Травневі паралітургізми

Місяць травень є не лише підсумковим весняним місяцем, який розкриває перед нами зелень оновленої природи. Молитовне благочестя християн-католиків разом із цим місяцем входить у особливий період активності – травневого почитання Богородиці. Матір Господа Бога і Спаса нашого Ісуса у літургійній традиції як Східної так і Західної церкви не безпідставно величають другою Євою, послух якої, на відміну від непослуху Єви, першої наново відкрив нам рай із насадженим у його центрі деревом життя – хрестом Господнім, на якому дозрів до споживання чудесний плід – Христос, тіло якого споживаючи, спасаємось ми, а через нас вся вселенна. Але разом із цим весняним почитанням щоразу починаються також і дискусії навколо його доцільності і легітимності у візантійській традиції, мовляв, навіть якщо у римо-католицькій традиції воно з’явилось і може бути оправданим, то жодним чином у якійсь із східних, зокрема у візантійській. Почитання Богородиці є лише одним із цілої низки т.зв., паралітургійних богослужінь – молитовних практик, улюблених у народі, але не входячих у коло літургійних богослужінь церкви.

Літургія та паралітургійні богослужіння

Традицією церкви є наявність літургії - певного набору богослужінь, чітко окресленого дисциплінарним правом церкви і зафіксованого у відповідних офіційних виданнях. Літургія церкви є найважливішою частиною церковної традиції, оскільки церква вірить, що саме там живий і діяльний Христос продовжує діло відкуплення, яке він почав своїм воплоченням, як це гарно представлено у Конституції ІІ Ватиканського собору про святу літургію (далі КСЛ 7): «Задля звершення [діла відкуплення В.Р.] Христос завжди присутній у своїй Церкві, передусім у літургійних діях. Він присутній у Жертві Божественної Літургії і в особі служителя, …, а головною мірою Він присутній – під євхаристійними видами. Він присутній своєю силою у святих Таїнствах таким чином, що коли хтось хрестить, – хрестить сам Христос. Він присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві читають Святе Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18:20).

Справді, у цьому великому ділі, в якому звершується досконала прослава Бога й освячення людей, Христос завжди єднає зі Собою свою возлюблену Невісту – Церкву, яка взиває до свого Господа і через Нього поклоняється Вічному Отцеві.

Тож літургію правомірно вважають виконанням священичого служіння Ісуса Христа, адже в ній означається видимими знаками і у спосіб, властивий для кожного знаку, звершується освячення людей; у ній таїнственне Тіло Ісуса Христа – і Глава його, і члени – здійснює цілісне прилюдне богопоклоніння».

Саме тому літургія церкви, а це євхаристійні богослужіння, таїнства, молитви добового кола, літургійного року та різноманіття церковних благословень піддавали особливій увазі, через що вони віддавна тяжіють до певного консерватизму, адже «кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням, ні ступенем» (КСЛ 7). При всій цій важливості церква визнає також, що літургія може, а інколи й мусить підлягати змінам, бо завданням літургії – цього діяльного і життєдайного для вірних співслужіння Христа і його невісти-церкви – є передусім осягнення благодаті вірними: «Щоб християнський люд з більшою певністю міг осягнути повноту благодаті у святій літургії, свята Мати-Церква прагне ретельно провести загальне оновлення самої літургії. Адже літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які улягають змінам і з бігом часу можуть мінятися, – або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої літургії або ж якщо вони стали невідповідними» (КСЛ 21). Церква, таким чином, ісповідує, що служительна функція літургії вимагає від неї при постійному утвердженні у певній незмінній традиції, постійної адаптації до нових викликів ситуацій у яких сама церква з тих чи інших причин перебуває. Бо суттю літургії є не збереження незмінності, але саме зміна – вростання вірних у благодать Божу: 'О Пасхо велика і найсвященніша, Христе! О, Мудросте, і Слово Боже, і Сило! Подавай нам тісніше з Тобою єднатися в невечірньому дні Царства Твого.'.

Натомість паралітургійними називають ті богослужіння, які звершують поряд із офіційною молитвою церкви. Самі по собі паралітургійні богослужіння не є ні добрими ні злими. Отці собору так говорять про них: «Побожні практики християнського люду, якщо вони узгоджені з законами й нормами Церкви, є вельми гідними похвали … особливу гідність мають також священні практики помісних Церков, що їх звершують за дорученням єпископів, згідно зі звичаєм або з правомірно затвердженими книгами …» (КСЛ 21). Тобто, церква поряд із «вивіреною віками» літургією допускає і заохочує до поглиблення благочестя, а також до плекання регіональної чи помісної різноманітності, зберігаючи при цьому певний правомірний порядок. «Ці практики слід здійснювати, беручи до уваги літургійну пору, щоб вони узгоджувалися з літургією, щоб певним чином з неї виводилися і людей до неї приводили, адже вона за своєю природою набагато ці практики перевищує» (КСЛ 13).  Проблемними такі практики стають там, де вони призводять до ігнорування літургійної традиції.

Можна наводити багато причин, чому літургія церкви важливіша від паралітургійних богослужінь, все ж насправді, вони виникають там, де літургійне благочестя із молитви вірних перетворюється у церковні відправи. Там де літургія із будь-яких причин, об'єктивних чи не дуже, перестає усвідомлюватись як жива частина життя церкви обов'язково з'являються паралітургізми.

Причини занепаду літургійного благочестя можуть бути найрізноманітніші: лінивство і неосвіченість священиків, примітивність або ж навпаки складність літургійних обрядів, невідповідність текстів та обрядів цільовій аудиторії, мовна та культурологічна невідповідність, дезінтеграція оригінальних літургійних структур, перелік причин можна подовжувати до нескінченості. Відповіддю на всі ці проблеми завжди у церкві завжди була певна вдала чи менш вдала літургійна реформа. Вона могла стосуватися служителів, текстів, структур, мови, ітп. Там, де літургійних реформ із будь-яких причин не відбувалось, обов'язково з'являлись паралітургізми, які на певному, примітивному рівні, вирішували проблему молитви вірних. Відтак, не можна їх недооцінювати, оскільки серед іншого ці практики є своєрідними дороговказами розвитку літургійного благочестя церкви. Коли з'являється якийсь паралітургізм треба його оцінити і на його основі реформувати літургію церкви.

Слово на захист ватиканської реформи у римо-католицькій церкві

Хто б що говорив про літургійну реформу римо-католицької церкви, вважаю, що на рівні ідеї вона була успішною. Ясно, що сталися також надужиття, але в цілому більшість практикуючих католиків вважають її успішною. Проживши багато часу у Баварії, пізнав багато римо-католиків, які вдома особисто чи навіть родинно моляться реформований і удоступлений для них (вірних, не монахів і не клиру) часослов. У кількох дієцезіях, зокрема у Айхштеті, відбулись спроби відновлення латинської катедральної вечірні. Єпископ молиться і багацько народу разом з ним кожної неділі ввечір і то БЕЗ ПРИЧАСТЯ. Причина цього проста - нова вечірня менш монаша і більш придатна до молитви церковного люду. Реформа не завжди означає скорочення чи руйнування древнього. Це просто намагання зробити літургійне життя живим і дієвим, зробити літургію церкви молитвою вірних. Реформа, як я її розумію, є відновлення втрачених літургійних взаємозв'язків і осмислення традиції у певному контексті. Вона завжди буде необхідною, бо, за словами святих отців латинських "liturgia semper reformanda".

Все одно літургійна реформа буде відбуватись хочемо ми того чи ні. Натомість наша літургійна спадщина тому і є такою як є, бо ми декларуючи абсолютну незмінність, водночас на рівні літургійної практики багато чого міняємо і не дотримуємось тої "незмінності". Наприклад часто ігнорується природна логіка богослужіння (вечірня зранку, утреня ввечір і це вже частина літургійного уставу – всенічне чування), з'являються якісь алегоричні пояснення деформованих чинів (священик на вечірні символізує Адама) і, вкінці, з'являються різноманітні "ізборники", які є справжньою літургійною реформою і ігноруванням будь-яких внутрішніх правил літургії. В таких випадках торжествує "паралітургізм".

Слово про необхідність оновлення візантійської літургії

Гляньмо на нашу літургію неупередженим оком і помітимо, що вона кричуще потребує літургійної реформи. 'Сучасна «візантійська» літургія є текстом нової константинопольської рецензії 11-го століття, яку звершують відповідно до рубрик встановлених на горі Афон у 14-му столітті у особливій редакції, створеній критським гуманістом за наказом папи римського’. У нас заскладні богослужбові структури, розвинені у чужому культурному контексті, віршовані тексти, які самими греками були усвідомлені як вірші аж завдяки кардиналові Пітрі, вони розраховані на монахів, які жили специфічною духовістю і мали купу часу на те, щоб робити дивні речі.

Нещодавно ми дискутували на тему 'Де взяти приклади для святих сімей у нашому церковному календарі?' Їх там знайти годі і найбільша наша проблема в тому, що існує якийсь панічний страх що-небудь змінити, навіть задля відновлення первісного стану того чи іншого літургійного богослужіння. Існує якась тотальна недовіра до життя церкви саме як церкви - народу Божого, який Духом Святим сам Христос провадить до небесної батьківщини. Проблема у тому, що визнаючи літургію цінним скарбом, якого треба зберігати і не занедбувати, самі ми часто цим займатись не можемо/хочемо, бо воно заскладне і належить літургістам, як це прекрасно унаочнили у коментарі до одного з дописів: 'Я не літургіст і не маю великої пасії щодо відправ. Слава Богу що інші люди мають - різними талантами ми збагачуємося'. Тобто літургісти хай моляться богослужіння церкви, а 'нормальні' займаються іншими справами, доповнюючись таким чином.

Інша справа про яку ми забули, ганяючи за літургійною однозгідністю це літургійна мультикультуральність. Ми схильні говорити про візантійську традицію, як про якийсь незмінний моноліт, закодований у типіконі і запечатаний літургійною містагогією. Насправді, те що ми називаємо "візантійським" обрядом розвивалось саме в мультилітургійності. В самому Константинополі одночасно існували катедральна літургія Святої Софії, "активний" студійський монастир, "подвір'я" монашества святого Сави, недобитки акимітів ітп. Більше того там була також величезна кількість ктиторських монастирців і церковець з своїми "привілейними" уставами. Пишнота чи убогість співу, текстів та обрядів (катедрали ходили по всьому місті, тоді як монастирі впихали литійні походи в тісненькі церкви). І все це жодним чином не зубожувало, а навпаки, претендуючи на молитву церкви і будучи нею, збагачувало якість Константинополя саме як літургійної столиці Візантії. Не розумію, чого воно не могло б функціонувати в нас.

Дозволю собі сказати хіба ще й те, що будь-які спроби ввести "однозгідність" існували лише доти, поки держава це підтримувала і відразу занепадали, коли така підтримка зникала або перетворювались в несерйозну клоунаду, де ніхто вже серйозно не сприймав ні священика, ні літургію. Бо така вже природа літургії, що в нормальних умовах вона обов'язково підключає розум і стає логічною службою.

Візантійська літургія, яка історично пережила періоди розквіту катедральних чи монаших богослужінь, витримує багатство форм і способів вираження також і сучасних, так само як це витримує візантійська іконографія. Ясно, що модерна ікона досить далеко стоїть від "класичної" іконографії, але ж через це не треба повикидати з храмів ікони Новаківського наприклад (хоча є такі собі радикали, які трупом ляжуть, доводячи, що таке мистецтво підриває основи всього візантійського). Те саме і з музикою. Я багато в чому консерватор і страшенно люблю ірмологійний спів, але я б почував себе комфортно і на галицькій бароковій літургії з оркестрою чи ґітарою. Все залежить від висоти рівня виконання. Хтось любить пізню грецьку музичну традицію, хтось галицьку самуїлку, хтось Бортнянського розспівує, хтось нервує парафіян трилями Веделя, чому тут не може бути місця якісній сучасній музиці? Вважаю, що все це жодним чином не збіднить обряду. До речі, він не такий вже й древній. Остаточно він десформувався в 16-17 столітті. Тисячу років існував інший, подібний до пісень Тезе катедральний обряд, єдиним піснетворчим елементом якого був один-два тропарі на вечірні і стільки ж на утрені. Більшість решти богослужіння короткі рефрени з кількома псалмічними віршами. І нічо, світ не валився, люди спасалися. Мультилітургійність і відкритість до різноманіття насправді збагачує.

Замість підсумку

Повертаючись до початку дискусії скажу, що проблема травневого почитання Богородиці не є чимось типово латинським. Справа тут не у убогості латинської піснетворчості, насправді вона дуже багата. Просто її як і нашу візантійську ігнорують. Причин для цього багато, зокрема також і смислова недоступність її. Проблема, про яку часто говорив Шмеман і йому подібні - розмежування літургії і богослов'я. Це культурний феномен і він присутній як в латинській так і в візантійській культурі. Складність піснеспівів (структури, поетики, лексики) як латинських так і візантійських піснеспівів зробила їх практично недоступними, а відтак, непридатними для живого богослужіння і перевела в паралітургізми - РКЦ та УГКЦ маївки, православні церкви - свічкопоклонство!

Те саме стосується і маріології. Тут теж немає великої різниці між Сходом і Заходом. Як латинська (хоча й в меншій мірі) так і візантійська маріологія насправді не дуже витримана. Чого варте візантійське "Пресвятая Богородице, спаси нас!" чи кількість богородичних іконопоклонств (ікони, яким встановлені свята і навіть складені богослужіння!!!). Насправді, нам дуже багато треба працювати над тим, щоб ідеал - суть Богородиці в Богоматеринстві - став істинною вірою церкви.

І в дотриманні літургійних періодів проблеми ті ж самі в нас як і в латинників до реформи, ми їх теж ігноруємо. Наприклад, літургійно у візантійців, неділі посту є постовими днями, хоча 1 вселенський собор забороняє піст в неділю. Так само період П'ятдесятниці (всі 50 днів від Пасхи до Зіслання) є непостовими, все ж літургійно "загальницею" вважають лише перших 8 днів, а період від Вознесіння до Зіслання практично є постовим. Через символізм ми просто не звикли серйозно ставитись до літургії, її логіки і аргументувати, що тут переступити правило можна, а там ні, виглядає досить сумнівно.

Вихід - критичне осмислення і літургійна реформа!

Весна - період, коли зелень починає буяти і всі цим радіють, але саме тоді добрий господар виходить на поле, щоб очищувати його від культур, які, прорісши, заглушують те, що він хотів би бачити в себе на полі і від чого очікує користь впродовж року. Вартує хоча б час до часу прополювати теж літургійне поле, щоб втішаючись різноманіттям буйної рослинності не втратити основного урожаю.

Почитати для поглиблення розуміння проблеми:http://vat-2-ukr.blogspot.com/2013/03/blog-post.html...

Н.Балашов, На пути к литургическому возрождению, Москва 2000.