Створення Української Православної Церкви Київського Паріархату, яку очолив патріарх Філарет (Денисенко), є важливою еклезіологічною епохою українcького православ'я.Дуже важливим і похвальним є теж ентузіазм, з яким ця церква почала відновлювати літургійне життя українського православ'я. Ще з радянських часів пам'ятаються літургійні видання, тоді митрополита київського Філарета, завдяки яким багато православних, а почасти і греко-католицьких християн могли активно молитись на богослужіннях. Церковнословянська мова у цих виданнях транслітерована українськими літерами була подана в її українському читанні, при чому також були збережені певні звичаї, притаманні українській традиції.
Натомість було дуже дивним зуаважити у перекладацькій творчості УПЦ КП дивне слідування синодальній традиції. Основою для цих перекладів правдоподібно служать церковноловянські книги у їх т.зв. "синодальній" редакції. Розподіл літургійних традицій київської та московської митрополій набув своєї виразності у 17-му сторіччі, внаслідок упорядницької діяльності митрополита Петра Могили та патріарха Нікона. Вони були своєрідною кодифікацією літургійних традицій цих помісних церков.
Намагання московської патріархії стерти ці притаманні українській традиції відмінності спостерігались упродовж всієї історії існування патріархату аж донині. Вони впливали навіть на греко-католицьку церкву через створення міфу буцімто синодальна традиція зберегла непорушну чистоту літургійної традиції православ'я, а будь-які відмінності від неї є латинізацією чи іншим занечищенням (пор. реформи митр.Шептицького у 30-х роках минулого сторіччя).
Тому похвальним є намагання перекласти літургійні тексти українською мовою, але за основу треба все ж брати тексти могилянської редакції. Відновлюючи традиції київської митрополії необхідно відновлювати її у питомій для неї формі, інакше українське православ'я ніколи не позбудеться комплексу меншовартості перед "старшою" сестрою, котра вкрала першість і зацитькала Київ адміністративним способом.
Створюючи український патріархат потрібно вивчити корені його богословської, літургійної та еклезіальної традиції, якщо тільки ми не хочемо бути київською церквою з московською традицією. Інакше ми втратимо свою власну ідентичність і врешті-решт будемо змушені визнати свою неспосібність творити її, будемо завжди дивитись на те, що робить Москва і сліпо мавпувати її.
Те саме стосується і "горбатих" фелонів і інших "типово православних" традицій.
Василю,
ВідповістиВидалитиОдин з таких типічних характеристик московської традиції є також писання прізвищ монахів і єпископів у дужках. В київській традиції, відколи прізвища увійшли у загальний вжиток (+-17 ст.)всі монахи, архимандрити й єпископи завжди писали свої прізвища (подібно як у греків). До 20 стол. майже всі московські історики писали наше духовенство з прізвищами, а своїх без. Це остаточно показалось непрактичне (для істориків ісучасників) і вони для своїх потреб почали додавати прізвища у дужках.
Що наші православні це наслідують, можна розуміти, а що УГКЦ це запозичила як "модне" чи "політкоректне" -- вкрай незрозуміло.
Треба щось на ту тему написати...
Михайло Петрович