Пастирські та літургійні роз'яснення щодо Чину Похорону

Пастирські та літургійні роз'яснення щодо Чину Похорону

«Браття, не хочемо, щоб ви не знали щодо померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії»

(1 Сол 4, 13-17).

Життя людини є священним Божим даром. Бог покликав людину з небуття до вічного життя, створивши її на свій образ і свою подобу. Через непослух людини Богові у світ увійшов гріх, а разом із ним з'явилися страждання і смерть (пор. Бут. 3, 17-19; Самогласні стихири Івана Монаха, гл. 7). Сам факт смерті людини вказує на те, що в межах земної дійсності та часу неможливо осягнути повноти життя.

«Все суєта людська, що не залишається по смерті. Не залишається багатство, ні супроводить слава ... Де є мирська пристрасть? Де мрія про дочасне? Де золото і срібло? ... Усе - порох, усе - попіл, усе - тінь», - співаємо під час Чину похорону (Самогласні стихири Івана Монаха, гл. З і 4). Водночас смерть є подією, до якої людина покликана постійно готуватися, бо її вічне життя залежить від життя земного.

Христова Церква вірить, що Христос, подолавши гріх і смерть, відкриває перед людиною перспективу во­скресіння до вічного життя. Коли ми у Христі, то кожна хвилина нашого життя, а зокрема момент смерті, сповнені постійної пам'яті про Нього. Він своїм життям, стражданням і хресною смертю вповні віддався волі Отця (пор. Лк. 22, 42). Кожен християнин у Христа хрестився і у Христа зодягнувся (пор. Гал. З, 27), а тому Він є для нас спасен­ним прикладом, який ми покликані наслідувати. Для християнина виконання волі Отця з допомогою Святого Духа перетворюється на щоденну потребу жити і вмирати для Господа, «бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рим. 14, 8). Християнин з готовністю приймає годину смерті, призначену і вибрану Господом, який єдиний знає, що є справжнім добром для кожного Його творіння. Тому у християнському житті не має бути ні розпачу через смерть близьких, ні паралізуючо­го страху перед власною смертю. «Я - воскресіння і життя», - сказав про Себе Господь Ісус Христос (Ів. 11, 25). А це означає, що хоча кожна людина і зазнає смерті, та вірою в Ісуса Христа вона перейде від смерті до життя, бо смерть як останній ворог людини буде знищена (пор. І Кор. 15, 26). Цю богословську правду про неостаточність смерті Церква має на увазі, коли називає покійну людину «усопшою».

«Блаженні мертві, що в Господі вмирають», - сказано у Святому Письмі (Одкр. 14,13). Тому кожна людина покликана підготуватися до переходу у вічність та до зустрічі з Господом, «щоб стати на судищі і дати одвіт за діла свої» (Стихира під час останнього цілування). Церква знає про людські обмеження і слабкості, а тому через свою заступничу молитву виявляє материнську турботу й опіку над грішними та слабкими членами Христового Тіла. У кожній людині Церква бачить «образ несказанної Божої слави», хоча й уражений «язвами гріховними». Вона молиться, щоб Господь возвів людину до Своєї подоби, аби вона «прийняла образ давньої краси» (пор. Тропарі після другої стацїі непорочних Парастасу) та щоб Він упокоїв померлого «у країні живих», «двері раю відчинив» йому, «жителем царства показав його» і подав відпущення гріхів (пор. Тропар на Блаженних Чину по­хорону).

Через похоронні обряди Церква виявляє свою пошану до тіла померлого християнина - храму Святого Духа (пор. 1 Кор. б, 15 і 19), освяченого причастям божественних таїнств Тіла і Крові Христа-Спасителя. У похо­ронних стихирах і піснеспівах знаходимо глибоке розуміння людської психології: «Плачу і ридаю, коли роздумую про смерть» (Самогласна стихира Івана Монаха, гл. 8), «Яка розлука, о, браття, яке ридання в теперішню хвилину!» (Стихира під час останнього цілування Чину похорону). Природно, що людина перед лицем смерті висловлює свій біль і жаль. Однак у Христі перед нею відкриваються «двері» життя вічного. Ми, християни, віримо, що мертве і бездиханне тіло воскресне та зодягнеться у красу нетління і безсмертя (пор. 1 Кор. 15, 53).

Чин християнського похорону є церковною подією. Церква, очікуючи воскресіння померлих, проводжає тіло людини в «блаженну путь» (Прокімен Чину похорону). Цей супровід починається молитовним читанням Псалти­ря при домовині померлого й продовжується літургійною молитвою Чинів парастасу і похорону та процесією на цвинтар. У цих похоронних обрядах християни «тайно являють» побожних мужів і жінок, які супроводжували тіло Христа після Його смерті на хресті, а також жінок-мироносиць, які при гробі Христа почули благовість воскресіння. Через це навіть у сумних похоронних обрядах християни сповідують віру у воскресіння.

Чин християнського похорону - це молитва, яку Церква в особі священнослужителів і вірних підносить за покійного християнина. З одного боку - це молитва до Господа за прощення гріхів покійної особи, а з іншого - про­хання до Нього прийняти її у Свої обійми, бо вона чекала цієї зустрічі. Прощення гріхів конче потрібне усім, бо «не­має людини, що жила б і не згрішила» (Молитва священика під час Панахиди). Тому Церква, приймаючи рішення про звершення християнського похорону, звертає також увагу на те, наскільки покійна особа готувалася до зустрічі з Богом і чи хотіла вона бути зі святими (пор. Зі святими упокой. Кондак після шостої пісні канону Парастасу).

Залежно від того, як померла особа провела своє християнське життя, Церква звершує над нею Чин христи­янського похорону або в урочистий, або в неурочистий спосіб чи й взагалі відмовляє в ньому. Приймаючи рішення щодо цього, душпастирі мають керуватися пастирською второпністю та розважливістю. Одночасно слід пам'ятати, що на похороні необхідно уникати будь-яких привілеїв чи дискримінації, пов'язаних із соціальним статусом помер­лого (див. кан. 875, 878, 879 ККСЦ.

Урочистий спосіб передбачає наявність у Чині церковного похорону таких елементів, як Парастас у домі померлого; процесійний хід із хрестом і хоругвами, супроводжуваний священиком, облаченим в єпитрахиль та фелон, і відповідним літургійним співом; биття у дзвони; занесення домовини з тілом до храму; застосування кадила тощо. Урочистим способом ховають померлих, які вели ревне християнське життя: брали участь у богослужіннях, приймали святі таїнства, були небайдужими до парафіяльної діяльності, подавали добрий приклад. У разі неурочистого способу Чину церковного похорону обмежують деякі похоронні елементи: священик не використовує фелона і кадила, не бере участі у процесійному ході; похоронну процесію очолює тільки хрест; домовину з тілом не заносять до храму; також відсутні деякі інші обряди, які мають місце під час урочистого способу похорону. В неурочистий спосіб Церква хоронить тіла померлих, які рідко брали або не брали участі у богослужіннях, не при­ймали святих таїнств, вели аморальне життя і т. п.

Церква відмовляє в Чині християнського похорону нехрещеним особам, якщо вони не мали наміру при­йняти святого таїнства Хрещення; відлученим від Церкви; атеїстам; свідомим самогубцям, а також тим, хто перед смертю не подав якихось ознак каяття, і грішникам, чий похорон може викликати прилюдне згіршення вірних (пор. кан. 877 ККСЦ). Таких осіб хоронять в окремо відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо. Свя­щеннослужитель, керуючись пастирською второпністю, з огляду на духовне добро родини і близьких осіб та на їхнє прохання може запечатати могилу.

Окремої уваги вимагає проблема похорону самогубців. Смерть через самогубство лягає важким несподі­ваним тягарем на родичів та близьких померлого. Церква, усвідомлюючи безповоротність і непоправність такого вчинку, який є важким проступком проти святості й недоторканості людського життя, глибоко переживає втрату одного зі своїх членів та спішить духовно підтримати його рідних і близьких. Тому хоч вона, згідно з давньою практикою, і відмовляє в церковному похороні свідомому самогубцю, однак не може обділити милосердям і хрис­тиянським співчуттям його рідних та близьких. Поручаючи долю покійного Божому милосердю, меж якого людина не встановлює і вповні не може збагнути, Церква через присутність священнослужителів під час погребіння само­губця прагне скерувати слово повчання і перестороги до живих. У таких випадках вона також старається допомогти рідним і близьким, закликаючи їх не втрачати надії на безмежне Боже милосердя та наголошуючи при цьому на важливості та силі щирої молитви за покійних, а також заохочуючи до діл милосердя та посту.

В усіх перерахованих випадках слід пам'ятати, що сама тільки недобра слава про покійного не є причиною обмеження почестей християнського похорону або відмови у ньому. Підставою для цього може бути лише те, що урочистий спосіб проведення похорону призведе до загального згіршення вірних.

Церква, обмежуючи почесті християнського похорону або відмовляючи у ньому, намагається уникнути при­людного згіршення і жодним чином не приписує собі права давати остаточний вирок щодо посмертної долі помер­лого та не судить його. Лише Господь, єдиний Серцевідець, знає, в якому стані душі кожен смертний переступає поріг вічності. Церква лише прагне звернутися з повчанням до живих, до інших своїх членів, заохотити їх до рев­ного християнського життя та до більшої відповідальності за свого поведінку. Водночас вона, як милосердна мати, вручає покійного у руки Господа і закликає до молитви за нього усіх, а особливо рідних і близьких. Таким чином Церква бере до уваги не тільки особу померлого, а й духовне добро найближчих йому людей та супроводжує їх своєю молитовною підтримкою та розрадою. Синод Єпископів Верховного Архиепископства УГКЦ розробив де­тальні вказівки щодо поодиноких випадків Чину християнського похорону та довів до відома духовенства.

Турбота Церкви про покійного не обмежується лише похованням його тіла. «Помагаймо їм і пам'ятаймо про них, - закликає нас Іван Золотоустий, - якщо сини Йова були очищені жертвою свого отця, чому ми сумніва­ємося, що наші жертви за померлих приносять їм певну втіху? Не вагаймося допомагати тим, що відійшли, і жертвуймо за них наші молитви» (Бесіда на Перше послання до коринтян, 41, 5). Як читаємо у Святому Письмі, це «Свята і благочестива думка» приносити «жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха» (пор. 2 Мак. 12, 45-46). Тому Церква молиться й після Чину похорону, благаючи у Господа прощення гріхів по­мерлої особи та упокоєння її душі у місці, де праведні спочивають. Виявляючи свою материнську опіку стосовно покійних членів Христового Тіла, вона молиться за померлих, поминаючи їх на Божественній Літургії, у дні «все­ленського поминання померлих», під час Парастасів, Панахид, зокрема дев'ятого та сорокового дня і в річницю смерті. Церква також заповідає нам чинити діла милосердя, поминати на заупокійних богослужіннях та приватно молитися за покійних родичів, близьких і добродіїв не лише при зазначених нагодах, але якомога частіше, навіть щодня.

Турбота про померлих виявляється і в шанобливому ставленні до місця їх погребіння. Саме тому Церква заохочує доглядати та відвідувати цвинтарі, закликає до літургійної і приватної молитви на могилах рідних і близь­ких. Особливою християнською чеснотою є догляд за могилами і молитва за тих, які не мають нікого, хто б за них молився.

Нехай ці роздуми допоможуть з християнською надією ставитися до смерті наших ближніх та заохотять нас до ревного духовного життя, щоб ми змогли належним чином підготуватися до останньої хвилини свого земного життя.

+ ЛЮБОМИР

Дано у Києві,

при Соборі Воскресіння Христового, 31 жовтня 2009 року

(на підставі постанови № 2 Сорок сьомої сесії Синоду єпископів

Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ,

що відбувся у Львів-Брюховичах, 20-21 жовтня 2009 року)