Мій друг і соратник на поприщі боротьби за відновлення літургійного благочестя співець церковний і просто добра людина Андрій Шкраб'юк у одному з дописів заторкнув архиважливу тему параліургійних практик і разом із ними тему т.зв. латинізації. Ми з ним часто про це говоримо і часто ламаємо списи на тлі цієї, передусім культурної, проблеми.
Насправді, питання це є в рази більше складним, ніж просте протиставлення "латинського" "східному" чи "уніатського" "православному", що б ми не розуміли під цими, складними для означення, термінами. Тому хочу сказати кілька слів про них як я їх розумію.
Передусім, кілька думок про "латинізацію". Назагал, навіть дуже освічені літургісти і знавці своєї справи під цим терміном вбачають практики з латинської чи то римської церкви, які були накинені "східним" різноманіттям способів - чи то прямими запозиченнями певних обрядів, які були у вжитку в римській церкві, чи через приймання панівного у римській церкві богослов'я, чи то через насильне накидування "східним" "латинських практик". Все ж, на моє переконання, латинізація є феноменом іншим. І називати його треба не латинізацією, а паралітургізацією - витісненням літургійної традиції паралітургійними богослужіннями. Паралітургізацією страждають усі, без винятку, "традиційні" церкви. В усіх них, без винятку, поряд із літургією церкви є також молитва вірних і вони дуже рідко перетинаються. Паралітургійні богослужіння виникають передусім тому, що священство та вірні з різних причин перестають розуміти, а відтак і жити літургією церкви. Участь у богослужіннях, залежно від рівня розвитку церкви і контролю за ними, надолужують іншими практиками. Це може бути просте "ставлення свічок" перед іконами з різноманіттям молитов і неконтрольованих вірувань з цим пов'язаних, чи складною системою молебнів, акафістів, дев'ятниць, декад, посв'ячень святим, виставленням мощей, ікон, св.Тайн і інших святощей, які не мають багато спільного з літургією церкви, не виходять із її логіки і до неї не провадять. Знову ж таки, як я вже сказав, цим хворіють всі церкви. Про паралітургізацію можна говорити як у римській традиції так і у вірменській чи візантійській. Проблема не лише у тому, що вірні не мають доступу до знань про богослов'я їх літургійних традицій чи про спосіб їх звершення. У багатьох випадках пояснювальної літератури не бракує. Часто ці традиції об'єктивно мають проблеми, накопичені впродовж століть. Непотрібні дублювання, складні до виконання і незрозумілі для сучасних вірних піснеспіви і тексти, нашарування взаємовиключаючих себе "символічних" пояснень. Для усунення цих проблем необхідне серйозне історичне, богословське, але також і пастирське осмислення традиції, в основі якого лежатиме дуже серйозне дослідження її джерел. Без цього неможливо перемогти паралітургізації.
Тепер трохи про "східних" чи "православних". Вони як і "уніати" і "латинники" бувають дуже різними і теж по різному підходять до проблеми паралітургізації. Більшість їх цю проблему просто ігнорують. Участь церкви у богослужінні надолужується участю хору, співців або дяка чи протопсалта. Для вірних у такому випадку ходіння до церкви перетворюється в певний "естетизм", тобто, літургія стає частиною культурної вистави більш або менш (хор чи протопсалт) подібної на те, чим мала б жити церква. Але для переважної більшості це все ж вистава - місце, де вони є глядачами чи слухачами, але не дієвими учасниками драми їхнього життя, а саме цим і є справжня літургія - драмою життя церкви і кожного її члена зокрема. Якщо цієї особистої участі немає, то присутній у храмі є глядачем чужої драми. І не треба говорити, що у "східних" це інакше. Так само, як в "уніатів" зазвичай погано звершувана літургія не заохочує до дієвої участі у літургії, у "східних" не заохочує до неї надмірно мистецьке, часто театралізоване аж до видимості саме акторської гри "виконання" богослужіння. І в обидвох випадках завжди є "активніші", "знаючіші", "воцерковленіші" члени спільнот, які "попросять" вас не заваджати хорові чи не вимагати кращого виконання того чи іншого піснеспіва, помолитись перед тою чи іншою іконою.
І трохи про "уніатів". Вони, як "латинники" чи "православні", кожні з яких пройшли свої небезпроблемі розвитки, мають право розвиватись. І, насправді, ніхто не має права вказувати їм як саме вони мали б розвиватися. Вони мають своїх святих, які просіяли також і зовсім не в останню чергу завдяки своїй уніатській ідентичності. Їх віра формувалась у контексті цієї ідентичності і принесла свої плоди. Їм можна підказувати, допомагати, але не вказувати і не вимагати. Я не хочу тут оправдувати паралітургійні практики унійних церков. І жодним чином не вважаю, що все у їх традиції добре. Я просто вважаю, що відповідь на проблеми не у "поверненні" до "східної" чи "західної" традицій, бо вони самі мають свої проблеми. Відповідь у осмисленні власної традиції, в усвідомленні потреби пристосування її до обставин в яких живе сучасна людина, в розумінні того, що кожна людина є учасником і творцем літургії, а не просто спостерігачем вистави. Якщо вірні не співають чогось на або навіть після літургії, то, можливо, вдповідь не в тому, що вони латинізовані уніати, а, можливо, в тому, що ця мелодія впізнавана, доступна і цікава лише обмеженому колу любителів цієї музики. Якщо на тексти вечірні не відповідає голос церкви, можливо, це також проблема текстів? Якщо 99% вірних не приходить ідея назвати свого сина на честь св.Йоана Ліствичника чи св.Марії єгипетської, незважаючи на те, що їх пам'ять двічі "торжественно празнують" в особливий для уваги вірних літургійний час, то, можливо, час поставити собі питання: а яке вони значення (ні, не мали колись для тих, які створили нашу традицію) мають, так! саме мають для них сьогодні? Яким є "днесь" нашої традиції? Якщо знайдемо відповідь на це питання, тоді отримаємо підказки для конкретних кроків виходу із кризи літургійного благочестя у якій перебувають не лише уніати, а й інші традийні церкви Сходу і Заходу.
Немає коментарів:
Дописати коментар