понеділок, 16 жовтня 2017 р.

Вірую в єдиний святий соборний апостольський ТЕКСТ

Останнім часом багато думаю про літургійну традицію з огляду на її різноманітність. Христос в принципі не дав нам літургійних текстів. Навіть молитва Отченаш була не незмінним наказом, а радше відповіддю на запит апостолів про зразок молитовного слова, а не тексту (тому є дві її версії, одна в Луки, а інша в Матея). Євангеліє говорить нам не про незмінну літургійну молитву, за укладеними уставами, а про живе спілкування з небесним Отцем через Нього у Святому Дусі. Саме в цьому міститься можливість кожного народу, відповідно до його культури, творити свої молитовні традиції. Традиції, які мали б бути живими, а не незмінними. Копти, візантійці, римляни, вірмени, етіопи, сирійці східні і західни мають свої, найкращі для них літургійні традиції. 

Смішна для нас приказка - "шо попик, то типик" - насправді найкраще висловлює новозавітне ставлення до молитви. Так, предстоятель молитовної спільноти мав би творити молитву цієї спільноти у згоді з традицією церкви. Це жодним чином не означає, що він мусів би повторювати завчені фрази чи формули. Ані навпаки це не означає, що він мав би уникати їх. Натомість він мав би творчо і серйозно ставитись до молитви. Більш-менш так само як і до проповіді. Актуалізовувати традицію власним молитовним досвідом і досвідом його молитовної спільноти. Саме це робили великі отці-літурги нашої традиції Василій Великий та Йоан Златоуст. Вони черпали з традиції, яка була перед ними, але й доповнювали її власним досвідом (Мт 13: 51-52). Із традиції вони вчились "ісповідувати Бога серед братії", але ісповідання було також і передусім їхнім ісповіданням. Ми все ще маємо це у випадку літургійного мистецтва - співу, іконографії та архітектури. Тут є багато нового, серед якого є також і багато цікавого і цінного. А от літургійне слово і хід богослужіння у нас перетворилось у незмінні літургійні тексти. Ми забули про те, що літургійне слово і хід богослужіння теж є мистецтвом. Не лише піснеспіви, а часто й молитви є поетичними шедеврами такими самими як спів чи ікона. І так само як співу чи іконі їм притаманний певний "канон". І все ж цей "канон" співу чи образу є доволі гнучкий. Він дозволяє на "канонічну новизну" чи "канонічне осучаснення". З словами і ходом богослужіння такого зараз немає. Вони зазнали "закам'янілості на спасінні упімнення". Їх змінювати не можна, навіть якщо здоровий глузд і решта традиції говорять, що тут просто помилка, часто філологічна. Навіть якщо всі знають, що стиль життя монахів Афону 16-го та їх "житейські печалі" з якими вони зверталися до Господа галактично далекі від духовних викликів сучасності, з якими вірні візантійського обряду мають дати собі раду. Кожен скаже, що співати літургію у всій візантійській традиції лише за афонським напівником - неприпустимо і навіть вбивчо для самої літургії. Так само і афонський стиль іконографії не може бути міродайним для всіх візантійських іконографів. Навіть не кажу про архітектуру, різноманіття якої є благословенням для нашого обряду. Воістину пророчі слова о.Якова Кротова: “Людина може все життя залишатись із текстом. Напочатку в неї текст, вкінці у неї Текст, а посередині боротьба з тими хто вірує у інший текст”.

Немає коментарів:

Дописати коментар