і головним ділом віри, але віру неможливо викликати хрещенням. Віра є наслідком особистої зустрічі з Богом, хрещення - лтургійним святкуванням цієї зустрічі у Церкві. Віра є відповіддю на зустріч з Богом, а хрещення входженням в життя Бога через Його Тіло - Церкву. Тому засудженим буде не той, хто не охрестився, а той хто не увірував. Навіть охрестившись.
Віра не може бути бездіяльною. Вона тягне за собою відповідальність, бо й демони вірують і тремтять. Віра передбачає єднання з Богом, пізнання Його, діяння у Ньому, чи радше Його діяння в нас. А для цього вже треба у Христа хреститися, в Христа зодягнутися. Вже треба не самим жити, але дати Христу жити в нас і слідувати цьому життю. Цього нас навчає також літургія. Кожен, хто думає, що служить літургію, насправді не зрозумів її логіки. Літургія є для того, щоб служити нас. Літургія стає діяльною, коли її логіка провадить нашу логіку, коли літургійний Христос є тим, до якого лучаться наші молитви і пережиття, а не навпаки.
В центрі літургійної дійсності може стояти лише одна людина - Христос. На неї рівняється і з нею лучиться весь спастельний досвід Церкви.

вівторок, 22 червня 2010 р.

Шість правд віри (З катехитичнх записок)

Є один Бог, що все створив і всім управляє.
За добро Він добром платить, а за зло карає.
Бог святий у трьох Особах вічно пробуває,
Отець Себе через Сина в Дусі нам являє.
Божий Син, Особа друга, щоби нам спастися,
на землю зійшов із неба й з Діви воплотився.
Дюдська душа є безсмертна і жде воскресіння.
Божа благодать конечна є нам для спасіння.

Написано під час катехизації в Янтарному 1999 р.

Смерть по-христянськи

Сьогодні прочитав допис о.Якова Кротова. Особливо сподобалась думка про те, що смерть насправді не є намаганням сховати покійного подальше. Сам давно думаю собі, що похорон є свого роду перехід в божественну сферу, в сферу прхованого. З цього огляду хрстиянська смерть є таїнством, як це вчили богослови ранньої церкви і як це досі є присутнім у богослов'ї ефіопської церкви.
Бог є таїнственний не тому, що хоче заховатись від людини, але тому, що Він хоче, щоб людина Його шукала. Дуже гарно про це сказав мій друг Райнгард Тьолє: "Бог ховається від людини так як дитина ховається від батьків і основне в цій грі не ховатися, але бути знайденим".
Ховаючи вірного, Церква хоче запросити вірних знайти його у його унікальності перед Богом, знайти його через постійну молитовну згадку про нього, через цікавість його долею у "дворах Божих". Шукати усопшого, як свій образ і мету, до якої вона сама прагне. Бог вже знайшов його і веде з ним розмову віч-на-віч; хіба не до того прагне кожен християнин? І молитва за успоших хіба не намагання Церкви допомогти цій розмові бути вдалою і спасительною?

Християнин як таїнство

На цю думку навів мене вл.Софрон (Мудрий) на одній з своїх проповідей на початку навчального року в УКУ. Він сказав: „Християнин є видимим знаком невидимої Божої ласки”. Справді, таїнство стає діяльним лише тоді, коли Христос починає діяти в конкретній особі. Таїнство не є в першу чергу справою Церкви, але справою Христа з конкретною особою. Він, входячи в неї творить таїнство спасіння. Перемінена Христом людина є висловом невидимої благодаті Божої.
На мою думку, чудо подягає в тому, як людина перемінюється у Христі. Її дії, інколи незрозумілі для неї самої, стають євангелієм для спасіння світу. Основне в житті християнина не діяти, але дати Христові діяти через себе, стати не ініціатором спасіння, але його співтворцем. В такий спосіб найлегше уникнути спокуси повчати Христа як він має творити спасіння світу. Євангеліє завжди є кращим за його інтерпретацію, оскільки воно є інформацією з перших вуст, тому кращим є дозволити Христові діяти в собі аніж використовувати Його авторитет і силу для діяння „в дусі Його вчення”. Інтерпретація євангелія завжди передбачає можливість помилки, навіть оправданої, а дія Христа в нашому житті завжди непомильна. Коли людина дозволяє Христові жити в ній так, щоб їх співжиття було гармонійним, вона стає таїнством, таїнством спасіння, таїнством дієвого воплочення божественної любові.

неділя, 20 червня 2010 р.

Отченаш light version

Отче наш, Котрий на небі,
Святись Ім'я Твоє,
Царство Твоє нехай прийде,
Станься Твоя воля,
На землі, як і на небі,
Хліб наш по потребі
Дай нам нині.
І прости нам все, чим ми згрішили,
Так як і ми винуватцям нашим відпустили,
І не введи у спокусу,
Ізбав від лукава,
Бо Твоє є, Боже, Царство
І сила, і слава,
Отця з Сином і з Святим Духом споконвічним,
Завжди, нині і повсякчас,
і на віки вічні.

Вислів „віки вічні” неправильний під всіма відомими мені оглядами, але нічо ліпшого під риму мені не підходило. Придумаю, переправлю. Використовувати як аргумент про його кращість від „віки віків” забороняється!
Айхштет, осінь 1999.

субота, 19 червня 2010 р.

Київський Патріархат з Московською літургійною традицією

Створення Української Православної Церкви Київського Паріархату, яку очолив патріарх Філарет (Денисенко), є важливою еклезіологічною епохою українcького православ'я.
Дуже важливим і похвальним є теж ентузіазм, з яким ця церква почала відновлювати літургійне життя українського православ'я. Ще з радянських часів пам'ятаються літургійні видання, тоді митрополита київського Філарета, завдяки яким багато православних, а почасти і греко-католицьких християн могли активно молитись на богослужіннях. Церковнословянська мова у цих виданнях транслітерована українськими літерами була подана в її українському читанні, при чому також були збережені певні звичаї, притаманні українській традиції.
Натомість було дуже дивним зуаважити у перекладацькій творчості УПЦ КП дивне слідування синодальній традиції. Основою для цих перекладів правдоподібно служать церковноловянські книги у їх т.зв. "синодальній" редакції. Розподіл літургійних традицій київської та московської митрополій набув своєї виразності у 17-му сторіччі, внаслідок упорядницької діяльності митрополита Петра Могили та патріарха Нікона. Вони були своєрідною кодифікацією літургійних традицій цих помісних церков.
Намагання московської патріархії стерти ці притаманні українській традиції відмінності спостерігались упродовж всієї історії існування патріархату аж донині. Вони впливали навіть на греко-католицьку церкву через створення міфу буцімто синодальна традиція зберегла непорушну чистоту літургійної традиції православ'я, а будь-які відмінності від неї є латинізацією чи іншим занечищенням (пор. реформи митр.Шептицького у 30-х роках минулого сторіччя).
Тому похвальним є намагання перекласти літургійні тексти українською мовою, але за основу треба все ж брати тексти могилянської редакції. Відновлюючи традиції київської митрополії необхідно відновлювати її у питомій для неї формі, інакше українське православ'я ніколи не позбудеться комплексу меншовартості перед "старшою" сестрою, котра вкрала першість і зацитькала Київ адміністративним способом.
Створюючи український патріархат потрібно вивчити корені його богословської, літургійної та еклезіальної традиції, якщо тільки ми не хочемо бути київською церквою з московською традицією. Інакше ми втратимо свою власну ідентичність і врешті-решт будемо змушені визнати свою неспосібність творити її, будемо завжди дивитись на те, що робить Москва і сліпо мавпувати її.
Те саме стосується і "горбатих" фелонів і інших "типово православних" традицій.

пʼятниця, 18 червня 2010 р.

Хто пише, той ся лише!

Створити блог - справа не важка. Важко позбирати докупи слова і дати можливість їм пройтися по очах, головах і серцях читачів.
Пройтися так, шоб вони на хвилю зупинились і помітили допис, помітили не просто текст, інформацію, вдалий або не дуже вислів, а людину, яка його створила. Побачили не лише людину, але подобу Бога, котра до них звертається. Побачили Бога не лише в людині, але віднайшли Його в собі і почали жити справжнім життям.
Але до такого тре дорости! Саме тому і треба творити блоги!