На боці Істини ...

Календарне питання стоїть насправді в набагато ширшому контексті відношення церков до зауважених очевидних помилок. Стояти на боці правди, визнати помилку помилкою і намагатися знайти способи її виправлення або ж відкинути навіть можливість помилки, не визнавати їх, а оправдати очевидною неправдою, захищаючи нібито непохитну і спасительну традицію.
Це так, коли б святий Петро намагався оправдати своє триразове відречення від Христа в символічний спосіб, нібито це він задля спасіння душ наших відрікся і то не від Христа, а від спокуси зробити Його слова - "ти до світанку тричі відречешся Мене" - неправдивими.
Церква буде гідною довіри тоді, коли сама не робитиме очевидні помилки (астрономічні, філологічні, історичні) частиною власної "традиційної" ідентичності. Лише безкомпромісне свідчення Істини робитиме її іконою Істини. Будь-яка, навіть маленька, неправда "в ім'я Істини" є лжесвідченням і тим самим не-Істиною.
Християнство не може бути 99%-ковим ані 101%. Воно потребує 100% ні більше ні менше. Тоді це справжнє свідчення Христа, якого так чекає світ. Для того, щоб не впасти у спокусу помилкової непомильності, християнин, а відтак і спільнота Християн - церква - мають бути завжди готовими до покаяння, до переосмислення способу життя і життєвих принципів. Ніяка традиція не може бути настільки цінною, щоб задля неї можна було б дозволити собі відвернутись від світла Істини.

Лк 8:5:15 - Закони життя духовного

Притча про сіяча може засмутити тих, які говорять про справедливість Божу. Чим винні "погані" землі, у які сіяч кидає зерно? Констатація духовних станів, у які потрапляє кинуте сіячем зерно є лише половиною історії. Свого роду природний стан речей. Природним є те, що добра земля приносить добрий плід, а менш добра - гірший. Для мене притча ідеально доповнюється читанням апостола. Св.Павло у посланні до Галатів 2: 16-20 говорить якраз про природні закони. Навіть добра земля потребує ідеальних умов для приношення плоду. І навпаки, менш досконала земля принесе плід, якщо створити для неї надприродні умови. Цією надприродною умовою для духовного життя є Христос. Ним апостол Павло міг зроджувати плоди перетворившись з переслідувача Істини на Її найактивнішого проповідника. Ним апостоли, які були рибалками, стали премудрими євангелистами. Ним святі могли перемогти різноманітні нападки диявола і зростити плоди святості. Ним перелякані жінки-мироносиці стали мужніми апостолками апостолів. Його прийняти і жити Ним запрошує вірних церква щоразу, коли збирається на кожне своє літургійне богослужіння. Бо літургія церкви має ніщо інше на меті ніж провадження своїх вірних до об'явлення, про яке апостол Павло пише до Галатів: "Вже не я живу, а живе у мені Христос". Завдання кожного християнина - стати іконою Христа, таїнством Його присутності у цьому світі. Завданням кожного християнина є зростити у собі Христа - досконалу людину, зерно якої далось їм у Таїнстві Хрещення. Привілеєм кожного християнина є можливість приходити в церкву і черпати силу для культивування досконалої людини у літургійному зібранні Його таїнственного Тіла - церкви. У Його присутності навіть з каміння можуть прорости діти обітниці (Лк 3:8) і прославити Його, Який гряде во ім'я Господнє (Лк 19:39-40).

Благослови наші входи і виходи

Одна із молитов священика на вечірні - першому богослужінні у візантійському обряді - звучить наступним чином: "Благий чоловіколюбче Царю, який благословив усе, молимося Тобі ревно серцем сокрушенним і духом смиренним, благослови входи наші і виходи, Христе, істинний Боже наш, бо пришестя Твоє і возшестя, і прожиття з людьми благословенне завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь." 

Ця молитва ставить літургійну молитву церкви у контекст життя Ісуса Христа, Його благословенного і благодатного перебування між людьми. І справді, уся, а зокрема, візантійська літургія не має іншого призначення ніж свідчення про прихід у світ Христа, Його "ходіння" з людьми, про Його відхід, який уприсутнив Його ж навіки через сходження Святого Духа на церкву у день П'ятдесятниці. Літургійні входи і виходи церкви на чолі із літургійним предстоятелем є реальним символом приходу Христа в світ і Його "ходіння" з людьми тут і тепер. 

Кілька думок про богослов'я Майдану

Ми часто пишемо про богослов'я чогось так, ніби всі вже знають про те, що саме є богослов'ям.  Тому часто богослов'я стає придатком до чогось основного. На мою думку, треба пояснити, що богослов'я є осмисленням і спробою висловлення божественної присутності у якійсь конкретній ситуації чи у феномені. Відтак, богослов'я Майдану є не стільки тим, що відбулось на Майдані, а тим, як Бог явив Себе у людях, які вірують в Нього і внаслідок цієї віри чи навпаки попередньої невіри, а відтак увірування в Нього, стають знаками Його присутності.

Друге - це треба напевно теж сказати, що явління Бога на Майдані, передусім, було явлінням Його як Істини, яка виступила проти брехні. Ми про це дуже часто забуваємо, одягаючи термін "брехня" в різного роду сурогати типу "корупція", "безвідповідальність" тощо. Майдан почався з того, що людей надурили, а вони виступили проти цієї брехні і, можливо, вперше назвали брехню брехнею. Коли я згадую перші дні Майдану і свої проповіді на молитовних вартах, більшість з них були про істину. про потребу говорити правду, свідчити правду.

Третє, це напевно страждання. Свідчення (гр. μαρτυρια) породжує свідків, іншими словами мучеників та ісповідників. В них Христос переміг світ і його силу. Те саме сталося і тут. Побиття студентів спричинило потребу визначитись чи ти на боці істини (в цьому випадку кволої і страждаючої) чи на боці брехні (сильної і торжествуючої. згадайте єхидність міліції). І це визначення співпало із запрошенням священиків до молитви. Співпало не випадково. Співпало тому, що справжнє свідчення істини неможливе без спілкування з нею і без прохання її (Істини) про силу для свідчення (згадайте літургійний діалог священика з дияконом перед читанням євангелія, а також молитву анафори, де говориться про предстоятелів церкви щоб вони "право правили Слово Його Істини").

І вкінці - суто християнське на Майдані. Від початків Майдану серед його учасників відчувались надто чіткі євангельські паралелі - побиття студентів, як побиття младенців, Янукович як Ірод ітд. Хто б що там говорив, а все ж Майдан у своїй суті був дуже християнським явищем. І в цьому була також його європейськість. Дух Європи створений християнською культурою, те, що зробило "просвітництво" є привласненням світом гуманістичних (антропологічних) аспектів наслідків християнської культури. По-суті дехристиянізація християнської моральності, розмиття лику Христа у проявах людськості. Майдан цього не мав.  Лик Христа там був видимий дуже чітко. Люди на Майдані не були лише гуманістами, вони прийшли туди в ім'я Христа і під натхненням Святого Духа. І це вони щоденно висловлювали усильними молитвами (каплиця ніколи не була порожньою), участю у Євхаристії (понадконфесійній), проханням про благословення перед заступанням на варту (самооборона Майдану), створенням молитовних наметів ітд.

Тобто богослов'я Майдану, на мою думку не є стільки як люди явили себе у конкретній ситуації, яка була їх релігійна, соціальна, тощо поведінка (це - феноменологія і релігієзнавство), а радше як Бог явив себе в цих людях в Україні тут і тепер. І як Бог втрутився в нашу ситуацію. І як Він з любов'ю поставився до нашого стражденного народу. І як Він і надалі буде підтримувати нас у наших змаганнях не за свободу України, гендерну рівність ітд, а саме за стояння на боці Його, як єдиної і остаточної Дороги, Правди і Життя. Бо змістом Божих явлінь і, відтак, богослов'я є надія на те, що наше стояння на боці Бога є правильним і Він як і колись залишиться вірним.

Щоб ми з'єдналися з самим Христом Твоїм

Період Великої Чотиридесятниці сповнений особливих богослужінь, якими Церква Христова віками провадить вірних до пережиття свята Воскресіння Христового - Пасхи, визволення нас із гріховного служіння у велич дітей Божих. Усі богослужіння у часі Великого посту мають особливий вигляд, відрізняються від щоденних, вже добре відомих нам служб, та одне із них є особливо знаковим для постового періоду - це Літургія Передшеосвячених Дарів.

Богослужіння є одним з найдавніших у нашій традиції і сягає своїми коренями 5-го століття. Відтоді є перші згадки про нього. Правдоподібно, воно прийшло у Константинополь із Александрії, а відтак поширилось у цілому візантійському світі. З огляду на це Літургія Передшеосвячених Дарів зберегла у своєму чині багато древніх елементів, які в інших богослужіннях з різних причин затратились.

Прозріння як покликання: 18:35-43

Три цікавих аспекти у цьому євангельському уривку дають можливість подумати над власним життям і спробувати переосмислити його. 

Христос іде попри Єрихон - місто, яке не вартує того, щоб увійти в нього, місто, яке Господь зруйнував молитвою Своїх священиків і голосом літургійних труб, містом, яке є образом кінця - приходу Господньої слави, можна сказати місто, яке є образом минущого світу, приреченого на кінець, світу у якому багато хто сидить сліпим і просить милостині, як неспроможний у сліпоті своїй творити щось цінного. 

Еволюція негідності

Те, шо ми спостерігаємо зараз не є продовженням Революції Гідності. Насправді ми надто часто стаємо свідками радше еволюції негідності. На якийсь момент на два-три місяці нам вдалося пережити своєрідне преображення - видіння ідеального світу, ідеальної країни, ідеальних людських відносин. Люди з усіх сил намагались показати те, що вони здатні бути чесними, ввічливими, готовими на діалог навіть із ворогами. Це був євангельський образ і світ його вжахнувся. Вжахнувся трепетним жахом, жахом надприродного, такого, про який всі давно вже забули.

І відразу, щоб часом Гідність не стала надто очевидною, досяжною, гідною уваги, світ розв'язав війну. Війну криваву і підлу, війну, в якій важко побачити хто свій, а хто ворог, війну без правил, в якій Гідність відходить на інший план. План менш важливий, план, на який "зараз не час". 

І люди частково погодились на це. Погодились "об'єктивно", "обґрунтовано". Ввічливість змінила агресія, патріоти заговорили матюками, патріоти не змогли самоорганізуватись і переконати загал в тому, що їм можна довірити країну, патріоти почали битись у парламенті, патріоти поїхали на "розборки". На Майдані карали за пияцтво вигнанням, на війні ж толерують цілі гарнізони аватарів. Все це вкупі взяте малює доволі сумний образ патріота, який не має багато спільного із ідеалом Гідності, явленим на Майдані. 

Країну заливає деструктивна злоба і медії відробляють юдин гріш за вбивство Гідності.

У час війни нібито немає часу на культуру. А все ж, війна ця не за території, а саме за неї, за культуру. Від усвідомлення того, що війна за культуру, за унікальну українську культуру, яка явилась як видіння преображення на Майдані Гідності, залежатиме те, чи встоїмо і дійдемо "Разом до Перемоги!"

Пропозиція щодо співу антифонів на літургіях св. Василія Великого у навечір’я Різдва та Богоявлення

Пропозиція щодо співу антифонів на літургіях св. Василія Великого у навечір’я Різдва та Богоявлення

Літургії у навечір’я свят Різдва Христового та Богоявлення належать до  найбільш урочистіших богослужінь літургійного року у візантійській традиції. У ці дні збережено давній спосіб святкування Божественної літургії, поєднуючи її із вечірнім богослужінням. Згідно із задумом отців-літургістів, які створили наш сучасний обряд, у навечір’я особливо великих свят, таких як Пасха та Богоявлення, а згодом також Різдва та Богоявлення звершують чування, яке розпочинається вечірнею, поєднаною із Божественною Літургією, а в сам день свята звершують ще одну літургію, цього разу св. Йоана Золотоустого вже звичайним чином, без поєднання її із іншими богослужіннями. Останній звичайно передує святкова утреня. Особливістю свят Богоявлення, Різдва та Благовіщення є відділення частини вечірнього богослужіння – литії – від чину вечірні та поєднання її із повечір’ям. Така традиція є дещо дивною для сучасного уставу, згідно із яким у навечір’я великих свят прийнято звершувати чування – поєднання вечірні та утрені, після яких вже не мало б звершуватися ні повечір’я, ані опівнічної. Свято Пасхи, натомість все ще зберегло давню традицію литійного богослужіння на чуванні із літургією св.Василія Великого. Там все ще, згідно із уставом, належить освячувати хліби, пшеницю, вино та єлей так як це є на звичайній вечірні із литією. У кожному випадку, основна логіка цієї традиції була наступною, після вечірні із Літургією св.Василія завершувався піст, тому після причастя благословляли їжу, ділились нею в храмі або йшли додому і снідали там спільно. Тоді повертались до храму вже на утреню і на Божественну літургію св.Йоана Золотоустого.

Іншою особливістю цих святкових чувань була традиція хрещення катехуменів. Зазвичай це відбувалося під час читання старозавітніх уривків між чинами вечірні та божественної літургії. Їх число могло бути різним відповідно до кількості хрещеників.

Жага благодарення: Лк 17:12-19

Історія про десятьох прокаженних цікава під багатьма оглядами. Вона цікава під самого її початку. Христос не зцілює прокаженних звичним для Нього способом - наказом хворобі чи причині хвороби (бісам, наприклад) відступити від хворого. Він не торкає прокажених, не готує цілющої мазі на їх рани. Він робить щось неочікуване для всіх - відсилає їх до священиків храму. Це вони і без Нього знали, бо у Законі потверджувати наявність прокази чи зцілення від неї було прямим завданням храмових священиків. Іншими словами, Христос зробив лише те, що міг би зробити і кожен з нас - відіслав людей "за і так відомою адресою". Це дійсне і нині. І нині дорога зцілення є дорогою, яка веде до храму, туди, де б'ють живою рікою таїнства Христа, передусім таїнства покаяння і єлеопомазання. Що при цьому відчували ці прокаженні, євангеліє не говорить. Чи їх дорога до храму була виконанням наказу Христа, чи просто виконанням припису Закону теж невідомо. Відомо лише, що зцілились вони у дорозі, перш ніж священики змогли оглянути їх. Чи той факт, що вони очистились мусить вказувати на пряму дію Христа? З огляду на розум - ні. Він просто їх відіслав до храму, вони просто зцілились. Немає доказів того, що все сталося завдяки Його слову чи дії. Врешті, можливо вони продовжили свою дорогу до храму, щоб отримати остаточне ствердження їх зцілення від священиків. У справах віри розуму недостатньо, так само, як недостатньо бути "православним", "католиком" чи "протестантом" для того, щоб упізнати Христа на дорозі свого життя. З десяти, серед яких точно були "правильні" члени Божого люду навернувся один, який точно був "неправильним". Його віра, саме та, яка спасає, не була основана на "правильних догмах". Її осердям була любов, яка завжди викликає жагу благодарення. Саме жага благодарення відкрила "єретичному" самарянину очі на Христа. Жага благодарення за те, що Бог зробив йому через Христа Свого стала причиною його повернення чи радше навернення. Благодарення (гр.євхаристія), тому і є джерелом і вершиною всього життя церкви. Благодаренням за світло Христа починає кожна літургійна традиція свій літургійний день, а завершує його Євхаристією - найвищим Благодаренням, яке є бажанням бути єдиним із Тим, який є джерелом зцілення і істинним Життям.

Святкування таїнства Різдва

Цю нотатку пишу як наслідок спостережень кількох останніх років, які стосуються літургійних святкувань, зокрема святкувань Різдва Христового.

Вже кількасот років, а деякі Церкви (наприклад, вірменська) навіть кільканадцятьсот років, святкують певні важливі для християнства події з життя Спасителя у різні дні. У випадку святкування Різдва Христового та інших свят, які беруть свій відлік саме від цієї події, різниця у святкуваннях є приблизно два тижні, тоді як різниця святкування Воскресіння Христового та залежних від цього свята церковних святкувань може навіть у певні роки не існувати (тобто святкові дні збігаються) або ж навпаки складати місяць і більше.

Всі Церкви свідомі цих проблем, які склались історично, вони розуміють необхідність свідчення єдності християн саме зараз, але перші кроки назустріч насправді даються не так легко. Усвідомлення того, що твої пращури, від яких ти отримав передання, помилялися є болісним і дуже часто легше є обґрунтувати причину відмінності певним символом чи алегорією, ніж дослідити причину і знайти силу для виправлення помилки.

Спробую навести кілька думок, які, можливо, стануть у пригоді тим, які щиро прагнуть зрозуміти чи все аж так складно.

Народ і натовп

Народ від натовпу відрізняється народженням. Створити народ неможливо. Натовп можна зібрати гарними словами та ідеями, але ідеї зникають разом із розходженням натовпу по хатах. Народ, натомість, народжується тоді, коли ідеї навколо яких зібралися люди стають їх власними, народжуються з-поміж людей. Народ - люди, які живуть ідеями, ідентифікуються, самовиражаються ідеями, визнають ідеї частиною себе - родинними ідеями.

Натовпом можна керувати, оскільки натовп не здатний до осмислення. Натовп керується емоціями "героя", "ідола". Народом керувати можна лише настільки, наскільки це відповідатиме "традиції". Народна традиція є тим, що не дає можливості зробити з провідника "ідола".

Мойсей вивів з Єгипту натовп євреїв і 40 років формував традицію народу Бога живого.

Небезпекою сучасного світу є розмивання поняття "народ". Людей, які ідентифікуються, вважають відсталими традиціоналістами. Натомість людей, які "відкриті" до всього, позбавлених роду вважають прогресивними. Сучасна культура є культурою спеціалізованих узалежнень, культурою, де все настільки спеціалізоване, що навіть такі природні нахили людини як спів, танець ітд. стають уділом лише професіоналів. Люди із різних народів стають людьми планети Земля, істотами із неозначеною, незавершеною сутністю. Насправді ж це просто намагання перетворити народ у натовп. Народ, який знає для чого він тут і має що запропонувати намагаються перетворити у натовп, який хтось кудись провадить і уділом якого є споживання того, що йому подадуть.

Закон законників і діти Авраама: Лк 13:10-17

Луки 13:10-17

Історія оздоровлення жінки в суботу передає притаманне сучасному світові тяжіння до законництва, до того моменту, коли закон, його виконання, дотримання, збереження стає самоціллю. Це той момент, коли хранителі закону забувають причину дару закону людині Богом. Закон покликаний бути дороговказом на шляху спасіння, опорою при небезпеці падіння, милицями для знесиленої світом людини, які дають їй можливість йти далі, коли фізика її тіла тиснучи на свідомість відмовляється працювати. Закон для того, щоб людина могла йти далі, його завдання звільняти, а не в'язати, випрямляти, а не корчити сотворіння Боже. Закон для того, щоб провадити людину до щастя, спонукати до прослави, оберігати від падіння.

Законництво не має багато спільного з законом. Воно навіть не прослава закону, воно - спотворення закону, зловживання ним на користь не життя, а смерті. Виконання закону може стати ціллю життя людини, тоді як справжньою ціллю є саме життя.

Законники часто мімішні. Вони готові принести в жертву людину в той сам час змилосерджуючись над тваринами в тих же ситуаціях. Законництво радіє тому, що закон було сповнено, незалежно від того принесло це сповнення смерть чи життя. Законництво жертвує дитиною "в ім'я отців". Саме тому Христос осуджує не закон, а законників, тих, які Слово Життя перетворили у Слово Смерті.

Христос понад закон ставить благодарення. Для Нього дякуюча жінка цінніша від невдячних і безрадісних мужів.Для нього вона "донька Авраама" на відміну від годувальників тварин. Уділ законників - тваринне, уділ дітей Божих - спасіння.

Літургійні святкування Різдва Христового

Святкування Різдва Христового починається із своєрідного підготовчого періоду. Сорокаденний піст перед святкуванням Різдва Господа повинен підготувати наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися, щоб визволити людину від безсловесся — у літургійній мові це відповідник тваринності — і піднести її на рівень божества.

Оскільки довгий сорокаденний піст перед Різдвом формувався дуже довго, годі очікувати від нього літургійних текстів, подібних до тріодей Великого посту. Перші “різдвяні” тексти з’являються на свято Введення в храм пресвятої Богородиці на каноні утрені: «Христос раждається! Славіте!» - звучатиме кожного дня наприкінці першої пісні канону. Ці ірмоси відтепер будуть присутні у кожній утрені аж до свята Різдва Христового.

Притча про літургію: Лк. 10, 25-37

Притчу про милосердного самарянина можна бачити у різних перспективах. Передусім, як історію з життя кількох людей, кожен з яких має свою особисту історію, пов'язану і навіть залежну із його покликанням, соціальним, релігійним та духовним аспектами життя. У цьому випадку все виглядає дуже зрозумілим і воно було таким для слухачів Христа. Всі погоджувались, що дорога милосердя є центральною дорогою до якої мають спрямовувати всі інші наші стежки - особисті, релігійні і суспільні - на які ми щодня ступаємо, щоб осягти нашої цілі - небесних обителей Отця Милосердя. 

Все ж для нас, тих які вже більше двох тисяч років читають цей уривок, ця притча мала б являти щось більше, щось програмне, світоглядне. І вона робить це. 

Передусім, євангеліє нагадує нам, що не кожне запитання спонукається справжнім бажанням пізнати щось нове і важливе. Інколи це просто спроба утвердитись у тому, що вже давно відоме і в чому хтось вже досяг значних успіхів. Законовчитель питає передусім для того, щоб Христос похвалив його за спосіб його життя. 

Христос недарама наводить міста Єрусалим і Єрихон, недарма протиставляє "єретика" релігійним лідерам, недарма корчмар постає не у звичному для нас образі здирника. 

Ця притча малює нам світ у якому ми живемо нині. Світ, у якому людство і далі прямує від Єрусалиму - міста Богопоклоніння і миру з Богом - до Єрихону - міста богопротивників, мури якого руйнуються трубами божественної хвали. Священики руйнують мури Єрихону. Єрусалим - горнє місто. Єрихон - долішнє. Людство і надалі пробує прямувати від міста Богопоклоніння до міста богозабуття і богопротивництва. Не дивно тому, що у темряві цього блукання людину грабують розбійники - намагання заволодіти, привласнити, зробити своїм те, що по праву нам не належить - хтось продає воду, хтось чисте повітря, хтось вирішує кому жити, а хто просто ембріон, негідний привласненого собі звання людини. 

У світі, в якому ми живемо, ми бачимо покликаних знанням про Бога і Богопоклоніння хранителів. Вони пішли шляхом дослідження волі Божої, вони, натхнені Духом створили методології слідуванню дорогою спасіння. Вони окрелсили і далі продовжують окреслювати небезпеки, які очікують вірного на дорозі спасіння, способи їх уникнення і зцілення. Вони добрі, але лише тоді, коли пам'ятають, що головне - життя, що ціль - зцілення людини, що ідеал - привести її до богопоклоніння. В іншому випадку, вони проходять повз, вони таврують когось як неспроможного зцілитися і спастися. 

До цього людства приходить Христос - єретик і вигнанець, за законом достойний смерті. Він торкається сотворіння Божого, фахівцями визнаного за незцілимого і загрозливого для справжніх богопоклонників і пробує зцілити його. Засобами зцілення цього "єретика" є вино радості і єлей милосердя. Радість і милосердя - основа всякого богопоклоніння - зціляють смертоносні рани, завдані егоїзмом і боговідступництвом. 

Найцікавіше, те, що церква і християни у цій притчі представлені у образі корчми і корчмаря. Їм самарянин Христос ввіряє віднайдене і зцілене радістю і милосердям людство. Вони, які допомагають подорожуючому людству, мають опікуватись ним аж до повернення самарянина. Найбільший скарб, який Христос залишив церкві - його Тіло і Кров, як про це радісно співаючи ісповідують віряни візантійської традиції: "Як істинно благоутробний, Христе Спасе, змилостивившись, спас єси мене, тяжко ушкодженого ранами від розбійників, віддавши Душу й Тіло Своє на викуп мій, як два динарії". 

Церква покликана щедро їх роздавати через множество богослужінь на зцілення аж до другого приходу Христа. Саме тому у Конституції про святу літургію церква ісповідує і донині: "кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняєтьсяз його дієвістю ні значенням, ні ступенем".

Час у якому ми живемо, і то дише він, якраз і є тим часом, коли всі ми повинні глибше усвідомити для себе про цей найважливіший вимір божого до нас Милосердя - можливість поклонятись Йому у літургії, яку він нам ввірив аж до свого остаточного приходу?

Хто як Бог? Післаництво свідчення перемоги життя: Лк 10:16-21

Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує; а хто гордує мною, гордує тим, хто послав мене.” Повернулись сімдесят два з радістю, кажучи: “Господи, навіть і біси коряться нам з-за твого імени.”Він же сказав їм: “Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба.  Ось я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів і на всю ворожу силу – й ніщо вам не пошкодить.  Одначе, не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі."  Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив: “Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам. Так, Отче, бо так тобі подобалося.

Євангеліє, яке церква читає у день свв.архангелів Михаїла, Гавриїла і всіх небесних сил прекрасне і насправді воно про свідчення.

Господь - надія безнадії нашого життя: Лк 7:11-16

Розповідь про воскресіння сина вдови з Наїну прекрасна під багатьма оглядами. Передусім своєю лаконічністю. В коротких шести стихах сказане основне з євангелія. У цій історії зустрічаються дві процесії. Одна славна - Христос та люд навколо Нього захоплений недавнім уздоровленням у Капернаумі. Інша печальна - вдова ховає єдиного сина. Одна - сповнена надії приходу месії, спасителя. Інша - відходу останньої надії. Одна - сповнена присутності Бога. Інша - позбавлена навіть людської присутності. Цікавим при цьому є той факт, що на відміну від багатьох інших випадків, вдова і інші з жалобної процесії смерті навіть не помічають процесії Життя. Вони настільки зайняті своїм горем, своїм жалем, своєю покинутістю, своєю безнадією, що не помічають воплочення надії на Бога - Христа. Йдучи ховати свою останню надію людську, вони не звертають уваги на присутню там надію Божу. Це так багато говорить про нас, людей, які часто не бачать далі своєї родини, дому, носа. Водночас ця історія говорить багато про Бога. Він не зважає на непоміченість Себе людиною. Він - Життя всіх - зупиняє ходу смерті. У крайній безнадії Він дарує надію. Господь милосердиться над людьми, незважаючи на те, що вони не помічають Його у вирі власних проблем. Він так часто робить перший крок, являє ініціативу у історії нашого спасіння. Господь торкається носіїв смерті. Він не бридиться тим, чим бридимось ми. Для Нього - Життєдавця - не існує смертності. Він - Господь Життя. На Його слово - не заклинання і не довгі моління, а на просте слово "Встань!" - смерть відступає, надія повертається, син починає говорити. Господь не висловлює умови надання зцілення. Він зціляє і віддає нам нашу надію. Він не претендує на "вдячність за послугу". Наша належність Йому, добровільне рабство через визнання Його Господом - розпорядником нашого життя - є цінрим для Нього саме як добровільне рішення. Наше життя і знаки діяльності Його у ньому є цінним для Христа тоді, коли воно стає свідченням про милосердя Боже і Його любов до людства, видиму у конкретній людині. Ця історія може мати і інший вимір - духовний. Він говорить про кожного з людей. Часто, овдовівши через втрату Господа як чоловіка - голову жінки-душі ми втрачаємо і породження її - справи, вчинені талантом, закладеним у нас Богом і прямуємо закопати їх. У такі хвилини важливо згадати про Того, хто здатен надати їм нового життя для прослави Господа всіх і для спасіння народу Його.

відповідальний пост

дивлячись на те, шо робиться у ФБ, я дуже часто згадую собі тих кілька днів, які я провів на Майдані. там теж спостерігалась подібна ситуація. хтось крикнув на Грушевського "Майдан розганяють!" і потоки людей бігли в напрямку Майдану на якому спокійно грала музика і люди грілись підстрибуючи в ритм пісеньки "Сонце нам сяє, сяє-сяє-сяє".

вкінці, кожен повертався до своїх позицій. і з часом люди навчилися відловлювати таких "свідомих інформаторів" і інколи вони діставали тягла. в ФБ тягла дати важко, окрім того, що послати "френда" в бан. чого треба вчитись у ФБ та й взагалі у інтернуті це намагатися взяти собі час на перевірку інформації, яку ситаєш і під якою ставиш "лайк".

спитай себе "ким є 'прогресивна молодь/еліта/громада/тощо Львова'?" перед тим як поширити відверту дурню. спитай себе "а шо конкретно зробила/сказала/намагалась зробити чи сказати людина про яку пишуть шо вона зробила 'багато доброго і важливого, і корисного'?"

воно займає час, якого в нас часто немає, бо хочеться "скролити" далі, щоб побачити інші "важливі" для нас інформації наших "френдів". 

наш "лайк" під брехнею робить нас підбріхувачами, а "лайк" під дурнею - придурками, бо часто "лайкаючи" чи "коментячи" ми навіть не вникаємо в написаний текст, не перевіряємо чи заголовок відповідає змістові.

треба навчитись відповідально вподобляти і поширювати інформацію. частіше питати себе "чи справді я думаю так, як автор, думки якого я вподобляю і ширю. 

можливо це і є найважливішим постом перед святкуванням Воплочення Христа - Слова Божого. можливо (а я сам переконаний у тому), саме тому приготування святкування Воплочення Слова починається від свята св.Филипа, з уст якого пролунало: "Чи розумієш те, що читаєш?"/Дії 8:30/

Світлі сіті антизахланності Лк 5:1-11

Христос наказує учням ловити рибу проти законів ловитви риби. Не вночі, в темряві, у неможливості бачення, треба ловити рибу, каже Христос, а вдень при світлі, в істині, в повній свідомості. Не підступом і обманом надбавати вірних - багатство царства небесного, а проповідуванням істини і світла. Не забобонним страхом вогню пекельного і особистих бід, а благоговійним страхом відчуття присутності царства небесного ловлять людей рибалки Христа. Тоді вступає у дію закон життя у Бозі, який завжди є законом повноти. У Бозі навіть при світлі, тобто всупереч законам ловитви риби, її буде більше ніж вдосталь. Тоді вона буде уловлена любов'ю, а не пристрастю, знанням, а не невіданням, всасновільно, а не невільно. Сіті рвуться - клич на допомогу. Цей євангельський образ мав би стати для християнських церков іконою екуменізму. Інколи це не дуже видимо, але сіті проповіді Христової повні риб-людей. Вони такі повні, що рвуться, відповідей на питання віри ще треба створити дуже багато, і, якщо церкви не гукатимуть одна одну про допомогу, сіті порвуться, весь улов буде втрачено і нам не буде що сказати Господеві, на наказ якого ми ці сіті закидаємо. Це Він ловить, це Його сіті і Його риба. Ми просто ловці, яким цілу ніч нашої гордості за приналежність до "істинної церкви" не щастило (і щастити не буде), бо ми ловили у темряві нерозуміння того, що улов належить Христу, ми ловили для себе, для своєї східної, західної, святоотцівської схоластичної, лишеєвангельської церкви. Час вийти на сонце і закидати сіті євангелія за закликом Христа, там де Він каже і так як Він каже. Треба навчитися кликати один одних на допомогу при ловитві риб Христових. Покаяння у цьому євангелії представлене в одному з найгарніших образів. Не "відійди від мене, Господи", а "не бійся, віднині будеш ловити людей" - ось справжність прощення Господнього. Не всежиттєве оплакування своїх гріхів, а навернення і праця для Господа у наверненні інших до Нього. Ось чого хоче Христос. Навернувся - навертай інших, покаявся - вкажи дорогу покаяння іншим. Веди їх до Христа. Ось що означає "віднині будеш ловити людей".

Воздвиження - святковий чи постовий день?

Свято, яке нині називають святом Всесвітнього воздвиження чесного Хреста Господнього є дуже давнім і важливим святом. 

Його описує вже паломниця Етерія, яка відвідувала Єрусалим у 4-му столітті. Згідно з її описом це свято було радісним (всі церкви прикрашають так, як і на Пасху чи на Богоявління, і щодня відбуваються процесії до різних святих місць, як на Пасху або Богоявління) і святкували його вісім днів. Причина святкування цього свята, згідно з Етерією була подвійною - Освячення храмів Воскресіння (Anastasis) і Страждань Господніх (Martyrium) та віднайдення чесного хреста Господнього. Перших два дні святкування починалось у храмі Воскресіння звідки відбувалась процесія до храму Страстей Господніх. Від третього дня процесії відбувались і в інші церкви Єрусалиму.  Цікаво, що Етерія в своєму описі не згадує про вшанування хреста у цей день. Вшанування древа хреста з другого по шостий час, натомість, Етерія детально описує, розповідаючи про богослужіння Великої П'ятниці. Вона не вказує також дати святкування цього свята, але називає святкування загально "днями, які називають 'освячення'".

Давнй вірменський лекціонар (5 ст.?) на жаль не зберіг цілісного богослужіння, але з нього можна довідатись дату 23 вересня і тексти читань у цей день. У храмі Воскресіння співають прокімен Пс. 64 (приспів стих 2); 1 Тим. 3, 14–16; Алилуя: Пс. 148 (приспів стих 12); Йо. 10, 22–42. З текстів другого дня свята зберігся лише текст прокімена, який був таким самим як і в перший день. Про процесії лекціонар не каже нічого.

Давній грузинський лекціонар (5 ст.?), згідно з яким свято звершувалось 13-го вересня дає трохи більше інформації. Тут теж вказано, що у перший день свято звершують у храмі Воскресіння, де співали ті ж прокімени і читали ті ж читання, що й у згаданому вірменському лекціонарі. Служба другого дня, ідентична службі першого, натомість, відбувалась у церкві Страстей Господніх, після чого 'являли Всечесний хрест для усієї спільноти'.

В грузинському канонарі (7 ст.) подається більш розвинене богослужіння і в ньому вже присутній опис обряду воздвиження хреста. Євангеліє 2-го дня святкувань запозичене з служби Великої П'ятниці - Йоана 19:17-37. Але читання наступних шести днів все ще звертаються до загальної теми - значення храму і жертовника у ньому.

Тексти джерел, якби хто хотів почитати, є отут.

Найдавніші відомі піснеспіви для цих свят є отут.

Тобто ми бачимо, що свято, яке початково було радісним святом (як Пасха чи Богоявління), з часом розділяється на два - Освячення і Воздвиження. Свято, яке початково мало ту саму літургійну службу розділяється на дві, при чому друга служба - Воздвиження - набирає ноток повторення святкування Великої П'ятниці (включно зі строгим постом?). З часом свято Воздвиження, яке початково було просто другим днем святкування Оновлення головних церков в Єрусалимі, стає великим святом, а саме Оновлення сходить до рівня 'передсвяття'. 

Не спокушай підсумками, досліджуй деталі

Мт 22:35-46 

Євангельський уривок вдало поєднує два аспекти духовного життя - знання основного і знання деталей. Фарисейський спокусник хоче підловити Христа на вмінні узагальнювати Святе Письмо. Яка заповідь найбільша в Законі? - це питання мінімаліста. Що виокремити із Закону, щоб, додержуючи цю заповідь, мати спокій з рештою? Яке богослужіння найважливіше? Скільки разів на рік ходити до сповіді? Що обов'язково молитись в літургії, щоб "влізти" в годину недільного обов'язку? Хіба це не питання, які цікавлять сучасних фарисеїв? Чи не спокушають вони нині Христа подібними питаннями? 

Христос відповідає на це імперативом любові: Люби Бога і люби ближнього! Ось весь Закон і Пророки. Христос відповідає максимально неконкретно. Заповідь любові? Що конкретно означає це узагальнення Закону і Пророків? Відповідь на це в другій частині уривку. Хто є Христос? Якщо він - син Давида, чого Давид кличе його Господом? Відповідь на це питання неможливо дати жонглюючи завченими підсумками Закону і Пророків. Треба всебічно вивчати Святе Письмо, досліджувати дрібниці, відкриватись на дію Духа Святого у молитві при вивченні Слова Божого. Інакше ми приречені на мовчанку і боязнь спитати. 

Христос не вимагає знання підсумків, якими можна допитувати Його спокушаючи. Христос вимагає знання деталей віри для того, щоб спілкування з Ним ставало все глибшим пізнанням Його. Саме тоді Його імператив любові не буде лише підсумком Закону і Пророків, а життям у любові, сповнюючим Закон і перевершуючим його. Тоді, згідно із словами апостола Павла до коринтян (ІІ 4:6-15), віднайдемо світло Христа в наших серцях і зможемо, віруючи, говорити на сповнення слів писання: "Я вірував, тому й говорив".

Чудо не відбудеться без нас

Мр 6:7-13 Євангеліє нинішнього дня - чудесне. І вражає воно передусім скупістю чуд. Христос приходить на батьківщину і саме там, де всі Його знають Він - Господь Бог і Спаситель душ наших - не може чудотворити настільки, що аж Сам дивується з цього. Що передає нам це євангеліє? Передусім, помилковість певності, що ми щось/когось дуже добре знаємо. Люди дуже легко ставлять крапку саме на тому, кого знають давніше. Минуле стає на заваді сучасному і майбутньому. Минуле може стати перепоною для чуда: Цього ми знаємо і не лише його, але і його родину. Що він може? Хтось сказав геніальну фразу: Святі мали б мати купу друзів, але хто погодиться з тим, що його друг - святий. "Знання людини" часто є перепоною до того, щоб побачити у ній чудо Господнє. Інша істина, яку євангеліє хоче передати нам - чудо Господнє неможливе без нашої співпраці. Господь не гвалтує людей своєю любов'ю. Він пропонує її, але шанує наш вибір відмовитись від чуда Його любові. Дане має бути прийнятим. Більше того, даване має бути жадано очікуваним. Господь чудотворить у тих, які чекають Його чуд. Не буде миру в Україні, якщо ми не жадатимемо його у спільній молитві. Не буде доброго президента, уряду, родини, якщо вже на їх старті в наших серцях пануватиме скептицизм. Не буде чуда в родині, уряді, країні, якщо ревність очікування вимірюватиметься відсутністю. Господь не зможе створити чуда, якщо час присутності у Фейсбуку буде пропорційним до часу відсутності на молитві.

Свідчення вибраності

Мт 22: 1-14 У цій притчі Христос ставить перед очі слухачів подвійно негативний образ. Передусім негативний образ близьких до царства небесного людей. Людей, яких запрошено по замовчуванню. РодИну. Христос являє нам три типи родинних людей - ігнорантів, насмішників та шкідників. Це ті , які належать до родини, але не вникають у родинні відносини, не живуть життям родини. Їх не цікавить продовження роду - весілля. Кожен з них має свої зацікавлення і вони (ці дріб'язкові, псевдожиттєві зацікавлення) породжують у душах цих людей байдужість, кепкування, агресію. Комусь із християн байдуже питання абортів чи хабарництва, хтось вважає їх сміхотенними пережитками минулого, а хтось вбиває тих, які свідчать християнство відстоюючи право на життя та істину. Ті побутові гріхи, ха-ха-ха. Таких християн не спасе сама приналежність до родини, говорить Господь. Господь царства небесного воздає за ділами, а не за родинними зв'язками. Тому вкінці він відкидає запрошену, але негідну бенкету родину і збирає неродинних чужинців, тих, які стоять на роздоріжжях віри чи на майданах її пошуків. Але й тут діє те саме правило - ти з неродинного став родичем, отримав права члена родини, то мусиш бути гідним її - одягтися у весільну одіж. Ніхто не має права просто паразитувати на званні весільного гостя. Із правом бути родичем і їсти з весільного столу пов'язані теж родинні обов'язки - бути гостем небесного царя. Господь кличе на весілля і дає у хрещенні нове вбрання - ризу спасіння. Носити його означає бути видимим членом весілля господнього. Жодних анонімних християн! Християнство мусить бути видимим (саме тому Христа підносять на хресті), інакше нам нема що робити у весільній світлиці. Мусиш ЗНАТИ відповідь на питання царя: чому ти є християнином. Нині Господь кличе всіх до трапези щоразу, коли у храмі відбувається літургія, коли треба захистити життя, взяти у часть у обоженні цього світу через голошення християнських засад власною громадянською поставою. Весільна одіж не в останню чергу є також і знанням Святого Письма. Від того наскільки ми знаємо його залежить і те, наскільки ми зможемо явитись гідно вбраними на бенкеті небесного царя. Хай для всіх весілля царевого сина стане моментом вибрання і нагодою свідчення приналежності до родини Бога.

Успіння Вчительки Присутності

Лк 10:38-42; 11:27-28 

"Проблемою" богородичних свят є те, що Святе Письмо дуже скупо подає історії з участю Богородиці. Нинішнє свято не виняток. Ми вкотре чуємо уривок з життя іншої Марії і вказівку на те, що справді блаженні ті, які слухають Слово Боже і зберігають його. 
Про що нинішнє євангеліє? Христос приходить в життя двох сестер - Марти і Марії - діяння і споглядання. Одна огортає увагою Його фізичні потреби - їжа, гостинність, інша розкриває перед Ним своє серце - істинну причину приходу Христа. Христос приходить в наше життя не для того, щоб ми Йому служили, Він приходить послужити нам. Марта відсутня при Христі, вболіваючи за обов'язок гостинності, Марія присутня при Христі ніби нічого не роблячи. Одна краще за Христа знає, що Йому потрібно, інша прислухається до бажань Христа, до того, що Він хоче висловити. 
Надто часто наше родинне, церковне суспільне життя є життям Марти. Ми охоплюємо своєю любов'ю тих, кому хочемо зробити приємність, бажаючи їм добра звалюємо на них те, що ми вважаємо мало б їх зробити щасливими. Але в цих клопотах за гонитвою "щастя для когось" ми часто відсутні. Відсутні в родині, в церкві, в суспільстві. Витрачаючи час на роблення добра для тих, кого ми любимо ми не маємо часу для них самих. Ми як добра галицька господиня, яка сідає за стіл тоді, коли гості починають розходитись. 

Серйозність спасительних намірів

Мт 19:16-26 

У цьому євангельському уривку йдеться зовсім не про гроші. Навіть якщо купа екзегетів списали купу книг на цю тему і святі отці написали трактати на тему "Чи можуть багаті спастися". Христос говорить про серйозність. Вже на початку апостол ставить перед наші очі юнака-зухвальця, який недбало розкидається титулами. Учителю благий? А ти хоч знаєш, що це означає? А якщо знаєш, чи готовий слідувати учителю благому? Чи те, що визнаєш Мене благим змінює твоє життя настільки, щоб слухати Мене? Що робити, щоб спастися? Виконуй половину декалогу. Мінімум - міжлюдські відносини. Справишся - спасешся! 

Світло Христа у тунелі життя

(Мт. 17:1–6; Мк. 9:1–8; Лк. 9:28–36) 

Перед початком своїх спасительних Страстей Христос бере з собою своїх довірених учнів Петра, Якова та Івана на гору і переображається перед ними. Євангелист Лука зауважує те, що преображення сталося тоді, коли Христос молився. Це надзвичайно важлива вказівка саме для нас, для нашого розуміння християнської і зокрема спільної християнської молитви. Не лише особистий контакт з Богом, інтимний, якого ніхто окрім нас не має досвідчити. Християнська молитва є свідченням нашого стояння перед лицем Божим. У нашому молитовному стоянні перед Богом інші можуть побачити відблиск слави Отця. У нашому стоянні перед Господом ми можемо постати для когось так само, як Христос постав перед своїми апостолами. Наше молитовне стояння у світлі Божого лиця може стати для когось утвердженням у спокусах, які проходитимемо ми і вони. Відблиск Божого Лиця на наших обличчях під час літургійної молитви дасть розуміння про те, чому ми діємо всупереч логіці світу, всупереч поширеному переконанню, що власне земне благо є тим за що можна змагати. Іншою вказівкою на саме літургійний контекст преображення є слова Отця: "Це Син мій улюблений, його слухайте". Ніде інакше як у літургійній молитві Христос не являється так "видимо" як Син небесного Отця, слово якого слухає і досвідчує на собі церква. 

Ruta (english)

Just admit it to me. 
You’re controlling my feelings. 
Though my heart was in pain 
With your spell it is healing. 
In the forest you knew 
Of the midsummer flower 
That when kissed by the sun 
Has a magical power. 

Please don’t go searching 
For the red bloom this evening 
For the love that I have for you 
Is true and free. 
Just as the rivers 
Of the mountains are givers 
Of clean water; 
You’ve given life to me. 

As you visit my dreams 
In the green glades of summer 
You are coming to me 
As you would to a lover 
And you don’t need to give 
Me a flower or a potion 
I shall always be here 
You have all my devotion. 

Please don’t go searching 
For the red bloom this evening 
For the love that I have for you 
Is true and free. 
Just as the rivers 
Of the mountains are givers 
Of clean water; 
You’ve given life to me. 

©Volodymyr Ivasiuk 1949 -1979 RIP. 
Composer, & pop icon in Soviet pre independence Ukraine. 
Murdered by the KGB for “being too Ukrainian” 
Killers never brought to justice. 

English adaptation / translation 
Stepan “Ludwig” Pasicznyk 
England 24/07/2007

Ти один з Святої Тройці?

Василь Рудейко

Ти один з Святої Тройці?

Сучасний чин Божественної Літургії, згідно із служебником УГКЦ, передбачає можливість скорочення чину трьох антифонів на початку богослужіння. Зазвичай опускають весь другий антифон із малою ектенією та заключною молитвою, долучаючи типовий для другого антифону піснеспів «Єдинородний Сину» до «Слави» першого антифону.[1]

Ця можливість у нашій церкві стала вже настільки загальною, що священики чи дяки, які намагаються відновити спів другого антифону на літургії, наражаються на жорстку критику і виглядають в очах «двоантифонників» майже відступниками від послуху синодові УГКЦ, переступниками традицій і закостенілими рубрицистами.

Спробуймо глянути на цей феномен із перспективи історичної літургіки та логіки самого богослужіння.

Теорія розвитку трьох антифонів о. Хуана Матеоса

Науковим поштовхом і своєрідним «дозволом» до скорочень у структурах візантійської Літургії Слова стала серія статей викладача Східного Інституту в Римі о.Хуана Матеоса, які згодом з’явились як монографічне видання у науковій серії згаданого Інституту.[2]

Основні аргументи о. Матеоса щодо присутності трьох антифонів у візантійській літургії позначені тодішнім баченням розвитку візантійського богослужіння взагалі і зводяться до наступних кількох позицій:

- із писань св. Йоана Золотоустого (†407) неможливо побачити присутність жодних інших початкових обрядів (вступний виголос, ектенія, антифони, трисвяте), окрім мирствування;

- триантифонна структура хоча й зустрічається у багатьох богослужіннях константинопольської традиції, але відсутня у богослужіннях Єрусалиму, і в Божественній Літургії є пізнім елементом;

- антифони радше походять із притаманного Константинополю стаційного богослужіння і лише згодом стають частиною Літургії Слова;

- у «Містагогії» св. Максима Ісповідника (†662), яка мала б свідчити про давнішу константинопольську традицію, неможливо побачити існування особливих початкових обрядів;

- перший, хто виразно згадує про три антифони Божественної Літургії, – св. Герман Константинопольський (†740) див. ст. 343, але навіть за умови існування традиції трьох антифонів у 8-му столітті цілковито вона прийнялася не швидше 12-го століття; (Див. Тлумачення св.Йоана Постника († 595) ст.309)

- ані з текстів антифонів, ні з молитов, які їх супроводжують, неможливо вивести їх причетність до початку Літургії Слова візантійскої церкви.

Спробуймо переглянути аргументацію о.Хуана Матеоса.

Кожен хай служить згідно з своїм даром

Останнім часом думаю про те, що ми часто кидаємось з крайності в крайність. То пацифістично місяцями стоїмо на Майдані і "нічо не робим", то прославляємо героїв з передка, які "хоть шось роблять" на Закарпатю.

Я вважаю, що Майдан треба сприймати цілісно. Як феномен у якому все має значення і "ліхтарики з канапками" і "дівчата з бруківкою" і священики з рюкзаками і потужний вилив духовості через мистецтво Майдану, співи прекрасних артистів, жінок з ножами і багато чого іншого.  Все воно має своє значення і одне без іншого не дало б того результату, який ми маємо нині. Без ліхтариків з канапками ми не навчились би волонтерити і уникати непотрібних провокацій. Без Самооборони і Правого Сектору ми не навчились би захищатися. Без артистів ми не могли б годувати свого духа, який вистояв тоді, коли було дуже страшно. Без славня і молитви не було б благословення в справі, яку почала групка євроентузіастів.

Кожен у свій спосіб будував те, що будувало всіх і тому ми отримали шанс стати вільною країною. Не треба вбивати його перенаголошеннями одних аспектів і нівелюванням інших. Хай Господь нам допоможе знайти вірний шлях.

Служіння служителів Слова

Навіялось дискусіями про мовне питання

Яскраві єпископи християнської давнини переважно вчили риторику. Вони вміло вміли висловити свою віру досконало володіючи словом. Їх твори стали надбанням не лише християнської думки, а й шедеврами світової літератури. 

Тоді візантійська чи й будь-яка інша християнська традиція творила мову. Християни називали цих атлантів мови Отцями. Їх твори часто ставали молитовними текстами - мовою, якою церква спілкується з Богом.

Нині ми далекі від цього. Рідко яка сучасна церква творить мову. Літургійні переклади молитов сучасних церков за рідкісними винятками є радше розмінюванням великих купюр християнського надбання кишеньковою дріботою. Я не знаю жодного прикладу вживаного в церкві літургійного тексту який можна було б назвати шедевральним. 

Мистецько осмислене ісповідання віри

Вже вдруге за останніх два тижні читаю тексти про важливість емоційно-досвідного у літургії. Нещодавно прочитав статтю лютерансько-візантійського священика о.Роланда Фріча, нині прекрасний FB-допис Андрія Шкраб'юка. Насправді, дуже б хотів, щоб наша літургія стала також зрозумілою, бо дотепер не знайшов жодного доброго коментаря до неї, такого, який зміг би задовільнити мою потребу розуміння літургії. Вона є, ця потреба розуміння, закладена в самому літургійному дійстві так само як і в християнстві і Христі. Слово стає Тілом не для того, щоб усунути тіло з його розумовим компонентом, але для того, щоб тіло зробити словесним. Таїнство має артикулюватися: Різдво Христа просвітило світові світло знання/розуміння (Тропар Різдва ГНІХ).

Свідчення Христової святості

Оплакуючи у щоденних молитвах свою гріховність християни, здається, забули, що їх головним покликанням є жити з святості Христа і свідчити цю святість світові.

Нинішнє свято є нагадуванням саме про святість. Святість Христа, святість хрещення, святість християн і святість, якої Христос через них щоденно причащає світ.

Святість мучеників не у тому, що вони потерпіли різноманіття тортур і смерть, а у тому, що вони свідчили святість Христа і навіть у муках причащали нею світ.

Святість є тим, чого світ очікує від християн: святих єпископів, святих священиків, святих вірних, святих родин - образу просякнутості всього святістю Христа.

Всім нам бажаю, щоб нинішнє літургійне "Святеє святим!" (= Святе для Святих!) було осмислене нами саме у перспективі нашої святості у Христі і свідченню цієї святості.

Іконопис життя християнського

У Таїнствах Хрещення та Миропомазання Христос із Духом Святим витискають в душі християнина образ-розмальовку Лику Христа. Далі - ціле життя. Його суть - писати ікону Лику Христового в собі, щедро черпаючи з дарованої нам палітри фарб - Євхаристії, Таїнств, літургійної та особистої молитви, а головне - з міжлюдських стосунків з тими, кого Христос посилає нам щоб явити Свій Лик у нас і у них, їм і нам.

Святкове і щоденне богослужінь добового кола

Сучасному літургійному благочестю церков візантійської традиції притаманне нероздільне пов'язання, можна навіть сказати перемішання текстів щоденного і святкового богослужбових циклів. Структури вечірень і утрень звичайно окрім незмінних елементів містять також змінні частини у подвійній перспективі. З одного боку є тексти октоїха - богословсько-літургійної системи, яка орієнтована на урізноманітнення щоденного богослужіння. Октоїх містить щоденні тексти на кожен день тижня відповідно до восьмигласової музичної системи і повторюється кожні вісім тижнів. Ця система сама у собі вже є складною антологією текстів та музичних тем. Вона поєднує три початково окремих октоїхових пласти - умовно їх можна назвати воскресно-заступницьким, хрестовоскресно-покаянним і богородичним - і всі вони у сучасному богослужбовому життя церкви не чергуються, відповідно до якоїсь схеми, але подвоюються чи потроюються, створюючи складну для сприйняття тематичну веселку. У час посту та П'ятдесятниці Октоїх до певної міри заступається текстами інших богослужбових збірників - Постової чи Цвітної Тріодей - теж антологій, бо і вони поєднують, як правило, кілька початково окремих циклів. 

ЧИН ЛІТУРГІЇ ВІРМЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

ЧИН ЛІТУРГІЇ ВІРМЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

ОДЯГАННЯ РИЗ

Священик має облачатись тайно. Для цього він разом з дияконами входить в ризницю, де зберігають священні ризи, і всі облачаються кожний за своїм чином. При цьому священик починає читати:

Псалом 131: Священики Твої одягнуться правдою і святі Твої возрадуються.

Пом’яни, Господи, Давида і всю смиренність його,

Як він клявся Господеві, присягався Богу Якова:

«Не ввійду в шатро дому мого, не зійду на постелю ложа мого,

Не дам сну очам моїм і дрімоти повікам моїм, і спочинку скроням моїм,

Поки не знайду місця Господеві, шатра – Богові Якова!»

Ось, почули ми, що воно в Ефраті, знайшли його на рівнинах лісистих.

Увійдім до наметів Його, поклонімся місцю, де стояли ноги Його.

Востань, Господи, увійди у покій Твій, Ти і Кивот святині Твоєї;

Священики Твої зодягнуться в праведність і преподобні Твої возрадуються.

Задля Давида, раба Твого, не відхили лиця помазаника Твого.

Клявся Господь Давидові істиною і не зречеться її: «Із плоду утроби твоєї посаджу на престолі твоєму!

Якщо збережуть сини твої Завіт Мій і свідоцтва Мої оці, яких Я навчу їх, то й сини їх довіку сидітимуть на престолі твоїм».

Бо обрав Господь Сіон, уподобав його на оселю Собі:

«Се покій Мій повік-віку, тут оселюся, бо Я вподобав його.

Добуток його благословляючи благословлю, убогих його нагодую хлібом,

Священиків його зодягну в спасіння, і преподобні його радістю возрадуються.

Там вирощу ріг Давида, приготував Я світильник помазаникові Моєму:

Ворогів його зодягну в сором, а на ньому засяє святиня Моя».