Знов проблеми з часом. Багато про це думав, але не мав нагоди написати, поки не змусили у листуванні :)
А) Поминання у літургійній традиції від самих її початків існувало як додаток до вселенського богослужіння сповненого один раз і назавжди Ісусом Христом. Саме тому, поминаючи на анафорі окремих святих і вірних (живих і усопших) ми завершуємо його словами "і всіх і все", висловлюючи ними нашу неспроможність пом’янути кожного зокрема. У анафорі св.Василія це гарно описано наступними словами: "і всіх, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей Твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату милість Твою, даючи всім те, чого просять на спасення. А кого ми не пом’янули, через невідання, або забуття, або через множество імен, Ти сам пом’яни, Боже, що знаєш вік і ім’я кожного, знаєш кожного від лона матері його." Таким чином поминання на літургії є передусім намаганням церкви поіменно вказати і залучити до літургійної молитви всіх вірних, які за нашою вірою мають надію спасіння у Христі. Виділення окремих святих і вірних є радше через неможливість пом’янути поіменно всіх. Ця логіка була збережена і після приєднання нашої церкви до римської внаслідок Берестейської унії. Таким самим є ставлення до поминань римською церквою як можна побачити із молитви намірення, яка була надрукована у наших часословах і служебниках за митрополита Шептицького. Щодо богослов'я поминань, воно дуже важливе з огляду на особистість кожного християнина. Бог не спасає людство взагалі, Він спасає конкретних людей, людей, яких ми знаємо, пам'ятаємо і віримо, що вони у Христі моляться за нас і потребують наших молитов. Господь є Богом не мертвих, а живих.
Б) Щодо інтенцій у їх сучасному розумінні, то шукати їх витоків раніше латинського середньовіччя годі. Вони з'явились як наслідок великої кількості священиків, яких треба було утримувати і яким початково багатші люди "наймали" особливі моління "лише за свої наміри" до яких не можна було долучати інших.
Дискусії із протестантами, особливо із кальвіністами, привели до потреби наголошення на євхаристії і тому на Заході вона починає ставати особливішим, "кращим від інших", богослужінням, яке і наймають для своїх потреб.
Такий "інтенційний" ексклюзивізм є досить чужим духові особливо євхаристійної літургії, яка передусім є таїнством єдності і причастя УСІХ у Христі, місце, де "житейські печалі" радше потрібно "відкласти", якщо ми хочемо "прийняти Царя ВСІХ".
В) Щодо літургійного місця інтенцій і поминань, то початково як на Заході так і на Сході вони були передусім на богослужіннях добового кола зокрема на утренях (парастас, молебні), оскільки євхаристія була передусім святковим богослужінням, де мовлення особистих намірень було явно другорядним.
У требнику римського видання одна із частин є збірником молінь (книга молебних піній), створених саме для особливих потреб для окремих членів церкви.
У контексті повернення до джерел, до витоків нашої духовості і до очищення від латинізації абсолютно необхідно повернути давню традицію молебних піній і звільнити євхаристійну літургію - основне богослужіння у нашій традиції - від "відмовлянь інтенцій і поминань", яка перетворює її de facto на молебень і через щоденне повторення позбавляє належної їй унікальності і величності.
А) Поминання у літургійній традиції від самих її початків існувало як додаток до вселенського богослужіння сповненого один раз і назавжди Ісусом Христом. Саме тому, поминаючи на анафорі окремих святих і вірних (живих і усопших) ми завершуємо його словами "і всіх і все", висловлюючи ними нашу неспроможність пом’янути кожного зокрема. У анафорі св.Василія це гарно описано наступними словами: "і всіх, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей Твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату милість Твою, даючи всім те, чого просять на спасення. А кого ми не пом’янули, через невідання, або забуття, або через множество імен, Ти сам пом’яни, Боже, що знаєш вік і ім’я кожного, знаєш кожного від лона матері його." Таким чином поминання на літургії є передусім намаганням церкви поіменно вказати і залучити до літургійної молитви всіх вірних, які за нашою вірою мають надію спасіння у Христі. Виділення окремих святих і вірних є радше через неможливість пом’янути поіменно всіх. Ця логіка була збережена і після приєднання нашої церкви до римської внаслідок Берестейської унії. Таким самим є ставлення до поминань римською церквою як можна побачити із молитви намірення, яка була надрукована у наших часословах і служебниках за митрополита Шептицького. Щодо богослов'я поминань, воно дуже важливе з огляду на особистість кожного християнина. Бог не спасає людство взагалі, Він спасає конкретних людей, людей, яких ми знаємо, пам'ятаємо і віримо, що вони у Христі моляться за нас і потребують наших молитов. Господь є Богом не мертвих, а живих.
Б) Щодо інтенцій у їх сучасному розумінні, то шукати їх витоків раніше латинського середньовіччя годі. Вони з'явились як наслідок великої кількості священиків, яких треба було утримувати і яким початково багатші люди "наймали" особливі моління "лише за свої наміри" до яких не можна було долучати інших.
Дискусії із протестантами, особливо із кальвіністами, привели до потреби наголошення на євхаристії і тому на Заході вона починає ставати особливішим, "кращим від інших", богослужінням, яке і наймають для своїх потреб.
Такий "інтенційний" ексклюзивізм є досить чужим духові особливо євхаристійної літургії, яка передусім є таїнством єдності і причастя УСІХ у Христі, місце, де "житейські печалі" радше потрібно "відкласти", якщо ми хочемо "прийняти Царя ВСІХ".
В) Щодо літургійного місця інтенцій і поминань, то початково як на Заході так і на Сході вони були передусім на богослужіннях добового кола зокрема на утренях (парастас, молебні), оскільки євхаристія була передусім святковим богослужінням, де мовлення особистих намірень було явно другорядним.
У требнику римського видання одна із частин є збірником молінь (книга молебних піній), створених саме для особливих потреб для окремих членів церкви.
У контексті повернення до джерел, до витоків нашої духовості і до очищення від латинізації абсолютно необхідно повернути давню традицію молебних піній і звільнити євхаристійну літургію - основне богослужіння у нашій традиції - від "відмовлянь інтенцій і поминань", яка перетворює її de facto на молебень і через щоденне повторення позбавляє належної їй унікальності і величності.
Немає коментарів:
Дописати коментар