понеділок, 31 березня 2014 р.

Продовжуймо боротьбу



Із львівським священиком Василем Рудейком ми робили інтерв’ю до березневого номера “Кани”. Проте після нашої розмови отець знову поїхав до Києва і був там у трагічні дні 18 ‒ 20 лютого. Ми попросили його поділитися з нами тим, що він пережив на Майдані у ті дні... Отець розказав також про те, як прощати тим, хто вбивав і як нам цього року святкувати Воскресіння...

- Через тиждень після трагічних подій на Майдані я поїхала до Києва. Пішла на вулицю Інститутську. Зізнаюся, духовно мені там було дуже важко... Мої друзі ділилися таким ж відчуттями...
- Це нормально, тому що там цвинтар. А на цвинтарі завжди важко. Неважко там буває тільки на Пасху, якщо, звичайно, ви вірите у воскресіння. Майдан Незалежності, вулиця Інститутська, Грушевського ‒ це місця в центрі Києва, де лежали тіла мертвих. Їх звідти забрали, на це місце принесли оберемки квітів, позапалювали свічки. І все це відбулося зовсім недавно. Там живі спогади. Це дуже складна територія, передусім тому, що там загинули прості люди. Думаю, більшість із них не були навіть у сотнях самооборони, а носили воду, роздавали канапки.

Я був на Майдані якраз у ті криваві дні. Пам’ятаю 19 лютого... Одразу після розстрілів люди не хотіли погодитися з тим, що на Інститутській щось відбулося. Вони чистили цю територію, вивозили спалені скати, складали стіни з бруківки... Робили все, щоб не думати про те, що сталося. Я сам ходив туди-сюди, не хотів стояти на одному місці, тому що стояти там було важко.

- Багато людей, які були на Майдані в час, коли відбулися вбивства, досі там, щодня ходять тими вулицями, де пролилася кров... Я взагалі не уявляю, як їм та й нам усім пережити те, що сталося...
- Будь-які духовні чи душевні зриви, які є в людей, можна залікувати лише духовними методами. Звичайно, дуже багато можуть допомогти психологи. Але тільки усвідомлення того, що маємо в усьому покладатися на Бога і молитися за тих, які віддали своє життя задля того, щоб ми жили, може нас зцілити.

- Тобто достатньо молитви?
- Я в тому переконаний. Нічого більше. Церква має різноманітні похоронні молитви і поминання померлих на третій, дев’ятий і сороковий день для того, щоб рана розлучення з улюбленою тобі людиною зцілилася. Точніше не так зцілилася, як перейшла на зовсім інший рівень. На рівень не фізичного, а духовного спілкування з усопшим. Адже він нікуди не подівся, просто відійшов від нас фізично. І наша надія має полягати в тому, що, воскреснувши з мертвих, ми до нього долучимося.

- Але як бути з емоціями... з почуттям болю? Його ж нелегко позбутися...
- Пригадаю зараз той момент злоби, який панував на Майдані на другий день після вбивств, коли молитовно проводжали померлих. Політики своїми дурнуватими промовами розпалювали людський гнів. Багато людей були охоплені ненавистю і лише молитва могла їх заспокоїти, стримати. Емоції не щезали, але відходили на задній план, коли приносили тіла усопших і священики на сцені молилися звичайні заупокійні богослужіння. Люди потім підходили до священиків, дякували за молитву.
Тобто якщо людина відкривається на молитву, то буде зцілена. Якщо ж буде закриватися в собі, нічого не зміниться. Плакати над усопшим нема сенсу. Плакати треба над нами, бо той, хто помер, уже своє осягнув. А ми ще повинні працювати на цій землі довго і нудно для того, щоб осягнути те, що померлі вже мають. Чому ми тих хлопців, які загинули, називаємо Небесною сотнею? Бо віримо, що вони перенеслися в небесні обителі. Тепер наше завдання долучитися до тієї сотні щоденною кропіткою працею та пам’яттю про загиблих.

- Зрештою, тут не тільки про біль ідеться, а й про ненависть. Пригадую, як ввечері в суботу, 22 лютого, коли на Майдані прощалися з померлими, люди кричали “Зеку ‒ смерть!”, а Ви намагалися зі сцени їх заспокоїти... Але люди не сприйняли Вас, обурювалися...
- Все сталося дуже несподівано. Я пішов трохи відпочити, а мені телефонують мої парафіяни, які були разом зі мною на Майдані, і кажуть, щоб я повертався, бо на сцені щось недобре діється. Хоч відбувалося там очікуване: з одного боку, люди були до неймовірності розізлені смертями, а з іншого ‒ ті, хто виступали, постійно нагнітали і без того вибухонебезпечну ситуацію. Найгірше було, коли від деяких священиків почали лунати заклики, що досить слів, треба вдаватися до дій. Я в якийсь момент відчув, що може відбутися неконтрольований вибух емоцій. І тоді не відомо, що ті люди могли зробити. Заклики до смерті завжди небезпечні, незалежно від того, від кого вони лунають. Тож, у певний момент я просто не витримав, вийшов на сцену і намагався людям нагадати, що вони, з одного боку, моляться тут за упокій душ, а з іншого – бажають смерті. Такого не може бути! Бо християнська Церква молиться про воскресіння, про вічне життя. А церква, яка бажає смерті – сатанинська. Ті люди, які померли на Майдані, не хотіли того, щоб ми комусь бажали смерті. Вони самі нікому смерті не бажали, а хотіли кращого життя. Ось це нам і необхідно осмислювати протягом Великого посту: як акцентувати не на смерті, а на житті.
А те, що мене не сприйняли ‒ це нормально. В народі, який емоційно слабо контрольований, хтось як щось кричить – інші починають кричати те саме. Я зрозумів, що переконувати натовп логічними аргументи недоречно. Треба просто продовжити молитву і ми зі священиками щопівгодини співали Панахиду. Я відчував, що з часом натовп розійдеться. Так воно і сталося: до ранку під сценою залишилося 20 ‒ 50 людей.

- Я намагалася поговорити з кількома київськими майданівцями про те, чи готові вони пробачити тим, хто вбивав людей. Одні казали: “Хай Бог судить беркутівців, я всім прощаю”, інші – що “винних треба розірвати на частини”. Не знаю, як у тій ситуації, яку маємо, говорити про прощення...
- Інколи люди кажуть: “Я не можу простити”. Що означає “не можу”? Простити треба, якщо ти християнин і молишся молитву “Отче наш”. Бо в цій молитві є слова: “Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. І ти ставиш Бога в незручне становище, якщо кажеш, що не можеш пробачити. Бо від того, чи вибачиш чужу провину, залежить, чи Господь відпустить тобі твої гріхи.
Але зараз дуже важливо наголошувати на відмінності між прощенням і забуттям. Це різні речі, які люди часто ототожнюють. Вони думають, що простити – означає забути. Ні, не треба нічого забувати. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Це дуже хороші слова. Пробачити ‒ це навпаки, пам’ятати конфлікт, який стався. Для чого? Щоб найперше робити все зі свого боку, аби не допустити схожого конфлікту. Простити ‒ це також означає дати винуватцю нову можливість. Бо кожен із нас своїми гріхами долучився до того, що Христа розіп’яли. Але Христос нам на хресті все простив.

- І прощає щоразу, коли каємося під час сповіді...
- Власне те, що Господь прощає нам гріхи, не означає, що Він їх забуває. Ні, не забуває. І ми не повинні забувати. Навпаки маємо їх пам’ятати. Є таке поняття – спокутувати гріх. Це означає максимально довго пам’ятати про нього, щоб такого більше не робити. Священики від імені Церкви, від імені Христа, дають розгрішення людині тільки під умовою того, що вона покається і пообіцяє цього більше не робити.

- Ви нагадали мені напис на плакаті, який хтось із мітингувальників повісив на стіні Верховної Ради: “Покаяння не звільняє від відповідальності”...
- Саме так. Гріхи, які не були спокутувані тут, ми будемо змушені спокутувати в чистилищі після нашої смерті. Це має бути в свідомості кожного. Особливо в свідомості тих, які сьогодні після того, як на Майдані померло так багато людей, продовжують приймати несправедливі рішення. Нічого НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ.
Пам’ять є основою християнської Літургії. Бо основне поняття, яке ми використовуємо у Літургії ‒ це анамнеза ‒ спомин про те, що Христос за нас помер та воскрес. Далі є епіклеза ‒ прохання про сходження на нас Святого Духа. Ми повинні кликати Святого Духа, щоб Він відкривав нам очі на те, що маємо робити далі. Можливо, це і є відповіддю на запитання, яке було поставлене на початку: “Що нам робити з пам’яттю про те, що відбулося на Майдані?” Не забувати про це і кожну мить нашого життя прикликати Духа Святого, щоб Він відкривав перед нами не ворота злоби, духовного упадку, але ворота можливостей, які нам дає Господь.

- Зараз переживаємо Великий піст. На початку нашої розмови Ви казали, що на цвинтарі легко тільки на Пасху. Як після всього, що ми пережили за час революції, нам, українцям, дійти до Пасхи, до Воскресіння?
- До Пасхи у нас ще є трохи часу. Це час для того, щоб кожен із нас, можливо, трохи дистанціювався від тих подій, які сталися, від переживань за тих, хто постраждав, втратив рідних, близьких. Погляньмо на себе. Подумаймо: що зробив Майдан конкретно мені? Ось стрижневе питання, яке має собі поставити кожен із нас ‒ і той, який був на Майдані, і той, який сидів біля телевізора, і той, який не поїхав до Києва, а тепер себе вбиває за це... Що я можу зробити для того, щоб наша країна дійсно воскресла? Чи навчуся жити без хабаря? Чи вивчу історію України для того, щоб могти розказувати її людям, які на сході? Чи шукатиму точки дотику сходу і заходу, півночі і півдня України, на основі яких відбудеться воскресіння нашої держави? Ось те, над чим ми повинні працювати. Оцей цвинтар, який є на Майдані, має стати для нас точкою відліку. Все, що було до Майдану, не має значення. Має значення те, що буде після.
Піст ‒ це час для сповіді, час для заліковування ран, щоб кожен відкрився для себе, насамперед зробив іспит совісті, пішов і почав розмовляти зі священиком. Можливо, поставив священикові непопулярні запитання: “А чому наші Церкви роз’єднані? На Майдані ми молилися разом, а чи зможемо продовжити цю гарну традицію, коли все закінчиться?” І хай священик подумає про це. Нам є над чим працювати. Хлопці з Небесної сотні носили воду, розносили канапки... Для чого? Для того, щоб ми це споживали і продовжували нашу боротьбу. От і продовжуймо її.
Розмовляла Іванка Рудакевич

1 коментар:

  1. Чому ми тих хлопців, які загинули, називаємо Небесною сотнею? Бо віримо, що вони перенеслися в небесні обителі. Тепер наше завдання ‒ долучитися до тієї сотні щоденною кропіткою працею та пам’яттю про загиблих.

    ВідповістиВидалити