Переклав на скору руку. Найкраще, на мою думку, у кількох словах передає суть початків христянського богослужіння.
Петер
Вік (Peter Wiсk)
Дослідження прахристиянського
богослужіння донині залежне від пояснювальної моделі розвитку ранньої церкви,
запропонованої Ф.Х. Баурсом (F. Chr. Baurs) ще в 19-му столітті. Під
впливом теорії історії Геґеля, він намагався усвідомити постання церкви як певного
діалектичного спротиву до юдаїзму. Згідно із цією теорією, християнське
богослужіння сприймали як різку протилежність до юдейського: християнське
богослужіння мало б бути новим, духовним та вселенським, юдейське, натомість,
застарілим, культовим та локальним. (Ці основні мотиви можна все ще віднайти у
останній опублікованій з цієї нагоди монографії Ф.Гана «Прахристиянське
богослужіння» „Der urchristliche Gottesdienst",
Stuttgart 1970.).
Цей
класичний підхід був не лише антиюдейським, але також не відповідав різноманіттю
джерел. У новітньому часі, між іншими також і соціальноісторичні, дослідження
вказали, що Ісус та рух його учнів із великою долею правдоподібності можна трактувати
як харизматичний і такий, що належав до широкого соціального пласту Палестини
першого століття. Що стосується богослужбового питання, треба зважати на два
фактори: По-перше, богослужбову свідомість та практику цього ранньоюдейського
руху треба мислити передусім у контексті тогочасних юдейських богослужінь у
храмі, в синагозі та вдома; по-друге, оскільки ці три місця уособлювали також інституційні
величини, треба рахуватись із типовим для харизматичних рухів дистанціюванням до
інституцій.
Храм,
синагога та дім
Принципово
богослужбова свідомість та практика у ранньому юдаїзмі відповідала іншим
східним та середземноморським релігіям. Тут як і там культ жертвоприношень є богослужінням у стислому сенсі цього слова.
Храм апріорі є святим місцем і одночасно центральним місцем усіх релігійних
дійств.
З огляду
на історію релігії та релігійну феноменологію, поважна різниця полягає саме у
забороні. Через присутню у Старому Завіті заповідь централізації культу, юдеям
заборонялось звершення будь-якого культу жертвоприношень поза єрусалимським
храмом. Внаслідок цього зростала святість єрусалимського культу, але разом із
тим звужувала юдеям можливість брати участь у богослужінні, а для діаспори
навіть унеможливлювала їх. Тоді як інших богів можна було почитати на багатьох
місцях і їх культ просякав усі життєві площини, у юдейських домах не могло бути
навіть зазвичай обов’язкового для античності домашнього вівтаря; також вони мусіли
відмовитись від типових для учт узливань (рідинні жертви для богів та усопших).
Таким чином юдеї поза Єрусалимом жили досить безкультово і, парадоксально, якраз
тому, що культ завдяки його централізації займав особливо важливий статус.
Ця фактична
відмова від справжнього богослужіння спричинила особливо творчі, замінні благочестиві
дії, як наприклад, активне вивчення Священних Писань. Все ж оскільки саме ці
Священні Писання приписували центральне місце культу, місце та характер «богослужбової»
спільноти, яка збиралась навколо Писання мусило бути яким завгодно, лише не культовим: так народилась
синагога.
Синагогальні
будівлі з першого століття після народження Христа являють у своїй
концепції тип будівлі, який ішов врозріз
із усталеною впродовж багатьох тисячоліть базовою формою богослужбового будинку
з святинею (вівтарною частиною), жертовником та «житловим приміщенням» для
божества. Усі ці типові для храму елементи у синагогах були відсутніми, а до
того увиразнюються певні подібності до некультових елліністичних громадських
будівель. Синагогальні зібрання були радикально орієнтованими
на Слово; центральним елементом тут була навіть не молитва, а
саме спільне слухання та вивчення Писань.
Дім, своєю
чергою, був місцем приватної молитви і вивчення Писання у домашньому колі. При цьому, центром домашнього благочестя була спільна
їжа, яка «обрамлювалась»
благословляльними молитвами.
Синагозі
та юдейському домові бракувало, саме через їх богословську залежність від
храму, культового виміру. Ранньоюдейське богослужіння
складалось із цих трьох взаємозалежних і саме тому різних місць: храмового
культу, орієнтованого на Писання, синагогального богослужіння та домашньої
спільного споживання їжі. Ці три місця у міжзавітний
період становили досить стабільні рамки, так, що богослужбові зміни різних груп
не виходили за них, а могли лише спричиняти накладання всередині цієї тріади. Фарисеї
та есени частково дистанціювались з політичних та релігійних міркувань від
храмового культу, що призводило до релігійного та ритуального наголосу на їх
біблійному благочесті та спільних споживаннях їжі, при цьому жодним чином не спричиняючи
применшення самого храмового культу.
Ранній
рух Ісуса та богослужбові інституції
Рух
учнів Ісуса перед та після П’ятдесятниці не розвивався незалежно від згаданих
інституційних рамок. За новозавітними джерелами Ісус відвідував храм і
святкував жертвоприношення Песах з усіма. Те саме стосується і для його спільноти,
яка і надалі брала участь у храмових жертвоприношеннях (Дії 21,26). Ісус, з
одного боку, заохочував певними словами до звершення жертвоприношень, з іншого
він кинув особистий ціннісний виклик храмовому інституціалізму, ба більше,
проповідував заміну цієї інституції собою самим. Подібні слова передані також із
спільноти раннього руху Ісуса. Так, хоча інституції й визнавались у типовий для
харизматичного руху спосіб і інституційно не замінялись, все ж вони вважались
перевершеними «харизматичною» особою. Подібне можна спостерегти також відносно синагоги та дому. Хоча Ісус та його учні і брали участь
у синагогальному навчанні, все ж при цьому трактували його з огляду на особу
Ісуса. Поряд із рішучим захистом
заповідей, які стосувались домашньго життя, особа Ісуса «вириває»
людей із їх домів. Ця типова для молодого
харизматичного руху залежність і одночасно дистанція щодо інституцій присутня
також і у листах Павла. Як юдеєві, йому й не спадає на думку трактувати зібрання прихильників
Ісуса як літургійно-культові, натомість він закликає спільноти
збиратись навколо типової для античності домашньої некультової
вечері. Ця вечеря внаслідок особливих
Слів ставала «Вечерею Господньою». Духово-харизматичне збудування
всіх замінило звичайні у таких випадках повчання учасників вечері.
Домашні,
синагогальні та культові інституційні процеси
Кожен
харизматичний рух піддається тискові інституалізації, який збільшується
пропорційно до віддалення від його харизматичних витоків. До цього ранньохристиянські
спільноти отримали інші болісні досвіди. Єрусалимський храм – основна богослужбова
інституція – був зруйнований Титом близько 70-го року після Христа. Окрім цього
послідовників Ісуса виключили з синагоги. Через розрив зв’язків з цими
інституціями тиск інституалізувати власні харизматичні богослужіння був дуже сильним.
Богослужбова
траіда юдаїзму була такою сильною, що задала рамки для процесу цієї
інституалізації. Відповідно до юдаїстичних коренів спільнот не знайшлось
відповідного місця для храмового богослужіння з огляду на яке можна було б інституалізувати
християнське богослужіння, так, щоб вони могли набути культового вигляду. У
євангелії від Луки та у Діяннях св. Апостолів місцем створення інституалізованого
богослужіння виглядає дім. Там можна побачити не лише спільнотну учту, але
також мистецько створені молитви як напр. «Magnifikat» (Лк l,47дд.) та «синодальні» зібрання.
Соборне послання апостола Якова натомість вказує, що спільноти могли
утверджуватись також в рамках синагогальних форм. Харизма не усувалась, але
інтегрувалась таким чином, що їй надавалось певне місце у рамках усталеного
порядку.
Інші
писання натомість вчать, що єрусалимський культ є лише відбитком (прообразом)
справжнього, небесного культу. Земний мандрівний харизматик Ісус, згідно із
ними є одночасно і священиком і жертвою, ба навіть воплоченням цього культу. Такого
роду інституційне осмислення Ісуса присутнє у Листі до Євреїв, іванівських
писаннях та у Об’явленні. Цікаво,
що спільноти використовували інституційну залежність до звершеного у Христі
небесного культу не для перетворення їх земних зібрань у культ, а для
збереження їх харизматичного вигляду.
Вони перемогли спричинений розривом із юдейськими богослужіннями тиск інституалізації,
оскільки сприймали себе залежними від ще вищої, небесної інституції.
Про
залежність християнських богослужінь від юдейських богослужбових рамок
Вкінці, розвиток прахристиянських
богослужінь, попри багато варіацій, не зламав історичних рамок юдейської
богослужбової тріади. У певному сенсі і подальшу історію християнського
богослужіння можна типологічно описувати за її допомогою: тиск до перебирання
храмових та синагогальних елементів після розриву з цими двома інституціями
провадив початково до певної переваги Літургії Слова, а у поновозавітньому часі
до певного «становлення культом» Вечері Господньої. Із впровадженням проповіді
у євхаристійне богослужіння «храмовий елемент» отримав першенство. Внаслідок цього
харизматичні, орієнтовані більше на «домові» богослужіння, елементи, а у
середньовіччі також і проповідь, були витіснені із богослужіння. Реагуючи на
це, Цвінґлі, після усунення орієнтованої на храмове богослужіння меси, створив «синагогальну»
Літургію Слова. Пієтизм належав до церковних рухів, які з запалом вимагали «домових»
елементів. З католицького боку внаслідок ІІ Ватиканського собору у месу було
інтегровано «синагогальну» частину Літургії Слова. Харизматичне оновлення і «базові
спільноти» працюють над харизматичним видом богослужіння. Перед орієнтованими
на Слово Боже реформаторськими церквами стоїть виклик літургійних та
орієнтованих на «домове» богослужіння літургійних рухів. Виглядає, що тріада
юдейських богослужінь першого століття діє надалі у християнських церквах.
Немає коментарів:
Дописати коментар