середа, 21 травня 2014 р.

Поцілунок миру - проблема літургіки чи еклезіології?



Поцілунок у біблійній традиції відігравав надзвичайно важливу роль і в принципі мало відрізнявся від нашого традиційного сприйняття поцілунку. Зокрема, якщо говорити про поцілунок у контексті вітання (бо Святе Письмо знає також пристрасні поцілунки закоханих, а також поцілунки рабом частин одягу чи тіла господаря), то, як і в нас колись, основним його значенням його було передання своєрідного досвіду родинності і близькості. Його вважали звичним жестом привітання між членами родини при зустрічі (Лук.15:20) чи розлуці (Діян.20:37), а також для виявлення тісних приятельських стосунків (своєрідне запрошення у сім’ю: Лук.7:45). Поцілунок могли супроводжувати обійми (бажання показати єдність, спорідненість), покладення руки або голови на плече (символ повної довіри до того, кого вітаєш). Відмовити комусь у поцілунку при зустрічі могло означати і сприймалось також як своєрідний жест дистанції до людини, недовіри, небажання бачити його серед своїх родичів.

Християнський поцілунок
Здається, саме у такому контексті передання досвіду родинних відносин поцілунок увійшов у літургійні чини християнських церков. У Святому Письмі Нового Завіту до особливого вітання християнами один одного закликають святі первоапостоли Петро і Павло у цілому 5 разів використовуючи у своїх закликах два терміни «φιλημα aγιον»[1] та «φιλημα αγαπης»[2]. Всі ці уривки, як виглядає із їх співставлення мають подібну структуру: після настанови до стійкості у правдивій проповіді євангелія і застереженні від розбратів, які походять від того, що певні люди не люблять Господа Ісуса, апостоли закликають вірних вітати одне одного поцілунком – знаком єдності у любові Христовій і молять Господа про Його благодать для тих, які єднаються у любові. Таким чином святий поцілунок любові християн є знаком їх єдності у досвіді євангелія Христа та досвіді Його любові. Поцілунок миру, іншими словами, є свідченням участі у Христовому євангелії та Його любові.
Безумовність поцілунку миру або поцілунок як поцілунок
Хоча Святе Письмо Нового Завіту не передає нам повного опису жодного християнського богослужіння, можемо ствердити, що поцілунок миру віддавна був частиною християнської літургії, принаймні євхаристійної, і був певним чином «прив’язаний» до Літургії Слова. Можна сказати навіть, що він був одночасно останнім елементом Літургії Слова і першим елементом Літургії Благодарення, як це можна побачити із Апології св. Юстина (+150) [І. 65, пор.67]: «Завершивши молитись, ми починаємо вітати один одного поцілунком. Після цього приносять хліб і чашу вина». Для Тертуліана (+220/240) літургійний поцілунок миру, здається, надавав сенсу літургійній молитві взагалі. Він звинувачує тих, які під видом посту ухиляються від «поцілунку миру, яким звичайно закінчуються благочестиві … зібрання. Але коли ж … краще виявляти любов до братів наших, як не тоді, коли вони приходять разом з нами і навіть за нас молитися Богу? Молитва недосконала, якщо не супроводжується поцілунком миру. ... Яке ж це благочестя, коли ми повертаємось додому не в мирі з усім світом?». Із тексту не зовсім видно, чи має Тертуліан на увазі всі спільнотні богослужіння чи говорить лише про євхаристійне, але ясно одне, що суттю християнського богослужіння для нього було єднання у молитві, наслідком якого мав бути мир з усім світом, який виявлявся у літургійному знакові – поцілункові миру.[3] У подібному біблійному сенсі трактує поцілунок як знак «передання благодаті та дар миру» св.Кипріан Карфагенський у своєму листі про хрещення немовлят. [4] Тобто поцілунок трактувався отцями не лише як вияв єдності і любові, але також і як передаюча божественну благодать запорука їх, необхідна для звершення благодарення взагалі. Зауважмо, що серед тих отців, які розуміли життя християнина цілісно, не розділяючи його на sacrum (в храмі) та profanum (всюди решта), виходили із принципової довіри до вірних. Вони вірили самі у можливість життя у святості і у можливість освячення реальних життєвих традицій святістю Христа, замешкавшого в них через хрещення. Поза тим вони не бачили сенсу молитовних зібрань та всього, що там відбувалось. Так, треба було постійно нагадувати вірним про те, що їх життя має виходити із свідомості життя у Христі, але при цьому видно дуже велику довіру до того, що вони можуть реально (у нашому випадку через реальний поцілунок, подібний до того, який вони практикують у родині) літургісати таїнство христової любові.
Тут хочу лише зауважити, що якраз той факт, що поцілунок миру у найраніших християнських літургійних джерелах передує обрядові принесення дарів на престол, вказує на те, що цей мир не є миром престолу як наслідок жертви Христа, але якраз навпаки – передумова можливості принесення жертви. Без миру, який походить із Христа, живучого в нас через хрещення і спонукаючого нас до тривання у мирі з Ним і з світом (примирення світу і Бога у кожному християнині), жодне приношення є неможливим!
Побоювання і занепад або поцілунок як не поцілунок
Поряд із заохоченням до поцілунку миру у писаннях ранніх християнських письменників проглядається також і побоювання щодо можливості справжності цього літургійного жесту жесту в церкві взагалі, а відтак і необхідності його практикування. Вже Афінагор (бл. 166 г.) наголошував на тому, що до поцілунку миру треба ставитись з надзвичайною серйозністю бо, "якщо у ньому буде хоч найменший домішок скверни, то ми позбавимось життя вічного" (Прошення за християн, 32). Оріген (поч. III ст.) повчав, що поцілунок миру "має бути святим, ціломудренним і чистим" (Коментар на Послання св.ап.Павла до Римлян 10,33). Климент Александрійський (кін. II ст.) взагалі засуджує практику поцілунку миру як згубну для справжніх християн: «Любов же ця полягає не в поцілунку миру, а в прихильності. Деякі ж свій поцілунок миру з такою безсоромністю в церковних зібраннях дають і приймають, що викликають шум і сум’яття, самої любові в серці зовсім і не маючи. І ця обставина дає підставу вважати, що така розпущена практика поцілунку миру стається з сороміцькими і нечестивими цілями, тоді як вона мала б мати таїнственне значення. Апостол називає його святим (Рим. 15, 16). … Засвідчім про свою душевну прихильність до ближніх поцілунком миру скромним і при устах стулених; таке цілування особливе і відповідає скромним манерам. … Для нас тепер, відповідно, стає ясним, що християнська любов полягає зовсім не у поцілунках миру. Вона є любов’ю Божественною (1 Йо. 4, 7). Але ця любов Божа, каже Йоан, полягає в тому, щоб ми зберігали заповіді Його; а заповіді Його не тяжкі (1 Йо. 5, 3)». (Педагог 3). Така спірітуалізація всього природного у житті християнина, відкинення можливості справжності поводження в церковних зібраннях, трактування їх як чогось особливого, відмінного від щоденного спровокувала своєрідну недовіру до самого церковного зібрання, необхідність його якось регулювати, встановлювати «схеми» унеможливлення «невідповідної» (з огляду на реакцію збоку) поведінки у церкві. Церква визнала, що люди, які через поцілунок мали б являти знак взаємопрощення і взаємодовіри у Христі насправді неспроможні робити це природно, так як вони це роблять вдома з своїми рідними, тому виникла необхідність робити це «символічно» - розділила храм вірних навпіл, щоб чоловіки вітали чоловіків, а жінки – жінок.
«Символічний поцілунок» розділеної спільноти
Першим «літургійним текстом» у якому передано обряд поцілунку миру правдоподібно є одне із церковних правил «Апостольське Передання», пов’язане із іменем св.Іполита Римського (+250). Там поцілунок миру згадується у контексті єпископського рукоположення та хрещення.[5] Відповідно до описаних чинів поцілунок миру відбувався як і у попередніх описах перед принесенням хліба і вина на євхаристію. При хрещенні він супроводжувався словами «Господь з тобою» єпископа та відповіддю «І з духом твоїм» хрищеника. Церковний уклад життя, описаного у «Апостольському Переданні» передбачав чітку розділення між охрещеними та неохрещеними. Останнім забороняли брати участь у поцілунку миру, оскільки вважали його ще «не святим»(18). Також цікаво, що тут вже відбувся літургійний розділ всередині церкви на чоловіків та жінок, вони обмінювались поцілунком миру окремо: «чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, але чоловіки хай не вітають жінок» (18).
Щось подібного можна побачити і у найближчому до сучасної візантійської літургії древньому документі антіохійського походження «Апостольських Постановах» 11 (прибл.380): «Після (читань, ектеній і відпусту всіх, хто не може брати участь у благодаренні В.Р.) диякон хай мовить: воньмім, а єпископ хай вітає церкву і каже: мир Божий з усіма вами, а народ хай відповідає: і з духом твоїм. Диякон хай скаже всім: цілуйте один одного святим поцілунком. І хай цілують клирики єпископа, народ - чоловіки чоловіків, жінки жінок, а діти хай стануть при амвоні, а при них хай стоїть інший диякон, щоб не вони не чинили безпорядку, інші ж диякони хай обходять і дивляться за чоловіками і жінками, щоб не було якого шуму і щоб ніхто не хитався, не шепотів, не дрімав. Диякони ж хай стоять при дверях чоловіків, і піддиякони при дверях жінок, щоб під час возношення ніхто не виходив і щоб не відкривались двері, хоча й прийшов би хто з віруючих. А один піддиякон хай подає священикам омивання рук, - знак чистоти душ, посвячених Богу».
Коли читаєш ці рядки просто вражає, наскільки величезною (оправдано чи лише завбачливо) є недовіра до людей, яких тут називають вірними. Таке враження, що церква заповнена людьми, за якими потрібен постійний нагляд, бо якщо лишень відвернешся, вони рознесуть все на частинки! В порівнянні з ними наші люди зразок благоговійності і християнського виховання. Звичайно, при такій еклезіології (хоча зовнішньо все могло б виглядати гарно і по чину) говорити про поцілунок миру просто неможливо. Миру, який передовсім базується на довір’ї і бажанні примиритися і простити тут абсолютно не видно. Поцілунок миру тут не більше ніж гарний обряд із далекого минулого, який мало має спільного із тими, хто його звершує! У розділеній таким чином спільноті вже немає місця апостольському «вітайте один одного», бо завданням дияконів є якраз не допустити різні частини церкви одне до одного – клир до вірних, чоловіків до жінок, про дітей взагалі мова не ведеться. В еклезіології такого типу слова апостола «Ви всі сини Божі через віру в Ісуса Христа. Бо всі ви, що в Христа охрестилися, в Христа одяглися. Нема ні юдея, ні грека, ні раба, ні вільного, нема ні чоловіка, ні жінки, але всі ви одно в Христі Ісусі» (Гал.3:26-28), бо тут є виокремлений клир, є чоловіки, жінки і діти.
Дезінтеграція поцілунку миру у чині літургії
Відірваний від свого початкового богословського контексту та реальності звершення поцілунок миру все більше переміщався в уділ клиру, узалежнюючись від нього (порядок передавання миру від клиру вірним) аж поки не втратив також свого фізичного місця у богослужінні. Вже у першому відомому нам тексті літургії візантійського обряду (євхологіон Барберіні 336) поцілунок миру перенесений після перенесення дарів на престіл і безпосередньо передує символові віри та анафорі, а сучасні чини літургії св.Василія Великого та св.Йоана Златоуста змінюють навіть обґрунтування поцілунку миру, яким обмінюватимуться лише клирики: «Возлюбім один одного, щоб однодумно ісповідувати», тобто причиною поцілунку миру є однодумне «визнання віри».
Так само і у вірменській традиції поцілунок миру було перенесено безпосередньо перед анафору і прив’язано мирствування і обмін миром до благословення, яке походить від престолу, а не як передумову наближення до нього всієї церкви у особі предстоятеля.
Найдальше у цій дезінтеграції літургійного чину відійшла римська церква. Там поцілунок миру змістили на місце після анафори, прив’язавши обмін миром не стільки навіть до престолу, як це сталося у вірмен, скільки до самої євхаристійної жертви. Спосіб обміну поцілунком у римській традиції теж «винайшли» цікавенний – замість поцілунку між вірними їм давали цілувати пацифікалії (pacificalia) – дощечки з зображенням розп’яття.
Всі ці дезінтеграційні практики з’явились лише від недовіри до церкви як родини Господньої, через лише «символічне» сприйняття нас як синів і доньок небесного Отця.
Оновлення еклезіології як sanatio in radice поцілунку миру
Тому, на мою скромну думку, проблема поцілунку миру є питанням не стільки літургіки, скільки еклезіології. Літургія є лише віддзеркаленням (інколи застарілим і непроглядним) того як церква себе усвідомлює. Неможливо відновити поцілунок миру, відновлюючи лише той чи інший обряд, який краще чи гірше (відповідно до його цілісності і богословської наочності) зберігся у тій чи іншій живій чи історично-рукописній традиції. Оновлення поцілунку миру та й взагалі всього християнського богослужіння має відбуватись із осмислення відповідності літургії та еклезіології євангельській еклезіологічній моделі.
Літургійна історія та богослов’я може дати відповідь на питання «як?», але їй важко дати відповідь на питання «чому?». Відновлення поцілунку миру у різних його іпостасях – кивок голови, потиск руки, поцілунок у плече чи щоку – та з різноманіттям піснеспівів як євангельський ідеал буде можливим лише тоді, коли вірні Христові – клир і миряни – справді відчують необхідність висловити свою дійсність як знайомих (кивок голови), однодумців (потиск руки) чи членів однієї родини у Христі (поцілунок) з одним Отцем, якому у Дусі Святому поклонятися і благодарити вони сходяться на євхаристійне богослужіння чи одну з молитов добового кола.
Звичайно, літургійна практика чи краще її осмислення може підштовхнути церкву до самоосмислення і оздоровлення власної еклезіології. Лише за умови відкритості і бажання пізнати себе як синів і дочок Божих на молитві церкви, а відтак і поводитись як синів і дочок Отця є можливим оновлення поцілунку миру. Інакше, це буде лише ще одним дивним обрядом давнини, який звершується лише з поваги до неї, але має мало спільного із людьми, які його звершуватимуть.



[1] 1 Сол 5,25-28; 1 Кор 16,19-24; 2 Кор 13,11-13; Рим 16,15-17.
[2] 1 Петр 5,13-14.
[3] Поцілунок миру не у всіх християнських традиціях тарезервований лише євхаристійному богослужінню. У традиції східносирійської церкви його теж звершують на богослужіннях добового кола. Див. A. J. Maclean, M.A., East Syrian Daily Offices, LONDON 1894, xiii-xvi.
[4] Бог не дивиться ні на особу, ні на вік, будучи Отцем так само для всіх щодо придбання Небесної благодаті. А що немовля в перші дні після свого народження може бути, за твоїми словами, нечистий, так що навіть кожен з нас боїться цілувати його, то ми не вважаємо, щоб це мало служити перепоною до дарування йому Небесної благодаті. В Писанні сказано: «Все... чисте для чистих» (Тит 1:15), і ніхто з нас не має гордувати тим, що благоволив створити Господь. Хоча немовля від народження буває ще неприглядним, однак не на стільки, щоб хтось мав боятися поцілувати його при переданні благодаті і даруванні миру, тим більше що, цілуючи немовля, кожен з нас за своєю вірою має уявляти ще недавнє діло рук Божих, які певним чином ми цілуємо на людині, щойно сформованій, коли обіймаємо те, що творив Бог.
[5] ТА, 4, 18, 21.

Немає коментарів:

Дописати коментар