пʼятниця, 23 травня 2014 р.

Оновлення літургійного благочестя в УГКЦ у світлі повернення до джерел



свящ.Василь Рудейко
Оновлення літургійного благочестя в УГКЦ у світлі повернення до джерел

Літургія Церкви, її молитва, завжди є намаганням поєднати час, впровадити час у вічність. Збираючись на молитву Церква не лише згадує минуле, час, коли Господь інтенсивно діяв у життя конкретних людей, народів і самої церкви, вона намагається актуалізувати ці події для тих, які тут і тепер зібрались задля живого досвіду присутності Ісуса Христа, який сам запевнив своє перебування там де Його вірні збираються в Його ім’я. Під цим оглядом кожне літургійне зібрання є намаганням повернутись до джерел, чи радше до Джерела, яке, згідно із словами Євангелія б’є у тому, хто прийняв Слово Боже.
Молитва Церкви, яка складається із великого різноманіття досвідів зустрічі з Богом, яка несе ісповідування Його величі, благості і любові передусім повинна підлягати критичному переосмисленню саме у контексті повернення до своїх витоків, якщо ми хочемо достойно сприймати її, інтерпретувати та робити її нашим власним досвідом тут і тепер.
Для української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка розпочала своє інституційне існування від моменту укладення унії у Бресті 1596 р., дуже  важливим було збереження її літургійної традиції, єдність із її витоками. Майже третина всіх артикулів, які єпископи вислали до Риму, як передумову укладення унії, присвячена літургійним питанням.[1] Оскільки ця церква географічно, але також культурно та політично, була на межі двох світівСходу та Заходу, у її реформаторських ідеях та їх аналізі не потрібно недооцінювати питання власної ідентичності. Щоб краще зрозуміти підґрунтя літургійних рухів, які там виникали, треба коротко окреслити кілька історичних аспектів.

Ідея оновлення літургійного благочестя безпосередньо після Унії
16 століття на сучасних теренах України було позначене відродженням культурного, а разом із тим релігійного та церковного життя.[2] Пошук власних культурних коренів заохочував до пошуку джерел традиції, що, у свою чергу, приводило до заснування греко-словянських шкіл. Як перед, так і після унії, свідомість відмінної літургійної, а разом з тим і культурної традиції, була  знаковою для української церкви. Ще як парох у Бресті, Іпатій Потій, один з прихильників і промоторів поєднання з Римом, заснував  школу для вивчення богословя.[3] Для вивчення греки навіть було запрошено вчителем грецького священикавказівка на свідомість витоків культурної традиції. Заснована 1628 р. у Новгородку, школа також вказує на спробу дистанціюватися від пануючого латинського богословя та термінології: там читали та коментували твір св. Йоана Дамаскинапро віру православнусловянською мовою. Історики вказують на репліку митрополита Велямина Рутського, який прирівнював цей твір до Богословської суми св. Томи з Аквіну.[4] Словянська мова, як мова, котра зуміла передати літургійну та святоотцівську традицію грецького християнства, трактувалась як відповідна для вивчення богословя, нічим не гірша від латини у західній традиції.
Після унії відчувається необхідність, якщо не літургійної реформи, то принаймні впорядкування літургійного життя в УГКЦ. Потреба ця диктувалась кризовою ситуацією у тогочасному церковному житті: нестача освічених священиків, немале число серед яких взагалі не вміло читати. Тому не дивно, що літургія не відбувалась належним чином. Щоб покращити ситуацію, Лев Кревза та Йосафат Кунцевич творятьПоученіе, полезное.[5] Цей твір виступає як одна із перших спроб досягти певної літургійної однозгідності. Намагання через це повчання викристалізувати чистий грецький обряд мало бути доказом також для православних, що прийняття унії жодним чином не є відмовою від чи взагалі зрадою візантійського обряду та прийняття латинського.[6]
Пошук ідентичності між цими двома полюсами не міг не відобразитися у літургійній практиці. Не вбачаючи можливості порозуміння із православними зокрема теж і через політичні обставини, прихильники унії, замість шукати спільних із православними точок дотику, зосереджуються на пошуку відмінностей. На тлі відсутності власної богословської школи вони знаходять їх у наближенні до пануючої латинської традиції. Перейняті латинські літургійні практики мінімізовували нападки з латинського боку і наводились як докази лояльності католицькій церкві.
Синод у Замості 1720 р.
Особливо важливим у цих процесах став синод у Замості 1720 р.[7] При всіх його можливих позитивах з огляду на організаційні питання та створення певної єдності у церковній сфері все ж цей синод провів певнілітургійні оновлення, які послужили причиною виникнення цілих літургійних рухів, особливо у Галичині, і потягли за собою відповідні розпорядження з боку римської церкви.
Заборона вживання губки та теплоти, впровадженняі Синау символ віри, вчення про перевтілення внаслідок вимовлянняverba testamenti, зміни постових правил перед причастям та серію інших літургійних приписів цього синоду можна у певній мірі назвати літургійною реформою.
Рішення цього синоду викликали незадоволення як серед православних, для яких латинізуючі втручання у літургійні тексти були знаком створеннягібридногообряду, так і серед католицьких русинів, для яких ці реформи не відповідали духові східної традиції. Таке протистояння всередині унійної церкви створило літургійний рух у середині 19 ст., не останню роль у виникненні якого відіграла заснована у 1774 р. у Відні семінарія для студентів греко-католиків т.зв. Барбареум. Вивчення богословя без відчутного польського тиску сприяло розвиткові серед випускників цього закладу та їх наступників  пуристичного літургійного руху, основною ідеєю якого було повернення до чистого візантійського обряду.
Чистим візантійським обрядом у свою чергу прихильники цього руху вважали сучасний (синодальний) обряд Російської Православної Церкви. Дуже добре було б дослідити можливі впливи на ці процеси московської (1678 р.) та київської (1701 р.) духовних академій, основним акцентом яких у т.зв.синодальний періодбуло  поглиблене джерельне вивчення саме літургійної спадщини.
Літургійний рухв УГКЦ у 19 ст.[8]
Новий статус УГКЦ в імперії Габсбурґів заохочував до вивчення власної літургійної традиції так, що вже у 1862 р. австрійська влада у Галичині говорить про певнийлітургійний рух.[9] Теоретичні зацікавлення власною літургійною спадщиною часто переростали у їх практичні впровадження у парохіальному житті: відновлення іконостасів, видалення бічних вівтарів, впровадження музичної літургійної спадщини як противагупольським  набоженствам, довгі бороди, грецькі ряси знову почати зявлятися у храмах Галичини. Рим відреагував дуже гостро на ці тенденції. ЛистомOmnen Solicitudinem(1874р) папа Пій ІХ заборонив будь-які зміни у літургії, навіть якби там йшлося про відновлення давніх традицій. Натомість наголошено було на тому, що необхідно зберегтимішанийобряд, не в останню чергу й тому, щоб відрізнятись від схизматиків (православних).[10] Реакція прихильників реформи не забарилась: у 1882 р. о. Іван Наумович перейшов із цілою парохією до православної церкви. Рим, у свою чергу, булою папи Лева XIIISingulare praesidiumтого ж таки року започатковує реформу найвпливовішого чину УГКЦотців Василіянпід проводом єзуїтів та домагається, не в останню чергу і через австрійську владу, резигнації львівського митрополита Йосифа Сембратовича.
Після резигнації Йосифа Сембраовича митрополитом став його племінник Сильвестр, який заходився активніше інтегрувати греко-католицьку церкву в європейський католицький світ.
Львівський собор 1891 р.
Порядок у літургійному житті церкви мав навести собор, який в УГКЦ не скликали від 1720 р. Скликання собору у вересні-жовтні 1891 р.[11] не в останню чергу це було спричинене також вже згаданим “обрядовим” рухом.
В соборі взяли участь митрополит Сільвестр (Сембратович), Перемиський єпископ Юліан (Пелеш), Станіславівський єпископ Юліан (Куїловський) і 156 священиків (Львівської, Перемиської та Станіславівської єпархій). Собор видав декрет у 15 пунктах - щодо віри, Святих Тайн, благословення народного культу, церковної ієрархії, виховання духовенства і монашества, постів, похоронів, церковних судів, єпархіальних синодів, церковних маєтків.
На ньому зустрілись дві течії - консервативна, яка обстоювала непорушність власних східних традицій Церкви, та реформаторська, що закликала до більшого наближення до Латинської Церкви.
Апостольський референт обрядових справ відкинув ці постанови. Але у ментальності вірних і священослужителів панувало переконання, що літургійні постанови, прийняті на Львівському Соборі, є правосильними. На його постанови активно покликався у своєму Типіку о.Ізидор Дольницький.[12] У дусі постанов цього собору 1905-го р. у Львові був виданий служебник.
Єпископські конференції 1927, 1930 та 1933 рр.
Тенденції літургійного руху 19 ст. повторились на початку 20 ст. майже в ідентичній формі, намаганнями митрополита Андрея Шептицького (1865-1944 рр.) вивільнити літургію від латинських впливів. Моделлючистоговізантійського обряду як і у попередньому випадку виступав обряд РПЦ, твердження, в особливий спосіб підтримуване оо. Кирилом Королевським та Леонідом Федоровим. Проте ініційовані ним єпископські конференції 1927, 1930 та 1933 рр., присвячені ревізії літургійних книг, не були успішними. З особливою ревністю виступили проти пропонованих митрополитом змін єпископи Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський.[13]
Щоб зрозуміти реформаторські ідеї згаданих єпископських конференцій, спробуємо накреслити їх основні штрихи. У більшості випадків єпископи мали до діла із т.зв.гібридизмами, тобто із тими звичаями римо-католицької традиції, які офіційно чи неофіційно увійшли у літургійну традицію УГКЦ після Берестейської унії. Все ж у пропозиціях оновлення відчутне бажання  набагато ширших змін. Із збережених рефератів можна зробити висновок, що літургійний рух російської православної церкви, започаткований дослідженнями професорів московської духовної академії Александром Горським (1812-1875) та Капітоном Невоструєвим, не був непомічений науковцями УГКЦ. о. Кирило Королевський (1878-1959), один із провідних мужів літургійного оновлення УГКЦ, назвав дев’ять основних критеріїв літургійного оновлення 30-х років ХХ-го ст., з яких чотири перші особливо наголошують на вірності традиції і необхідності повернення до витокків літургійного благочестя:
1 – Необхідно віддавати перевагу тим літургійним обрядам, котрі максимально відповідають їх старовинним формам, в даному випадкуобрядовим формам, які існували ще до Берестейської Унії 1596 року, або ж іще давнішим їх відповідникам древньої доби Київської Церкви, чи найкращим зразкам первісного східного обряду [].
2 – Варто надати перевагу тим обрядовим чинностям, котрі є в одинаковій формі спільно практикованими багатьма помісними Церквами візантійської традиції [].
3 – В обрядах та різнорідних літургійних чинностях другорядного значення варто зберегти обєктивно існуючу відмінність та різницю чисто етнічного походження. []
4 – Слід віддавати перевагу відправі тих літургійних богослужінь, котрі беруть свій початок у власній обрядовій традиції і не є запозиченими з інших обрядів, а це значить, що необхідно відмовитися від застосування в богослужбовій практиці Церкви всі додатки та нововведення латинського походження [][14]
Із вказаних критеріїв видно, що УГКЦ на початку 20 ст. була свідомою потреби літургійної реформи і шукала розвязок конкретних ситуацій.[15] Все ж основною проблемою цієї реформи був факт, що вона від самого початку сприймалась як антилатинська, а тому антикатолицька, і відразу ідентифікувалась із нещасливою католицько-православною полемікою. Якщо б учасники єпископських конференцій дотримувались перших трьох критеріїв, шукаючи передусім літургійного оновлення, а не пошуку власної ідентичності, підсумки цієї реформи могли б випередити реформаторські ідеї ІІ Ватиканського собору. На жаль, полемічні дискусії та побоювання латинізації, як також страх надмірної візантинізації, обтяжили можливість цього літургійного оновлення. В кінці кінців цю дискусію перервав своїм втручанням Рим, видавши через Конґреґацію для східної церкви (тоді вона так називалась. До папи Павла VI вживали поняття «Церква» у назві конгрегації в однині) зобовязуючий текст літургії Йоана Золотоустого (1942 р.)[16] та Ordo celebrationis (1944 р.)[17]устав служіння вечірні, утрені та євхаристійної літургії, за яким послідувала низка церковно-словянських видань у двох рецензіях vulgata (для греко-католиків у Росії) та ruthena (для греко-католиків рутенів).

Літургійні питання у повоєнний період
Хоча нищення УГКЦ радянським режимом від 1946 року та у роки підпілля унеможливили подальшу працю над оновленням літургії в Україні, все ж справу літургійного оновлення позначена діяльністю згаданих літургійних конференцій продовжили єпископи української діаспори, передусім Західної Європи та Північної Америки. Перебуваючи у контексті підготовки до ІІ Ватиканського собору та беручи участь у ньому єпископи УГКЦ інтенсивно дискутували питання літургійної мови, пристосування літургійних богослужінь візантійської традиції до григоріанського календаря, довжину богослужінь, постові практики, але також і повернення до автентичних “давніших” обрядів УГКЦ. Як і у часи митрополита Шептицького більшість цих питань, щоправда, дискутувалось у площині очищення богослужінь від латинізмів.[18] Одним із найбільших досягнень оновлення літургійного благочестя УГКЦ можна назвати переклади літургійних книг українською мовою. Внаслідок діяльності літургійної комісії, заснованої патріархом Йосифом після його повернення із заслання, було здійснено переклад українською мовою ряду літургійних текстів, зокрема літургійного євангелія, апостола, трьох літургій, малого требника. Паралельно із комісією патріарха інша перекладацька група у середовищі монахів чину святого Василія Великого здійснила переклад своєрідного антологіона — збірника для богослужінь добового кола.[19] У своїх перекладацьких підходах обидві групи суттєво відрізнялися. Більш консервативному “патріархальному” перекладові, що ряснів архаїзмами і був більш вірним церковно-слов’янським літургійним книгам ґротафератської обителі протиставлявся переклад “Василіанки” - намагання перекласти текст більше подібний до сучасної літературної мови, із рубриками та текстами, “пристосованими” до формату своєрідного візантійського відповідника латинському бревіарію.[20]

   Питання літургійного благочестя в УГКЦ після виходу з підпілля
Вихід УГКЦ із підпілля 1990 р. позначився також на питаннях літургійного благочестя. Як зазначив у своєму дослідженні о.Олександр Петринко: “Знову і знову видно згадки і бажання літургійного оновлення, але на практиці воно стало нерозв’язною проблемою”.[21] У синодальних постановах можна побачити з одного боку щире бажання слідувати візантійській традиції “церков Володимирового хрещення”, з іншого боку, наголошення на збереженні “латинізуючих” постанов синоду у Замості.[22] Можна по-різному оцінювати таку, на перший погляд, неузгодженість поглядів щодо літургійного благочестя єпископату УГКЦ. Все ж така ситуація, хоча й виглядає дивною, є зрозумілою з огляду на історичні обставини у яких нещодавно перебувала УГКЦ. Протистояння “восточників” та “латинників”, яке не було розв’язане внаслідок літургійної діяльності митрополита Андрея Шептицького було законсервоване у час підпілля через неможливість наукової дослідницької діяльності, яка могла б дати відповідь на ці питання. Це завдання стоїть перед УГКЦ сьогодні і вона є свідомою цієї проблеми як можна побачити із послання про літургійні питання від 2007 р.:
Недостатня обізнаність (з історичним розвитком змісту та форм нашого обряду В.Р.) спричинена складними історичними обставинами, у яких століттями перебувала наша Церква. Бракувало достатньої кількости справжніх знавців нашої питомої літургійної традиції, а через це також і авторитетної літератури, літургійних катехизмів і досліджень, із яких духовенство, монашество та мирянство могли б отримати достовірну інформацію про наш церковний обряд. Тому самодіяльні ініціативи окремих священнослужителів чи монаших спільнот вільно проникали у священнодіяння. Не маючи належного знання, прихильники або противники такого новотвору спиралися на суто емоційні аргументи – «подобається чи не подобається», а через відсутність відчуття церковної дисципліни ті новотвори набирали права існування. Щоб надати власним уподобанням більшої ваги, такі «реформатори» спекулятивно приодягали їх у конфесійні "шати" і тоді називали свої нововведення «правдиво католицькими» чи «правдиво православними», «модерністичними» чи «схизматичними».[23]
Все ж незважаючи на всі ці проблеми із постанов синодів єпископів УГКЦ можна побачити бажання у пошуках літургійної ідентичності та однозгідності рухатись не лише у напрямку повернення до джерел, але й беручи до уваги досвід оновлення літургійного життя вселенською Церквою. Так на патріаршому синоді 2006 р. серед постанов зазначається:
1. Визначити як основу нашої ідентичності те, що ми є ... носіями східнохристиянського благочестя візантійської традиції з часу Володимирового хрещення …
4. Проінформувати духовенство та вірних УГКЦ, що документи, які були подані Римським Апостольським Престолом для Східних Церков щодо богослужінь:
1) Устав богослужінь Вечірні, Утрені й Божественної Літургії, виданий в Римі у 1953році;
2) Документ Другого Ватиканського Собору про літургійні справи „Священний Собор”;
3) Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, видана Конгрегацією Східних Церков 6 січня 1996 року, -
є обов'язковими для всієї Української Греко-Католицької Церкви.[24]

Після 2000 року можна зауважити також намагання розвивати інститути, завданням яких мало б бути дбання про літургійне благочестя не лише на патріархальному рівні, але і на місцевому, єпархіальному. Зокрема на синод єпископів у 2005 році було постановлено заснувати єпархіальні літургійні комісії.[25] Сьогодні голови цих комісій творять ширший склад патріаршої літургійної комісії, заснованої ще у 1963 р.
Проблеми відродження літургійного благочестя неможливо вирішити лише інституційно сформованими інструкціями, тому залучення ширшого загалу фахівців у цій справі є абсолютно ключовим для успішного літургійного оновлення. Вже на синоді 2005-го року патріаршій літургійній комісії було поручено організувати науково-практичну конференцію, для «обговорення актуальних проблем і пропозицій щодо можливих напрямків діяльності Патріаршої і єпархіальних літургійних комісій відповідно до реальних церковних потреб», у якій мали б узяти участь літургісти-науковці.[26] Це вказує на відкритість церковного проводу УГКЦ щодо наукових досліджень у ділянці літургійного благочестя і використання цих досліджень для літургійного оновлення, про що дуже конкретно сказано у вже згаданому посланні синоду єпископів про літургійні питання:
Літургійний обряд, у широкому розумінні цього поняття, не є чимось бездушно закостенілим. З історії Церкви відомо, що церковні обряди розвиваються. Для такого процесу всередині Церкви властива, щоправда, певна повільність, консерватизм, але його не можна інтерпретувати як священну незмінність. ... Існує особлива наука – літургіка, яка вивчає історичний розвиток обряду і дає нам змогу розрізнити, що є правдивим, органічним розвитком, а що – тільки мертвим наслідуванням через причини, не пов’язані з самим обрядом. У нових обставинах свободи нашої Церкви підростають фахівці з літургійної науки. Маємо велику надію, що завдяки їхній кропіткій праці зможемо глибше пізнавати свій питомий обряд і багато суперечливих у нашому народі літургійних проблем утратять свою гостроту.[27]
У пастирському постанні глави УГКЦ блаженнішого Святослава (Шевчука) «Жива парохія — місце зустрічі з живим Христом» від 2 грудня 2011 року, яке стало основним документом розвитку УГКЦ у найближчі часи ососбливу увагу приділяється питанню літургійного благочестя. Літургійну молитву не треба у першу чергу сприймати через призму церковної заповіді, вона повинна стати «прийняттям дару від самого нашого Господа, який прагне зустрітися з нами, щоб наповнити нас своєю благодаттю і любов’ю».[28] Жива парафія є місцем, де все її діяння виходить із літургійної молитви, живиться нею, черпає із неї свою силу і натхнення.
Особливої уваги заслуговує також бачення оновлення літургійного благочестя сучасного голови Патріаршої літургійної комісії владики Венедикта (Алексійчука), викладене у його доповіді на синоді єпископів УГКЦ у 2012 р. Серед основних чинників, від яких залежить успіх літургійного оновлення парохіального життя Владика Венедикт бачить передусім роль єпископа, як гаранта правдивого літургійного благочестя. «Служіння єпископа — вислів віри і Христа, а тому єпископ у першу чергу має бути тим, який зберігає рубрики всюди».[29] Успіх літургійного оновлення залежить також від достойного літургійного виховання священиків та літургійної катехизи.[30] Однією із глобальних проблем представлена складність богослоужбових чинів, які окреслені як «складне поєднання монаших та парохіальних традицій Єрусалимської та Константинопільської катедр, як також монастирів студитського та саваїтського уставів».[31] У контексті призадуми над молитовним життям ієреїв та вірних на парохіях владика, цитуючи одного із промоторів літургійного оновлення о.Хуана Матеоса, закликає до розрізнення двох традицій, парохіальної та монашої.[32] Дуже важливий аспект, який внаслідок часів підпілля часто силою обставин був занедбаний і тепер недооцінюється у літургійній традиції богослужбова естетика, але саме від неї, на думку владики Венедикта, залежить успіх літургійного свідчення Христа та Його Царства.

Підсумки
Реформа церковного життя вказує на те, що церква є живою і здатна критично осмислювати своє покликанняпроповідувати Євангеліє Христа та провадити вірних до Небесного Царства, святкуючи життєдайну присутність Христа у літургії Церкви. Протягом цілої своєї історії УГКЦ виявляла свідомість своєї східнохристиянської ідентичності і прагнула черпати із джерел  візантійської богослужбової спадщини. Сучасний стан ставлення до літургійного благочестя вказує на тенденцію повернення до літургійної спадщини церков Володимирового хрещення. З іншого боку це повернення не повинне бути лише реставрацією минулого. Церква живе сьогодні і її автентична літургійна традиція потребує переосмислення для того, щоб бути живою у контексті живої парохії. Для осягнення цього церковний провід УГКЦ відкритий до співпраці із науковцями, оскільки те яким буде майбутнє літургійної спадщини УГКЦ залежить від того, наскільки добре вона зможе вивчити досвід минулого і осмислити завдання сьогодення.


[1]  Пор. Ґаладза, Літургічне питання і розвиток богослужінь напередодні Берестейської унії аж до кінця XVII століття // Берестейська унія та внутрішнє життя Церкви в XVII столітті. Львів 1997, 2.
[2]  Пор. Ґудзяк, Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський партіархат і генеза Берестейської унїї//Ковчег 1(1993), 11ff.
[3]  Пор. Сеник, Латинізація в Українській католицькій Церкві, Львів 1990, 24.
[4]  Пор.там само., 29.
[5]  Книга Служебникъ въ ней же блаженныхъ трехъ епископовъ Лутургіе съвершаються Іоанна Златоустаго Василія Великаго и Григорія Двоеслова папы Римского Преждесященная. Выдана естъ коштомъ и накладомъ ясневельможнаго пана его милости пана Леона Сапеги, канцлера великаго князъства литовского, могилевского, шеретовского старости и прочая. За ласкою и привилеемъ его королевской милости. В друкарни Леона Мамонича, року 1617. [Вильнь].
[6]  Митрополит Рутський пише у 1636 р.: „Від часу нового з’єдинення пройшло вже сорок років і вони (нез’єдинені, В.Р.) бачуть, що ми, з’єдинені, тримаємось нашого обряду, хоч деякі з наших, приватні особи, латинізують. Сеник, Латинізація, 30-31.
[7]              Щодо синоду див. Юрій Федорів, Замойський Синод 1720 р.,// Bohoslovia 43 (1972); Ігор Онищук, Замойський Синод 1720 р.: історично-юридичний аналіз рішень та постанов, Івано-Франківськ 2007; Микола Крокош, Замойський Синод – оновлення чи тупик? // Патріархат 5 (2009) 26f; Іван Козовик (Пер.) / Ігор Пелехатий (Вид.) / Софрон Мудрий, Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б., Постанови, Івано-Франківськ 2006, 132-299; перше латинське видання див. Synodus provincialis ruthenorum habita in civitate Zamosciae anno MDCCXX, Rom 1724; на руській мові: Додаток до чинностей і рішень Руского Провинціяльного Собора в Галичині отбувшого ся во Львові в р. 1891, Львів 1897.
[8]      Докладніша інформація щодо цього у чудовому дослідженні Хімки J.-P. Himka, Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867-1900, Montreal&Kingston — London — Ithaca 1999.
[9]  Пор. Galadza, The Theology and Liturgical Work of Andrei Sheptytsky (1865-1944), Rome 2004, 248.
[10] Пор. там само., 249.
[11]     Щодо історичних обставин собору та його проведення див. Himka, Religion and Nationality, 101-121. Видання постанов синоду див.Чинности и Рђшеня руского провинціяльного Собора въ Галичинђ отбувшого ся во Львовђ въ роцђ 1891, Львов, 1896. Доповнення до діянь синоду див. Додатокъ до чинностей и рђшень Руского Провинціяльного Собора въ Галичинђ отбувшого ся во Львовђ въ р. 1891, Львов, 1897.
[12]     Див. І.Дольницький, Тυпікъ Церкве Руско-КаΘоліческїя, Львовъ, 1899.
[13] Докладніше щодо цього див. Galadza, The Theology and Liturgical Work of Andrei Sheptytsky, 316-349.
[14] Д. Блажейовський, Рим і обрядво-літургічні дискусії у патріаршій київській вселенській церкві між двома світовими війнами, Львів 2002, 192-198.
[15]     Зокрема вартує вказати на коротку публікацію бл.о.Еміліана Ковча. Див. Еміліян Ковч, Чому наші від нас утікають?, Львів 1932.
[16] Літургікон, Рим 1942.
[17] Ordo celebrationis Vespertinum, Matutini et Liturgiae iuxta recensionem Ruthenorum, Roma 1944.
[18]     Детальніше див. Thomas M. Németh, Eine Kirche nach der Wende. Die Ukrainische Griechisch-Katholische Kirche im Spiegel ihrer synodalen Tätigkeit (Kirche und Recht 24), Freistadt 2005, 31-39.
[19]     Такі збірники вже були відомі в УГКЦ у церковно-слов’янській мові відомі під назвою “Ізборник”.
[20]     Детальніше див.  Németh, Eine Kirche nach der Wende, 49-51.
[21]     O.Petrynko, Auf dem Weg zueiner Liturgiereform in der Ukrainischen Griechischßkatholischen Kirche // Liturgisches Jahrbuch 60/2 (2010), 103. Див. також O.Petrynko, Die Liturgiekonstitution des zweiten Vaticanums und die aktuelle Gestalt der Göttlichen Liturgie in der Ukrainischen Griechischßkatholischen Kirche (UGKK) // Ostkirchliche Studien 60/1 (2011), 141-143.
[22]     Németh, Eine Kirche nach der Wende, 214-116.
[23]     Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання //
[24]     Постанови Патріаршого Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що проходив у м. Львові - Брюховичах від 13 до 20 вересня 2006 року Божого // http://old.ugcc.org.ua/ukr/documents/resolution/resolution1/2006/ (13.01.2010).
[25]     Постанови Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у м. Львові (Брюховичі) 25-31 серпня 2005 року Божого // http://old.ugcc.org.ua/ukr/documents/resolution/resolution1/2005/ (13.01.2010)
[26]     Дотепер було проведено дві таких конференції. 28.04.2011 р. конференція була присвячена 20-літтю україномовного молитвослова, а конференція 19.04.2012 була присвячена джерелам літургійного благочестя УГКЦ. Див.: http://plc-ugcc.blogspot.com/search/label.
[27]     Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання //
[28]     Пастирський лист Блаженнішого Святослава до духовенства, монашества і усіх вірних
Української Греко-Католицької Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» //
http://www.ugcc.org.ua/2089.0.html(11.10.2012)
[29]     Преосв.Венедикт (Алексійчук), Літургійне життя на парохії // Квартальний обіжник патріаршої літургійної комісії, березень-травень 2012, 14.
[30]     Див. там само. 15-17.
[31]     Там само. 17.
[32]     Там само. 18.

1 коментар:

  1. СІХ! Очікуємо перегляд і доповнення аналітичними матеріалами Синоду Єпископів УГКЦ «Літургійне і молитовне життя УГКЦ» 2017 року, з 3 до 12 вересня. Шанобливо Богдан,П.

    ВідповістиВидалити