Для мене завжди це було дикістю, але зараз це набуває особливого поширення - німі церковні спільноти. З одного боку, люди ніби і приходять до церкви і відчувають потребу бути в церкві, відчувають необхідність перебувати в присутності Бога, а все ж ця присутність не є літургійною, такою, де усі присутні є присутніми активно, беручи повну участь у таїнстві, яке звершує Церква, тобто увесь люд Божий.
Нині все частіше церковні зібрання є мовчазними. Священики, дяки, хори є учасниками літургійного дійства, а переважна більшість просто стоїть і чекає не звершення, а радше завершення літургійного богослужіння.
Сказати, що така "літургія" не відповідає її задумові - не сказати нічого. Насправді, така літургія перестає бути літургією. Це радше літургійна драма. Навіть дуже мистецько виконана, ця драма не те що не будує церкву, насправді, вона нищить її. Навчившись бути спостерігачами, а не ісповідниками в церкві, вірні (а в лексиконі клерикалізованої церковної спільноти - миряни) вчаться бути мовчазними шодо церковних справ і поза мурами церковної будівлі. Не навчившись ісповідувати Бога і Його Істину в церкві, вони просто нездатні ісповідувати її поза нею. Не навчившись молитись в церкві, вони черпають натхнення для особистого молитовного життя поза нею або й взагалі не відчувають спромоги молитися.
Як і у випадку церковної молитви, яку вони чують чи за якою спостерігають у виконанні "спеціалістів", так само вони не наважуються ісповідувати Христа поза церквою, очікуючи, що це зроблять саме "спеціалісти".
Покликання літургії, натомість, є зворотнім - робити спеціалістів з усіх, хто приходить до церкви. Заохочувати, навчившись прославляти та ісповідувати Христа в церкві, так само прославляти і ісповідувати Його "на всякому місці володіння Його", а передусім вдома з родиною, на роботі з співробітниками, в колі друзів з однодумцями.
Якщо літургія не виконує цього свого первинного завдання, вона є мертвою, навіть звершена досконало з естетичного боку, навіть з найкраще складеними текстами і обрядами, навіть із найбагатше оздобленими церквами. Я жодним чином не проти того, щоб літургія була простацькою. Аж ніяк. Вона має бути високомистецькою і почасти складною, але водночас зрозумілою, такою у якій церква впізнаватиме свою віру, своє ісповідання, в якій вона немов у дзеркалі пізнаватиме саму себе перед обличчям Бога, у якій вона впізнаватиме свій діалог з Ним, проситиме Його і чутиме Його, відчуватиме на собі досвід Його присутності.
Саме тому основним завданням тих, які провадять літургію, є самим зрозуміти те, що відбувається, і розкривати таїнство іншим. Спостерігати за тим, чи відкликається церква на те, чим вони їй служать. Є її "Амінь" реальним підтвердженням усім церковним тілом того, що сказав предстоятель чи виконали співці і хори церковні чи просто "символічним" актом, даниною древності традиції, приписом уставу монастиря, який уже давно не існує, страхом втратити щось неосмислено цінне?
Іншими словами чи є наше літургісання подібним до читання Святого Письма етіопським вельможею, який не користав з нього аж поки не зустрівся з Филипом? Це питання на які треба відповідати собі перед спробами осмислення нашого літургійного благочестя чи його реформування.
Німі церкви наших міських парохій кажуть нам про те, що час осмислення настав. Німі церкви кричать про те, що наше літургійне життя у глибокій кризі. А відсутність чітких християнських позицій у суспільстві волає про те, що якщо нічого не зміниться, церква, а відтак християнство перестане відігравати будь яку роль у побудові нашого майбутнього, як найближчого так і остаточного.
Немає коментарів:
Дописати коментар