Вінець свідчення як наслідок Воплочення

Сьогоднішнє свято до певної міри є жертвою розвитку свят літургійного року і їх стандартизації. Насправді ж, воно б мало слідувати відразу після свята Різдва, як про це все ще свідчить його кондак: "Владика вчора до нас у плоті приходив – а раб днесь із плоті виходив; учора царюючий у плоті родився – днесь раба камінням побивають". Це вже пізнше "собор" Богородиці перенесли із суботи по Різдві (там ще є залишки богородичних піснеспіви на літургії) на другий день різдвяних святкувань.
Вибір саме пам'яті Стефана на другий день різдвяних святкувань у ранній церкві був не випадковий. У цьому святому поєднуються багато якостей і християнських вчень, які є прямим наслідком воплочення Христового.

Святкування Різдва: віддати Богові Боже

Вкотре дискусія про синхронізацію церковних свят із астрономічним календарем. Поволі починаю розуміти те, що існує якась загальна неосвіченість, і то передусім у клерикальних колах, щодо християнського розуміння часу і святкування. 

Христос - Життя

Йоана 17, 1-13 Святий Йоан тому і Богослов, що зумів запам'ятати і передати найголовніше з послання Христа - Його молитви, бо молитва, насправді, є найбільшим богослов'ям. Богослов'я цієї молитви являє нам кілька важливих думок, якими слід зайняти свій розум. Молитва, якою покликане стати усе життя людини передусім є входженням у славу Божу. Прослава Бога, входження у неї усього творіння є ціллю Воплочення Христа, звершенням промислу Божого спасіння у Христі. Прослава Христа Отчем і Отця Христом є досконалою і надає значення також і нашій прославі Бога. Наша прослава Бога набуває значення тому, що вона у Христі. Слава, якою Отець прославляє Христа є славою владною, Христова слава сповнена міццю, Він - святий Кріпкий. Його міць перемагає смерть, тому слава Христа в тому, що він може давати життя всім, кого Отець Йому дав. Життя, яке дає Христос, не є життям світу цього. Воно - Життя вічне. Воно закорінене в самому Бозі, в пізнанні Його. Саме у пізнанні Його, а не просто в знанні про Нього. Життя вічне в єднанні з Богом. В заглибленні у Його сутність - "подавай нам тісніше єднатися з Тобою у невечірнім дні Царства Твого". Життя вічне у пізнанні Отця через вглиблення в Христа. Послання Христа чітке - Він сповнив спасіння. Тепер черга за людьми. За нами. Він пізнав нашу сутність аж до смерті на хресті. Наше зусилля - пізнавати Його у словах і молитовному досвіді. Він об'явив Отця світові і молиться за тих, які роблять зусилля для того, щоб пізнати Його. Христос не молиться за тих, які пізнають і дбають за світ цей. Він приймає у Свою молитву тих, які пізнають Його і тим самим входять у Його життя, яке є вічним. Христос свідомий того, що пізнання Його може бути болісним і небезпечним, тому молить Отця, щоб Він беріг їх. "І не введи нас у спокусу" саме про це. Даючи заглибитись у життя вічне через пізнання Його, Христос не узалежнює Своїх учнів від Себе. Він відходить до Отця, щоб учні могли отримати радість через самостійне життя з Ним і у Ньому. Справжній учень Христа радіє від уподібнення Йому. Саме тому він прагне дару Духа, який досліджує і розкриває божественні глибини. Дух Святий тому і зветься Утішителем, бо саме в Ньому повнота радості богопізнання. У цьому і є суть усякої літургійної молитви: Пізнавати Бога через Слово Христове, єднатись із Христом через участь у Його Тілі, яким є Його церква, "на причащастя Духа Святого" і радісно благодарити Бога за все.

Літургійна мандрівка з Христом

Йоана 9, 39 – 10, 9: Євангеліє, яке нині читали в церквах візантійської традиції має чітко виражених три аспекти духовного життя хритсиянина, на які він постійно мав би спиратись. Передусім "Я прийшов у цей світ на суд: щоб ті, що не бачать, бачили, і ті, що бачать, сліпими стали". Образ, який Христос використовує тут, мав би бути досить зрозумілим для юдеїв, які його слухали. Завдяки світлу людина бачить, але світло може і сліпити. Світло може бути темрявою. Господь, Який ішов з ізраїльським пустелею був світлом для них, але темрявою для ворогів їх.

Молитва на хіротонію дияконіси

163. 1) Молитва на хіротонію дияконіси

Після святої анафори і відкриття дверей, перед тим як диякон мовить: Всіх святих помянувши, приводять до архиєрея рукополагаєму (в дияконіси), він читає вголос: Божественна благодать, [що завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює, поставляє благоговійну (ім’я) в дияконство,] і рукополагаєма приклоняє голову, а (архиєпископ) покладає свою руку на її голову і, перехрестивши тричі, молиться так:

Боже святий і всемогутній, родженням у плоті від Діви Сина Твого єдинородного і Бога нашого освятив жінку єси, і не лише чоловікам, а й жінкам благодать дарував і виливання Духа Святого Твого; сам і нині, Господи, споглянь на цю  рабу Твою, і призови її до діла служіння Твого, і багатий дар Духа Святого Твого зішли їй, зберігаючи її у вірі істинній, у поведінці бездоганній, щоб сповняла завжди своє служіння, як Тобі благовгодно. Бо подобає Тобі всяка слава, честь.

Вечері твоєї тайної ...

Віднедавна є в нашій церкві традиція така - вітати священиків у Великий Четвер із днем священства. Я взагалі не проти будь-яких святкувань. Але це святкування трохи дивне, принаймні у візантійській традиції. Передусім тому, що це просто наслідування такої ж недавньої традиції і римо-католиків.
Там це зрозуміло. Після реформи Великого Тижня акцент Великого Четверга у них лежить на "встановленні" Євхаристії, на чині обмивання ніг, який священики звершують для своїх парохіян. Окрім того, це свято є свого роду маніфестацією євхаристійної монокультури - традиції, зводити все служіння священика і церкви до служіння євхаристії, традиції, яка маргіналізує все решта її служіння і про цю небезпеку вже сигналізують багато західних літургістів.
Але навіть в них не зовсім зрозуміло день якого "священства" вони святкують? У прекрасній статті "P. Regan, The Chrism mass: Festival of the priesthood. But which one? Worship 86/2, (2012), 124-139" дуже гарно показано, що це святкування можна говорити лише з 60-70-х років минулого століття і то в його первісному контексті йшлося саме про загальне царське священство усіх охрещених, а не про особливе священство клиру. 

Фарисейська передпричасна молитва

Неділя про митраря і фарисея нагадала не лише про те, що її справжнє місце - центральна (третя) неділя Великого посту, а й про одну молитву у сучасній Божественній Літургії, яка своїми словами щоразу повертає вдумливого молільника до цієї притчі. Ідеться про відому всім молитву перед причастям "Вірую, Господи, і ісповідую", чи радше про її середню частину - оригінально стихиру Великого Четверга "Вечері Твоєї тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але, як розбійник, ісповідаю Тебе: «Пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм»."

Але ізбав нас від лукавого перекладу молитви Отченаш

Віднедавна, а точніше від 2013-го року серед західних християн точаться запеклі дискусії на тему молитви Отченаш. Українські медії теж кинулись розносити цю «благу вість» серед нашого народу і в нетрях інтернету розпочались справжні баталії щодо молитви Отченаш, дуже часто навіть серед людей, які донедавна можливо і не задумувались над глибшими сенсами цієї молитви. Дозволю собі впхати і своїх пару копійок.

Молитва Господня – що це?

Для багатьох людей молитва Отченаш є майже магічною формулою, яку можна вживати у всіх випадках життя. Натомість із євангелія відомо, що Господь не передав її як заповідь, а радше як приклад того, як можуть молитися сини небесного Отця. Можливо для декого це буде відкриттям, але текст молитви Отченаш у євангеліях зберігся у двох версіях. У євангелії від Луки (11:2-4) збережена коротша, і, можливо, первинніша версія молитви Отченаш. Натомість у євангелії від Матея (6:9-13) представлена більш розлога її версія, збагачена богослов’ям приходу небесного царства. Церква від початків у своєму молитовному житті використовувала довшу версію молитви Отченаш, додаючи до неї завершальне славослов’я «бо твоя є сила і слава на віки». 

Вірую в єдиний святий соборний апостольський ТЕКСТ

Останнім часом багато думаю про літургійну традицію з огляду на її різноманітність. Христос в принципі не дав нам літургійних текстів. Навіть молитва Отченаш була не незмінним наказом, а радше відповіддю на запит апостолів про зразок молитовного слова, а не тексту (тому є дві її версії, одна в Луки, а інша в Матея). Євангеліє говорить нам не про незмінну літургійну молитву, за укладеними уставами, а про живе спілкування з небесним Отцем через Нього у Святому Дусі. Саме в цьому міститься можливість кожного народу, відповідно до його культури, творити свої молитовні традиції. Традиції, які мали б бути живими, а не незмінними. Копти, візантійці, римляни, вірмени, етіопи, сирійці східні і західни мають свої, найкращі для них літургійні традиції. 

Царсто небесне не шара, а шанс! Мт 22: 1-14

Євангеліє про бенкет малює нам неймовірну картину: люди відмовляються від участі у весіллі. Люди відмовляються від гостини Того, Хто вважав їх своїми друзями, достойними великих витрат - гостини на честь весілля свого Сина. Деякі просто ігнорують запрошення царя, а дехто агресивно його зневажає, б'ючи чи вбиваючи його слуг. Цар діє справедливо - за ігнор карає позбавленням подальших можливостей, а за знущання і смерть карає теж відповідно. 

Третій час (давня вірменська традиція)

ТРЕТІЙ ЧАС

Спільнотна молитва, призначена на третій час, яка звершується на честь сходження Духа і на згадку про перше куштування плоду і звільнення Христом.

Благословен єси Душе Святий, Боже істинний, Амінь.

Псалом 50: Поми́луй мене́, Бо́же, по вели́кій ми́лості Твоїй, і по мно́жеству щедро́т Твоїх загла́дь беззако́ння моє́.

Упо́вні обми́й мене́ від беззако́ння мого́, і від гріха́ мого́ очи́сть мене́.

Бо беззако́ння моє́ я зна́ю, і гріх мій пе́редо мно́ю за́вжди.

Про́ти Те́бе, Єди́ного, я згріши́в і лука́ве пе́ред Тобо́ю вчини́в, тож опра́вданий Ти бу́деш у слова́х Твоїх і перемо́жеш, коли́ всту́пиш у суд.

Ось бо, в беззако́ннях я зача́тий, і в гріха́х породи́ла мене́ ма́ти моя́.

Ось бо, істину возлюби́в єси́, незвідане і тає́мне му́дрости Своє́ї яви́в Ти мені.

Окро́пиш мене́ іссо́пом – і буду очи́щений; обми́єш мене́ – і ста́ну біліший від снігу,

даси́ мені відчу́ти ра́дість і весе́лість – возра́дуються ко́сті упоко́рені.

Відверни́ лице́ Твоє́ від гріхів моїх і всі беззако́ння мої зітри́.

Се́рце чи́сте сотвори́ в мені, Бо́же, і дух пра́вий обнови́ в нутрі моїм.

Не відки́нь мене́ від лиця́ Твого́ і Ду́ха Твого́ Свято́го не відійми́ від ме́не.

Поверни́ мені ра́дість спасіння Твого́ і ду́хом владу́щим утверди́ мене́.

Навчу́ беззако́нників доріг Твоїх, і нечести́ві до Те́бе наве́рнуться.

Звільни́ мене́ від вини́ кро́ви, Бо́же, Бо́же спасіння мого́, возра́дується язи́к мій пра́вді Твоїй.

Го́споди, гу́би мої відкри́єш, і уста́ мої сповістя́ть хвалу́ Твою́.

Бо якби́ Ти же́ртви захотів, я дав би її, – та всепа́лення Тобі не до вподо́би.

Же́ртва Бо́гові – дух сокруше́нний, се́рцем сокруше́нним і смире́нним Бог не погорди́ть.

Облагодій, Го́споди, благоволінням Твоїм Сіо́н, і хай відбуду́ються стіни єрусали́мські, –

тоді вподо́баєш Собі же́ртву пра́вди, возно́шення і всепа́лення, тоді покладу́ть на вівта́р Твій тельців.

Коліноприклонні молитви

Проблема цієї літургійної традиції, як і у багатьох інших випадках - технічна накладка древньої та пізніших традицій без того, щоб синхронізувати змісти. Отож. Коліноприклонні молитви - древня традиція завершення періоду П'ятдесятниці у який, згідно із приписом Першого Вселенського Собору не можна було постити і приклоняти коліна "радости Воскресенія ради". Відтак, після завершення періоду пасхальноі радості, перша понеділкова вечірня носила покаянний характер і містила кілька молитов, які знову відкривали період можливості посту і моління із схиленими колінами і вказували на їх духовну користь. Зрозуміло, що у час встановлення цієї традиції ані свято Зіслання не святкували так як зараз із восьмиденним посвяттям і з коротким постовим періодом перед ним, ані свято Вознесіння не святкували окремо від нього. Все змінилося тоді коли свята Вознесіння, Зіслання Святого Духа та Понеділок Святого Духа вокремились в окремі свята із передсвяттями і посвяттями і в цьому уподібнились до решти Господніх свят. Передусім, зник період П'ятдесятниці, як період посвяття Воскресіння. Він із 50-ох днів скоротився до 40, щоб забезпечити "історичність" свята - у 40 день після Воскресіння. Відтак віддання свята Воскресіння звершується у переддень Вознесіння. Другою зміною, було уподібнення свята Зішестя Святого Духа до великих Господніх свят таких як Пасхи і Різдва. Існують навіть особливі Великі часи П'ятдесятниці, щоб уподібнити це свято до Пасхи. І звичайно ж є піст у п'ятницю перед Зішестям, а субота, яка слідує після цього є т.зв. "задушною" тобто вселенським поминанням усопших і вона теж має нотки посту. В принципі, період П'ятдесятниці, як особливий період святкування Воскресіння було втрачено і через виокремлення Світлого тижня як восьмиденного "посвяття" свята Воскресіння після звершення якого п'ятниці у літургійних календарях зараз вже позначають як легкий піст. Третьою зміною було додавання восьмиденного посвяття свята Зіслання, яке у візантійській традиції має особливий статус "загальниці" - періоду, в який не можна постити. Самі по собі ці зміни кожна зокрема зрозумілі і, можливо, навіть додоречні, але усі вкупі вони ставлять серйозні питання: - що означають ці молитви, якщо піст вже був, принаймні у передсвяття Зіслання Святого Духа? - що означають ці молитви на початку другого дня свята Зіслання Святого Духа, який, згідно із усією решта традицією треба святкувати так само як і сам день свята? - що означають ці молитви на початку загальниці - періоду, коли, згідно із рештою взантійської традиції постити не можна? Відповідь на них дуже проста: у цих молитвах ми, як і у випадку багатьох інших літургійних обрядів (напр. входів і виходів на Літургії), маємо до діла із древньою традицією, яка, не будучи осмисленою і синхронізованою із пізнішими змінами, втратила свій первинний зміст і є лише вказівкою на "добрі старі часи", коли все було логічним. Якими можуть бути виходи із цієї ситуації? У нинішній традиції найменш болючою зміною було б перенести ці молитви на один тиждень, тобто молитись їх на понеділковій вечірні після неділі всіх святих, коли завершиться період П'ятдесятниці та посвяття свята Зіслання Святого Духа. І, звичайно ж, необхідно наголосити на тому що у весь цей період від свята Воскресіння аж до Неділі Всіх Святих, згідно із постановою святого першого вселенського собору, немає жодного посту ані коліноприклонень. Докладніше про історичні осбливості згаданих літургійний розвитків див. тут: Patrick Regan, Fifty Days and the Fiftieth Day // Worship 55 (1981), 194-218.

Приватна і літургійна молитва

Дискусії про молитву "Царю небесний" у час П'ятдесятниці, чи радше відсутність її у цей час, породили дискусії про приватну та літургійну молитву. Виявилось, що багато християн, традиція яких забороняє молитись цю молитву у час П'ятдесятниці, мовляв, не молимось, бо чекаємо на Духа, все ж знайшли вихід - вони моляться цю молитву "приватно". Взагалі, це логічний вихід тоді, коли "логіка" традиції не дотягує до загальної логіки. Бо й справді, що може бути кращим приготуванням до святкування Зіслання Святого Духа, як молитва про Його прихід до нас (прийди і вселися в нас), чи радше про актуалізацію Його в нас, бо насправді ми Його вже отримали у Таїнстві Миропомазання. Сумніваюсь, що апостоли мовчки очікували приходу Утішителя. Насправді вони так сильно молились про Його прихід і пам'ять про цю молитву була такою сильною, що у свідмості їх наступників третій час (час приходу Духа Святого у день П'ятдесятниці) став часом щоденної молитви саме про прихід Духа (Господи, Пресвятого Духа Твого на апостолів Твоїх зіслав єси, Його, Благий, не відійми від нас, але онови Його в нас, молимо Тебе!). Більше того, навіть коли інші щоденні молитовні часи під тиском уподобань змінили свої тематичні акценти на розважання над стражданнями і смертю Спасителя, молитва про щоденне оновлення Духа Святого зберігалась аж донині. До речі, набагато дієвішим міг би бути припис у час П'ятдесятниці молитись третій час за "постовим" уставом!!! Але повернімось до антагонізму "приватна" - "літургійна" молитва. Чому літургійна молитва мала б бути "табу" для її осмислення? Чому літургійна молитва мусить мати якусь особливу "алогічну" логіку? Хіба літургія церкви не мала б бути "школою молитви"? Якщо так, то школа мала б навчати певної логіки, якою вірні мали б керуватися у їх реальному житті. Вона не мала б спонукати вірних до подвійності "церква" - "життя". Вона не мала б перетворювати приватну молитву у дійсність в якій можна те, чого не можна в церкві. Навпаки, суть у тому, щоб наша особиста молитва була у суголоссі із молитвою літургійною чи то пак молитвою церкви, щоб вона із неї виходила і до неї провадила. Інакше наша "приватна молитва стане своєрідною сублімацією, як вона у багатьох і є зараз: в церкві не можна, але "для приватного вжитку" можна всьо, навіть молитва до 4-ї особи божої. Це духовна шизофренія. І боротись із нею можна лише осмислюючи літургійну традицію, яка дісталась нам у спадок. При потребі, цю традицію необхідно реставрувати, подібно до древніх ікон, реставруючи які і шар за шаром знімаючи недолугі спроби "домалювати їх, можна побачити справжній шедевр. Шедевр, який, навіть напівзнищений, дає можливість побачити цілість і який, з огляду на його шедевральність, вартує наслідувати і, вдосконалюючись, творити нові шедеври поклоніння Богові.

Третій час згідно із коптійською традицією

Третій час

Вступні молитви

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога. Амінь.

Господи, помилуй (тричі), Господи, благослови. Амінь.

Слава Отцю і Сину і Святому Духові і нині і повсякчасі на віки віків. Амінь.

Господи наш, удостой нас молитись із благодаренням:

Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого.

Молитва благодарення

Благодарімо благодітеля і милостивого Бога, Отця Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, бо Він покрив нас, допоміг нам, охоронив нас, присвоїв нас, змилувався над нами, підтримав нас і привів нас до цього часу. Просімо Його також, Господа Бога, Вседержителя, щоб охороняв Він усіх нас у мирі в день цей святий і у всі дні життя нашого.

Владико, Господи, Вседержителю, Отче Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, благодаримо Тебе за всіх, і за все, і у всьому, бо Ти покрив нас, допоміг нам, охоронив нас, присвоїв нас, змилувався над нами, підтримав нас і привів до часу цього. Тому благаємо і умоляємо благість Твою, Чоловіколюбче. Сподоби нас звершити день цей святий і всі дні життя нашого у всякому мирі у страсі Твоєму. Всіляке зло, спокуси всілякі, усяке діяння сатанине, задуми лихих людей і повстання ворогів явне і неявне, відійми їх від нас і від людей Твоїх і від цього святого місця, яке є Твоїм. А все, що є добрим і пожиточним, подай нам, Бо Ти єси Той, який дав нам владу наступати на змій і скорпіонів і на усю силу ворожу.

І не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого, благодаттю, милістю і чоловіколюб’ям єдинородного Твого Сина, Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, через Якого Тобі належить слава, честь, влада і поклоніння із Ним і з Духом Святим, Життєдавцем, єдиносущним Тобі нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Канон Великого Четверга

КАНОН

Творіння кир Косми. Акростих у первотворі:

Τὴ μακρὰ πέμπτη μακρόν ὕμνον ἐξάδω.

Ірмоси по двічі, тропарі на 6. Глас 6.

Пісня 1

[Τ] Ірмос: Врозсіч розсікається море Червоне і хвиль кормителька висушується – глибина; для беззбройних стала вона переходом і воднораз для всеозброєних – гробом; і пісня богокрасна співалася: «Славно прославився Христос Бог наш!»

Приспів: Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі.

[Η] Всього Причина і життя Подателька, безмежна Мудрість Божа збудувала дім Собі від Чистої Матері, що не пізнала мужа; у храм бо тілесний зодягнувшися, славно прославився Христос, Бог наш!

[Μ] Вводячи в тайну Своїх друзів, душепоживну трапезу готує Суща Мудрість Божа і чашу безсмертя розчиняє вірним. Приступімо благочесно і закличмо: славно прославився Христос Бог наш!

[Α] Прислухаймося, всі вірні, до нествореної і вродженої Мудрости Божої, що скликає високомовною проповіддю; Вона бо взиває: «Вкусіте, і спізнавши, що Благий я, воскликніте: славно прославився Христос Бог наш!» 

Логіка пасхальних богослужінь у нас абсолютно заламана

Розмовляла Іванка Рудакевич

З наближенням свята Пасхи в розкладі богослужінь “з’являються” нові назви: Утреня страстей, Царські часи, Єрусалимська утреня, Вечірня з Літургією Василія Великого. Хтось на ці богослужіння ходить, а хтось навіть не знає, що такі існують. Про значення тих богослужінь у передпасхальний час говоримо з отцем Василем Рудейком, доктором богослов’я, заступником голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, священиком храму священномученика Климентія Шептицького у Львові.

– Коли починається пасхальне тридення, у Велику п’ятницю?

– Пасхальне тридення – це п’ятниця, субота, неділя. Літургійно це тридення починається у четвер ввечері Вечірнею з Літургією Василія Великого, яка є спомином Тайної вечері. Тільки у нас усі богослужіння зсунені на півдня, і ця вечірня тепер відбувається у четвер зранку.

Тридення святкуємо як одне свято, під час якого йдемо крок за кроком: спочатку Тайна вечеря, потім схоплення Ісуса, хрестовий хід до Голготи, розп’яття, покладення в гріб. І як завершення – воскресіння. Ці три дні богослужбово дуже насичені. Богослужіння, які тоді звершуємо, є дуже давніми, вони походять з Єрусалиму, зародилися у IV ст. Подібно святкують і вірмени, і копти, і сирійці, і римо-католики.

Творець чи супротивник?

 У всій цій дисусії довкола львівського сміття дуже мало звучить основного, а саме кількості продукованого нами всіма і кожним зокрема сміття. Сміття надто дешеве, щоб навчитись заощаджувати на ньому. Деякі європейські країни вже дійшли до того, щоб не лише сортувати сміття, а й платити за нього. І платити немалі гроші. Хочеш викинути папір - плати, хочеш утилізувати поліетиленові пакети - плати, хочеш вживати одноразовий посуд - плати. 

І справді, до сміття ми вже настільки звикли, що не уявляємо собі без нього нашого життя. І це стосується не лише сміття фізичного, хоча зараз саме воно смердить найбільше у Львові, та й глобально в цілому світі. Є сміття словесне. Задумаймося на хвилинку, скільки непотребу ми продукуємо нашими словами. Скільки непотрібних слів, речень, суджень виходить з нас, ізсередини наших сердець. Треба вчитись утилізувати ці відходи нашої духовної життєдіяльності. Думати більше перед тим як сказати. "Положи, Господи, охорону губам моїм і двері огорожі устам моїм" - це ми співаємо щодня на вечірніх богослужіннях, які розпочинають новий літургійний день.

Скільки непотребу, жовтої преси, неперевірених фактів, сфальсифікованих образів і подій проходить щоденно через нашу свідомість при перегляді соціальних мереж. "Не схили серця мого до слів лукавства, щоб вигадувати оправдання для гріхів" - нагадує нам знову літургія церкви. Воістину, нині криза слова і криза істини.

І відповідь не в тому, щоб знайшовся хтось, хто вироблене нами сміття утилізуватиме. Відповідь передусім у тому, щоб навчитись робити це самим. 

Господь, творячи цей світ, усі "відходи життєдіяльності" своїх творінь влаштував так, що вони не знищують, а помножують життя. Наскільки ми уподібнюємося Творцеві у нашій творчості? Чи може навпаки, ми протиставляємося Творцеві, створюючи непотріб і сміття і таким чином свідчимо про те, що ми на боці Його супротивника - сатани, який від початку свого падіння дбав лише про те, щоб суттю життя була смерть?

Сморід сміття - нагода поставити собі запитання, пора посту - знайти відповідь і силу навернутися і уподібнитися Творцеві.

Німа церква

Для мене завжди це було дикістю, але зараз це набуває особливого поширення - німі церковні спільноти. З одного боку, люди ніби і приходять до церкви і відчувають потребу бути в церкві, відчувають необхідність перебувати в присутності Бога, а все ж ця присутність не є літургійною, такою, де усі присутні є присутніми активно, беручи повну участь у таїнстві, яке звершує Церква, тобто увесь люд Божий. 

Нині все частіше церковні зібрання є мовчазними. Священики, дяки, хори є учасниками літургійного дійства, а переважна більшість просто стоїть і чекає не звершення, а радше завершення літургійного богослужіння. 

Сказати, що така "літургія" не відповідає її задумові - не сказати нічого. Насправді, така літургія перестає бути літургією. Це радше літургійна драма. Навіть дуже мистецько виконана, ця драма не те що не будує церкву, насправді, вона нищить її. Навчившись бути спостерігачами, а не ісповідниками в церкві, вірні (а в лексиконі клерикалізованої церковної спільноти - миряни) вчаться бути мовчазними шодо церковних справ і поза мурами церковної будівлі. Не навчившись ісповідувати Бога і Його Істину в церкві, вони просто нездатні ісповідувати її поза нею. Не навчившись молитись в церкві, вони черпають натхнення для особистого молитовного життя поза нею або й взагалі не відчувають спромоги молитися. 

Як і у випадку церковної молитви, яку вони чують чи за якою спостерігають у виконанні "спеціалістів", так само вони не наважуються ісповідувати Христа поза церквою, очікуючи, що це зроблять саме "спеціалісти".

Покликання літургії, натомість, є зворотнім - робити спеціалістів з усіх, хто приходить до церкви. Заохочувати, навчившись прославляти та ісповідувати Христа в церкві, так само прославляти і ісповідувати Його "на всякому місці володіння Його", а передусім вдома з родиною, на роботі з співробітниками, в колі друзів з однодумцями.

Якщо літургія не виконує цього свого первинного завдання, вона є мертвою, навіть звершена досконало з естетичного боку, навіть з найкраще складеними текстами і обрядами, навіть із найбагатше оздобленими церквами. Я жодним чином не проти того, щоб літургія була простацькою. Аж ніяк. Вона має бути високомистецькою і почасти складною, але водночас зрозумілою, такою у якій церква впізнаватиме свою віру, своє ісповідання, в якій вона немов у дзеркалі пізнаватиме саму себе перед обличчям Бога, у якій вона впізнаватиме свій діалог з Ним, проситиме Його і чутиме Його, відчуватиме на собі досвід Його присутності.

Саме тому основним завданням тих, які провадять літургію, є самим зрозуміти те, що відбувається, і розкривати таїнство іншим. Спостерігати за тим, чи відкликається церква на те, чим вони їй служать. Є її "Амінь" реальним підтвердженням усім церковним тілом того, що сказав предстоятель чи виконали співці і хори церковні чи просто "символічним" актом, даниною древності традиції, приписом уставу монастиря, який уже давно не існує, страхом втратити щось неосмислено цінне?

Іншими словами чи є наше літургісання подібним до читання Святого Письма етіопським вельможею, який не користав з нього аж поки не зустрівся з Филипом? Це питання на які треба відповідати собі перед спробами осмислення нашого літургійного благочестя чи його реформування.

Німі церкви наших міських парохій кажуть нам про те, що час осмислення настав. Німі церкви кричать про те, що наше літургійне життя у глибокій кризі. А відсутність чітких християнських позицій у суспільстві волає про те, що якщо нічого не зміниться, церква, а відтак християнство перестане відігравати будь яку роль у побудові нашого майбутнього, як найближчого так і остаточного.

Літургійне vs паралітургійне

Мій друг і соратник на поприщі боротьби за відновлення літургійного благочестя співець церковний і просто добра людина Андрій Шкраб'юк у одному з дописів заторкнув архиважливу тему параліургійних практик і разом із ними тему т.зв. латинізації. Ми з ним часто про це говоримо і часто ламаємо списи на тлі цієї, передусім культурної, проблеми.

Насправді, питання це є в рази більше складним, ніж просте протиставлення "латинського" "східному" чи "уніатського" "православному", що б ми не розуміли під цими, складними для означення, термінами. Тому хочу сказати кілька слів про них як я їх розумію. 

Постові передпостові неділі

Це відбувається щороку. Щороку ми починаємо пасхальний піст т.зв. «передпостовими» неділями. До них належать Неділя митаря і фарисея, Неділя блудного сина, М'ясопусна і Сиропусна неділі. Якщо із двома останніми питань не виникає, їх суть чітко окреслена - поступове впровадження у період посту, відмова спочатку від вживання м'яса, потім від молочних страв для того, щоб відійшовши від святкового і пишного, зосередитись на буденному й простому, для співстраждання із Христом в Його упокоренні, у Його сходженні від пишноти божества до убогості неприйнятого своїми ж людства, то з першими двома виникають певні питання. Особливо для вдумливих, для тих, хто молиться літургійними текстами церкви і намагається пропустити їх через себе.

З одного боку, в літургійних текстах цих «передпостових» неділь вже повним ходом іде мова про важливі постові максими - піст, упокорення, слідуванню євангельським приписам, з іншого - заборона постити, бо самі вони і період між ними є загальницею. З одного боку спів «на вавилонських ріках», «покаяння двері відкрий мені» та інше, з іншого боку заохочення до святкування. Тексти стихир, канону цих неділь сповнені закликів до оплакування гріхів, прохань до Господа про очищення та й взагалі тем, які більше пов'язані із суто постовим періодом. Більше того, ті, хто молиться вдумливо літургійною молитвою церкви, дуже легко може зауважити, що теми цих двох неділь повторюються у третій (про блудного) і четвертий (про митаря і фарисея) тижні посту. Не лише тексти цих тижнів, а й тексти передуючих їм неділь, присвячені роздумуванню над темами цих притч. 

На боці Істини ...

Календарне питання стоїть насправді в набагато ширшому контексті відношення церков до зауважених очевидних помилок. Стояти на боці правди, визнати помилку помилкою і намагатися знайти способи її виправлення або ж відкинути навіть можливість помилки, не визнавати їх, а оправдати очевидною неправдою, захищаючи нібито непохитну і спасительну традицію.
Це так, коли б святий Петро намагався оправдати своє триразове відречення від Христа в символічний спосіб, нібито це він задля спасіння душ наших відрікся і то не від Христа, а від спокуси зробити Його слова - "ти до світанку тричі відречешся Мене" - неправдивими.
Церква буде гідною довіри тоді, коли сама не робитиме очевидні помилки (астрономічні, філологічні, історичні) частиною власної "традиційної" ідентичності. Лише безкомпромісне свідчення Істини робитиме її іконою Істини. Будь-яка, навіть маленька, неправда "в ім'я Істини" є лжесвідченням і тим самим не-Істиною.
Християнство не може бути 99%-ковим ані 101%. Воно потребує 100% ні більше ні менше. Тоді це справжнє свідчення Христа, якого так чекає світ. Для того, щоб не впасти у спокусу помилкової непомильності, християнин, а відтак і спільнота Християн - церква - мають бути завжди готовими до покаяння, до переосмислення способу життя і життєвих принципів. Ніяка традиція не може бути настільки цінною, щоб задля неї можна було б дозволити собі відвернутись від світла Істини.

Лк 8:5:15 - Закони життя духовного

Притча про сіяча може засмутити тих, які говорять про справедливість Божу. Чим винні "погані" землі, у які сіяч кидає зерно? Констатація духовних станів, у які потрапляє кинуте сіячем зерно є лише половиною історії. Свого роду природний стан речей. Природним є те, що добра земля приносить добрий плід, а менш добра - гірший. Для мене притча ідеально доповнюється читанням апостола. Св.Павло у посланні до Галатів 2: 16-20 говорить якраз про природні закони. Навіть добра земля потребує ідеальних умов для приношення плоду. І навпаки, менш досконала земля принесе плід, якщо створити для неї надприродні умови. Цією надприродною умовою для духовного життя є Христос. Ним апостол Павло міг зроджувати плоди перетворившись з переслідувача Істини на Її найактивнішого проповідника. Ним апостоли, які були рибалками, стали премудрими євангелистами. Ним святі могли перемогти різноманітні нападки диявола і зростити плоди святості. Ним перелякані жінки-мироносиці стали мужніми апостолками апостолів. Його прийняти і жити Ним запрошує вірних церква щоразу, коли збирається на кожне своє літургійне богослужіння. Бо літургія церкви має ніщо інше на меті ніж провадження своїх вірних до об'явлення, про яке апостол Павло пише до Галатів: "Вже не я живу, а живе у мені Христос". Завдання кожного християнина - стати іконою Христа, таїнством Його присутності у цьому світі. Завданням кожного християнина є зростити у собі Христа - досконалу людину, зерно якої далось їм у Таїнстві Хрещення. Привілеєм кожного християнина є можливість приходити в церкву і черпати силу для культивування досконалої людини у літургійному зібранні Його таїнственного Тіла - церкви. У Його присутності навіть з каміння можуть прорости діти обітниці (Лк 3:8) і прославити Його, Який гряде во ім'я Господнє (Лк 19:39-40).

Благослови наші входи і виходи

Одна із молитов священика на вечірні - першому богослужінні у візантійському обряді - звучить наступним чином: "Благий чоловіколюбче Царю, який благословив усе, молимося Тобі ревно серцем сокрушенним і духом смиренним, благослови входи наші і виходи, Христе, істинний Боже наш, бо пришестя Твоє і возшестя, і прожиття з людьми благословенне завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь." 

Ця молитва ставить літургійну молитву церкви у контекст життя Ісуса Христа, Його благословенного і благодатного перебування між людьми. І справді, уся, а зокрема, візантійська літургія не має іншого призначення ніж свідчення про прихід у світ Христа, Його "ходіння" з людьми, про Його відхід, який уприсутнив Його ж навіки через сходження Святого Духа на церкву у день П'ятдесятниці. Літургійні входи і виходи церкви на чолі із літургійним предстоятелем є реальним символом приходу Христа в світ і Його "ходіння" з людьми тут і тепер. 

Кілька думок про богослов'я Майдану

Ми часто пишемо про богослов'я чогось так, ніби всі вже знають про те, що саме є богослов'ям.  Тому часто богослов'я стає придатком до чогось основного. На мою думку, треба пояснити, що богослов'я є осмисленням і спробою висловлення божественної присутності у якійсь конкретній ситуації чи у феномені. Відтак, богослов'я Майдану є не стільки тим, що відбулось на Майдані, а тим, як Бог явив Себе у людях, які вірують в Нього і внаслідок цієї віри чи навпаки попередньої невіри, а відтак увірування в Нього, стають знаками Його присутності.

Друге - це треба напевно теж сказати, що явління Бога на Майдані, передусім, було явлінням Його як Істини, яка виступила проти брехні. Ми про це дуже часто забуваємо, одягаючи термін "брехня" в різного роду сурогати типу "корупція", "безвідповідальність" тощо. Майдан почався з того, що людей надурили, а вони виступили проти цієї брехні і, можливо, вперше назвали брехню брехнею. Коли я згадую перші дні Майдану і свої проповіді на молитовних вартах, більшість з них були про істину. про потребу говорити правду, свідчити правду.

Третє, це напевно страждання. Свідчення (гр. μαρτυρια) породжує свідків, іншими словами мучеників та ісповідників. В них Христос переміг світ і його силу. Те саме сталося і тут. Побиття студентів спричинило потребу визначитись чи ти на боці істини (в цьому випадку кволої і страждаючої) чи на боці брехні (сильної і торжествуючої. згадайте єхидність міліції). І це визначення співпало із запрошенням священиків до молитви. Співпало не випадково. Співпало тому, що справжнє свідчення істини неможливе без спілкування з нею і без прохання її (Істини) про силу для свідчення (згадайте літургійний діалог священика з дияконом перед читанням євангелія, а також молитву анафори, де говориться про предстоятелів церкви щоб вони "право правили Слово Його Істини").

І вкінці - суто християнське на Майдані. Від початків Майдану серед його учасників відчувались надто чіткі євангельські паралелі - побиття студентів, як побиття младенців, Янукович як Ірод ітд. Хто б що там говорив, а все ж Майдан у своїй суті був дуже християнським явищем. І в цьому була також його європейськість. Дух Європи створений християнською культурою, те, що зробило "просвітництво" є привласненням світом гуманістичних (антропологічних) аспектів наслідків християнської культури. По-суті дехристиянізація християнської моральності, розмиття лику Христа у проявах людськості. Майдан цього не мав.  Лик Христа там був видимий дуже чітко. Люди на Майдані не були лише гуманістами, вони прийшли туди в ім'я Христа і під натхненням Святого Духа. І це вони щоденно висловлювали усильними молитвами (каплиця ніколи не була порожньою), участю у Євхаристії (понадконфесійній), проханням про благословення перед заступанням на варту (самооборона Майдану), створенням молитовних наметів ітд.

Тобто богослов'я Майдану, на мою думку не є стільки як люди явили себе у конкретній ситуації, яка була їх релігійна, соціальна, тощо поведінка (це - феноменологія і релігієзнавство), а радше як Бог явив себе в цих людях в Україні тут і тепер. І як Бог втрутився в нашу ситуацію. І як Він з любов'ю поставився до нашого стражденного народу. І як Він і надалі буде підтримувати нас у наших змаганнях не за свободу України, гендерну рівність ітд, а саме за стояння на боці Його, як єдиної і остаточної Дороги, Правди і Життя. Бо змістом Божих явлінь і, відтак, богослов'я є надія на те, що наше стояння на боці Бога є правильним і Він як і колись залишиться вірним.

Щоб ми з'єдналися з самим Христом Твоїм

Період Великої Чотиридесятниці сповнений особливих богослужінь, якими Церква Христова віками провадить вірних до пережиття свята Воскресіння Христового - Пасхи, визволення нас із гріховного служіння у велич дітей Божих. Усі богослужіння у часі Великого посту мають особливий вигляд, відрізняються від щоденних, вже добре відомих нам служб, та одне із них є особливо знаковим для постового періоду - це Літургія Передшеосвячених Дарів.

Богослужіння є одним з найдавніших у нашій традиції і сягає своїми коренями 5-го століття. Відтоді є перші згадки про нього. Правдоподібно, воно прийшло у Константинополь із Александрії, а відтак поширилось у цілому візантійському світі. З огляду на це Літургія Передшеосвячених Дарів зберегла у своєму чині багато древніх елементів, які в інших богослужіннях з різних причин затратились.

Прозріння як покликання: 18:35-43

Три цікавих аспекти у цьому євангельському уривку дають можливість подумати над власним життям і спробувати переосмислити його. 

Христос іде попри Єрихон - місто, яке не вартує того, щоб увійти в нього, місто, яке Господь зруйнував молитвою Своїх священиків і голосом літургійних труб, містом, яке є образом кінця - приходу Господньої слави, можна сказати місто, яке є образом минущого світу, приреченого на кінець, світу у якому багато хто сидить сліпим і просить милостині, як неспроможний у сліпоті своїй творити щось цінного. 

Еволюція негідності

Те, шо ми спостерігаємо зараз не є продовженням Революції Гідності. Насправді ми надто часто стаємо свідками радше еволюції негідності. На якийсь момент на два-три місяці нам вдалося пережити своєрідне преображення - видіння ідеального світу, ідеальної країни, ідеальних людських відносин. Люди з усіх сил намагались показати те, що вони здатні бути чесними, ввічливими, готовими на діалог навіть із ворогами. Це був євангельський образ і світ його вжахнувся. Вжахнувся трепетним жахом, жахом надприродного, такого, про який всі давно вже забули.

І відразу, щоб часом Гідність не стала надто очевидною, досяжною, гідною уваги, світ розв'язав війну. Війну криваву і підлу, війну, в якій важко побачити хто свій, а хто ворог, війну без правил, в якій Гідність відходить на інший план. План менш важливий, план, на який "зараз не час". 

І люди частково погодились на це. Погодились "об'єктивно", "обґрунтовано". Ввічливість змінила агресія, патріоти заговорили матюками, патріоти не змогли самоорганізуватись і переконати загал в тому, що їм можна довірити країну, патріоти почали битись у парламенті, патріоти поїхали на "розборки". На Майдані карали за пияцтво вигнанням, на війні ж толерують цілі гарнізони аватарів. Все це вкупі взяте малює доволі сумний образ патріота, який не має багато спільного із ідеалом Гідності, явленим на Майдані. 

Країну заливає деструктивна злоба і медії відробляють юдин гріш за вбивство Гідності.

У час війни нібито немає часу на культуру. А все ж, війна ця не за території, а саме за неї, за культуру. Від усвідомлення того, що війна за культуру, за унікальну українську культуру, яка явилась як видіння преображення на Майдані Гідності, залежатиме те, чи встоїмо і дійдемо "Разом до Перемоги!"

Пропозиція щодо співу антифонів на літургіях св. Василія Великого у навечір’я Різдва та Богоявлення

Пропозиція щодо співу антифонів на літургіях св. Василія Великого у навечір’я Різдва та Богоявлення

Літургії у навечір’я свят Різдва Христового та Богоявлення належать до  найбільш урочистіших богослужінь літургійного року у візантійській традиції. У ці дні збережено давній спосіб святкування Божественної літургії, поєднуючи її із вечірнім богослужінням. Згідно із задумом отців-літургістів, які створили наш сучасний обряд, у навечір’я особливо великих свят, таких як Пасха та Богоявлення, а згодом також Різдва та Богоявлення звершують чування, яке розпочинається вечірнею, поєднаною із Божественною Літургією, а в сам день свята звершують ще одну літургію, цього разу св. Йоана Золотоустого вже звичайним чином, без поєднання її із іншими богослужіннями. Останній звичайно передує святкова утреня. Особливістю свят Богоявлення, Різдва та Благовіщення є відділення частини вечірнього богослужіння – литії – від чину вечірні та поєднання її із повечір’ям. Така традиція є дещо дивною для сучасного уставу, згідно із яким у навечір’я великих свят прийнято звершувати чування – поєднання вечірні та утрені, після яких вже не мало б звершуватися ні повечір’я, ані опівнічної. Свято Пасхи, натомість все ще зберегло давню традицію литійного богослужіння на чуванні із літургією св.Василія Великого. Там все ще, згідно із уставом, належить освячувати хліби, пшеницю, вино та єлей так як це є на звичайній вечірні із литією. У кожному випадку, основна логіка цієї традиції була наступною, після вечірні із Літургією св.Василія завершувався піст, тому після причастя благословляли їжу, ділились нею в храмі або йшли додому і снідали там спільно. Тоді повертались до храму вже на утреню і на Божественну літургію св.Йоана Золотоустого.

Іншою особливістю цих святкових чувань була традиція хрещення катехуменів. Зазвичай це відбувалося під час читання старозавітніх уривків між чинами вечірні та божественної літургії. Їх число могло бути різним відповідно до кількості хрещеників.

Жага благодарення: Лк 17:12-19

Історія про десятьох прокаженних цікава під багатьма оглядами. Вона цікава під самого її початку. Христос не зцілює прокаженних звичним для Нього способом - наказом хворобі чи причині хвороби (бісам, наприклад) відступити від хворого. Він не торкає прокажених, не готує цілющої мазі на їх рани. Він робить щось неочікуване для всіх - відсилає їх до священиків храму. Це вони і без Нього знали, бо у Законі потверджувати наявність прокази чи зцілення від неї було прямим завданням храмових священиків. Іншими словами, Христос зробив лише те, що міг би зробити і кожен з нас - відіслав людей "за і так відомою адресою". Це дійсне і нині. І нині дорога зцілення є дорогою, яка веде до храму, туди, де б'ють живою рікою таїнства Христа, передусім таїнства покаяння і єлеопомазання. Що при цьому відчували ці прокаженні, євангеліє не говорить. Чи їх дорога до храму була виконанням наказу Христа, чи просто виконанням припису Закону теж невідомо. Відомо лише, що зцілились вони у дорозі, перш ніж священики змогли оглянути їх. Чи той факт, що вони очистились мусить вказувати на пряму дію Христа? З огляду на розум - ні. Він просто їх відіслав до храму, вони просто зцілились. Немає доказів того, що все сталося завдяки Його слову чи дії. Врешті, можливо вони продовжили свою дорогу до храму, щоб отримати остаточне ствердження їх зцілення від священиків. У справах віри розуму недостатньо, так само, як недостатньо бути "православним", "католиком" чи "протестантом" для того, щоб упізнати Христа на дорозі свого життя. З десяти, серед яких точно були "правильні" члени Божого люду навернувся один, який точно був "неправильним". Його віра, саме та, яка спасає, не була основана на "правильних догмах". Її осердям була любов, яка завжди викликає жагу благодарення. Саме жага благодарення відкрила "єретичному" самарянину очі на Христа. Жага благодарення за те, що Бог зробив йому через Христа Свого стала причиною його повернення чи радше навернення. Благодарення (гр.євхаристія), тому і є джерелом і вершиною всього життя церкви. Благодаренням за світло Христа починає кожна літургійна традиція свій літургійний день, а завершує його Євхаристією - найвищим Благодаренням, яке є бажанням бути єдиним із Тим, який є джерелом зцілення і істинним Життям.

Святкування таїнства Різдва

Цю нотатку пишу як наслідок спостережень кількох останніх років, які стосуються літургійних святкувань, зокрема святкувань Різдва Христового.

Вже кількасот років, а деякі Церкви (наприклад, вірменська) навіть кільканадцятьсот років, святкують певні важливі для християнства події з життя Спасителя у різні дні. У випадку святкування Різдва Христового та інших свят, які беруть свій відлік саме від цієї події, різниця у святкуваннях є приблизно два тижні, тоді як різниця святкування Воскресіння Христового та залежних від цього свята церковних святкувань може навіть у певні роки не існувати (тобто святкові дні збігаються) або ж навпаки складати місяць і більше.

Всі Церкви свідомі цих проблем, які склались історично, вони розуміють необхідність свідчення єдності християн саме зараз, але перші кроки назустріч насправді даються не так легко. Усвідомлення того, що твої пращури, від яких ти отримав передання, помилялися є болісним і дуже часто легше є обґрунтувати причину відмінності певним символом чи алегорією, ніж дослідити причину і знайти силу для виправлення помилки.

Спробую навести кілька думок, які, можливо, стануть у пригоді тим, які щиро прагнуть зрозуміти чи все аж так складно.

Народ і натовп

Народ від натовпу відрізняється народженням. Створити народ неможливо. Натовп можна зібрати гарними словами та ідеями, але ідеї зникають разом із розходженням натовпу по хатах. Народ, натомість, народжується тоді, коли ідеї навколо яких зібралися люди стають їх власними, народжуються з-поміж людей. Народ - люди, які живуть ідеями, ідентифікуються, самовиражаються ідеями, визнають ідеї частиною себе - родинними ідеями.

Натовпом можна керувати, оскільки натовп не здатний до осмислення. Натовп керується емоціями "героя", "ідола". Народом керувати можна лише настільки, наскільки це відповідатиме "традиції". Народна традиція є тим, що не дає можливості зробити з провідника "ідола".

Мойсей вивів з Єгипту натовп євреїв і 40 років формував традицію народу Бога живого.

Небезпекою сучасного світу є розмивання поняття "народ". Людей, які ідентифікуються, вважають відсталими традиціоналістами. Натомість людей, які "відкриті" до всього, позбавлених роду вважають прогресивними. Сучасна культура є культурою спеціалізованих узалежнень, культурою, де все настільки спеціалізоване, що навіть такі природні нахили людини як спів, танець ітд. стають уділом лише професіоналів. Люди із різних народів стають людьми планети Земля, істотами із неозначеною, незавершеною сутністю. Насправді ж це просто намагання перетворити народ у натовп. Народ, який знає для чого він тут і має що запропонувати намагаються перетворити у натовп, який хтось кудись провадить і уділом якого є споживання того, що йому подадуть.

Закон законників і діти Авраама: Лк 13:10-17

Луки 13:10-17

Історія оздоровлення жінки в суботу передає притаманне сучасному світові тяжіння до законництва, до того моменту, коли закон, його виконання, дотримання, збереження стає самоціллю. Це той момент, коли хранителі закону забувають причину дару закону людині Богом. Закон покликаний бути дороговказом на шляху спасіння, опорою при небезпеці падіння, милицями для знесиленої світом людини, які дають їй можливість йти далі, коли фізика її тіла тиснучи на свідомість відмовляється працювати. Закон для того, щоб людина могла йти далі, його завдання звільняти, а не в'язати, випрямляти, а не корчити сотворіння Боже. Закон для того, щоб провадити людину до щастя, спонукати до прослави, оберігати від падіння.

Законництво не має багато спільного з законом. Воно навіть не прослава закону, воно - спотворення закону, зловживання ним на користь не життя, а смерті. Виконання закону може стати ціллю життя людини, тоді як справжньою ціллю є саме життя.

Законники часто мімішні. Вони готові принести в жертву людину в той сам час змилосерджуючись над тваринами в тих же ситуаціях. Законництво радіє тому, що закон було сповнено, незалежно від того принесло це сповнення смерть чи життя. Законництво жертвує дитиною "в ім'я отців". Саме тому Христос осуджує не закон, а законників, тих, які Слово Життя перетворили у Слово Смерті.

Христос понад закон ставить благодарення. Для Нього дякуюча жінка цінніша від невдячних і безрадісних мужів.Для нього вона "донька Авраама" на відміну від годувальників тварин. Уділ законників - тваринне, уділ дітей Божих - спасіння.

Літургійні святкування Різдва Христового

Святкування Різдва Христового починається із своєрідного підготовчого періоду. Сорокаденний піст перед святкуванням Різдва Господа повинен підготувати наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися, щоб визволити людину від безсловесся — у літургійній мові це відповідник тваринності — і піднести її на рівень божества.

Оскільки довгий сорокаденний піст перед Різдвом формувався дуже довго, годі очікувати від нього літургійних текстів, подібних до тріодей Великого посту. Перші “різдвяні” тексти з’являються на свято Введення в храм пресвятої Богородиці на каноні утрені: «Христос раждається! Славіте!» - звучатиме кожного дня наприкінці першої пісні канону. Ці ірмоси відтепер будуть присутні у кожній утрені аж до свята Різдва Христового.

Притча про літургію: Лк. 10, 25-37

Притчу про милосердного самарянина можна бачити у різних перспективах. Передусім, як історію з життя кількох людей, кожен з яких має свою особисту історію, пов'язану і навіть залежну із його покликанням, соціальним, релігійним та духовним аспектами життя. У цьому випадку все виглядає дуже зрозумілим і воно було таким для слухачів Христа. Всі погоджувались, що дорога милосердя є центральною дорогою до якої мають спрямовувати всі інші наші стежки - особисті, релігійні і суспільні - на які ми щодня ступаємо, щоб осягти нашої цілі - небесних обителей Отця Милосердя. 

Все ж для нас, тих які вже більше двох тисяч років читають цей уривок, ця притча мала б являти щось більше, щось програмне, світоглядне. І вона робить це. 

Передусім, євангеліє нагадує нам, що не кожне запитання спонукається справжнім бажанням пізнати щось нове і важливе. Інколи це просто спроба утвердитись у тому, що вже давно відоме і в чому хтось вже досяг значних успіхів. Законовчитель питає передусім для того, щоб Христос похвалив його за спосіб його життя. 

Христос недарама наводить міста Єрусалим і Єрихон, недарма протиставляє "єретика" релігійним лідерам, недарма корчмар постає не у звичному для нас образі здирника. 

Ця притча малює нам світ у якому ми живемо нині. Світ, у якому людство і далі прямує від Єрусалиму - міста Богопоклоніння і миру з Богом - до Єрихону - міста богопротивників, мури якого руйнуються трубами божественної хвали. Священики руйнують мури Єрихону. Єрусалим - горнє місто. Єрихон - долішнє. Людство і надалі пробує прямувати від міста Богопоклоніння до міста богозабуття і богопротивництва. Не дивно тому, що у темряві цього блукання людину грабують розбійники - намагання заволодіти, привласнити, зробити своїм те, що по праву нам не належить - хтось продає воду, хтось чисте повітря, хтось вирішує кому жити, а хто просто ембріон, негідний привласненого собі звання людини. 

У світі, в якому ми живемо, ми бачимо покликаних знанням про Бога і Богопоклоніння хранителів. Вони пішли шляхом дослідження волі Божої, вони, натхнені Духом створили методології слідуванню дорогою спасіння. Вони окрелсили і далі продовжують окреслювати небезпеки, які очікують вірного на дорозі спасіння, способи їх уникнення і зцілення. Вони добрі, але лише тоді, коли пам'ятають, що головне - життя, що ціль - зцілення людини, що ідеал - привести її до богопоклоніння. В іншому випадку, вони проходять повз, вони таврують когось як неспроможного зцілитися і спастися. 

До цього людства приходить Христос - єретик і вигнанець, за законом достойний смерті. Він торкається сотворіння Божого, фахівцями визнаного за незцілимого і загрозливого для справжніх богопоклонників і пробує зцілити його. Засобами зцілення цього "єретика" є вино радості і єлей милосердя. Радість і милосердя - основа всякого богопоклоніння - зціляють смертоносні рани, завдані егоїзмом і боговідступництвом. 

Найцікавіше, те, що церква і християни у цій притчі представлені у образі корчми і корчмаря. Їм самарянин Христос ввіряє віднайдене і зцілене радістю і милосердям людство. Вони, які допомагають подорожуючому людству, мають опікуватись ним аж до повернення самарянина. Найбільший скарб, який Христос залишив церкві - його Тіло і Кров, як про це радісно співаючи ісповідують віряни візантійської традиції: "Як істинно благоутробний, Христе Спасе, змилостивившись, спас єси мене, тяжко ушкодженого ранами від розбійників, віддавши Душу й Тіло Своє на викуп мій, як два динарії". 

Церква покликана щедро їх роздавати через множество богослужінь на зцілення аж до другого приходу Христа. Саме тому у Конституції про святу літургію церква ісповідує і донині: "кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняєтьсяз його дієвістю ні значенням, ні ступенем".

Час у якому ми живемо, і то дише він, якраз і є тим часом, коли всі ми повинні глибше усвідомити для себе про цей найважливіший вимір божого до нас Милосердя - можливість поклонятись Йому у літургії, яку він нам ввірив аж до свого остаточного приходу?