Спроби регулювати "ходіння до
церкви" вже в Візантії почали вирішувати канонічним правом -
зобов'язувати до певних мінімумів, якими мали б керуватись не лише
вірні, але й клир (наприклад, зобов'язання клиру молитись часослов, тоді
лише вечірню, опівнічну і утреню придумав ше Юліан відступник). Вже
тоді рідко хто думав про пошук шляхів зацікавлення вірних літургією.
Монашество сприймало свої молитовні практики як своєрідний подвиг
молитовного "правила", а їх хизування одного перед одним хто більше
псалмів за раз помолиться не раз було причиною критики очільників
церкви. З іншого боку, фізична краса богослужіння - гарні мовні звороти,
гарна музика, гарні малюнки - все це також не може бути основним для
чого вірні приходять до церкви, що також критикували святі отці пустинні.
Завданням літургійного богослов'я мав би бути пошук золотої середини у
літургійному благочесті, пошуку тих молитовних форм і змістів, які б не
потребували "заохочень", виражених у інтенціях, відпустах, епітимях,
канонічних нормах ітп., але до недавнього часу цим ніхто не займався.
До
19-го століття вивчення літургіки як на Сході так і на Заході
звужувалось до вивчення "правильності звершення" - рубрицизму. До цього
додавались літургійні коментарі-пояснення, які насправді були не більше
ніж "оправдання" існуючої традиції із відсиланням до того, що колись у
тому чи іншому місці робили ранні християни (в ідеальному варіанті
Христос, Богородиця, апостоли), але без пояснення, чому ми це повинні
робити не у тій повноті як це робили вони. Відтак, пізніші розширення, внаслідок
них затемнення основного у літургії, надумування інших змістів, які не
мали відношення до богослужіння зробили його у свідомості вірних
несерйозним шаманством, яке тре відбути, шоб чогось ся не стало. Головне
- постійно молитися, шоб, злий за наші гріхи, Бог не знищив землю і не
кинув всіх нас до пекла.
Щойно із початком історичної літургіки ми
можемо побачити, що насправді ранні християни не молилися так довго, як
ми і проблема наша не в тому, що "наша любов до Господа остигла",
порівняно з ними, але у тому, що їх богослужіння були простими,
зрозумілими і короткими, а наші - складні (візантійська вечірня
складається із трьох окремих богослужінь, візантійська утреня із СЕМИ
ОКРЕМИХ БОГОСЛУЖІНЬ), заплутані (поєднання єрусалимської монашої та
катедральної і константинопільської монашої та катедральної традиції) і
незрозумілі (піснеспіви написані такою складною грецькою метрикою, що навіть греки до кардинала Пітри не знали, що в них є віршована поезія. про ц.-с.переклад взагалі не
говорю). Природно, що при такій літургійній традиції люди тягнуться до ранньохристиянського варіанту
молитов - простих, зрозумілих і коротких.
Це розуміли як римокатолики
(грекокатолики теж) так і православні на початку століття. Літургійні
рухи - католицькі і православні - наголошували на тому, що реформа
богослужінь є просто необхідною, якщо ми хочемо вживати літургію церкви
як молитву вірних. Ось як це сформулювали у Конституції про святу
літургію отці ІІ Ватиканського собору: "34. Нехай обряди ясніють
шляхетною простотою; нехай відзначаються стислістю і прозорістю й
уникають непотрібних повторень; нехай будуть пристосовані для розуміння
їх вірними і загалом не потребують багатьох пояснень." Справді, ідеальною
літургією є та, яка заохочує до молитви без додаткових
історико-літургійних студій. Не кажу, що літургія має бути
примітивізованою. Жодним чином! Не це мається на увазі під "шляхетною
простотою". Літургія має виростати із живої віри церкви. Її зрозумілість
можна пояснити притчами - вони, з одного боку, є короткими і досить
простими для розуміння текстами, які походять із щоденного життя їх
слухачів, водночас вони достатньо глибокі для того, щоб бути духовною
поживою для проповідників тисячі років. Тому, моя відповідь на
проблематику літургійної молитви є однозначною - нам просто життєво
необхідна літургійна реформа, основним принципом якої буде
сформульований саме східними богословами такими як Жан Корбон.
Немає коментарів:
Дописати коментар