Мистецько осмислене ісповідання віри

Вже вдруге за останніх два тижні читаю тексти про важливість емоційно-досвідного у літургії. Нещодавно прочитав статтю лютерансько-візантійського священика о.Роланда Фріча, нині прекрасний FB-допис Андрія Шкраб'юка. Насправді, дуже б хотів, щоб наша літургія стала також зрозумілою, бо дотепер не знайшов жодного доброго коментаря до неї, такого, який зміг би задовільнити мою потребу розуміння літургії. Вона є, ця потреба розуміння, закладена в самому літургійному дійстві так само як і в християнстві і Христі. Слово стає Тілом не для того, щоб усунути тіло з його розумовим компонентом, але для того, щоб тіло зробити словесним. Таїнство має артикулюватися: Різдво Христа просвітило світові світло знання/розуміння (Тропар Різдва ГНІХ).

На жаль, "зрозумілість" в нас справді розуміють як примітивізацію. Це наша правда. Проте і інша крайність в нас присутня теж. Попри спрощення існує якийсь незрозумілий страх перед таїнством. Страх, який перетворюється у небажання його розуміти. Віковічна дискусія про "віки віків" важливіша за розуміння того, чому Проповідь Слова попереджує три, а не два антифони. 

Мистецтво, яке намагається передати Таїнство на рівні чуттєвого досвіду є важливою частиною заглиблення у таїнство, але воно потребує іншої частини - розуміння. Інакше воно перетвориться у магізм - ex opere operato - наслідком чого є зациклення на "правильному" звершенні обрядів Таїнства. Воно перетворюється у красу, яка передбачає виключення осмислення і опирання передусім на відчуття. Все ж питання апостола Филипа до етіопського вельможі - чи розумієш, що читаєш? - і надалі є легітимним для тих, хто, зрозумівши, наважується досвідчити Таїнство. Канонічне право, до речі, якраз і є наслідком, реакцією на небажання саме розуміти літургію (заохочення Юстиніана до читання молитов літургії вголос, заохоченя священиків молитись часослов, врегулювання стояння чи коліноприклонення в неділі чи П'ятдесятницю, дата святкування Пасхи). Канонічне право - наслідок відсутності розуміння чому щось літургійного має відбуватись у той чи інший спосіб.

У літургійній традиції повинен бути здоровий паритет між розумінням і мистецьким досвідом. Будь-які порушення цього паритету ведуть у бік або радикального протестантизму (лише писання = літургія як школа, де все має бути осмисленим) або радикально-сакраментального католицизму/православ'я (обрядовір'я = літургія не місце осмислення). Обидва ці шляхи хибні. Правильним, як і у більшості випадків, є "золота середина" - збалансованість між розумом і чуттям. Літургія є мистецьким ісповіданням віри церкви, місцем, у якому в таїнственний спосіб Христос являє світові Себе як одного із Святої Тройці, співславного Отцеві і Святому Духові для того, щоб світ міг пізнати Його і Отця, який послав Його і став причасником Духа Святості.