понеділок, 22 листопада 2010 р.

Святкування нового часу: Liturgie aus dem Urquell(Jean Corbon)

Переклав частинку класної книжки. На редакцію ше не було часу і не знаю чи буде, тому вішаю яка є.
Jean Corbon, Liturgie aus dem Urquell, Einsiedeln 1981, 145-151.
Переклад: Василь Рудейко 2010
XIII. Святкування нового часу
Святкування є ніби “моментами”, у яких спасительне провидіння останнього часу стає літургією. Але живі води потоку життя не знають перерв. Поки Вознесіння Господа не сповниться у Його другому приході, Він не перестане плекати світ у своєму Дусі. Як Воскреслий Він є Господом історії у якій ми змагаємось. “Він є і приходить”. Його переможний Прихід переповнює окремі “моменти” нашого святкування. Самі ці “моменти” можливі лише тому, що в них у наше смертне життя вривається життя живе, звільнене від смерті. Іншими словами: при витоках нашого святкування присутня сила Духа, з якої ми повинні безперервно живитися у новому воскресному житті. Вона вривається у наші дні, тижні, роки так довго, аж поки наш старий час всмокчеться нею повністю і смертна завіса розірветься. Вже тепер, “нині” можна взяти у цьому участь.
 
Довгий, вічний світлодень”

Це “нині” живого Бога, у яке людина може ввійти є часом Ісуса. Його Пасха є подією, котра проникає і підтримує всю історію. “Ось світла промені Христового святі, поглинута ніч темна безконечна, похмурі темності зруйновані цим світлом і тіні смутні смерті в темінь відійшли. Життя на всі істоти простяглося, широким світлом вкрито все; схід сходу всесвіт просякає і Той, хто був перед Зірницею і зорями всіма, безсмертний і могутній Христос великий понад всім творінням світліше сонця сяє. Тому для вірних всіх нас довгий вічний день світає, невгасимий — пасха таїнственна”.1
Коли ми святкуємо Христа, нашу Пасху, тоді цей день проникає в наш час, який переображується ним, стає таїнственним. Бо цей день світає не з першого творіння, як ті дні, про які сказано: “Був ранок і був вечір”(Бут 1), радше пасхальний псалом оспівує його так: “Це — день, який створив Господь, тож радуйтеся і веселіться в нім”(Пс 117, 24). Це не день серед інших або такий як інші, які регулюються сходом і заходом сонця, але світло життя, яке смерть не в змозі затемнити: він справді — повнота часів. Цей світлий день воскресіння не зустрічає нас як абстрактний ідеал, інакше смерть все ще мала б над нами владу; він є вічною дією Святого Духа, котра входить у наш час. Він не витає над тими, що його прийняли, але перебуває у їх нутрі. “Наш Бог не над нами, але перед нами у очікуванні, що ми Його зустрінемо”.2 День воскресіння і наш старий час, котрі стрічають один одного, пропонований Духом новий час і старий у якому живуть вірні: це дарує нашому часові його таїнственний характер. Як він розкривається у тілі Христовому, починаючи від пасхального свята?
Рік Господньої благодаті”(Лк 4.19)
Від Воскресіння, від його світлоцентру, пасхальний час охоплює передусім час року. Звичайно люди сприймають рік як найдовший відрізок часу, відповідно до циклічного ритму наших планет, котрі курсують навколо свого світлоцентру. Коли ж світло життя нетлінного сходить з гробу, воно притягує до себе з смертного кола і наш циклічний рік. Перед порогом повноти часів циклічність була визнанням нашого безсилля. Але для тих, хто вже воскрес із Христом, рік поєднується у співпраці із вічною літургією, він сам стає “літургійним”, за умови, що цей термін розуміється не як святковий календар, але як розкриття таїнства, котре вливається у ритми нашого часу. Виходячи з свята Воскресіння, подібно до відцентрових кіл, рік переображується літургією, стає таїнственним. Як прозорий знак воскресного дня, кожна його частина стає відблиском літургійної повноти.
Передусім же воскресний день є сповненням великого тижня, котрий у свою чергу стає таїнственним: як свята страсна седмиця. Протягом семи днів, котрі передують святу Воскресіння, не застаріває літургійне значення першого створіння; воно сповнюється у тому, що стає подією нового створіння у Христі. Щоб “сповнилось все” - відповідно до останніх слів Логоса у його смертній природі -, всьому треба бути перейнятим, починаючи з першого слова Отця, коли вилились присутність і життя, до останнього мовчання відсутності і смерті, у яку людина, згрішивши, потрапила. У світлі повноти останніх часів можна відкрити великі етапи тижня сотворення: Вхід світла у світ до своїх і відкинення темрявою, перше випробування свободи людини через її природну поживу, дерево недоступного (для людини, котра хоче обожитися) життя, котре тепер пропонується у воплоченому, обожуючому нас Слові. Вся драма спасительного провидіння звершується у шостому дні, великій П’ятниці, у якій божественна приниження стає нашим богоявленням: “Ось чоловік!”(Ів 19.5). Вкінці Велика Субота, Бога та його творіння, мовчання глибин під час сходження Живого до джерел всього буття. У сходженні нетлінного тіла до глибин аду знищується всяка неправда і смерть, поширюється мир божественного сопричастя, надія стає джерелом всього і живий потік змиває собою все назустріч сповненню часів.
Тому тиждень після Пасхи не є більше часовим, але розтягненням дня невечірнього. Під час цього всеоновлюючого тижня пасхальна літургія святкується повсякчас, не повторюється, але святкується щоразу наново. Цей таїнственний тиждень стає прототипом, зразком всіх тижнів літургійного року. Перший день тижня, день воскресіння, розливатиме життєдайний блиск Воскресіння на всі інші дні. Св. Григорій Ниський каже: “Християнин живе цілий тиждень свого життя єдиною пасхою і просвітлює цей час”.3 І Оріген: “Нема жодного такого дня, коли християнин не святкував би Пасху”.4
З цього світлоцентру являється гармонія “року благодаті” протягом якого Господь являє своїй церкві повноту Свого таїнства. Готуючи святий Тиждень передусім являються нам сім тижнів Великого посту, у які ми переживаємо стадії повернення нового творіння у рай; а продовжуючи свято Воскресіння слідують сім тижнів П’ятидесятниці, у якому неофіти, якими є ми, навчаються жити у співпричасті з їх воскреслим Господом. Вкінці тут і там навколо цього пасхального центру лежать обидва великих часи спасительного провидіння, що стали літургією: у час Богоявлення, чи явління Сина вочеловічений примає нашу жалюгідну плоть, тоді як у час Обоження, обоження через Духа, подих Господній ототожнює нас із Його прославленим тілом.
Бо Тіло Господнє є завжди таким, що зростає у святкуванні цього таїнственного часу. При цьому протягом літургійного року готуються три великих синергії євхаристії. Літургії Слова відповідає час Об’явлення Господнього, його явління, центром якого є подія хрещеня Господнього. Церкви вже дуже рано відчули значення часу приготування (Адвент у західній традиції), корий є одночасно початком і завершенням таїнственног ороку: Альфа і Омега таїнства, пригадування надходячого першого пришестя Господнього та очікування Його другого пришестя. Анафорі відповідає час Пасхи, приготований постом і прямуючий до Вознесіння. Причастю відповідає час Зіслання Святого Духа, який є також передусім часом зростаючої церкви, апостолів, перевтілення Тіла Христового та його життєдайного хреста. У світлі причастя розкривається зміст святкування святих як свята святого Тіла Христового: передусім святої Матері Божої пресвятої Діви Марії, тоді всіх інших святих, сопричастя яких вкінці святкується як сповнення Пятидесятниці.5 Тут життєдайний потік дає деревам життя можливість плодоносити “дванадцятиразово, щоразу кожного місяця”, тобто весь час. Таким чином жнива Духа приймають передсмак сповнення часів.

У перший день тижня
День Воскресіння, що, просвіщаючи, перетворює цілий рік, входить також і у найменші клітинки нашого часу. Тому ми просимо з Ісусом його і нашого Отця: “Хліб наш насущний6 дай нам днесь”, хліб цього буттєвого дня. Таїнственним днем, котрий перетворює кожну мить нашого життя у новий час є неділя, день Господній (Об 1.10). Завдяки євхаристії неділя є дієвою пам’яткою, плодотворною анамнезою, котра уприсутнює нам вічну літургію і уможливлює участь у ній. Вона є днем зібрання, оскільки тут ми у правдивий спосіб маємо передсмак сопричастя всіх святих у Пресвятій Тройці. Вона є Днем, оскільки через нас цей світ таїнственно входить у свободу Дітей Божих, до якої він прагне і якої боязливо очікує. Далека від того, щоб бути “неробочим” днем, вона передусім є днем у якому “Отець завжди діє”(Ів 5.17), заохочуючи дає можливість брати участь у його творчій і спасительній любові. День відпочинку, так, але відпочинку Божого, у якому енергія не знає жодного вбивчого виснаження, але щоразу новий проблиск життя, радості, свята, творчої літургії.
Досконалий, що у словах,діях думках завжди займається Словом Божим, живе у днях Слова і всі дні для нього є воскресними”.7 З цієї сили Воскреслого, котра є “єдино необхідною”, ми можемо жити кожної миті.
Є ще один останній таїнственний знак цього нового життя, котрий відкриває його значення: часослов. Через нього таїнство літургії воскресного дня проникає і перемінює щоденний час. Але коли у літургії господнього дня все дарується тут все приноситься: там все є благодаттю, тут все є “хвалою та славою його благодаті”. “Богослужба” невісти тоді є справді “божественною”: вона не зайнята нічим іншим окрім любові. Все у нас бере участь у цій Богослужбі на славу Отця через Сина у Святому Дусі. Наше “особистісне” буття, тіло, душа, дух, серце, стає молитвою у всій його теплоті, але й не менше наше “у божественному стосунку” живуче буття і вкінці наше буття “у часі”, оскільки цей теперішній, смертний час перетворюється у чомусь подібному до роси Духа. Часослов є нашим втіленим входженням у справжню молитву Ісуса. Молитва Слова до Отця відкривається і втілюється у нас у співпраці з Святим Духом, у пориві єдиної пісні прослави. Часослов є вломленням чистого світла Синівської Прослави у прийнятого на місце Сина.
Так стає зрозумілим, чому часослов зітканий передусім з тих молитов, котрі також були молитвами Ісуса у його смертному житті: з псалмів. У цій подиву гідній книзі Старого Завіту все спасительне провидіння стало молитвою: задум любові сповнився у Ісусі. І коли церква молиться, висловлюється “сповнююча” задум любові літургія у тих самих псалмах. У них Дух разом з невістою голосить чуда Божі. І піснеспіви часослова лише розвивають псалми Христа до рівня новозавітніх псалмів. Церква мовить “нині” ту просительну молитву, яка зородково лежала у псалмах.
Біблійні читання у серці часолова сповняють те, що проповідано у псалмах. Ми прямуємо назустріч приходячому Слову не лише через молитву очікування, але, прислухаючись до Слова Божого, ми зустрічаємо його тишиною чистої віри: тут нема що говорити, але просто і убого сприймати. Тут зустріч сповнюється не через молитву людей, отців наших у вірі; вона відноситься безпосередньо Того, хто є джерелом і ціллю нашої віри. Коли вітер досягає нас, він вже пройшов гори, долини, моря та міста; так і з подихом Духа, котрий стрічає нас, сповнений драматичого спасіння попередніх поколінь. Але коли він вкінці торкнеться нас, це для того, щоб відразу народити нас до життя Сина та впустити нас щоб “зріти царство Боже”.
Бо часослов є божественним, справжнім божественним заняттям, так як він здійснюється у царстві любові. Він є відповідним духові розпруженням на противагу всім напруженням і всім повним переживання заняттям цього світу. Він перемінює нас, даючи можливість “образу цього світу перейти” (1 Кор 7. 31) у його справжність, у благодать. Він творить нас новими у правдивому від-творенні, нагадує нам і залучає нас до “життя вічного, щоб пізнати Тебе і того, якого послав Ти Ісуса Христа”(Ів 17. 3).
Навіть якщо молитва серця, така незамінна якою вона є, відкриває нас до всіх вимірів історії людства, все ж часослов йде у певному значенні трохи далі: він виходить понад особи, відриває їх від них самих, щоб з’єднати їх у спільноті. Тоді молиться церква, невіста Господа історії, окрилена Духом і віддана Отцеві: “Ось я, я і діти яких дав мені Бог” (Євр 2. 13). Це офіційна молитва священичого народу у єдиному священику — “милосердному і вірному первосвященику” (Євр 2. 17). “Він вчинив нас царським священством для свого Бога і Отця, Йому слава і влада і сила на віки віків!”(Об 1. 6).
1Гомілія, залежна від пасхального трактату Іполита (SC27, 116).
2Св. Ісаак з Ніневії.
3PG 46, 628 CD.
4Contra Celsum 8,22.
5На Заході наприкінці часу Пятидесятниці, на сході на відааня свята Пятидесятниці.
6Відповідно до перекладу υπερουσιοσ як super-essentialis, надприродній. Часове значення, якого зазвичай дотримуються (“на цей день”), може вказувати на квантитативне значення у літургійному таїнстві.
7Оріген, Проти Цельса 8, 22.

Немає коментарів:

Дописати коментар