Причастя - яйце чи курка по дорозі до єдності?

Цей допис - швидкоручно-мобільна репліка на допис ігум. Петра (Мещеринова)
Не можна протиставляти особисте і спільнотне причастя. Ніхто не причащається лише особисто чи лише спільнотно. Навпаки, як це гарно представлено в анафорі св.Василія ми пичащаємося саме для того, щоб з'єднатись один з одним: "А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на
причастя єдиного Духа Святого, і вчини, щоб ні один з нас не причастився святого тіла і крови  Христа твого на суд або на осудження, але, щоб знайшли ми милість і благодать з усіма святими, що від віку Тобі благоугодили". Тому Євхаристія і Чаша є передумовою і запорукою єдності, а не її догматичним чи моральним наслідком. І це не "придумав" св.Василій. По дорозі в Емаус учні пізнають Христа (стають єдиними у вірі, що це Христос) не у той час, коли Христос  їх «утверджує у вірі» (= говорить про пророків і закон), але тоді, коли Він лімає хліб, тобто на Євхаристії.  Не буду тут наводити ранні євхаристійні тексти (Дідахі, анафора Григорія просвітителя ітд.) про єдиний хілб, завдяки якому вірні збираються в єдине Тіло. Євхаристія (і тут можна говорити у ранньохристиянському ключі, включаючи кожну літургійну молитву) є і джерелом єдності і його наслідком, саме тому вона центр християнського життя. 
У апостолів були розбіжності поглядів (напр.суперечка Петра і Павла щодо дотримання юдейських звичаїв), але це не заваджало їм причащатися того самого Тіла і Крові. Єдність віри не є щось, що людина творить своїми силами перед  тим як причаститися Тіла і Крові. Єдність віри є те, що ми «випрошуємо» у Бога як дар причастя безпосередньо перед причастям: «Єдність віри і причастя Святого Духа випросивши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо» (Просительна ектенія перед молитвою Отченаш). Тому спекулювання, мовляв «нумо, об’єднаймось, браття, приведемо у порядок наші світоглядні і термінологічні суперечності, а вже тоді може і помолимось разом чи причастимося» взагалі суперечать літургійній церковній свідомості. Віра в Христа і Тройцю, в причастя Святого Духа і його дію в людині є підставою для спільного причастя, яке через Духа, якого ми в ньому отримуємо може стати свідченням єдності у вірі.
Про моральні сторони ітд. взагалі говорити нема що. Звичайно, причастя не шаманство якесь і не таблетки для росту «моральності». Тут просто симптоматично позначається на свідомості сучасного християнина згубна і абсолютно нехристиянська практика «тайного» читання молитов літургії. Там багаторазово наголошується на тому, щоб Господь не звертав уваги на гріхи і людські невідання і щоб наша «моральність» не стала перешкодою для дії Духа, а якраз навпаки, щоб завдяки причастю ми «мали Христа, що живе в серцях наших, і стали храмом Святого твого Духа» (молитва перед причастям літургії св.Василія Великого). Ця свідомість себе як місця жительства Христа і Святого Духа є для християнина підставою для «морального» поводження.
Думаю, що проблема набагато глибша. Вона – виведення Євхаристії із органічного життя церкви і зведення її до обряду, якому передують певні обряди і після якого слідують певні обряди. Вся ця пізньовізантійська естетична псевдосимволічність і мінімалізація не сприяють усвідомленню Євхаристії як частини церковного життя. Нерозуміння саме життєвого виміру Євхаристії і взагалі літургії церкви провадить до літургійного консерватизму, боязні змінити щось, явити щось світові, щоб бува «чого не вийшло». В нас все святе позбавлене здорового глузду, ми бльше дбаємо про збереження зовнішнього вигляду вислову (навіть якщо знаємо, що це безглуздо, як у випадку із старим стилем у календарі, дезінтеграцією структур наших богослужінь ітд.) ніж про саму суть цього вислову. Ми як церква перестали свідчити свободу Христа, боязно наголошуючи на постійних можливостях гріха. Інколи мені здається, що ми як церква занадто зайняті створенням досконалої кам’яної квітки для того, щоб побачити всю красу «недосконалих» польових квіток, створених Господньою рукою.