неділя, 22 листопада 2015 р.

Притча про літургію: Лк. 10, 25-37

Притчу про милосердного самарянина можна бачити у різних перспективах. Передусім, як історію з життя кількох людей, кожен з яких має свою особисту історію, пов'язану і навіть залежну із його покликанням, соціальним, релігійним та духовним аспектами життя. У цьому випадку все виглядає дуже зрозумілим і воно було таким для слухачів Христа. Всі погоджувались, що дорога милосердя є центральною дорогою до якої мають спрямовувати всі інші наші стежки - особисті, релігійні і суспільні - на які ми щодня ступаємо, щоб осягти нашої цілі - небесних обителей Отця Милосердя. 
Все ж для нас, тих які вже більше двох тисяч років читають цей уривок і у 2015 році вступають у Рік Милосердя Божого ця притча мала б являти щось більше, щось програмне, світоглядне. І вона робить це. Христос недарама наводить міста Єрусалим і Єрихон, недарма протиставляє "єретика" релігійним лідерам, недарма корчмар постає не у звичному для нас образі здирника. Ця притча малює нам світ у якому ми живемо нині. Світ, у якому людство і далі прямує від Єрусалиму - міста Богопоклоніння і миру з Богом - до Єрихону - міста богопротивників, мури якого руйнуються трубами божественної хвали. Священики руйнують мури Єрихону. Єрусалим - горнє місто. Єрихон - долішнє. Людство і надалі пробує прямувати від міста Богопоклоніння до міста богозабуття і богопротивництва. Не дивно тому, що у темряві цього блукання людину грабують розбійники - намагання заволодіти, привласнити, зробити своїм те, що по праву нам не належить - хтось продає воду, хтось чисте повітря, хтось вирішує кому жити, а хто просто ембріон, негідний привласненого собі звання людини. У світі, в якому ми живемо, ми бачимо покликаних знанням про Бога і Богопоклоніння хранителів. Вони пішли шляхом дослідження волі Божої, вони, натхнені Духом створили методології слідуванню дорогою спасіння. Вони окрелсили і далі продовжують окреслювати небезпеки, які очікують вірного на дорозі спасіння, способи їх уникнення і зцілення. Вони добрі, але лише тоді, коли пам'ятають, що головне - життя, що ціль - зцілення людини, що ідеал - привести її до богопоклоніння. В іншому випадку, вони проходять повз, вони таврують когось як неспроможного зцілитися і спастися. До цього людства приходить Христос - єретик і вигнанець, за законом достойний смерті. Він торкається сотворіння Божого, фахівцями визнаного за незцілимого і загрозливого для справжніх богопоклонників і пробує зцілити його. Засобами зцілення цього "єретика" є вино радості і єлей милосердя. Радість і милосердя - основа всякого богопоклоніння - зціляють смертоносні рани, завдані егоїзмом і боговідступництвом. Найцікавіше, те, що церква і християни у цій притчі представлені у образі корчми і корчмаря. Їм самарянин Христос ввіряє віднайдене і зцілене радістю і милосердям людство. Вони, які допомагають подорожуючому людству, мають опікуватись ним аж до повернення самарянина. Найбільший скарб, який Христос залишив церкві - його Тіло і Кров, як про це радісно співаючи ісповідують віряни візантійської традиції: "Як істинно благоутробний, Христе Спасе, змилостивившись, спас єси мене, тяжко ушкодженого ранами від розбійників, віддавши Душу й Тіло Своє на викуп мій, як два динарії". Церква покликана щедро їх роздавати через множество богослужінь на зцілення аж до другого приходу Христа. Саме тому у Конституції про святу літургію церква ісповідує і донині: "кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняєтьсяз його дієвістю ні значенням, ні ступенем". Можливо надходячий рік Милосердя Божого якраз і є тим часом, коли всі ми повинні глибше усвідомити для себе про цей найважливіший вимір божого до нас Милосердя - можливість поклонятись Йому у літургії, яку він нам ввірив аж до свого остаточного приходу?

Немає коментарів:

Дописати коментар