вівторок, 11 січня 2011 р.

Про шкрабового песика :)


Писав коментар на допис Андрія Шкраб’юка (Шкода песика protopsaltes.blogspot.com), але він вийшов завеликий, тому поміщаю тут. Допис справді дуже цікавий, бо піднімає багато питань насущних. Раджу заглянути.

Пригадуються слова диякона Андрія Кураєва: "Куда вечно спешит православный батюшка?".
Думаю, що таке відношення до богослужіння має багатогранні і дуже строкаті причини. По-перше, глибока відсутність розуміння для чого це все робиться. Таке нерозуміння є не лише серед вірних, але, на превеликий жаль, і серед духовенства. Є розуміння, що літургійне святкування повинне бути, є розуміння, що в іншому випадку щось буде не так, але нема розуміння чому богослужіння мусить бути саме таким, як воно є.
Богослов’я святкування не тотожне із способом святкування. На мою думку це основна проблема. Немає цілком поганих людей, бездуховних священиків ітд. Є загально відсутня культура літургійного святкування. Це є проблемою.
По-друге, неможливо обійти боком поетичну складність наших богослужінь. Без візантійського відчуття краси мови, всі ці порівняння Богородиці з теличкою не промовляють до вірних. Церковна мова не стикається із загальною писемністю, навіть із церковною писемністю. У візантійській традиції піснеспіви живуть у чудовому симбіозі із гомілетичними текстами, вони впливають одне на одне і, таким чином, стають плідними. Почуте від отця слово оспівується церковною спільнотою, а спів церковної спільноти спонукає отця до проповіді. Аж тоді літургія стає місцем єднання людей у слові для прослави Слова та у Слові для прослави словом.
В нас же, у більшості випадків, проповіді черпаються із інших проповідей отців чи богословів, котрі не беруть до уваги літургійну екзегезу, ані навіть святоотцівську.
По-третє, дуже складним питанням є структури нашого богослужіння. Чому у навечір’я Різдва та Богоявлення молимося постове повечір’я? Чому литія на якій освячують хліби (які, до речі, мали б бути першим, що їдять вірні на святвечір) відбувається на цьому повечір’ї, ПІСЛЯ того як всі вже повечеряли? І на якому богослужінні тоді освячують просфори, які роздають священики? Чому люди чують лише заключні слова молитов, котрі аж ніяк не є найважливішими? Все це робить багатство літургійного надбання нашої традиції недоступним для вірних.
Набагато краще молитися церковно-словянською. Напівзрозумілі слова дещо іншою мовою відволікають від змісту. Настає певного роду відчуття таїнственності, відсутності потреби розуміння. На місце розуму приходять відчуття, незвична для світського вуха музика церковних напівів також робить нас меланхолійними. Але як тільки тексти, завдяки перекладам, стають зрозумілими, як тільки музика стає більш прийнятною, вся ця меланхолійність кудись зникає, будиться розум, бажає досліджувати, пізнавати, творити свої певні враження. Тоді починаються проблеми. Богослужіння повинне бути далеким від такої псевдотаїнственності. Воно повинне бути простим, але водночас глибоким. Воно повинне радувати відчуття, але в той самий час не присипляти розуму.
І тут, напевно, відповідь на питання Кураєва. Православний батюшка втікає від цієї псевдотаїнственності, він її боїться. Він намагається шукати порятунку у різноманітній діяльності. Він втікає, щоб часом хтось із парохіян не запитав його, для чого це все. Він втікає, щоб не придумувати чергового символічного пояснення незрозумілого йому феномену. Врешті, він втікає, бо не бачить у цьому, покаліченому часом, християнським розбратом, отцями і професорами, богослужінні, Бога Живого, бо якби він Його там бачив, то казав би разом з Петром: "Господи, ось збудуємо три намети!"
Чи в цьому провина православного батюшки? Так, є і його провина. Він не хоче потратити залишок свого життя досліджуючи рукописи. Але є і провина кожного з нас. Ми повинні спонукати православного батюшку до цієї праці. Ми повинні шукати відповіді на незрозумілості і не обґрунтовувати їх різними псевдопоясненнями. Віра наша повинна бути свідомою, інакше в нас і надалі вуйки в вишиванках на стометрівці будуть співати веселих народних пісень у різдвяну загальницю.
Ми мусимо почати цікавитись чому у наших молитвах Отченаш і Богородице Діво є "визволи нас від лукавого" і "Ізбавителя душ наших", якщо в церковно-словянській мові вживається те саме слово. Чому ми мусимо молитися "віки вічні", якщо правильніше "віки віків" і багато чого іншого.
Віднова почнеться із вірних, яким не байдужий їх час у церкві, яким не байдуже, як вони моляться, яким не байдуже які проповіді говоритимуть їх пастирі.

Немає коментарів:

Дописати коментар