Слово про те, як день Різдва Христового стрічати подобає

Відомо вам, якою великою є радість, яким численним є зібрання народу у день, коли святкують народження царя земного. Як вожді і начальники, так і всі воїни, одягшись в шовкові одежі, опоясавшись дорогими, золотом сяючими, поясами, поспішають тоді в осяйній величі з'явитись перед лицем царя свого. Бо вони знають, що радість царя збільшиться, коли він побачить особливу красу їх зовнішнього вигляду, і що він тим більше звеселиться, чим більше вони виявлять зусиль у час урочистості його (цар, як людина, не дивисься у серце, і судить про відношення до себе за самою лише зовнішністю: і тому той, хто більше любить царя, одягається тоді у найсвітліші одежі). Понад це, оскільки вони знають, що цар у день свого народження є щедрим, — і роздає багатство милостей чи вельможам своїм, чи тим, кого в домі його вважають людьми приниженими і зневаженими; то попередньо намагаються наповнити скарбниці його різним багатством, щоб він, бажаючи роздати милостині, міг роздавати їх щедро, так, щоб радше вичерпалось в ньому бажання роздавати милостиню, ніж змаліло його багатство. Все це вони роблять із запалом, бо й самі сподівваються отримати за це велику нагороду.

Браття, якщо сини віку сього, задля честі проминаючої, зустрічають із таким приготуванням день народження земного царя свого, то як належить нам зустрічати день народження вічного Царя нашого Ісуса Христа, який за наше для Нього зусилля нагородить нас не дочасною, а вічною славою і сподобить нас честі не земного урядування, яке переходить до спадкоємця, але небесного царства, яке не має спадкоємця? Яким же буде наше воздаяння, про це говорить пророк: те, що око не бачило, і вухо не чуло, і на серце людині не спадало, це приготував Бог, тим, які Його люблять (Іс. 64, 4; 1 Кор. 2, 9).

Якими ж одежами нам прикрасити себе? Я мовлю: себе, тобто душі наші, оскільки Цар наш Христос не потребує прекрасності одеж, за прив'язаністю душі, не дивиться на прикраси тіла, а зрить на сердце тих, які Йому слугують, не блиску тлінного пояса дивується, що опоясують ним крижі, а захоплюється непоборним ціломудрієм, яке соромом зв'язує пожадливості. Тож потрудімося явитись перед Ним у вірі вправними, милосердям зодягненими, у способі життя нашого упорядкованими. Хто справді Христа любить, хай світліше прикрасить себе дотримуванням Його заповідей, щоб бачив Він, що істинно ми віруємо в Нього, являючись в такій красі в час святкувань Його і щоб щобілше радувався, чим більше бачив би у нас духовної чистоти. Уціломудрімо ж завчасу серця наші, очистьмо совість, освятімо дух, і в чистоті і непорочності пришестя всесвятого Господа стрічаймо, щоб день народження Того, Хто від пречистої родився Діви, Його рабами непорочними святкувався. Хто ж явиться в цей день нечистим і оскверненим, той Рождества Христового не почитає, — той хочби тілом і присутній на Господнім святкуванні, все ж від Спасителя далекий своїм духом. Нечистий бо не може спілкуватись із святим, скупий із милосердним, з дівственним розпусник, якщо ж він, недостойний, і вступає в таке спілкування, тим більшої образи завдає, бо сам себе не знає. Бажаючи вдавати ревного, насправді наглим виглядає, як той, в євангелії згаданий, чоловік, який, покликаний на весільний бенкет, осмілився ввійти у збір святих, весільною одежею не вбравшись, і тоді як один сяяв правдою, інший блищав вірою, третій світив ціломудрієм, він сам, нечисту совість маючи, при сяянні усіх, лише відразу викликав жахливим своїм трепетом. І щобільше блищала святість праведників, возлежавших тут, тим очевиднішою була скверна грішника, який, можливо й не зродив би подібної відрази, якщо б не появився в соньмі святих. Тому цареві слуги, зв'язавши йому руки й ноги, в тьму непроглядну кинули його, не лиш за те, що грішником він був, а й за те, що, грішником будучи, присвоїв собі нагороду, відведену святості (Мт. 22, 11–13).

Отож, стрічаючи день рождества Господа нашого, очистьмо себе, браття, від усякої скверни грехів, наповнім скарбниці Його різноманіттям дарів, щоб в той святий день було чим утішити подорожніх, облегчити скорботи вдовиць і одягти вбогих. Чи добре бо буде, якщо в одному й тому ж домі, між рабами одного пана один буде веселитись, носячи шовкові одежі, а другий нудьгувати, ходячи в веретищі, той напихатиметься їжею, а сей терпіти голод і холод? І якою буде дія нашої молитви, коли ми просимо ізбавити нас від лукавого, а самі не хочемо бути милостивми до своих братів? Наслідуймо Господа нашого. Якшо Йому вгодно було бідних, разом с нами, учинити учасниками небесної благодаті, то чому ж їм не бути учасниками з нами ж у багатстві зесному? Як браття у таїнствах, ми не маємо бути чужими один одному щодо  маєтншстей. Ми справді придбаваємо заступників за себе перед Господом, коли своїм надбанням годуємо тих, хто приносить благодарення Богу. Бідний, благословляючи Господа, приносить користь тому, за допомогою кого благословляється Господь. Бо як Писання мовить: горе людині тій, через яку поганиться Господнєє ім'я; а мир людині тій, через яку ім'я Господа Спасителя нашого благословляється. Заслуга добродія така, що він в домі своєму один виявляє милість, а в церкві устами багатьох умоляє Господа, і чого сам би не осмілився колись просити в Бога, то, за заступництвом багатьох, отримає нежданно. Прославляючи таку допомогу нашу блаженний апостол мовить: щоб за дароване нам за заступництвом багатьох многі поблагодарили за нас (2 Кор. 1, 11); і в іншому місці: хай буде приношення благоприємним і освяченим Духом Святим (Рим. 15, 16)! Амінь.

Святитель Амврозій Міланський

https://telegra.ph/Slovo-pro-te-yak-den-Rіzdva-Hristovogo-strіchati-podobaye-12-25

Христос - молільник досконалий

У час пригтування до Різдва Христового варто замислитись над тим, що ми маємо на увазі, коли молимось Богові. Особливо, коли думаємо про молитву передусім як про звертання до Бога. Наскільки ми знаємо Його, щоб достойним чином сформулювати наше звернення до Нього? Святі отці знали, що єдиним, хто достойно зміг би сформулювати молитовне звернення до Отця є Його Єдинородний Син - Слово, суще у надрах Отця від початку. Слово, завданням якого власне і є являти нам Отця, відкривати Його природу і нашу, Його волю щодо нас. Недарма церква від самих початків ісповідувала, що справжня молитва може відбуватись лише через Христа, тоді, коли ми узгодимо свою похвалу з Його похвалою, своє благодарення з Його одвічним благодаренням, своє прохання із вічним Його заступництвом за всіх і за кожного зокрема. Ось як це сформулював у похвальному слові для свого вчителя святий Григорій Чудотворець:

св.Григорій Чудотворець, Подяка Орігену

До Царя хвали свої зверну і піснеспіви до Хранителя вселенної,
до усяких благатей джерела невичерпного,
Він мою в усьому зцілить неміч й недостатнє кріпкий надолужити єдин,

до душ наших Спаса і Предстателя, Слова Його первородного, Создателя вселенної і Управителя.

Він єдиний кріпкий благодарення постійні і невмовкні Отцю возсилати

як за Себе, так само й за всіх, за кожного окремо і за всіх разом.
Він бо Істина, і Мудрість, й Сила самого Отця всього,
а до того, Він у Ньому сущий й досконало з Ним з'єдинений.

Тому неможливо, щоби через забуття, чи то з нестачі мудрості,
чи із немочі якої-будь, як той, який від Нього є відчуженим,
а чи сили необхідної не осягнув, щоб скласти похвали Йому,
або й осягнув, та добровільно без возхвалення лишив Отця свого.

Він єдиний кріпкий похвалу, Йому достойну, досконало сповнити.
Той, Кого Отець всього єдиним із Собою учинив, у Ньому Себе майже перевершивши,
досконало Його має вшанувати так, як Сам від Нього був вшанований.
Це Його Єдинородний, перший і єдиний з сущого всього, внаслідував, у Ньому сущий Слово Бог;

інші ж всі лише тоді благоговійними і благодарними зробитись зможемо
як на Нього перенесемо і покладемо силу благодарення усю достойного
за благодіяння всі нам від Отця даровані, при цьому ісповідуючи,
що благодіянням справжнім є в усьому споминати Ним Причину всесвіту.

І тому, належить визнати, що для хвали і вдяки промислу постійному про все,
який за нас дбає в найвеличнішому, як і в найнікчемнішому й нас сюди привів,
справді досить і достойно того слова, досконалого й живого,
і духовно оживляючого Слова першого Ума.

Євангеліє від Йоана

 Після того Йосиф Ариматейський, що був учнем Ісусовим, — але потайки, страхався бо юдеїв, — удався до Пилата з проханням, щоби забрати тіло Ісуса. І дозволив Пилат. Прийшов він, отже, і забрав Ісусове тіло. А надійшов і Нікодим, який раніше приходив уночі до нього, та й приніс мішанину з смирни та алое, мірок зо сто. І взяли вони тіло Ісуса та обв’язали його запашним полотном, як то ховають за юдейським звичаєм. А був на тому місці, де розіп’яли його, сад, а в саду тому — нова гробниця, в якій нікого ще не клали. Ось там, з огляду на юдейське споготування і що гробниця була поблизу, — покладено Ісуса.

Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько, як ще не розвиднілось, аж бачить — камінь відкочено від гробниці. Отож біжить вона, прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено його!» Пішов Петро з отим іншим учнем, і приходять до гробниці. Бігли вони обидва разом, та той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим; нахилившися, бачить — лежить полотнище. Однак, не ввійшов. Приходить тоді слідом за ним Симон Петро і, ввійшовши до гробниці, бачить, що полотнище лежить, а й хустка, яка в нього на голові була: лежала ж вона не з полотнищем, а, згорнена збоку, на іншому місці. Тоді ввійшов і той інший учень, який першим був прийшов до гробниці, — і побачив, і увірував. Вони бо ще не знали Писання, за яким мав він з мертвих воскреснути. Тож повернулись учні знов до себе. Марія ж стояла надворі перед гробницею і плакала. А плачучи, нахилилась вона до гробу, і бачить двох ангелів: у білім вони, сидять — один у головах, другий у ногах, де лежало було тіло Ісусове. І кажуть вони їй: «Жінко, чого плачеш?» — «Узяли мого Господа, — відвічає їм вона, — і не відаю, де покладено його.» Сказавши це, обернулась і бачить: Ісус там стоїть! Та не знала вона, що то Ісус. І каже їй Ісус: «Жінко, чого ж ти плачеш, кого шукаєш?» Гадавши ж вона, що це садівник, говорить йому: «Пане, коли ти забрав його, то повідай мені, куди ти його поклав, — а я заберу його.» Мовить до неї Ісус: «Маріє!» А та обернулась та до нього по-єврейському: «Раввуні!» — що у перекладі означає: «Учителю!» А Ісус їй каже: «Не стримуй мене, не зійшов бо я ще до Отця мого, але йди до моїх братів і повідай їм: Іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого.» І пішла Марія, щоб звістити учням: «Бачила я Господа», — та й що він це їй повідав.

Євангеліє від Луки

 І ось був чоловік, на ім’я Йосиф, радник, — людина добра й праведна, що не пристав був до їхньої ради, ані вчинків. Походив він з Ариматеї, юдейського міста й очікував Божого Царства; цей прийшов до Пилата й просив тіла Ісуса. Зняв він його з хреста й, обгорнувши його в полотно, поклав у гробниці, висіченій у скелі, де ще ніхто не лежав. День цей був п’ятниця, і вже заходила субота.

Жінки ж, які були прийшли з Ісусом з Галилеї, ідучи слідом за Йосифом, бачили гробницю і як покладено тіло Ісуса. Повернувшись, вони приготовили пахощів та мира, але в суботу, за приписом, відпочивали.

А першого дня в тижні, рано-вранці, вони прийшли до гробниці, несучи пахощі, що їх вони приготували, й застали камінь, відкочений від гробниці. Ввійшовши, не знайшли тіла Господа Ісуса. І от, коли вони не знали, що їм про те думати, два чоловіки з’явились їм у блискучих шатах. Коли ж вони налякались і схилили до землі обличчя, ті до них сказали «Чому шукаєте живого між мертвими Його нема тут він воскрес. Пригадайте собі, як промовляв до вас, коли ще був у Галилеї, кажучи Син Чоловічий має бути виданий грішникам у руки, має бути розіп’ятий і третього дня воскреснути.»

І вони пригадали собі його слова; а, повернувшися від гробниці, оповіли все те одинадцятьом та всім іншим. То були Марія Магдалина, Йоанна й Марія, мати Якова. Інші жінки, що були з ними, теж оповіли це апостолам, але слова ці їм видавалися пустим верзінням, і вони не повірили їм. Однак, Петро встав, побіг до гробниці й, нахилившись, побачив лиш пов’язки. І повернувсь до себе (додому), дивуючися тому, що сталося.

Євангеліє від Марка

 Коли настав уже вечір, — тому що була це п’ятниця, тобто перед суботою, — Йосиф Ариматейський, поважний радник, що й сам очікував Божого Царства, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат же здивувався, що вже вмер; і прикликавши сотника, спитав його, чи давно помер. Довідавшись від сотника, він видав Йосифові тіло; а Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав його у гробі, що був висічений у скелі; потім прикотив камінь до входу гробу; Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де його покладено.

Якже минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце, та й говорили між собою: Хто нам відкотить камінь від входу до гробу? Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, — був бо дуже великий. Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, — і вжахнулись. А він до них промовив: Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали. Але йдіть, скажіть його учням та Петрові, що випередить вас у Галилеї: там його побачите, як він сказав вам. І вони, вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися.

Євангеліє від Матея

Якже настав вечір, прийшов заможний чоловік з Ариматеї, на ім'я Йосиф, що й сам став учнем Ісуса; Він прийшов до Пилата і просив тіла Ісуса. Тоді Пилат звелів видати тіло. Йосиф узяв тіло, загорнув його в чисте полотно й поклав у своїй новій гробниці, що її висік у скелі. І, прикотивши до входу гробниці великий камінь, відійшов. А була там Марія Магдалина й інша Марія, що сиділи проти гробниці.

На другий день, що після п'ятниці, зібралися первосвященики й фарисеї до Пилата й кажуть: «Ми пригадали собі, пане, що той обманник ще за життя був сказав: Я по трьох днях воскресну. Звели, отже, щоб гробниця була добре забезпечена аж по третій день, щоб часом не прийшли його учні та не вкрали його й не сказали людям: Він воскрес із мертвих! І буде ця остання омана гірша за першу.» Пилат каже до них: «Маєте сторожу, ідіть і забезпечте, як знаєте.» Вони пішли й забезпечили гробницю, запечатавши камінь, і поставили сторожу.

Після ж вечора суботи, як зайнялося на світання першого дня тижня, прийшла Марія Магдалина та інша Марія навідатися до гробу. І ось великий зчинився землетрус, — ангел бо Господній зійшов із неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому. Вигляд його був, неначе блискавиця, а одежа, як сніг, біла. Зо страху перед ним сторожа затремтіла й стала, наче змертвіла. Тоді ангел заговорив до жінок, кажучи: «Не бійтесь: знаю бо, що ви шукаєте Ісуса розіп'ятого. Нема його тут, бо він воскрес, як ото сам прорік. Ходіть, гляньте на місце, де він лежав. Та біжіть притьмом, скажіть його учням, що він воскрес із мертвих. Он він вас випередить у Галилеї, — там ви його побачите. Я вам сказав.» 

І вони в поспіху полишили гробницю зо страхом і великою радістю та й побігли сповістити його учнів. Аж ось Ісус зустрів їх і каже: «Радуйтеся!» Ті підійшли й кинулися йому в ноги і вклонилися. Тоді Ісус сказав їм: «Не бійтесь! Ідіть і сповістіть моїх братів, щоб ішли назад у Галилею: там мене побачать.»

Ектенія на день Воскресіння

 Станьмо гідно, з радістю і веселістю! Молімося, мовлячи: Помилуй нас, Господи!

Народ (на кожне прохання): Помилуй нас, Господи!

Христе, Ти, що воскресінням Твого святого тіла зруйнував врата безодні та знищив гріх і смерть, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла переміг смерть, дарував нам нове життя і оновив усе творіння, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла дарував життя померлим, які лежали в гробах, і повернув усю людську природу з мертвих до життя, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла посоромив своїх мучителів, принизив сторожу і звеселив спільноту Твоїх учнів, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла звістив радість жінкам, жінки — апостолам, а апостоли — всьому світові, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла обіцяв усім воскресіння для життя нового, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла багато разів з'являвся учням, дихав на них, щоб вони прийняли Духа Святого, звеселив і підніс усе, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла послав учнів навчати всі народи і хрестити в ім'я Отця, Сина і Святого Духа, обіцявши бути з ними до кінця віку, а також з нами, що святкуємо Твоє воскресіння, молимо Тебе:

Христе, Ти підніс нас Твоїм воскресінням, наповнив радістю і спасінням, збагатив нас Твоїми дарами, підніс наші голови Твоїм звеличенням, наповнив наші серця радістю і оновив наші душі, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Боже милосердя, Ти воскресив Свого Улюбленого і зробив Його безсмертним і непідвладним стражданню, у Своєму милосерді поставив Його Главою Твоєї Церкви і Пастирем усіх, заради благості Твоєї молимо Тебе:

Священича молитва: Христе, Ти на небесах прославляєшся ангельськими чинами, а на землі люди поклоняються Тобі, у славне свято Твого воскресіння молимо Тебе: збережи нас, Христе, Господи наш, у благості Своїй, простягни правицю милосердя над народом Твоїм, що уповання покладає на воскресіння Твоє, і помилуй нас на віки.

Народ: Амінь.

 Мало кому відомо про те, що в Асирійській Церкві Сходу 25-го жовтня святкують пам'ять Несторія, архиєпископа Константинополського. І, між іншим, у тій же церкві, а також у Халдейській Католицькій Церкві, звершують Літургію, названу його іменем. Її текст надзвичайно цікавий з огляду на тексти Божественних Літургій візантійського обряду. Бажаю приємного читання на славу Божу.  

ЧИН[1] ЛІТУРГІЇ НЕСТОРІЯ[2]. 

Молитва перед престолом, коли відбувається обхід чи вхід[3].

Слава Тобі, що відшуковуєш загиблих.

Молитва: Господи Боже, множество гріхів наших не доглянь.

Схилившись: Ісповідуємо, Господи і Боже наш, рясне багатство милості Твоєї до нас.

[І продовжує: Нас, грішних і нікчемних, в багатстві милості Твоєї звершувати святі таїнства Тіла і Крові Христа Твого сподобив єси. Просимо помочі у Тебе на покріплення душ наших, щоб у любові досконалій та у вірі істинній священнодіяли ми цей Твій дар.]

Виголос[4]: Тобі, Боже Отче істинний, і єдинородному Сину Твоєму Ісусу Христу Господу нашому і Духові Твоєму живому, святому і животворящому, воздаємо славу, честь, благодарення і поклоніння, нині і повсякчас і на віки віків.

[Знаменує себе знаменням хреста, і відповідають: Амінь.

І продовжує: Мир з вами.

Відповідають: З тобою і з духом твоїм.

І передають мир один одному і мовлять: За всіх взагалі…[5]

Диякон мовить: Ісповідуймо, просімо і молімо[6].

Священник мовить цю молитву: Господи Боже Саваоте, поможи немочі моїй милістю Твоєю і поміччю Твоєї благодаті, і учини мене достойним це приношення перед Тобою принести на спільну поміч для усіх і на славу Тройці Твоєї, Отче, Сине і Святий Душе.

Господь схиляється для зцілення людини Лк 4, 37-44

 Євангельський уривок про зцілення тещі св.апостола Петра особливий під кількома оглядами.

Передусім, він нагадує нам про, підставове для духовного життя, суголосся слова з ділом. Христос проповідує в синагозі Божу любов і ві
дразу після проповіді показує як ця любов реалізується на ділі - любов зціляє. Зціляє передусім прихильністю - Христос прихиляється до тещі Петра і, схилившись, зцілює гарячку. Свого часу Господь схилився, щоб побачити як люди будують вежу, щоб стати рівними Йому. Нині Він, проповідуючи Божу любов і прощення, схиляється, щоб зцілити людину від хвороби, від опанування бісами, від егоїзму і відсутності любові. Цей жест Христа - наука для його послідовників. Не можна проповідувати не зціляючи, неможна голосити благу вість про любов Божу і не ділитися цією любов'ю там, де її потребують.
Звільняючи людей від бісів, Христос забороняє бісам говорити про Нього. В цьому теж великий задум Господній. Небеса голосять славу Божу, діло рук Його звіщає твердь, ангели неустанно оспівують Його велич, біси вірять і тремтять. Залишилась людина, яка постійно ставить під сумнів не те, що Його велич, а навіть саме Його існування. В своїй батьківщині Христос не може робити чудес, через невірство, провід "народу Божого" готовий повірити в силу бісів радше ніж в силу Божу. Люди настільки звикли до опіки Божої над ними, що вважають її частиною природного ходу речей. Тому Господь велить бісам замовкнути, щоб людина врешті задумалась над Тим, Хто за всім цим стоїть і нарешті долучилась до вселенського оспівування Божої величі і могутності.
Третім повчанням цього уривку є універсальність Бога. Євангеліє не належить особливій землі, особливому народові чи особливим людям. Ніхто не може сказати що Христос тут чи десь там. Євангеліє і присутність Христа універсальне. Воно належить тим, які увірують і Христос там, де двоє чи троє збираються в Його ім'я. Христа затримати неможливо. Він мусить і іншим звіщати благу вість про любов Божу, втілену у Ньому, прийнявши яку, отримаємо спасіння і, прищепившись до Якого, плодоноситимемо добрими плодами у житті вічному не колись у невідомій есхатології, а вже тут і тепер.

Мр 7, 5-16: Молитися про дар слуху

Нинішнє Євангеліє, хоч і говорить про обряди чистоти, все ж має на увазі дещо глибше. Воно про підставові речі, про первинне Слово, яке не можна підміняти різноманіттям коментарів. Євангеліє нинішнього дня говорить про приоритети, про те, що підзаконні акти не можуть замінити Закон. 

Закон складний і потребує трактувань, але трактування ніколи не є важливішими за те, що трактується. 

Нинішнє Євангеліє є про необхідність щоденного вивчення і вправляння не у традиціях, за якими вже не видно їх первісної причини, а в потребі постійного переосмислення саме слова Божого.

Євангеліє нинішнього дня говорить про необхідність моління Бога про дар духовного слуху, того, який вміє вловлювати частоти Господньої волі у записаних людьми словах.

А ще сьогоднішнє євангеліє є про те, як часто людина робить нечистим те, що за задумом Господнім було чистим створене і дане людині у користування на добро.

Вівці Духа серед вовків світу Мт 10, 16-22

Посилаючи своїх учнів до людей, Христос не дає їм оманливих сподівань щодо того, шо їх проповідь буде 100% успішною. Якраз навпаки, Він налаштовує їх на те, що суспільство, в яке вони входять швидше буде негативно налаштованим до вчення про Царство Боже. І саме з цього огляду їм, Його учням, потрібно буде зібрати воєдино всі свої духовні потуги, щоб сповнити цю місію.

Мудрі і лагідні, тобто, розумом і серцем проповідуючи слово царства, християни покликані нести слово надії у середовища, далекі від прихильності до них.

У таких ситуаціях дуже легко втратити рівновагу. Проповідувати любов у середовищі ненависті - дуже складне завдання. Слова підбирати надзвичайно важко. Саме тому Христос залишає своїм учням Духа Святого, Який дає необхідні слова у потрібну хвилину. Життя у Дусі є основною метою християнина. Не дарма Божественна Літургія навчає про те, що причастя Тіла і Крові Христових дається вірним на сопричасті з Духом Святим. 

Дар Духа Святого жодним чином не є самозрозумілим. Слів, натхнених Духом Святим, потрібних у критичні хвилини проповіді, необхідно навчатись щоденно читаючи і вникаючи в слова Святого Письма. Саме звідти вірним "дасться те, що вони мають говорити". Щоб Дух Святий міг промовити через учнів Христа, треба надихатись Ним, пізнавати стиль і зміст Його мови і давати Йому пізнати себе і виявити всю правду про сутність людини, бо саме так можна пізнати все добре ізле в собі. Добре зберегти і примножити, зле - очистити і остаточно викорінити.

Дух Святий всередині віруючого християнина дасть можливість витривати до кінця і спастися. Допоможе пережити ненависть з боку найближчих і увійти в Царство Отця небесного.

Гостинність задля царства Мт 10, 9-15

Найкращий спосіб перевірити цінність чогось - бути готовим заплатити за це. Посилаючи апостолів на проповідь Царства, Христос цим самим дає можливість людям визначитись щодо цінності Царства для кожного. Хтось приймає проповідників Царства із радістю і мир Царства осідає на дім, який прийняв його. В іншому випадку мир повертається до того, хто приніс його.

Готовність прийняти євангеліє не лише сдовом, а й дієво підтримати його, є основним вказівником серйозності намірів увійти в Царство Боже. І навпаки, байдужість чи навіть вороже ставлення до проповідників Царства теж тягне за собою наслідки, страшніші від наслідків для жителів Солому і Гомори, основним гріхом яких теж була відсутність гостинності.

Гостинність, насправді, є основним, що має усвідомити собі кожна людина. У цьому світі люди - гості. Людина, насправді, не володіє нічим, навіть власним життям. Вона, як і решта творіння втішається гостинністю Бога, який все створив, всім володіє і всім керує. "Володіння" людини, насправді, є лише позиченим чи навіть вкраденим у Бога майном. І це добре видно із того,як людина "порядкує" у світі. 

Навернення починається із усвідомлення гостинності Господаря і намагання уподібнюватись Йому у власній гостинності, особливо, коли причина цієї гостинності - можливість почути євангеліє Царства Божого.

Милосердя задля входження у Царство Боже Мт 9, 36 – 10, 8

Покликання апостолів тісно пов'язане із милосердям Господнім. З милості Своєї Він приходить усцей світ і милістю Своєю Він наділяє Своїх учнів, щоб вони могли іти в світ і, так само як і Він, творили милість із людьми. 

Основною причиною наділяння учнів Христових надприродними властивостями - зціленням хворих, розрадою пригнічених, воскресінням мертвих, виганянням духів - є милосердя Господнє до тих, які потребують уваги. Людської і божественної уваги. 

Суть покликання учнів - пастирський уряд. Він полягає у збиранні розполоханих буремностями цього життя дітей Господніх. Перетворення їх у стадо овець Господніх.

Все, що учні Христові отримують від Нього є для сповнення саме цієї місії - збирання розполоханих овець отцівського стада.

І саме цим церква повинна займатись завжди. Її завданням не є робити з поганих людей кращих людей. Її завданням не є іти в ногу з часом. Навпаки, її завданням є, як і тоді, проповідувати Царство Боже. Запрошувати людей визнати Господа Царем свого життя і, втративши це життя для себе, віднайти його життям вічним у Царстві Божому. У давній візантійській традиції кожне богослужіння розпочиналося виголосом: "Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь." І щоразу, коли церква збиралась перед лицем Господнім, цим закликом вона визнавала Його царем, а себе - рабою, готовою сповняти Його волю, бо воля Його - святість людини.

Діяльністю церкви і донині залишається голошення приходу Царства Божого, яке супроводжується звільненням від опанувань, зціленням від слабостей, віднайденням сенсу життя (=воскресінням).

Покликання покликаних Словом Мт 4, 18-23

У покликанні апостолів завжди захоплює їх "несподіване" бажання покинути все і стати учнями Христа. Багато коментаторів цього уривку наголошують на "простоті" апостолів. Мовляв, то були "звичайні рибалки", яким видалася нагода стати чимось більшим і вони наважуються. Вони не були особливими богословами, які мали час на "повчання в Законі день і ніч". 

Справді, на перший погляд саме так воно і виглядає, але багато в чому перший погляд оманливий. 

Не були апостоли такими примітивними як їх змальовують. І не могли вони бути такими. Так, вони не були фарисеями і законовчителями, не належали до священичих родин, чи до назореїв. Але! Вони належали до вибраного народу, до тих, які щоденно дякували Богові за дар Закону. Двічі на день, повторюючи символ їх віри, нагадували собі про Вихід з єгипетського полону до землі обітованної. Вони знали історію свого народу, яка одночасно була і залишається історією спасіння світу. В цьому може переконатись кожен, хто читав першу проповідь Петра (простого рибалки) у день П'ятдесятниці чи проповідь Стеана у день його   не було якесь нове одкровення, то була історія, якою цей народ жив століттями. 

Тому не має дивувати те, що, почувши голос Христа, рибалки змогли ідентифікувати його із голосом, який "багато разів і багатьма способами говорив до них устами Закону і пророків". 

Можливо апостоли, за винятком святого Павла, не були "професійними богословами", але вони точно були богословами щоденного життя. Коли вони лагодили сіті, вони дякували Богові за можливість ловити рибу. Коли виходили у море, на Нього покладали надію, що зможуть щасливо повернутись і здобути їжу для своїх родин. Тому, відгукнутись на заклик Того, Хто був їх упованням було для них природною річчю.

Уривок про покликання апостолів є заохотою і для сучасних вірних вивчати Святе Письмо і вправлятися у щоденному житті із Богом. Ходіння з Богом не є уділом вибраних, але ті, які сподіваються бути вибраними, намагаються ходити з Богом, прагнути Його присутності, інакше як можна сподіватись на те, що Він взагалі тебе помітить.

Християнство під цим оглядом є унікальним досвідом можливості ходіння з Богом. У Христі Бог стає людиною і навіть більше, Він стає Хлібом і Вином, щоб, згідно із літургійною молитвою святого Василія Великого, "прийнявши частину святощів Його ми з'єдналися із Тілом і Кров'ю Христа і мали Його у серцях своїх і стали храмами Святого Духа". Від часу приходу Христа ходити з Богом слало набагато простіше. Потрібно лише вслухатися у Його поклик у Святому Письмі і постійно оновлювати досвід життя у Ньому через літургійну молитву спільноти святих, які щоразу збираються у церкву для того, щоб досвідчувати Його життєдайну Присутність.

Зусилля для життя у Христі Мт 7, 1-8

У цьому євангельському уривку Господь нагадує своїм слухачам насправді прості істин, які людина так схильна забувати. 

Передусім, поспішність суджень. Пізнавши добро і зло, людина схильна автоматично оцінювати ситуації у чорно-білій матриці, а неможливість бачити ситуації всебічно дає чудові нагоди для помилкових суджень. Найкраще, не судити, а віддати суд Тому, хто бачить не лише вчинки, а й серця, Тому, Який досліджує нутро людини. "Логічне" для нас, може бути "нелогічним" для когось іншого. Людина не посідає істини, вона лише прагне її пізнати, тому з оцінками треба бути дуже обережним.

Часто відповіді на те, чого сама вона не досвідчила, людині даються набагато легше. Легше навчити когось зробити щось "правильне", ніж самому пройти досвід роблення правильного. Наявність колоди у власному оці часто не заважає бачити скалку в чужому, і навіть більше, бачити способи як цю скалку вийняти. Але, так по-справжньому, це людське бажання допомогти іншому у проблемі, яку маєш сам, часто є лише вказівкою на боязнь спробувати терапію на собі. Христос тут, як і в багатьох інших місцях Євангелія кличе до набування власного досвіду. Допомогти іншому можна суттєво якісніше, коли ти сам вже зцілився. Треба радити у тих випадках, які сам пережив і внаслідок яких отримав досвід.

Християнин,як справжній послідовник Христа не має бути влізливим. Не треба спасати всіх бідь-якою ціною. Святість не є чимось, що треба "впихати" людям за всяку ціну. Так, нею треба ділитися. Так, її треба проголошувати. Так, нею потрібно жити так, щоб вона була видимою. Але не треба нею розкидатись. Людина мусить робити зусилля для осягнення її, вона мусить робити кроки у її напрямку. Не потрібно робити святість "доступнішою" для людини, тим самим знецінючи її до рівня непотребу, цінність якого невидима. Святість коштовна і саме тому ділитись нею потрібно з тими, які хоча б здогадуються про її ціну. Саме тому в давнину людина мусила довести церкві, що гідна бути у сопричасті святих, що її буття у церкві - свідчення її сердечного бажання бути у Христі, що Він становить для неї неабияку цінність - кошт, яким було куплено її спасіння.

Це не дається просто так. Для повноти життя у Христі потрідюбно робити зусилля - шукати, стукати, просити аж поки Господь не відкриє справжньої цінності цього Життя, так, щоб радість була досконалою.

Вино життя та бурдюки традиціоналізму Мт 9, 14-17

Досвід зустрічі із Господом часто стають причинами для створення релігійних традицій. Воно все насправді дуже правильно. Людина прагне завжди повертатись до витоків її духовності. А все ж дуже часто ці традиції стають "традиційними", тобто такими, які внаслідок втрати реального відношення до життя виконуються радше з поваги до них самих ніж до Того, кого вони мали б провадити.

Проблема посту фарисеїв та учнів Йоана полягала у тому, що цей піст не допоміг їм побачити у Ісусі Христі Спасителя світу. Очікування зустрічі з Женихом стало важливішим за саму зустріч. 

Власне тому духовні традиції мусять переживати постійне оновлення. Одежа не стане новою і святковою, якщо до неї пришити нову латку. Нове вино не оновить старого шкіряного міха для його зберігання. Вона не стане традиційнішим лише від вливання його у давні бурдюки.

Духовні вправи необхідно щодня переосмислювати у контексті їх дотичності до реального життя. Інакше вони просто переростуть у паралельну до реального життя реальність і стануть несправжніми.

Прикладів такого можна знайти достатньо і у християнській духовній традиції. Чого варті лише щорічні календарні баталії - Різдво 25-го чи 7-го? Але чи пам'ятаємо про те, Різдво кого святкуємо? Молитви вголос чи пошепки? Але чи розуміємо їх значення для церковної спільноти? 

Господь ставить у центр справжньої духовості саме її осердя - Жениха. Від Нього має відштовхуватись уся "логіка" релігійного життя. Неможливо постити під час весілля. Так само як і неможливо радіти за відсутності Жениха. Він, і аж ніяк не традиції (якими древніми і святими вони б не видавались) є справжньою причиною радості чи очікування. Саме про це нагадував Христос деінде гарячим дослідникам Слова Божого: "Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що маєте життя у них,а вони свідчать про Мене:" (Ів 5:39)

Наше діло - гребти Мт 8, 23-27

Євангельський уривок про втихомирення бурі нагадує учням Христа одну із основоположних істин слідування Йому, а саме - пам'ять про смирення і відважність через усвідомлення постійної присутності Христа з ними.

Бо й справді, часто люди намагаються нагадати Богові про те, що Він мав би робити в тій чи іншій ситуації. Якщо Христос є Богом, Він навіть уві сні дбає про увесь світ і не дасть бурі втопити човна з учнями і Ним Самим. А якщо Він не Бог, то не зможе зупинити бурю. В кожному разі будити Його і вказувати що Він має робити не в компетенції Його учнів.

Христос дарує Свій мир учням через Свою присутність. Ніяка буря не має злякати тих, всередині яких Христос, навіть якщо Він спить. Завданням учнів, натомість є робити те, про що їх попросив Христос - гребти. Гребти, щоб дістатись в місце призначення. Гребти, незважаючи на бурі цього світу. Деінде Він запевнить Своїх учнів, що церкву Його ворота аду не здолають. Тому переживати немає за що. І боятись немає чого. І спасати світ замість Христа не потрібно. Потрібно виконувати те завдання, яке Христос заповів - у любові і сміливості провадити корабель спасіння до пристані спасіння з пам'яттю, що всередині його - Христос.

Знати Христа не лише у молитвах Мт 7, 21-23

Благоговіння, пов'язане із мовленням молитов і призиванням Імені Господнього жодним чином не є ознакою справжнього життя у Христі. Господь перестерігає від прикликання Його імені поряд із життям, яке не відповідає євангельським заповідям. Неможливо поділити своє життя на духовне життя, означенним прикликанням Імені Господнього і рештою життя означеного "скоєнням беззаконня".

Так само видимий успіх життя, притаманного святим людям (творіння суд, виганяння бісів) жодним чином не є беззаперечним свідченням успіху життя у Христі. Відомо, що через Каяфу говорив Святий Дух, але це не було свідченням його святості, ані вказівкою на те, що його життя було ведене Духом Святим, наслідком його єднаннях Господом. Господь говорить і творить чуда не лише через святих пророків. "Небеса повідають славу Божу, діло рук його звіщає твердь!" Пророцтва лунають із уст ослиці і навіть каміння кричало б про Ісуса як Христа і Бога, якщо б очільникам юдейським вдалося замкнути уста дітей, які славили Його під час входу у Єрусалим. Всі чудодіяння людини вказують на її святість лише тоді, коли все її життя стає чудом життя у Христі, всі її виганяння бісів ідуть у парі із постійним очищенням власного серця задля можливості перетворення його у храм Духа Святого, житло, у яке Христос вселиться із Отцем Його.

Для того, щоб Христос знав нас, треба бути Його рабом, слугою і братом не лише у святкові дні, а кожної миті свого життя. Інакше, ймовірність того, що Він не знатиме нас у день, в який ми потребуватимемо цього, буде надзвичайно високою.

Явління Христа у житті людини Мт 7, 15-21

Звертаючись до тих, які, можливо, мали б стати його послідовниками існосіями його вчення, Господь наголошує на небезпеці лжепророцтва.

Пророк, як відомо, є людиною, яка голосить волю Божу. Воля Божа ніколи не є відірваним від життя філософствуванням. Богослов'я і духовний провід не полягають і тому, щоб говорити правильні речі, які несумісні з "реальним життям". Господь приходить якраз для того, щоб реальне життя наповнити духом, надати йому, а радше, нагадати про те, що воно завжди було і є дотепер наповнене духом. Людина схильна забувати про це і ділити на "кесареве" і "Боже". Насправді ж такий поділ штучний. Немає поділу між сакральним і профанним, небесним і земним. Христовий прихід на землю означив нову дійсність - небо на землі. 

Тому кожен, хто проповідує духом, але живе тілом - лжепророк. 

Справжній пророк не може проповідувати любов і ненавидіти ближнього. Справжній послідовник Христа не може мати "духовного" і "реального" життя, натомість, має сповнити реальне життя Духом Святим.

Тоді його взивання "Господи, Господи" буде взиванням, на яке Христос відгукнеться, бо прохання, яке звучатиме після того будуть "думки, що в Ісусі Христі"(Фил 2:5).

В смоковниці Христос завжди шукає плоду, а не лише гарного листя. Мовлене духовне слово має ствердитись вчиненим духовним ділом. Тоді святість Христова стане видимою у світі, а його послідовники зможуть бути віригідними свідками. Саме тому Християнство важко назвати релігією. Воно - життя людини у Христі і явління Христа у житті (не лише у словах) людини.

Шукайте краще царства доброго Отця Мт 6, 31-34; 7, 9-11

Обмеженість пізнання людини (не можемо знати майбутнє) спонукає її до посиленого дбанняпро нього. Часто воно настільки полонить її свідомість, що людина стає неспроможною мислити і жити у сучасному. А саме це і є те єдине, що вона може справді, а не уявно (у своїх мріях) пережити. 

Христос нагадує своїм слухачам просту істину - про все дбає Хтось інший. Господь, який сотворив світ, далі піклуються ним. Завдання людини, натомість, набагато глибше ніж пошук їжі і одягу. Господь кличе її до інтелектуальної праці, до пошуку царства небесного. 

Неспокій людини в цьому світі пов'язаний із тим, що вона сотворена не для цього світі. Її покликання - бути причасником не світу, а Бога, бо не на образ світу, амна образ Бога її сотворено. Не духа світу,а Духа Свого вдихнув Бог у Адама, коли творив його. Саме тому Дух цей знайде умиротворення лише у спілкуванні із Духа Подателем, у обителях Духа.

Господь нагадує своїм слухачам, що навіть гріхопадіння, внаслідок якого природа людини стала злою, не вбило цілковито духа любові. Людина все ще здатна виявляти її принаймні до своїх дітей. Ця любов і має стати точкою, з якої почнеться повернення людини до образу безмежно доброго Отця, який дарує життя вічне тим, які Його просять навіть ціною життя єдинородного Сина Свого.

Виходити за межі закону у бік любові Мт 5:42-48

Тим, хто вважає, що добре поводитись достатньо для того, щоб провадити духовне життя Христос відкриває незручну істину. Поводитись відповідно до законів природи абсолютно недостатньо для духовної людини. 

Для духовної людини природним є є лише одне - вдосконалюватись до міри досконалості Небесного Отця! 

Конкретно це означає порушувати природні закони у бік любові. На базовому рівні природно любити друзів і ненавидіти ворогів. Але це лише рівень користувача. Рівень розробника (творця) - любити не розрізняючи між друзями і недругами. У такому світобаченні ненависть до сотвореного хоча й існує, як можливість, але духовна людина цю можливість не використовуватиме, бо можливість любити суттєво цінніша для неї. Час для реалізації любові надто цінний за час, змарнований на ненависть. 

Саме із цієї причини Господь світить сонцем на всіх - праведних і неправедних. 

Саме тому Христос полюбив людей, коли влни були ще грішниками, відшукав, коли були заблуканими, довготерпів, коли їх нетерпеливіть провадила до чергового легковажного вчинку.

Христос, як Син Отця Свого, перший пройшов цей шлях і запрошує нас йти за Ним надприродною дорогою любові. Інакше, яка нагорода нам, які робимо лише те, що можна було б робити і без любові?

Дати тому, хто в потребі - чудова можливість усвідомити, що те, чим володіємо, насправді є даром Божим і Його ми робимо "боржником" прощення боргів наших.(Пр. 19, 17)

Вдосконалюватись аж до рівня Отця означає рухатись понад Законом у бік любові.

Богоподібність у самовідреченні Мт 5:33-41

Звертаючись до своїх учнів Христос наголошує на кількох важливих аспектах людського самоусвідомлення, які людина з задоволенням схильна забувати.

Передусім, питання власності. Отримавши усе створіння у користування людина схильна забувати, що їй тут насправді нічого не належить. Небеса повідають славу Божу, а не людини. Про діло рук Його (Бога, а не людини) голосить твердь. Людині нічого не належить, вона не власник, а лише користувач, тому не може закласти як запоруку чогось, що їй не належить. Заприсягтись небом вона не може, бо небо їй не належить. Заприсягьись землею людина не може, бо і земля їй не належить. Навіть містом Єрусалимом не може заприсягтись людина, бо це Господь, який його будує на Свою, а не людини, славу. 

Людині належить лише вона сама і то лише в моменті "вже". Ні минулим, ні майбутнім вона не керує. Навіть своїм тілом вона не можеТому її слово є лише словом "так" або "ні". Це дає їй можливість вправлятися у смиренності, усвідомлювати свою залежність від багатьох факторів і осіб, а передусім від Бога.

У прямій залежності від цього наступні слова Христа. Він наводить приписаний Законом принцип справедливості - око за око і зуб за зуб. Сам по собі цей принцип є принципом обмеження, а не вимоги. Справедливість дозволяє (не вимагає!) відняти у кривдника лише ту кривду, яку той завдав скривдженому. У світлі сучасних подій за смерть людини можна було вимагати смерті його вбивці, а не оправдовувати цією смертю можливість проведення погромів і мародерства. Не можна вибити два ока за одне око.  При цьому завжди можна було пробачити кривдникові і тим самим поставити себе не поза Законом, понад ним. Христос закликає саме до цього. Уподібнитись Богові - Законодавцю, який не керується Законом сліпо, але повсякчас виявляє своє милосердя супроти законопереступників, очікуючи їх навернення. Йому не йдеться про виконання Закону задля Закону. Йому йдеться про гармонію, яка стоїть понад Законом.

Божественна гармонія джазова. Вона вимагає вміння імпровізувати - в очікуванні нападником удару в праву щоку, підставити ліву, з одежею віддати й плащ, іти дві милі з тим, який вимагає пройти з ним одну. 

У всіх цих випадках жодним чином не йдеться про бездумний пацифізм і безвідповідальне поводження із власним життям. Все це людина має зробити "в ім'я Христа", "на знак їм", уподібнившись Тому, Хто Богом бувши Сам Себе принизив, образ раба прийнявши, Хто щоки Свої віддав на поличники, а спину на бичування. Не бездумно і безвідповідально, а з певною метою - задня нас і нашого спасіння.

Реалізація образу Божого Мт 5:27-32

У божественному задумі людина, сотворена на образ і подобу Божу, мала б реалізовувати основу богоподібності - любов - у подружжі. Для того Господь творить людину чоловіком і жінкою. Для того Він дарує їх одне одному і оселяє у раю. 

Проблеми починаються тоді, коли людина дивиться "із пожаданням". Коли їй недостатньо даного, коли вона хоче "загарбати" те, що вона бачить. Перелюб як і вбивство, про яке говорилось кількома рядками вище, реалізовується не у дії, а вже у самому бажанні зробити неналежне, неприродне. 

Саме тому, треба слідкувати за оком, щоб воно не блукало у пошуках пристрасних подразників, а насолоджувалось гармонією Божого сотворіння. У молитві перед читанням Євангелія воно сформульовано дуже влучно: "...відкри́й ми́сленні о́чі на́ші ... щоб ми, всі пло́тські пожада́ння подола́вши, прова́дили духо́вне життя́, все, що благовго́дне Тобі, і ду́маючи, і діючи".

Бачення світу "духовними очима" дає можливість "благовгодне діяти". Але й при цьому треба "пильнувати за руками", тобто робити все, щоб дії узгоджувались із вірою. Інакше ані очі, ані руки непотрібні. Бо пекло починається тоді, коли очі шукають пристрастей, а руки готуються реалізовувати їх.

І як у попередньому випадку, відповіддю є любов і прощення. Написати розвідний лист і відмежуватися дуже легкий спосіб вирішення конфліктів. Нема людини, нема проблеми. Натомість, навчитись співжити і щоденно допомагати один одному у зростанні у любові є справжньою реалізацією богоподібності. 

Христос допускає лише одну можливість для розлучення - розпусту, оскільки вона є відреченням від любові і перетворенням її із таїнства у гріховну пристрасть.

Поглиблювати знання і діяти Мт 5:20-26

Євангельський уривок починається закликом до подвійного духовного зростання. Благочестя справжнього вірянина має динамічно зростати у двох перспективах - поглибленні знань про Бога, сотворений ним світ, відносини у цьому світі і кінцеве призначення всього та у перетворенні цих знань у конкретні дії, у спосіб власного життя. Щоденне вивчення і поглиблення знань Святого Письма, щоденні спроби впровадити вивчене в конкретні дії і життєві ситуації - це те, без чого царство небесне є просто немислимим.

Вивчення Святого Письма жодним чином не може скоротитися до його буквального значення. За заповіддю "Не вбий!" криється набагато більша і глибша суть ніж кінцева фактична дія, внаслідок якої можна позбавити когось його фізичного життя. Христос ніколи не закликає боротись із вершиною айсберґа,  Він закликає зануритись у крижану воду людських стосунків, щоб побачити всю їх таку часто сумну картину. "Не вбий" починається із "Не накопичуй злоби!" 

І друге, якщо все ж усвідомив, що злоба (чи будь які інші вияви людської немочі) вчепилась тебе, опанувала, реалізуй свої знання Святого Письма у дії - примирись із Богом, собою, ближнім, природою, сотвореним світом. Бо так насправді все Святе Письмо є історією конфліктів і шляхів примирення людини з Богом, людини з людиною, людини з природою і сотвореним світом. І парадоксом цієї історії є те, що перший крок до примирення у переважаючій кількості випадків робить не той, хто зламав обіцянку, скривдив, провинився, а якраз Той, Хто завжди залишався вірним і терпів кривду за це аж до хресної смерті. Тому так, слова євангелія істинні - наслідником царства є богоподібний, той, який шукає примирення навіть тоді, коли він невинний, бо його бажання гармонії сотвореного Богом світу, бажання реалізовувати любов, яка є Божою сутністю, суттєво вище за маленьку, навіть оправдану законом жорстокості сердець, особисту справедливість.

Блаженні дієві царства ради Мт 4:25-5:13

Євангельський уривок про блаженства можна розглядати під багатьма оглядами і вже існують цілі бібліотеки трактувань. Все ж, головною думкою, як на мене є його завершення. Блаженними Христос називає тих, які є сіллю для світу. Тих, чия  вбогість духом, лагідність, чистота серця, голод і спрага справедливості, прагнення примирити ворогуючих, терпіння гонінь і обмов унаочнюють основну їх причину - проповідування Христа і Його царства. Саме в цьому - сіль землі, про яку говорить Христос. 

Не кожен лагідний блаженний, як і не кожен спраглий і голодний. Блаженними є ті, які у Христі. Ті, завдяки яким усі ці утиски з боку світу і його правителів набувають особливого значення - служіння Богові.

Блаженні ті, які виконують пророче служіння, а воно у тому, щоб звіщати волю Божу в усіх життєвих ситуаціях, в які потрапляє людина. Варто лише подивитись на історії різних пророків. Їх життя було далеко не солодким, а все ж блаженним.

Сіль надає смаку. Свідчення Христа надає сенсу. Ось чому треба прагнути не так бідності чи голоду, переслідувань чи сліз, а свідчення Христа і волі Божої у світі. Християнин, який не свідчить як сіль, яка втратила свої властивості. І, можливо, в цьому найбільша проблема сучасного християнства. Воно настільки утолерантнилось, що втратило свою головну властивість - свідчення Христа. Прагнучи іти в ногу зі світом багато сучасних християн забувають про радикальність свідчення Христа, свідчення наготою, наругою і смертю. Свідчення, яке не боїться втратити біллшість, яка, у своїй мудрагельській толерантності не готова прийняти правду, а запитує навіть тих кількох, які залишились: "Чи й ви хочете відійти?"(Ів 6:56-69)

Символи і символізм візантійської літургії

 Протопресвітер Олександр Шмеман

Символи і символізм візантійської літургії: Літургійні символи та їх богословське тлумачення^[1]

Якими б знаннями про Візантію не володів освічений західний інтелектуал, він принаймні чув про «багатий символізм» візантійського богослужіння. Справді, поняття «символи» і «символізм» стали практично синонімами візантійської Літургії. Це кліше таке очевидне, що не потребує жодних додаткових роз'яснень. На противагу цьому кліше, я спробую тут показати, що візантійський літургійний символізм ставить нас перед питаннями, важливими не лише для розуміння візантійської літургії, а й усього візантійського релігійного мислення. Ця стаття є лише спробою означити цю проблему так, як я її розумію, і в найзагальніших рисах накреслити можливі шляхи її вирішення.

    Зазвичай, поверхнево сприйнятий символізм вважають суттєвим елементом візантійської літургії і чимось, що не являє особливо серйозної проблеми. Існує безліч візантійських і повізантійських - грецьких, руських, сербских та ін. - тлумачень, в яких усі літургійні дії, та й сама літургія, сприймаються передусім як символічні зображення, тобто як дії, які «виявляють», «означають», іншими словами, «символізують» щось інше, чи то події минулого, певні ідеї або богословські трердження. Цей символізм, властивий усьому візантійському богослужінню, особливо детально розпрацьовано у коментарях на основне богослужбове дійство - богослужіння Євхаристії. Практично всі коментатори сприймають Божественну Літургію як символічне зображення життя і служіння Христа від Його народження у Вифлеємі до славного Вознесіння на Небо. Так, проскомидія, тобто обряд приготування євхаристійних дарів хліба і вина, - це символ Різдва Христового; так званий «Малий Вхід» - символ Його явління світові; «Великий Вхід», перенесення Дарів на престіл, - символ погребення Христа і Його урочистого входу в Єрусалим^[2] і т. п.

Притча про митаря і фарисея у текстах четвертого тижня посту

У своїх попередніх дописах я вже вказував на те, що наша літургійна традиція періоду великого посту пережила певні зміни, які вплинули на розуміння літургійних структур  подекуди аж до невпізнання.

Зокрема, ідеться про дублювання двох пам’ятей неділь на початку великого посту – неділі про митаря і фарисея та неділі про блудного сина, які у давній традиції Єрусалиму містились у четвертій та третій неділі посту відповідно. Це і досі можна прослідкувати у літургійних текстах постової тріоді, якщо уважно спостерігати за темами, які озвучуються у молитовних текстах. Щодня, починаючи від «третьої» неділі посту та впродовж усього четвертого тижня посту існує принаймні один літургійний текст, який заохочує молільника пригадати собі євангельський уривок притчі про митаря і фарисея, та, поставивши себе у контекст цієї притчі, стати на шлях покаяння і навернення.