Бог рождається для тебе ...

 Бог ся рождає, хто ж то може знати?

В цьому народному, може, трохи наївному, різвяному піснеспіві насправді розкрита головна суть різдвяних святкувань. Подія Різдва Христового є парадоксальною. Безмежний Бог народжується як обмежена людина; Той, словом Якого твориться світ і все у світі, стає Немовлям (тим, який ще мусить навчитись говорити слова); Той, який охоплює все, в Кому все існує, не має власного місця для народження; в печері ховається Той, хто створив найглибші безодні; теплом тварин зігріваєтьмя Той, хто посилає сонце зігрівати все, що живе. Справді, хто ж то може осягнути своїм розумом? Хто ж то може знати? Ніхто! Саме тому подивитись на це диво збігається все творіння: ангели, мудреці, пастирі, тварини і навіть нутро землі - печера-вертеп. 'Вселенная веселися, Бог від Діви днесь родився!' - в один голос співають вони. Святкування Різдва неможливе без цього відчуття дива, дива, яке перевищує нашу уяву, дива, яке захоплює, дива, яке, перетворюючи Бога у дитину Ісуса, запрошує і нас віднайти свою властивість дитячого захоплення усім довкола. Без цього Різдво - не Різдво і Бог є лише гарною художньою історією, яка не має нічого спільного із нашим 'реальним' життям.

Благоговіння у Страсі Божому

Дискусії довкола церкви, дзвони якої, за легендою, спасли Львів від нападників, оголили проблему кількох важливих релігійних феноменів, на жаль, занедбаних, якщо не цілком забутих у релігійному середовищі побожної Галичини. Вони ховаються під чудернацькими старовинними  церковними назвами, доступними далеко не кожній 'людині з вулиці', про  яку хочуть подбати всі, кому не лінь, і заради якої у жертву пасторальним зусиллям приноситься все, що було таким цінним і бажаним ретроградним церковним людям середньовіччя, кілька недобитків з яких все ще блукають вулицями левового міста. 

От взяти хоча б 'благоговіння'. Хто ще пам'ятає значення цього дивоглядного слова? А для древніх воно було чи не найважливішим релігійним терміном, без знання і розуміння якого ніхто навіть близько не підходив ані до храму, ані до якого іншого святого місця. Благоговіння ж, насправді, є досить простим словом, яке дослівно означає 'тривання у доброму', дбання про те, щоб все, що ти робиш, було добрим. Особливо тоді, коли ти стоїш перед лицем Всемогутнього і доброго Бога, в якого ти віруєш. Бога, який сам триває в добрі, через що ти захоплюєшся Ним, висловлюєш вдячність за те, що Він такий є, і що ти, принаймні в Його присутності, хочеш і можеш бути подібним до Нього - бути добрим, благоговіти - тривати в добрі. З огляду на це благоговіння релігійна людина творила багато доброго - вона зводила прекрасні храми, красою яких ми донині захоплюємося, віршувала прекрасні чудернацькі, а все ж захоплююче хитросплетені молитви, творила музику, живопис, літургійний одяг, та й сама людина намагалася 'удобритися' - випрати одяг, привести себе до порядку, очистити думки, слова і діла, бо ж не свині годувати вона збиралася на своїх релігійних зборах, а благоговіти - стояти перед лицем незбагненно доброго Бога, який так полюбив її, що віддав на смерть замість неї Свого улюбленого Сина. З огляду на благоговіння релігійна людина також відповідно поводилася у храмах - місцях зустрічі із благоговійним Богом. Цю поведінку можна порівняти із поведінкою закоханого хлопця, який у присутності коханої дівчини із благоговіння перед нею не впивається, не забруднює свої уста смердючим тютюном, не лихословить (хоч в житті, можливо, і мав час до часу такий гріх), а навпаки, намагається бути при ній якнайдобрішим, бо і її бачить він як певний ідеал усякого добра, євангельську перлину, заради якої варто позбутися всього, що маєш. 

Світло таїнств Христових

 Цим дописом завдячую моєму аспіранту і колезі Едуарду Берднику, який вчергове нагадав мені про текст, що мав з’явитись набагато давніше, але до якого ніяк не доходили руки.

У тиждень святкування свята Воздвиження хреста Господнього у львівській катедрі святого Юрія на тетраподі разом із викладеним хрестом можна було зауважити ще одну цікаву деталь - семисвічник. Його і зараз можна там побачити. Зауважу відразу, що, з огляду на сучасну традицію організації храмового простору, таке позиціонування семисвічника є дещо незвичним. Якщо семисвічники і присутні у візантійських храмах, то їх ‘звичне’ місце є радше у святилищі - за престолом, - ніж у храмі вірних. 

Мені достеменно не відомо, коли саме і з якої нагоди настоятель вирішив зробити цю літургійну зміну, але вона заслуговує окремого допису. Отож, семисвічник - що це і яке його основне призначення.

Чин жінок-мироносиць

Господи, жона, що у многі гріхи впала, Твоє відчула Божество і, прийнявши чин мироносиці, ридаючи, приносить Тобі ще до погребення миро, – «Горе мені! – промовляючи, – бо ніччю є для мене жага розпусти і пітьмою безмісячною – пожадання гріха! Прийми мої джерела сліз, Ти, що з хмар виводиш воду моря. Прихились до моїх стогонів сердечних, Ти, що прихилив Небеса невимовним Твоїм умалінням. Обцілую пречисті Твої ноги, ще й обітру їх голови моєї волоссям – ті, шум од яких Єва в Раю пополудні почувши у вухах, зі страху сховалася. Гріхів моїх множества і судів Твоїх безодню – хто дослідить? Душеспасителю, Спасе мій, не погордуй же мною, Твоєю рабою, Ти, що маєш безмірну милість!» (Стихира Великої Середи, Твір інокині Кассії)

 

Серед літургійних текстів Великої Середи є один прекрасний твір, написаний жінкою – монахинею Кассією, – текст якого містить загадкову фразу «Господи, жона … Твоє відчула божество і, прийнявши чин мироносиці (μυροφόρου ἀναλαβοῦσα τάξιν), приносить тобі ще до погребення миро…». Її можна було б протрактувати чисто символічно – як це дуже часто в нас і трапляється з не надто зрозумілими фразами – якби не кілька джерел, які насправді засвідчують існування в Єрусалимі та Константинополі ІХ-ХІІ стт. особливого типу літургійного служіння – мироносиць, які, поряд із дияконісами, становлять призабуту традицію жіночого клиру у цих, безсумнівно, важливих християнських літургійних центрах. Історичну замітку про них написав ще у позаминулому столітті один із великих літургістів Алексій Дмітрієвський. Подаю її нижче українською мовою для усіх, хто цікавиться не лише історією, а й глибшою суттю християнського богослужіння, яке, як можна побачити із древніх документів, було суттєво гнучкішим і відкритішим до активної участі жінок у літургійних служіннях, ніж наш сучасний афонський (тому й не надто прихильний до жінок) варіант, «канонізований» не надто осмисленим вибором джерел венеційськими друкарями ХVI століття.

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

                                                                  Ніколай Успенський

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

Вибрана мною тема в основному торкатиметься історичних витоків священнодії, відомої ще як роздавання благодатного вогню від Гробу Господнього.

Заледве можна вказати на ще якийсь інший християнський обряд, який створив би довкола себе таку обширну літературу, як єрусалимський обряд святого вогню. «У всіх паломників, які побували в Єрусалимі і мали нагоду провести тут день Великої Суботи, пише проф. Дмітрієвський, до якого віросповідання вони б не належали, якого би світогляду не дотримувалися, неодмінно одне з перших місць в їх записках відведено описові релігійного обряду цього святого дня».[1]

За описом проф. Дмітрієвського,[2] нині цей обряд звершують таким чином. Наприкінці утрені, коли архідиякон завершує читати Євангеліє і мовить слова «Вони ж пішли і замкнули гріб, запечатавши камінь печаттю», в каплицю Св. Гробу входять запалювачі світильників, які гасять в ньому вогні і наливають в лампади нової оливи. Головний воротар Святогробського храму запечатує двері каплиці чотирма восковими печатями на шнурах. Близько 2 години дня грецький патріарх в супроводі єпископів і решти клиру урочистим чином входить у Святогробський храм. Тут він південними дверима входить у вівтар церкви св. Воскресіння. За православним патріархом таким самим урочистим чином вступають у храм патріарх вірменський і митрополит коптійський (абун), які займають належні їм місця у храмі. Численний грецький клир, зодягшись у блискучі ризи, процесійно виходить з вівтаря з хрестом, 12-ма хоругвами, рипідами, два диякони несуть пучки свічок «для зручного передавання св. вогню в народ», і за ними крокує патріарх з посохом у правій руці. Зі співом стихири «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити» вони виходять із церкви Воскресіння перед каплицею Гробу Господнього і тричі обходять її. Відтак, зупинившись перед дверима, які ведуть у каплицю, співають «Світло тихе». Завершивши спів цього піснеспіву, все духовенство повертається у вівтар храму Воскресіння, а патріарх, залишившись перед каплицею, знімає з себе мітру, саккос, омофор і палицю, і залишається у стихарі, епітрахилі з поясом і в нарукавниках. Патріарший драгоман (відповідальна особа для офіційних відносин між патріархом і турецькою державною адміністрацією) знімає з дверей каплиці печаті і впускає туди патріарха, за яким входить і вірменський патріарх, також з пучками свічок. Двері каплиці закривають. Вірменський патріарх залишається у притворі Ангела, а грецький патріарх підходить до ложа Спасителя і, схиливши коліна, молиться за те, щоб Бог «світлом пізнання Свого просвітив язичників, які перебувають у пітьмі, і через Своє зішестя в ад небесних, земних і підземних сповнив світлом; щоб це світло, яке роздають від світлоносного Його Гробу вірним, послужило даром просвічення, зціленням від хвороб, жахом для демонів, і щоб Спаситель благословив і освятив тих, які благочестиво торкаються його. і дарував їм ходити у світлі заповідей Його як синів світла». Молитва патріарха триває чверть години або 20 хвилин. 

Аж ось із дзвіниці церкви Воскресіння лунає голосний передзвін на повну, і з отворів північної і південної стін каплиці з’являються перші пучки свічок з яскраво палаючим вогнем. Кожен з паломників, тримаючи у своїй руці в’язку із 33 свічок, за числом років життя Спасителя, спішить запалити їх від вогню клириків, які стоять ззовні північної і південної сторін каплиці, і першими отримують вогонь зі Св. Гробу. З каплиці з’являється патріарх, який тримає в руках по пучкy запалених свічок. Він іде у вівтар, де знімає ризи, і відтак у супроводі свити відходить в патріархію на відпочинок.

Видавалося б зухвалістю очікувати з висот вогню у певний день, годину і хвилини; видавалося б недостойним християнського звання з року в рік шукати знамення від Гробу Христа, божественне достоїнство Якого засвідчили своєю кров’ю апостоли і незліченна кількість мучеників; нарешті, здається, було б святотатством вимагати надприродного вогню для лампад від Того, Який для величного таїнства Євхаристії взяв природні плоди землі – хліб і вино; однак серед християн східних обрядів – православного, вірмено-григоріанського, яковітського і коптійського – дуже поширеним є вірування у надприродне чудесне походження «благодатного вогню». 

Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

Патрік Реґан

Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ МЕСИ СВ.МИРА

До реформи Страсної седмиці Пієм XII, проголошеної 16 листопада 1955 р. і запровадженої в 1956 р., єпископ благословляв єлей хворих і єлей катехуменів і освячував св.Миро в катедрі під час Меси в Cena Domini або Меси Вечері Господньої, яку всюди святкували зранку у Великий четвер. Пій XII проголосив, щоб віднині Месу Вечері Господньої звершували увечір, а освячення єлею залишилося вранці, але вже не під час Меси Вечері Господньої, а під час укладеної окремо для цієї мети — Меси св.Мира. Тайні молитви та ппрефація були взяті з давно забутої Missa Chrismalis із древнього Геласіанського Сакраментаря.[1] Відсутній у геласіанському списку попричастен, було вибрано з веронської збірки папських мес.[2] До молитов було додано два читання. Апостольське послання узяте з Якова 5:13-16. Воно радить церкві молитися над хворими, «помазуючи їх єлеєм», додаючи, що «молитва віри спасе хворих і Господь підійме їх».[3] Євангеліє від Марка 6:7-13 звіщає про те, що дванадцять [апостолів] «виганяли багатьох бісів і багатьох недужих помазували єлеєм та зцілювали їх». Причасним антифоном слугують два вірші з уривку Марка 6:12-13.[4]

Таїнство Літургії Передшеосвячених Дарів

Літургія Передшеосвячених Дарів є одним із

найдивовижніших богослужінь у всіх класичних християнських традиціях. Її початки сягають часів, коли євхаристійне богослужіння, центром якого є велична ісповідь віри - Анафора, була зарезервована лише для неділь і великих свят. Анафора, як про неї висловлювались великі мужі церкви і творці нинішніх євхаристійних текстів Божественних Літургій, свв.Василій Великий та св.Йоан Золотоуст, вимагає від служителя особливого приготування і уваги, щоб мовлене молитовне слово (до речі, саме тому апостоли і вибрали дияконів для служіння при столах, щоб могти служити Слову євхаристійної молитви) торкалося сердець присутніх на Літургії вірних і відкривало їх для дії Духа Святого (зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари). Звідси зрозуміло, що щоденний подвиг такого богослужіння є надзвичайно складним. Тим більше, що в давні часи молитви Анафори не були записаними текстами, а мовленим Словом, яке очільник спільноти готував і виголошував, щоразу наново.

СЛУЖБА БОЖА св. Іоанна Золотоустого 1878

Один із перших перекладів текстів Літургії святого Йоана Золотоустого українською мовою. Щиро вдячний п.Тарасу Шмігеру за оцифрування тексту. 

Народный рускій молитвеникъ 

Львів 1878 

(митр.Йосиф Сембратович)

СЛУЖБА БОЖА

св. Іоанна Золотоустого.

По Проскомидії.

Священник стає с Дияконом перед святим престолом і поклонившися знаменується хрестом святим і молится потиху.

Благословений Бог наш завсігди нині і безперестанно і во віки вічні, амінь.

Царю небеснийый, Утішителю, Духу правды, що всюды єси і всьо наповняєш, скарбе всего добра и життя подателю, прийди и всели ся в нас и очисти нас од всякои скверни, и спаси, о Благий, душі наші.

Слава в висоті Богу, а на землі супокій, в людях (боже) уподобаннє.

Господи, губи мої отвори, а уста мої звістят хвалу твою. 1.

                                                        Голосно.

Диякон: Благослови, Владико!

Священик: Благословенне царство Отця і Сина і святого Духа нині і безперестанно і во віки вічні.

Хор: Амінь.

Єктенія велика.

Диякон або Священик:

В супокою Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

О супокій небесний і о спасеніє душ наших Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

О супокій всього світа, о добро святих божих церквей та й о з'єднанні всіх Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За святу сю церков і за тих, що с вірою, побожностю і страхом божим входят в ню, Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За преосвященного Архиепископа нашого Митрополита Кир (Н.), і за боголюбивого Епископа нашого Кир (Н.), за чесне Священство, во Христі Дияконство, за всю церковну службу і за народ Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За благовірного Цісаря нашого (Н.), за весь двір і войско його Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

Щоб йому помагав і покорив під ноги його всякого ворога і супротивника Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За місто се (село се або монастир сей), і за всяке місто, село і сторону, і за тих, що в них в вірі живут Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

О здоровий воздух, о помноженє плодів земних і о часи супокійні Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За подорожуючі по морю і по суші, за недужих, трудящихся, взятих в неволю, і о спасеніє їх Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

 

(тут вставляются після потреби і инші молення)