Послух закінчується, коли людина стає зрілою

Розмовляла Іванка Рудакевич

“Шануй твого батька і матір твою...” – четверта заповідь Божа. А якщо батьки намагаються нав’язати своїм дорослим дітям, котрі мають уже власну сім’ю, як їм краще жити... і взагалі звикли брати активну участь у житті їхнього подружжя? Як шанувати батьків у такому випадку? Про це у розмові з отцем Василем Рудейком, священиком храму священномученика Климентія Шептицького у Львові, батьком двох дітей.

– Що означає заповідь “Шануй твого батька і матір твою” для дітей, які уже самі є батьками?

− Для мене особисто ця заповідь означає те, що, коли ми стаємо батьками чи матерями, наш статус сина і доньки не відміняється. Ми маємо далі проявляти належну повагу до батьків як до тих, які нас народили, виховали, опікуватися ними, при потребі. Це родинний зв’язок, який потрібно далі плекати.

Але у Святому Письмі набагато швидше, ніж “Шануй твого батька і матір...” є: “Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом”. (Бут. 2, 24) Тож, і батько, і мати повинні пам’ятати, що їхній син чи донька вже створили іншу сім’ю, вони відділені від батьків.

– Що Ви маєте на увазі?

– Що в певний момент подружжя може сказати батькам: це є ваша думка, ми її поважаємо, але в нас є наша думка і її теж треба поважати.

– А якщо батьки все ж уперто насаджують подружжю свою думку чи рішення, маніпулюють подругами... Як по-християнськи повестися у цій ситуації?

– Розгорнути Євангеліє від Матея 10, 35–36. Що там написано?

– “Я прийшов порізнити чоловіка з його батьком, дочку з його матір’ю і невістку з її свекрухою. І ворогами чоловіка будуть його домашні”... Так і відповісти?

– Керуватися цим. Стосунки між обидвома поколіннями повинні базуватися на ВЗАЄМНІЙ повазі та любові. Не односторонній, а взаємній. Це найважливіше. Звичайно, це нелегко, але стосунки ніколи не бувають легкими... бо завжди є проблема спілкування та розуміння один одного.

– Ну так, тільки в батьків і дітей може бути своє уявлення любові і того, як її можна проявляти...

– Будь-яка любов, яка обмежує свободу іншої людини, не є любов’ю. Якщо ви відчуваєте, що ваші батьки обмежують своєю любов’ю свободу вашого подружжя, треба в якийсь спосіб їм це сказати. Любов – це не сліпе погодження з усім, це вільний вибір, тобто той, хто мав би отримати її, може, навіть від неї відмовитися.

Любов не передбачає брехні, не передбачає, що я собі в душі говорю: це неправильно, але батькам на угоду кажу: це правильно. Бо ти і себе, і їх дуриш. Звичайно, треба багато молитися, ще раз кажу − будувати стосунки нелегко. Я співчуваю тим подружжям, батьки яких не розуміють, що їхній одружений син чи донька має свою окрему сім’ю, і намагаються всіляко вплинути на життя тієї сім’ї. У такому випадку можна навіть на якийсь момент припинити спілкування з батьками.

– Для багатьох батьків це шок.

– Звичайно, це буде шоком. Щоразу, коли я уділяю шлюб нареченим, наприкінці звертаюся до їхніх мамів і татів. Кажу, що від цього моменту ваші повінчані діти є від вас відрізані і сполучені між собою, а ви, батьки, не маєте права їх розлучати, бо що Бог злучив − людина хай не розлучає. Тобто можете подругам щось радити, допомагати, наскільки вони цього потребують і просять. Але не можете пхатися в їхнє життя настільки, що це починає руйнувати їх подружжя, не можете порушувати свободу вибору, яку має це подружжя, чи вирішувати за них те, що вони самі мають вирішувати. Бо це гріх.

– Так? А люди цього свідомі?

- У більшості випадків – ні. Мені на духовних розмовах ще ніхто не зізнавався, що пхається в життя сім’ї своїх дітей. Віра передбачає любов до ближнього, таку ж, як любов до себе самого. Ти хочеш, щоб твої діти пхалися в життя твого подружжя? Щоб говорили тобі, як ти зі своєю жінкою чи чоловіком маєш жити? Чи щоб розказували, як у вас все в хаті має бути облаштовано? Хочеш? Ні, і вони цього не хочуть. Таїнство подружжя і полягає також у тому, що сім’я стає приватною захищеною територією і туди більше ніхто не має права втручатися.

– А як бути дорослим неодруженим? У них немає “захищеної території”...

− Взагалі почнімо з того, що Святе Письмо “говорить” не тільки “Шануй твого батька і матір” чи “Діти, слухайтеся батьків у всьому, бо це Господеві вгодне” (Кол. 3, 20), але поряд є: “Батьки, не дратуйте дітей ваших...” (Кол. 3, 21). Таке ж читайте в Ефесян 6, 4. Мій перший меседж до всіх батьків чи дітей, які приходять з питаннями про четверту заповідь, є: не будьте сектантами. Читати Святе Письмо треба цілісно, не можна виривати для себе якусь цитату і навколо неї будувати своє життя. Тобто знову ж... Нормальні стосунки між батьками і дітьми, якого б віку вони не були, будуються на взаємовизнанні, взаємоповазі.

– Чи Церква визначає певний вік, коли закінчується послух дітей батькам?

– Хоч Біблія такого, що хтось неодружений, а хоче бути незалежним від батьків, не передбачає (хіба у випадках назорейства), але коли батьки посилають дитину до школи, то для себе мають зрозуміти, що через кілька років перед ними буде письменна людина. І я вже не можу казати до неї: “Ти, тлумку 18-літній”. Бо та людина читає такі книжки, які мені навіть не снилися. Коли вона закінчує школу, батьки повинні усвідомити, що, видаючи атестат дитині, суспільство якого і вони є частиною визнає її як сформовану особу, принаймні на рівні знань та психологічному.

Тож, я б сказав, послух закінчується, коли людина стає зрілою і самостійною. Тоді вона не зобов’язана прислухатися до всього, що радять батьки. Хоча, зважаймо, про який послух йдеться. Якщо про “допоможи мені, принеси горнятко води, допоможи перейти через дорогу” чи навіть “допоможи фінансово” – це все послух, який із віком не зникає. У кожному разі... покоління міняються ролями. Спочатку батьки доглядають дітей, бо діти малі, не можуть дати собі раду. Але коли діти стають самостійними, то повинні доглядати батьків. Бо батьки також не в усьому можуть давати собі раду.

– Запитую про неодружених, бо є такий анекдот, що приходить жінка на сповідь і каже: “Не слухала маму”. Тільки цій жінці 40, а мамі – 70...

− Треба завжди запитати: в чому не слухала? Якщо мама просила подати горнятко води, а вона не подала – це недобре.

– Інколи це дуже банально.. донька не вдягнула шапку, але ж вона вже самостійна, сама несе відповідальність за своє життя...

– Розумієте, тут сам факт послуху чи непослуху неважливий. Важлива мотивація, чому людина зробила так чи інакше. Можливо, причиною того, що вона так зробила, була елементарна гордість: принципово не одягну цю шапку назло мамі. А гордість − це гріх. Тоді сповідаєшся не з того, що маму не послухала, а з того, що причиною непослуху була гордість. Але мама може і сказати: покинь свого чоловіка. В цьому випадку непослух їй – не гріх, а благодать Божа. А зі сказаного того треба мамі сповідатися.

Коли дитина досягає зрілості, то бере відповідальність за свої вчинки і вирішує, як має зробити. Теж важливо пам’ятати: кожен має право на помилку. Навіть якщо бачиш, що твоя доросла дитина чинить неправильно, можна їй пояснити це, але не тиснути, хай чинить згідно зі своєю совістю. Не можна нею маніпулювати, бо маніпулювання – це гріх проти свободи. Господь людьми не маніпулює. Ісус був настільки вільний, що дозволив усім зробити те, що вони хотіли: Юді – повіситися, Петрові – зрадити, Пилатові – розіп’ясти, матері своїй – пережити страхіття. Він не забирав свободу вибору.

– А як бути, якщо хтось вкотре посварився з батьками. І це, можна сказати, відбувається постійно, не з твоєї вини − просто нерви здають... Знову до сповіді?

– У кожному випадку необхідно помиритися або принаймні зробити спробу, навіть якщо вважаєш, що ти маєш рацію.

– Що у такому випадку означає помиритися?

– Це дати іншій стороні зрозуміти, що ти відкритий на продовження стосунків і на вирішення цього конфлікту, навіть якщо це потребуватиме багато часу. Якщо ви нагрубили батькам або розумієте, що конфлікт спровокували самі, тоді повинні перепросити. Немає значення, як це приймуть батьки. Основне, що це означатиме для вас.

Щодо сповіді... Якщо людина не має чіткого усвідомлення, що поганого зробила, то їй краще порозмовляти з духівником чи священиком. Тоді вона краще зрозуміє, чи переступила якусь межу. Сповідь потрібна тоді, коли людина відчуває гріх. Ну і треба шукати шляхи, як себе заспокоювати, якщо під час конфлікту ти дуже агресивний. Злість – це не є нормальне явище в житті християнина.

– А як себе можна заспокоїти?

– Треба спробувати зрозуміти батьків. Вони виростили тебе, одягали, годували і тепер переживають. Це  нормально. І вони теж не раз нас терплять. Я бачив в інтернеті ролик, коли батько – уже дідусь – показує на горобчика і запитує сина, хто це. Син каже: горобчик. Батько знову: хто це? Син: горобчик. Після того як тато втретє запитав, син зривається. Кричить: ти що не розумієш чи що? І тоді тато замовкає на хвилину, просить сина принести його записник. Розгортає сторінку на записі, коли синові було два роки і малий кілька десятків разів запитав тата: хто це, вказуючи на горобчика, і на кожне запитання тато відповів: горобчик...

Є батьки, які дуже сильно “зав’язані” на своїх дітях і це тому, що вони свого часу не пройшли належної психологічної, духовної підготовки. І треба навчитися жити з тим, що вони є саме такі, особливо, якщо ти це розумієш. Можна обмежувати їхні намагання забрати твою свободу. Наприклад, не посвячувати їх в усі твої справи, якщо знаєш, що це “з’їсть” і тобі, і їм купу нервів. Це буде також проявом твоєї любові до них. Але водночас треба дозволяти батькам робити для тебе те, що, ти вважаєш, є добрим і сприйнятливим.

– Чому взагалі важливо плекати стосунки з батьками? Заповідь “Шануй батька свого і матір свою...” має продовження “щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі”. Схоже на те, що шанувати їх треба з корисливої для себе цілі...

– А всі заповіді корисливі, безкорисливих не буває. Батьки – це ті люди, з якими дитина будує свої перші стосунки. Якщо вона навчиться будувати стосунки з ними, поважати батьків, то навчиться поважати інших людей, будувати з ними стосунки. Це і є запорукою доброго життя. Думаю, у більшості випадків родинні конфлікти виникають від небажання один одного слухати, поважати думку іншого.

Немає чіткого переліку, що є повагою стосовно батьків, а що ні. У кожній конкретній ситуації відповідь буде різною. Повага – це дати людині зрозуміти, що ти її любиш, приймаєш такою, якою вона є. І стараєшся, щоб твій світ і її світ могли якось разом співіснувати. Взагалі міжлюдські стосунки треба плекати, запрошувати батьків до себе у гості, ходити до них у гості. Стосунки обривати не можна, вони мають переходити на інший рівень. І якщо ви одружилися, треба бути готовим, що досі ви спілкувалися як батьки і діти, а відтепер спілкуватиметеся як родина з родиною.

– Як Ви, отче, з погляду душпастирської практики, бачите: батьки більше допомагають чи більше маніпулюють своїми дорослими дітьми, вживаючи до того християнські аргументи?

– Я бачив за своє життя багатьох батьків, які допомагають своїм дітям. Але і є багато таких, які псують життя своїм дітям. Не можу сказати, кого більше, кого менше. У мене не дуже велика душпастирська практика. Але є одна проблема, дуже важлива: у нас глобальне незнання Святого Письма серед християн традиційних церков. Люди дуже слабо знають Святе Письмо і маніпулюють ним, прикриваючись певними уривками. От навколо четвертої заповіді часто будують трактат про любов дітей до батьків, а про любов та пошану батьків до дітей говориться значно менше. Зі скількох коментарів до Святого Письма може скористати середньостатистичний греко-католик? Немає у нас коментарів, і це недопрацювання Церкви. Люди будують свої схеми на уривках, які десь почули на богослужінні в храмі. Тому наша віра часто стає страшенно забобонною і більше руйнує, аніж будує.

З одного боку це може звучати досить песимістично, але водночас усвідомлення проблеми і бажання взагалі про неї говорити є дуже доброю нагодою зрозуміти покликання церкви в Україні сьогодні і почати комплексний пошук виходу із забобонної уривкової віри до повноти віри Христової.