Вівці Духа серед вовків світу Мт 10, 16-22

Посилаючи своїх учнів до людей, Христос не дає їм оманливих сподівань щодо того, шо їх проповідь буде 100% успішною. Якраз навпаки, Він налаштовує їх на те, що суспільство, в яке вони входять швидше буде негативно налаштованим до вчення про Царство Боже. І саме з цього огляду їм, Його учням, потрібно буде зібрати воєдино всі свої духовні потуги, щоб сповнити цю місію.

Мудрі і лагідні, тобто, розумом і серцем проповідуючи слово царства, християни покликані нести слово надії у середовища, далекі від прихильності до них.

У таких ситуаціях дуже легко втратити рівновагу. Проповідувати любов у середовищі ненависті - дуже складне завдання. Слова підбирати надзвичайно важко. Саме тому Христос залишає своїм учням Духа Святого, Який дає необхідні слова у потрібну хвилину. Життя у Дусі є основною метою християнина. Не дарма Божественна Літургія навчає про те, що причастя Тіла і Крові Христових дається вірним на сопричасті з Духом Святим. 

Дар Духа Святого жодним чином не є самозрозумілим. Слів, натхнених Духом Святим, потрібних у критичні хвилини проповіді, необхідно навчатись щоденно читаючи і вникаючи в слова Святого Письма. Саме звідти вірним "дасться те, що вони мають говорити". Щоб Дух Святий міг промовити через учнів Христа, треба надихатись Ним, пізнавати стиль і зміст Його мови і давати Йому пізнати себе і виявити всю правду про сутність людини, бо саме так можна пізнати все добре ізле в собі. Добре зберегти і примножити, зле - очистити і остаточно викорінити.

Дух Святий всередині віруючого християнина дасть можливість витривати до кінця і спастися. Допоможе пережити ненависть з боку найближчих і увійти в Царство Отця небесного.

Гостинність задля царства Мт 10, 9-15

Найкращий спосіб перевірити цінність чогось - бути готовим заплатити за це. Посилаючи апостолів на проповідь Царства, Христос цим самим дає можливість людям визначитись щодо цінності Царства для кожного. Хтось приймає проповідників Царства із радістю і мир Царства осідає на дім, який прийняв його. В іншому випадку мир повертається до того, хто приніс його.

Готовність прийняти євангеліє не лише сдовом, а й дієво підтримати його, є основним вказівником серйозності намірів увійти в Царство Боже. І навпаки, байдужість чи навіть вороже ставлення до проповідників Царства теж тягне за собою наслідки, страшніші від наслідків для жителів Солому і Гомори, основним гріхом яких теж була відсутність гостинності.

Гостинність, насправді, є основним, що має усвідомити собі кожна людина. У цьому світі люди - гості. Людина, насправді, не володіє нічим, навіть власним життям. Вона, як і решта творіння втішається гостинністю Бога, який все створив, всім володіє і всім керує. "Володіння" людини, насправді, є лише позиченим чи навіть вкраденим у Бога майном. І це добре видно із того,як людина "порядкує" у світі. 

Навернення починається із усвідомлення гостинності Господаря і намагання уподібнюватись Йому у власній гостинності, особливо, коли причина цієї гостинності - можливість почути євангеліє Царства Божого.

Милосердя задля входження у Царство Боже Мт 9, 36 – 10, 8

Покликання апостолів тісно пов'язане із милосердям Господнім. З милості Своєї Він приходить усцей світ і милістю Своєю Він наділяє Своїх учнів, щоб вони могли іти в світ і, так само як і Він, творили милість із людьми. 

Основною причиною наділяння учнів Христових надприродними властивостями - зціленням хворих, розрадою пригнічених, воскресінням мертвих, виганянням духів - є милосердя Господнє до тих, які потребують уваги. Людської і божественної уваги. 

Суть покликання учнів - пастирський уряд. Він полягає у збиранні розполоханих буремностями цього життя дітей Господніх. Перетворення їх у стадо овець Господніх.

Все, що учні Христові отримують від Нього є для сповнення саме цієї місії - збирання розполоханих овець отцівського стада.

І саме цим церква повинна займатись завжди. Її завданням не є робити з поганих людей кращих людей. Її завданням не є іти в ногу з часом. Навпаки, її завданням є, як і тоді, проповідувати Царство Боже. Запрошувати людей визнати Господа Царем свого життя і, втративши це життя для себе, віднайти його життям вічним у Царстві Божому. У давній візантійській традиції кожне богослужіння розпочиналося виголосом: "Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь." І щоразу, коли церква збиралась перед лицем Господнім, цим закликом вона визнавала Його царем, а себе - рабою, готовою сповняти Його волю, бо воля Його - святість людини.

Діяльністю церкви і донині залишається голошення приходу Царства Божого, яке супроводжується звільненням від опанувань, зціленням від слабостей, віднайденням сенсу життя (=воскресінням).

Покликання покликаних Словом Мт 4, 18-23

У покликанні апостолів завжди захоплює їх "несподіване" бажання покинути все і стати учнями Христа. Багато коментаторів цього уривку наголошують на "простоті" апостолів. Мовляв, то були "звичайні рибалки", яким видалася нагода стати чимось більшим і вони наважуються. Вони не були особливими богословами, які мали час на "повчання в Законі день і ніч". 

Справді, на перший погляд саме так воно і виглядає, але багато в чому перший погляд оманливий. 

Не були апостоли такими примітивними як їх змальовують. І не могли вони бути такими. Так, вони не були фарисеями і законовчителями, не належали до священичих родин, чи до назореїв. Але! Вони належали до вибраного народу, до тих, які щоденно дякували Богові за дар Закону. Двічі на день, повторюючи символ їх віри, нагадували собі про Вихід з єгипетського полону до землі обітованної. Вони знали історію свого народу, яка одночасно була і залишається історією спасіння світу. В цьому може переконатись кожен, хто читав першу проповідь Петра (простого рибалки) у день П'ятдесятниці чи проповідь Стеана у день його   не було якесь нове одкровення, то була історія, якою цей народ жив століттями. 

Тому не має дивувати те, що, почувши голос Христа, рибалки змогли ідентифікувати його із голосом, який "багато разів і багатьма способами говорив до них устами Закону і пророків". 

Можливо апостоли, за винятком святого Павла, не були "професійними богословами", але вони точно були богословами щоденного життя. Коли вони лагодили сіті, вони дякували Богові за можливість ловити рибу. Коли виходили у море, на Нього покладали надію, що зможуть щасливо повернутись і здобути їжу для своїх родин. Тому, відгукнутись на заклик Того, Хто був їх упованням було для них природною річчю.

Уривок про покликання апостолів є заохотою і для сучасних вірних вивчати Святе Письмо і вправлятися у щоденному житті із Богом. Ходіння з Богом не є уділом вибраних, але ті, які сподіваються бути вибраними, намагаються ходити з Богом, прагнути Його присутності, інакше як можна сподіватись на те, що Він взагалі тебе помітить.

Християнство під цим оглядом є унікальним досвідом можливості ходіння з Богом. У Христі Бог стає людиною і навіть більше, Він стає Хлібом і Вином, щоб, згідно із літургійною молитвою святого Василія Великого, "прийнявши частину святощів Його ми з'єдналися із Тілом і Кров'ю Христа і мали Його у серцях своїх і стали храмами Святого Духа". Від часу приходу Христа ходити з Богом слало набагато простіше. Потрібно лише вслухатися у Його поклик у Святому Письмі і постійно оновлювати досвід життя у Ньому через літургійну молитву спільноти святих, які щоразу збираються у церкву для того, щоб досвідчувати Його життєдайну Присутність.

Зусилля для життя у Христі Мт 7, 1-8

У цьому євангельському уривку Господь нагадує своїм слухачам насправді прості істин, які людина так схильна забувати. 

Передусім, поспішність суджень. Пізнавши добро і зло, людина схильна автоматично оцінювати ситуації у чорно-білій матриці, а неможливість бачити ситуації всебічно дає чудові нагоди для помилкових суджень. Найкраще, не судити, а віддати суд Тому, хто бачить не лише вчинки, а й серця, Тому, Який досліджує нутро людини. "Логічне" для нас, може бути "нелогічним" для когось іншого. Людина не посідає істини, вона лише прагне її пізнати, тому з оцінками треба бути дуже обережним.

Часто відповіді на те, чого сама вона не досвідчила, людині даються набагато легше. Легше навчити когось зробити щось "правильне", ніж самому пройти досвід роблення правильного. Наявність колоди у власному оці часто не заважає бачити скалку в чужому, і навіть більше, бачити способи як цю скалку вийняти. Але, так по-справжньому, це людське бажання допомогти іншому у проблемі, яку маєш сам, часто є лише вказівкою на боязнь спробувати терапію на собі. Христос тут, як і в багатьох інших місцях Євангелія кличе до набування власного досвіду. Допомогти іншому можна суттєво якісніше, коли ти сам вже зцілився. Треба радити у тих випадках, які сам пережив і внаслідок яких отримав досвід.

Християнин,як справжній послідовник Христа не має бути влізливим. Не треба спасати всіх бідь-якою ціною. Святість не є чимось, що треба "впихати" людям за всяку ціну. Так, нею треба ділитися. Так, її треба проголошувати. Так, нею потрібно жити так, щоб вона була видимою. Але не треба нею розкидатись. Людина мусить робити зусилля для осягнення її, вона мусить робити кроки у її напрямку. Не потрібно робити святість "доступнішою" для людини, тим самим знецінючи її до рівня непотребу, цінність якого невидима. Святість коштовна і саме тому ділитись нею потрібно з тими, які хоча б здогадуються про її ціну. Саме тому в давнину людина мусила довести церкві, що гідна бути у сопричасті святих, що її буття у церкві - свідчення її сердечного бажання бути у Христі, що Він становить для неї неабияку цінність - кошт, яким було куплено її спасіння.

Це не дається просто так. Для повноти життя у Христі потрідюбно робити зусилля - шукати, стукати, просити аж поки Господь не відкриє справжньої цінності цього Життя, так, щоб радість була досконалою.

Вино життя та бурдюки традиціоналізму Мт 9, 14-17

Досвід зустрічі із Господом часто стають причинами для створення релігійних традицій. Воно все насправді дуже правильно. Людина прагне завжди повертатись до витоків її духовності. А все ж дуже часто ці традиції стають "традиційними", тобто такими, які внаслідок втрати реального відношення до життя виконуються радше з поваги до них самих ніж до Того, кого вони мали б провадити.

Проблема посту фарисеїв та учнів Йоана полягала у тому, що цей піст не допоміг їм побачити у Ісусі Христі Спасителя світу. Очікування зустрічі з Женихом стало важливішим за саму зустріч. 

Власне тому духовні традиції мусять переживати постійне оновлення. Одежа не стане новою і святковою, якщо до неї пришити нову латку. Нове вино не оновить старого шкіряного міха для його зберігання. Вона не стане традиційнішим лише від вливання його у давні бурдюки.

Духовні вправи необхідно щодня переосмислювати у контексті їх дотичності до реального життя. Інакше вони просто переростуть у паралельну до реального життя реальність і стануть несправжніми.

Прикладів такого можна знайти достатньо і у християнській духовній традиції. Чого варті лише щорічні календарні баталії - Різдво 25-го чи 7-го? Але чи пам'ятаємо про те, Різдво кого святкуємо? Молитви вголос чи пошепки? Але чи розуміємо їх значення для церковної спільноти? 

Господь ставить у центр справжньої духовості саме її осердя - Жениха. Від Нього має відштовхуватись уся "логіка" релігійного життя. Неможливо постити під час весілля. Так само як і неможливо радіти за відсутності Жениха. Він, і аж ніяк не традиції (якими древніми і святими вони б не видавались) є справжньою причиною радості чи очікування. Саме про це нагадував Христос деінде гарячим дослідникам Слова Божого: "Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що маєте життя у них,а вони свідчать про Мене:" (Ів 5:39)

Наше діло - гребти Мт 8, 23-27

Євангельський уривок про втихомирення бурі нагадує учням Христа одну із основоположних істин слідування Йому, а саме - пам'ять про смирення і відважність через усвідомлення постійної присутності Христа з ними.

Бо й справді, часто люди намагаються нагадати Богові про те, що Він мав би робити в тій чи іншій ситуації. Якщо Христос є Богом, Він навіть уві сні дбає про увесь світ і не дасть бурі втопити човна з учнями і Ним Самим. А якщо Він не Бог, то не зможе зупинити бурю. В кожному разі будити Його і вказувати що Він має робити не в компетенції Його учнів.

Христос дарує Свій мир учням через Свою присутність. Ніяка буря не має злякати тих, всередині яких Христос, навіть якщо Він спить. Завданням учнів, натомість є робити те, про що їх попросив Христос - гребти. Гребти, щоб дістатись в місце призначення. Гребти, незважаючи на бурі цього світу. Деінде Він запевнить Своїх учнів, що церкву Його ворота аду не здолають. Тому переживати немає за що. І боятись немає чого. І спасати світ замість Христа не потрібно. Потрібно виконувати те завдання, яке Христос заповів - у любові і сміливості провадити корабель спасіння до пристані спасіння з пам'яттю, що всередині його - Христос.

Знати Христа не лише у молитвах Мт 7, 21-23

Благоговіння, пов'язане із мовленням молитов і призиванням Імені Господнього жодним чином не є ознакою справжнього життя у Христі. Господь перестерігає від прикликання Його імені поряд із життям, яке не відповідає євангельським заповідям. Неможливо поділити своє життя на духовне життя, означенним прикликанням Імені Господнього і рештою життя означеного "скоєнням беззаконня".

Так само видимий успіх життя, притаманного святим людям (творіння суд, виганяння бісів) жодним чином не є беззаперечним свідченням успіху життя у Христі. Відомо, що через Каяфу говорив Святий Дух, але це не було свідченням його святості, ані вказівкою на те, що його життя було ведене Духом Святим, наслідком його єднаннях Господом. Господь говорить і творить чуда не лише через святих пророків. "Небеса повідають славу Божу, діло рук його звіщає твердь!" Пророцтва лунають із уст ослиці і навіть каміння кричало б про Ісуса як Христа і Бога, якщо б очільникам юдейським вдалося замкнути уста дітей, які славили Його під час входу у Єрусалим. Всі чудодіяння людини вказують на її святість лише тоді, коли все її життя стає чудом життя у Христі, всі її виганяння бісів ідуть у парі із постійним очищенням власного серця задля можливості перетворення його у храм Духа Святого, житло, у яке Христос вселиться із Отцем Його.

Для того, щоб Христос знав нас, треба бути Його рабом, слугою і братом не лише у святкові дні, а кожної миті свого життя. Інакше, ймовірність того, що Він не знатиме нас у день, в який ми потребуватимемо цього, буде надзвичайно високою.

Явління Христа у житті людини Мт 7, 15-21

Звертаючись до тих, які, можливо, мали б стати його послідовниками існосіями його вчення, Господь наголошує на небезпеці лжепророцтва.

Пророк, як відомо, є людиною, яка голосить волю Божу. Воля Божа ніколи не є відірваним від життя філософствуванням. Богослов'я і духовний провід не полягають і тому, щоб говорити правильні речі, які несумісні з "реальним життям". Господь приходить якраз для того, щоб реальне життя наповнити духом, надати йому, а радше, нагадати про те, що воно завжди було і є дотепер наповнене духом. Людина схильна забувати про це і ділити на "кесареве" і "Боже". Насправді ж такий поділ штучний. Немає поділу між сакральним і профанним, небесним і земним. Христовий прихід на землю означив нову дійсність - небо на землі. 

Тому кожен, хто проповідує духом, але живе тілом - лжепророк. 

Справжній пророк не може проповідувати любов і ненавидіти ближнього. Справжній послідовник Христа не може мати "духовного" і "реального" життя, натомість, має сповнити реальне життя Духом Святим.

Тоді його взивання "Господи, Господи" буде взиванням, на яке Христос відгукнеться, бо прохання, яке звучатиме після того будуть "думки, що в Ісусі Христі"(Фил 2:5).

В смоковниці Христос завжди шукає плоду, а не лише гарного листя. Мовлене духовне слово має ствердитись вчиненим духовним ділом. Тоді святість Христова стане видимою у світі, а його послідовники зможуть бути віригідними свідками. Саме тому Християнство важко назвати релігією. Воно - життя людини у Христі і явління Христа у житті (не лише у словах) людини.

Шукайте краще царства доброго Отця Мт 6, 31-34; 7, 9-11

Обмеженість пізнання людини (не можемо знати майбутнє) спонукає її до посиленого дбанняпро нього. Часто воно настільки полонить її свідомість, що людина стає неспроможною мислити і жити у сучасному. А саме це і є те єдине, що вона може справді, а не уявно (у своїх мріях) пережити. 

Христос нагадує своїм слухачам просту істину - про все дбає Хтось інший. Господь, який сотворив світ, далі піклуються ним. Завдання людини, натомість, набагато глибше ніж пошук їжі і одягу. Господь кличе її до інтелектуальної праці, до пошуку царства небесного. 

Неспокій людини в цьому світі пов'язаний із тим, що вона сотворена не для цього світі. Її покликання - бути причасником не світу, а Бога, бо не на образ світу, амна образ Бога її сотворено. Не духа світу,а Духа Свого вдихнув Бог у Адама, коли творив його. Саме тому Дух цей знайде умиротворення лише у спілкуванні із Духа Подателем, у обителях Духа.

Господь нагадує своїм слухачам, що навіть гріхопадіння, внаслідок якого природа людини стала злою, не вбило цілковито духа любові. Людина все ще здатна виявляти її принаймні до своїх дітей. Ця любов і має стати точкою, з якої почнеться повернення людини до образу безмежно доброго Отця, який дарує життя вічне тим, які Його просять навіть ціною життя єдинородного Сина Свого.

Виходити за межі закону у бік любові Мт 5:42-48

Тим, хто вважає, що добре поводитись достатньо для того, щоб провадити духовне життя Христос відкриває незручну істину. Поводитись відповідно до законів природи абсолютно недостатньо для духовної людини. 

Для духовної людини природним є є лише одне - вдосконалюватись до міри досконалості Небесного Отця! 

Конкретно це означає порушувати природні закони у бік любові. На базовому рівні природно любити друзів і ненавидіти ворогів. Але це лише рівень користувача. Рівень розробника (творця) - любити не розрізняючи між друзями і недругами. У такому світобаченні ненависть до сотвореного хоча й існує, як можливість, але духовна людина цю можливість не використовуватиме, бо можливість любити суттєво цінніша для неї. Час для реалізації любові надто цінний за час, змарнований на ненависть. 

Саме із цієї причини Господь світить сонцем на всіх - праведних і неправедних. 

Саме тому Христос полюбив людей, коли влни були ще грішниками, відшукав, коли були заблуканими, довготерпів, коли їх нетерпеливіть провадила до чергового легковажного вчинку.

Христос, як Син Отця Свого, перший пройшов цей шлях і запрошує нас йти за Ним надприродною дорогою любові. Інакше, яка нагорода нам, які робимо лише те, що можна було б робити і без любові?

Дати тому, хто в потребі - чудова можливість усвідомити, що те, чим володіємо, насправді є даром Божим і Його ми робимо "боржником" прощення боргів наших.(Пр. 19, 17)

Вдосконалюватись аж до рівня Отця означає рухатись понад Законом у бік любові.

Богоподібність у самовідреченні Мт 5:33-41

Звертаючись до своїх учнів Христос наголошує на кількох важливих аспектах людського самоусвідомлення, які людина з задоволенням схильна забувати.

Передусім, питання власності. Отримавши усе створіння у користування людина схильна забувати, що їй тут насправді нічого не належить. Небеса повідають славу Божу, а не людини. Про діло рук Його (Бога, а не людини) голосить твердь. Людині нічого не належить, вона не власник, а лише користувач, тому не може закласти як запоруку чогось, що їй не належить. Заприсягтись небом вона не може, бо небо їй не належить. Заприсягьись землею людина не може, бо і земля їй не належить. Навіть містом Єрусалимом не може заприсягтись людина, бо це Господь, який його будує на Свою, а не людини, славу. 

Людині належить лише вона сама і то лише в моменті "вже". Ні минулим, ні майбутнім вона не керує. Навіть своїм тілом вона не можеТому її слово є лише словом "так" або "ні". Це дає їй можливість вправлятися у смиренності, усвідомлювати свою залежність від багатьох факторів і осіб, а передусім від Бога.

У прямій залежності від цього наступні слова Христа. Він наводить приписаний Законом принцип справедливості - око за око і зуб за зуб. Сам по собі цей принцип є принципом обмеження, а не вимоги. Справедливість дозволяє (не вимагає!) відняти у кривдника лише ту кривду, яку той завдав скривдженому. У світлі сучасних подій за смерть людини можна було вимагати смерті його вбивці, а не оправдовувати цією смертю можливість проведення погромів і мародерства. Не можна вибити два ока за одне око.  При цьому завжди можна було пробачити кривдникові і тим самим поставити себе не поза Законом, понад ним. Христос закликає саме до цього. Уподібнитись Богові - Законодавцю, який не керується Законом сліпо, але повсякчас виявляє своє милосердя супроти законопереступників, очікуючи їх навернення. Йому не йдеться про виконання Закону задля Закону. Йому йдеться про гармонію, яка стоїть понад Законом.

Божественна гармонія джазова. Вона вимагає вміння імпровізувати - в очікуванні нападником удару в праву щоку, підставити ліву, з одежею віддати й плащ, іти дві милі з тим, який вимагає пройти з ним одну. 

У всіх цих випадках жодним чином не йдеться про бездумний пацифізм і безвідповідальне поводження із власним життям. Все це людина має зробити "в ім'я Христа", "на знак їм", уподібнившись Тому, Хто Богом бувши Сам Себе принизив, образ раба прийнявши, Хто щоки Свої віддав на поличники, а спину на бичування. Не бездумно і безвідповідально, а з певною метою - задня нас і нашого спасіння.

Реалізація образу Божого Мт 5:27-32

У божественному задумі людина, сотворена на образ і подобу Божу, мала б реалізовувати основу богоподібності - любов - у подружжі. Для того Господь творить людину чоловіком і жінкою. Для того Він дарує їх одне одному і оселяє у раю. 

Проблеми починаються тоді, коли людина дивиться "із пожаданням". Коли їй недостатньо даного, коли вона хоче "загарбати" те, що вона бачить. Перелюб як і вбивство, про яке говорилось кількома рядками вище, реалізовується не у дії, а вже у самому бажанні зробити неналежне, неприродне. 

Саме тому, треба слідкувати за оком, щоб воно не блукало у пошуках пристрасних подразників, а насолоджувалось гармонією Божого сотворіння. У молитві перед читанням Євангелія воно сформульовано дуже влучно: "...відкри́й ми́сленні о́чі на́ші ... щоб ми, всі пло́тські пожада́ння подола́вши, прова́дили духо́вне життя́, все, що благовго́дне Тобі, і ду́маючи, і діючи".

Бачення світу "духовними очима" дає можливість "благовгодне діяти". Але й при цьому треба "пильнувати за руками", тобто робити все, щоб дії узгоджувались із вірою. Інакше ані очі, ані руки непотрібні. Бо пекло починається тоді, коли очі шукають пристрастей, а руки готуються реалізовувати їх.

І як у попередньому випадку, відповіддю є любов і прощення. Написати розвідний лист і відмежуватися дуже легкий спосіб вирішення конфліктів. Нема людини, нема проблеми. Натомість, навчитись співжити і щоденно допомагати один одному у зростанні у любові є справжньою реалізацією богоподібності. 

Христос допускає лише одну можливість для розлучення - розпусту, оскільки вона є відреченням від любові і перетворенням її із таїнства у гріховну пристрасть.

Поглиблювати знання і діяти Мт 5:20-26

Євангельський уривок починається закликом до подвійного духовного зростання. Благочестя справжнього вірянина має динамічно зростати у двох перспективах - поглибленні знань про Бога, сотворений ним світ, відносини у цьому світі і кінцеве призначення всього та у перетворенні цих знань у конкретні дії, у спосіб власного життя. Щоденне вивчення і поглиблення знань Святого Письма, щоденні спроби впровадити вивчене в конкретні дії і життєві ситуації - це те, без чого царство небесне є просто немислимим.

Вивчення Святого Письма жодним чином не може скоротитися до його буквального значення. За заповіддю "Не вбий!" криється набагато більша і глибша суть ніж кінцева фактична дія, внаслідок якої можна позбавити когось його фізичного життя. Христос ніколи не закликає боротись із вершиною айсберґа,  Він закликає зануритись у крижану воду людських стосунків, щоб побачити всю їх таку часто сумну картину. "Не вбий" починається із "Не накопичуй злоби!" 

І друге, якщо все ж усвідомив, що злоба (чи будь які інші вияви людської немочі) вчепилась тебе, опанувала, реалізуй свої знання Святого Письма у дії - примирись із Богом, собою, ближнім, природою, сотвореним світом. Бо так насправді все Святе Письмо є історією конфліктів і шляхів примирення людини з Богом, людини з людиною, людини з природою і сотвореним світом. І парадоксом цієї історії є те, що перший крок до примирення у переважаючій кількості випадків робить не той, хто зламав обіцянку, скривдив, провинився, а якраз Той, Хто завжди залишався вірним і терпів кривду за це аж до хресної смерті. Тому так, слова євангелія істинні - наслідником царства є богоподібний, той, який шукає примирення навіть тоді, коли він невинний, бо його бажання гармонії сотвореного Богом світу, бажання реалізовувати любов, яка є Божою сутністю, суттєво вище за маленьку, навіть оправдану законом жорстокості сердець, особисту справедливість.

Блаженні дієві царства ради Мт 4:25-5:13

Євангельський уривок про блаженства можна розглядати під багатьма оглядами і вже існують цілі бібліотеки трактувань. Все ж, головною думкою, як на мене є його завершення. Блаженними Христос називає тих, які є сіллю для світу. Тих, чия  вбогість духом, лагідність, чистота серця, голод і спрага справедливості, прагнення примирити ворогуючих, терпіння гонінь і обмов унаочнюють основну їх причину - проповідування Христа і Його царства. Саме в цьому - сіль землі, про яку говорить Христос. 

Не кожен лагідний блаженний, як і не кожен спраглий і голодний. Блаженними є ті, які у Христі. Ті, завдяки яким усі ці утиски з боку світу і його правителів набувають особливого значення - служіння Богові.

Блаженні ті, які виконують пророче служіння, а воно у тому, щоб звіщати волю Божу в усіх життєвих ситуаціях, в які потрапляє людина. Варто лише подивитись на історії різних пророків. Їх життя було далеко не солодким, а все ж блаженним.

Сіль надає смаку. Свідчення Христа надає сенсу. Ось чому треба прагнути не так бідності чи голоду, переслідувань чи сліз, а свідчення Христа і волі Божої у світі. Християнин, який не свідчить як сіль, яка втратила свої властивості. І, можливо, в цьому найбільша проблема сучасного християнства. Воно настільки утолерантнилось, що втратило свою головну властивість - свідчення Христа. Прагнучи іти в ногу зі світом багато сучасних християн забувають про радикальність свідчення Христа, свідчення наготою, наругою і смертю. Свідчення, яке не боїться втратити біллшість, яка, у своїй мудрагельській толерантності не готова прийняти правду, а запитує навіть тих кількох, які залишились: "Чи й ви хочете відійти?"(Ів 6:56-69)

Символи і символізм візантійської літургії

 Протопресвітер Олександр Шмеман

Символи і символізм візантійської літургії: Літургійні символи та їх богословське тлумачення^[1]

Якими б знаннями про Візантію не володів освічений західний інтелектуал, він принаймні чув про «багатий символізм» візантійського богослужіння. Справді, поняття «символи» і «символізм» стали практично синонімами візантійської Літургії. Це кліше таке очевидне, що не потребує жодних додаткових роз'яснень. На противагу цьому кліше, я спробую тут показати, що візантійський літургійний символізм ставить нас перед питаннями, важливими не лише для розуміння візантійської літургії, а й усього візантійського релігійного мислення. Ця стаття є лише спробою означити цю проблему так, як я її розумію, і в найзагальніших рисах накреслити можливі шляхи її вирішення.

    Зазвичай, поверхнево сприйнятий символізм вважають суттєвим елементом візантійської літургії і чимось, що не являє особливо серйозної проблеми. Існує безліч візантійських і повізантійських - грецьких, руських, сербских та ін. - тлумачень, в яких усі літургійні дії, та й сама літургія, сприймаються передусім як символічні зображення, тобто як дії, які «виявляють», «означають», іншими словами, «символізують» щось інше, чи то події минулого, певні ідеї або богословські трердження. Цей символізм, властивий усьому візантійському богослужінню, особливо детально розпрацьовано у коментарях на основне богослужбове дійство - богослужіння Євхаристії. Практично всі коментатори сприймають Божественну Літургію як символічне зображення життя і служіння Христа від Його народження у Вифлеємі до славного Вознесіння на Небо. Так, проскомидія, тобто обряд приготування євхаристійних дарів хліба і вина, - це символ Різдва Христового; так званий «Малий Вхід» - символ Його явління світові; «Великий Вхід», перенесення Дарів на престіл, - символ погребення Христа і Його урочистого входу в Єрусалим^[2] і т. п.

Притча про митаря і фарисея у текстах четвертого тижня посту

У своїх попередніх дописах я вже вказував на те, що наша літургійна традиція періоду великого посту пережила певні зміни, які вплинули на розуміння літургійних структур  подекуди аж до невпізнання.

Зокрема, ідеться про дублювання двох пам’ятей неділь на початку великого посту – неділі про митаря і фарисея та неділі про блудного сина, які у давній традиції Єрусалиму містились у четвертій та третій неділі посту відповідно. Це і досі можна прослідкувати у літургійних текстах постової тріоді, якщо уважно спостерігати за темами, які озвучуються у молитовних текстах. Щодня, починаючи від «третьої» неділі посту та впродовж усього четвертого тижня посту існує принаймні один літургійний текст, який заохочує молільника пригадати собі євангельський уривок притчі про митаря і фарисея, та, поставивши себе у контекст цієї притчі, стати на шлях покаяння і навернення.

Слово св.Василія Великого на честь сорока мучеників

На честь сорока мучеників

1. Чи може виявитися надмірною шана мучеників серед їхніх послідовників? Почесті, які ми віддаємо добрим слугам, є водночас виявом любові і до нашого спільного Володаря. Зрозуміло ж, що ті, хто шанобливо схиляються перед мужністю цих мучеників, потрапивши у подібні життєві обставини, прагнутимуть наслідувати їхній приклад. Тому шануй тих, що прийняли блаженне мучеництво, проймися їхнім духом, і вже за це ти можеш отримати ту саму нагороду, що й вони, хоча й не зазнаєш переслідувань,  вогню, бичувань і тортур. 

Сьогодні ми величатимемо подвиг не одного, не двох і навіть не десяти блаженних мучеників, а аж сорока мужів, тіла яких немов об’єднала одна душа, і які виявили одностайність і однодушність у вірі, однакову витримку у муках,  рівну стійкість, відстоюючи істину. Усі вони схожі один до одного, бо мали спільні думки, переконання, звитяги, всі вони як один мужньо боролися і однаково гідні вінців слави.

Яка промова могла б гідно уславити їхній подвиг? І сорока ораторів не вистачило б, щоб достойно вшанувати чесноту цих борців! Навіть, якби предметом нашого зачудування був один подвижник, то сили нашої промови не виявилося б удосталь, але така кількість славних мужів, такий  загін бійців, такий стрій хороброго війська, наскільки непереможний у війнах, настільки ж недосяжний для наших похвал. 

МОЛИТВА під час пандемічної інфекції

МОЛИТВА

під час пандемічної інфекції

(мовити по заамвонній молитві з ієреєм, або принагідно).

Ієрей: Схиливши коліна, благоговійно Господеві помолімся.
Люди: Господи помилуй.
Ієрей: Всемогутній предвічний Боже, Ти не хочеш смерти грішника, але бажаєш йому навернення, щоб він жив. Ти послав на спасіння наше єдинородного твого Сина, який нам заповідав: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мт 7,7).
Отож, ми до Тебе припадаємо і сокрушенним серцем зі сльозами молимо Тебе: «Не входь у суд із нами, але милостиво відверни твій справедливий гнів від нас і зціли смертоносну хворобу, що у ці часи людський рід несподівано немов мечем посікає. Змилуйся над нами, Господи, змилосердися над нами і спаси людей твоїх, щоб здоровими жили за заповідями Твоїми і прославляли Ім'я твоє святе. Змилуйся і навідай хворих пошестю цією; підніми їх з постелі немочі і дай їм здоров'я душевне і тілесне; а душі тих, що від цієї хвороби у вірі і надії  воскресіння вже переставилися, упокой зі святими твоїми, де нема ні болі, ні скорботи, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне». 
Молитвами Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії, захистом чесних небесних сил безплотних та ангелів охоронців, милістю єдинородного Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа, якому належить усяка слава, честь і поклоніння з Безначальним Отцем і з Пресвятим та благим і животворчим твоїм Духом, нині і повсякчас і на віки віків.
Люди: Амінь!

Переклад українською мовою – єром. Матей Гаврилів,чсвв, 2020.03.13
Джерело: Требник,  Жовква, 1926, с. 849-851.

Візантія, іконоборство і монахи

О. Олександр Шмеман

Візантія, іконоборство і монахи

1. Історія пізнього візантійського періоду – від VIII до XV століття – досі не була написана в повному обсязі. Це означає, що багатовіковий етап нашої власної церковної історії ще не був розглянутий і оцінений у всій його внутрішній складності, у його «розривах і зв’язках». Дивним чином православна свідомість завжди проявляла незначний інтерес до Візантії, і вона залишалася сферою або «світських» істориків, або ж спеціалістів з окремих питань. Але, незважаючи на численні монографії, досі не існує історії Візантійської Церкви у повному розумінні цього слова – як спроби описати й осмислити шлях, яким йшла історія, знайти цілісну історичну перспективу. Якимось чином цілі століття вислизнули з пам’яті Церкви; на тлі візантійського «середньовіччя» увага історика зупиняється лише на окремих особистостях та подіях. Це робить кожну спробу швидкого «огляду» Візантії надзвичайно складною. Єдине, що можна зробити, – це передати «відчуття» візантійської проблеми, проблему справжнього значення цієї тисячолітньої фази нашого історичного шляху.

Передусім важливо усвідомити, що Візантія жодним чином не може розглядатися лише як минулий, завершений і пережитий розділ церковної історії. Вона не тільки продовжує жити в Православній Церкві, але, певним чином, досі визначає саме православ'я, становлячи його «історичну форму». Так само, як сучасне католицтво кристалізувалося у середньовіччі та в епоху Контрреформації, так, можливо, навіть у ще більшій мірі, православ'я набуло свого сучасного вигляду, свого історичного «канону» саме у Візантії. Достатньо простого запитання, щоб побачити, що будь-який аспект нашого церковного життя, до якого ми можемо звернутися, набув своєї нинішньої форми саме у візантійський період. Розвиток православного богослужіння завершився у Візантії, тобто того уставу, який його оформлює та робить з нього систему, що майже не допускає змін або розвитку: візантійські типікони та євхології XIII-XIV століть майже не відрізняються від наших сучасних служебників та уставів. Православна ікона пишеться згідно з візантійським каноном, наша канонічна традиція була остаточно визначена як за обсягом, так і за тлумаченням візантійськими каноністами, у Візантії сформувався остаточний перелік Отців, який і досі є основою православного богослов'я, і, нарешті, саме в цей період вперше розквітла та манера і дух благочестя, які добре виражаються словом церковність. У певному сенсі візантійський період слід визнати вирішальним в історії православ'я та усвідомити як епоху кристалізації церковного життя. Сучасна Православна Церква – з точки зору історії – це Церква Візантії, яка пережила Візантійську імперію на п’ятсот років.

Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

свящ.Василь Рудейко

Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

Візантійська літургійна традиція є однією із найбільших скарбниць вселенського літургійного благочестя як також і світового культурного надбання. Остаточно сформована у 16-му столітті і зафіксована виданнями т.зв. «editio princeps», приготованими критським гуманістом і друкарем Димитрієм Дукасом, починаючи з 1526-го року[1] вона є об’єктом подиву та предметом дослідження численних молільників та науковців. Візантійська літургійна традиція є також однією з найбільш відомих східних традицій. Водночас вона є однією із найменш осмислених, покритих таїнственними покровами «символічних тлумачень» традицій, сакральність яких рідко наважуються порушувати. Це з одного боку є зрозумілим, оскільки, щойно утвердившись, ця традиція втратила державу, для якої була створена, переховувалась у тісних монастирських мурах людьми, які ставили собі за мету не стільки осмислити її, скільки зберегти для майбутнього. Тому, осмислення літургійного благочестя візантійської традиції – нагальне завдання, яке дотепер стоїть перед дослідниками літургії.

У цій короткій доповіді спробуємо поставити кілька питань, які стосуються постового благочестя візантійської традиції. Це лише початок довшої дискусії, тому ані поставлені питання не будуть вичерпними, ані спроби відповідей на них не будуть остаточними.

Сучасна візантійська літургійна традиція знає чотири основних постових періоди  - Різдвяний піст, Великий піст, Апостольський піст та Успенський піст, які, хоча й жоден з них не триває 40 днів, у грецькій термінології прийнято називати «τεσσαρακοστη» чи «чотиридесятниця». Логіка встановлення цих періодів полягає у необхідності своєрідної зупинки «statio» перед основними святами кіл літургійного року рухомого (Різдво), нерухомого (Пасха), свят Богородиці (Успіння) та свят святих (первоапостоли Петро і Павло). Кожен із цих постових періодів має свою унікальну історію встановлення та розвитку,[2] а також і свої проблемні аспекти, щодо яких хотілося б поставити кілька питань, а також запропонувати попередні міркування щодо можливостей їх вирішення.

'Арцивурієві' дні Сиропусного Тижня

 Згідно із сучасним уставом періоду Великого посту у середу та п'ятницю Сиропусного Тижня немає звичаю звершувати Євхаристійну Літургію. У Львівській Постовій Тріоді, опублікованій у 1906 році Стравропігійним Інститутом з благословення митрополита Андрея Шептицького, на стор. 43 можна прочитати наступне: "Розумним буде знати, що у Палестині, у країні Єрусалимській, не прийняли від святих отців [звичаю] звершувати 'повної' Літургії у середу та у п'ятницю Сиропусного Тижня ані Передшеосвяченої, бо у ці два дні співаємо 'Алилуя' з поклонами увечір і зранку, як було сказано вище.
Після вечірні ж у ці два дні їмо сир і яйця, дотримуючись правила, во святих отця нашого Никифора, патріарха Константинопольського, ісповідника, який мовить: 'Належить постити монахам у середу і п'ятницю сиропусні'. Це правило відкидає яковітське передання та тетрадитську єресь".
Така аргументація, щоправда, є досить дивною, оскільки, по-перше, спів 'Алилуя' на утрені і вечірні є впродовж усього періоду Великого Посту, що жодним чином не заваджає принаймні у середи і п'ятниці, а, згідно із джерелами аж до 17-18-го століття, навіть щодня, звершувати Літургію Передшеосвячених Дарів. Навіть більше, до певного періоду (подекуди до 15-16 століття), не кожен святий мав свій окремий тропар, а відтак, устав приписував у такі дні співати на утрені 'Алилуя' замість 'Бог Господь явився нам' і питання звершення Літургії у такі дні не піддавалось дискусії.
Також і інший припис - їсти сир і яйця після вечірні у середу і п'ятницю - викликає подив з огляду на Никифорів заклик до посту, бо ж їдження сиру і яєць для монашества якраз не є великим виявом посту.
Відтак, справжнього обґрунтування потрібно шукати деінде.

Практика древньої церкви
Якщо заглянути у древні джерела візантійської традиції, то можна побачтии, що давньою літургійною традицією Царгородських церков було звершувати у середу і п'ятницю Сиропусного Тижня Літургію Передшеосвячених Дарів.

АПОСТОЛЬСЬКЕ ПЕРЕДАННЯ СВЯТОГО ІПОЛИТА РИМСЬКОГО

Оскільки добрий український переклад цього важливого для християнства джерела мені невідомий, ставлю тут свою погану українізацію його за виданням П.Бубуруз, "Апостольськое предание" св.Ипполита Римского // БТ (5), 283-296 :)

АПОСТОЛЬСЬКЕ ПЕРЕДАННЯ СВЯТОГО ІПОЛИТА РИМСЬКОГО

1. Пролог

Ми належним чином вже повчили про всі харизми, які Бог, згідно із волею своєю, від початку людям дарував. Цим Він образ загублений, знову до Себе привернув.

Тепер же, любов Його до всіх святих допровадила нас до самої вершини передання, достойного для Церкви, щоб добре підготовані, проти відступу чи помилки, що недавно виникла, пояснили нам що є переданням і щоб таким чином невчені утвердились через знання.

Святий Дух дарує досконалу благодать тим, хто має правдиву віру щоб вони вчились, як ті, хто стоїть на чолі Церкви повинні все передавати і зберігати.

Свідомість всюдиприсутності Христа

Мк 13, 1-8. Людина завжди пробує збудувати певний осередок тут на землі. Місце, яке стане знаком, яке буде запорукою певної стабільності. Особливо важливим це місце стає через надання йому релігійного статусу. Це цікаво, що люди античності намагались обґрунтувати своє існування кимось вищим за себе - Богом. Це те чи радше Той, що/Кого сучасна людина соромиться і намагається витіснити із своєї свідомості. Храм, держава, статус у світі є надзвичайно важливим для формування почуття власної гідності.
А все ж Господь намагається переконати своїх слухачів у тому, що всі ці пам'ятки архітектури є мізерним знаком чогось більшого, величнішого, вічного. Тому час до часу Господь руйнує все це. Руйнує для того, щоб нагадати, що всі блага світу цього є лише мізерним земним символом. Опертись на це неможливо.

Віра у безбожному і безсоромному світі

Лк 18, 2-8. Це дивно, але Христос часто ставить своїм слухачам в приклад несправедливих і неправедних. Несправедливий суддя і надалі залишається несправедливим, але настирливість когось, кому справді залежить, робить справжнє чудо. Вредна вдова, якій залежить на вирішенні її проблеми, спонукає суддю зробити справедливу справу.
У цьому образі, насправді, Христос розкриває приклад програмної поведінки для своїх послідовників. У прагненні Істини і Справедливості, Благоговіння і Молитви, пізнання Слова і Хліба Життя християнин має бути усильнішим за цю вдову. Особливо перед сильними світу цього свідчення неухильності перед Істиною є ключовим.

Милосердя хочу, а не жертви

Лк. 18, 9-14 Притча про митаря і фарисея - надзвичайно цікавий біблійний текст, якщо дивитись на деталі опису. Її словами Христос намагається пояснити найінтимніше, що має людина - молитву, спілкування з Богом. Передовсім цікавий її початок: "Двоє чоловіків зайшли до храму помолитися". Для чого уточнювати те, що чоловіки зайшли до храму помолитися? Хіба це не очевидне? Чого б ще людина приходила до храму, який "домом молитви назоветься для усіх народів"?(Мт 11:17). А все ж, як часто люди приходять до храму зовсім не для того. Надто часто молитва відіграє роль музичного чи естетичного супроводу для множества інших причин, через які люди заходять до храму. Тиск родини, суспільства, потреба культурних відчуттів, бажання похизуватися чи осудити - все це може стати причиною приходу до храму.

Законодавець звершує Закон першим

Лк 2, 20-21; 40-52. Євангельський уривок свята Обрізання заторкує три аспекти раннього життя Ісуса, які є добрим дороговказом духовного життя віруючих і нині.
Передовсім, Його ставлення до Закону. Христос сповнює Старозавітний Закон. У послуху традиціям Він - всемогутній Бог і Законодавець є першим, Хто сповняє Закон. При всій духовності, Закон є дуже фізичним і це - особливе послання для всіх давніх, сучасних і майбутніх поколінь. Справжнє духовне життя має свої закони. Духовність не означає беззаконня. Духовність є осмисленим виконанням Законів, даних Богом. Справжня духовність відрізняється від різноманіття псевдодуховостей тим, що вона вказує на сенс духовних законів. Вона не відкидає законів, не протиставляє дух тілові, але вказує тілові шлях, осмислений духом.

Близькість до Царства Небесного

Мк 12, 28-37. Справжній книжник (науковець) той, який дошукується правди і заглядає в суть досліджуваного. І в цьому уривку євангелія саме такий книжник наближається до Христа після Його фахової дискусії з фарисеями та саддукеями.
Його питання та відповідь Христа не будуть вповні зрозумілими, якщо не взяти до уваги цих попередніх дискусій. Фарисеї дбали про дотримання приписів Закону і створювали все нові й нові методи (=звичаї) сповнення заповідей Закону. Саддукеї, натомість, як ті, які належали до священичих родин, дбали за достойне звершення храмових богослужінь, теж постійно уточнюючи деталі.
Але ... За цими деталями так швидко можна забути про основне. Як правильно сповнити заповідь, як достойно провести богослужіння - безсумнівно це надзвичайно важливі питання. Все ж найважливішим питанням завжди є і має бути питання "чому?" Чому, властиво, всі ці закони і богослужіння? Для чого все це?

Бог живих

Мк 12, 18-27. Найкращий спосіб упіймати співрозмовника на слові - доводити дискусію до абсурду, викривляючи аргументи. Саме це спостерігаємо в цьому євангельському уривку. Позбавляючи слова Писання їх контексту (бо Мойсей тут не намагався говорити про воскресіння), саддукеї вживають їх для підтримки своєї віри у відсутність воскресіння.
Закон, завданням якого була конкретна допомога братові у продовженні його роду (бо потомство вважалось потомством брата), перетворюється у догматичний казус - кому тепер належить жінка?
Відповідь Христа у таких випадках однозначна - Писання потрібно знати! Його потрібно сприймати цілісно, не вириваючи поодинокі уривки з цілості і трактуючи їх так, ніби нічого іншого немає.

А що належить тобі?

Мк 12, 13-17. Історія, описана в цьому уривку гарно окреслює ситуацію, у яку потрапляє кожен, хто збирається проповідувати правду.
Старші народу, які тут виступають як правителі цього світу, будуть намагатися використати шукачів мудрості для того, щоб довести проповідника правди до якоїсь логічної помилки і, висміявши, нівелювати все те добре, що той намагається донести до слухача. Вони нічим не кращі в цьому випадку від Ірода, який використовував знання для того, щоб, вивідавши все про Христа, вбити Його. Розум тут грає не на користь істини, ним зловживають для того, щоб створити зло.
Старші народу використовують знання фарисеїв і підступність іродіан (прибічників дому Ірода, які симпатизували окупації римлянами Палестини) для того, щоб звести нанівець паростки істини, які намагався насадити в серцях людей Христос.

Стати світлом світу

Мт 5, 14-19. Незважаючи на те, що багато людей уявляють своє духовне життя як певну внутрішню дійсність, щось інтимне між Богом і людиною, Христос ставить перед своїми слухачами абсолютно відмінну перспективу. Духовне життя християнина не лише благоговійна справа. Духовне життя не призначене лише для "віри у серці". Шлях віруючої людини є передусім шляхом свідчення. Бути християнином не обмежується спогляданням Світла світу - Христа. Це щось суттєво глибше. Суть християнського досвіду - повністю уподібнитись Христові, тобто, самому стати світлом світу.
Християнин не повинен приховувати своє християнство, бо суть християнства - світити, просвічувати. Свічка, яку Христос вживає як ікону духовного досвіду не має права бути прихованою, бо її призначення - бути видимою і своїм світлом робити видимим все навколо.

Ти йди за Мною

Ів 21: 15-25. Апостол любові Йоан не міг завершити своє євангеліє іншим чином. Його, як завжди, цікавлять відносини із Господом. Тому він завершує чи радше підсумовує своє євангеліє історію відновлення стосунків Христа із Його првоапостолом.
У відносинах Петра із Христом багаття відіграє надзвичайно велику роль, відтак, їх остання розмова на землі відбувається при полум'ї і в контексті споживання їжі - там, де Петро впав, де відбулося неуспішне випробування його справжньості і зрілості, там він має пройти його знову і цього разу не прогоріти. Петро палав любов'ю до Господа на Тайній Вечері, а обпікся аж кількома годинами пізніше при ватрі в подвір'ї первосвященика. І ось Христос цією зустріччю при багатті і споживанні їжі оновлює відносини з Петром.

Ярмо Божої любові

Мт 11, 27-30. Цей уривок євангелія від Матея озвучує кілька підставових речей, які необхідно собі нагадувати.
Передусім, ідеться про довіру. Взаємну довіру між особами, в даному випадку між Отцем і Сином. "Все передане Мені Моїм Отцем" є основою взаємної довіри всередині Пресвятої Тройці. Довіра, своєю чергою, ґрунтується на взаємопізнанні. Отець знає Сина, тому й передає Йому все. Син знає Отця і, відтак, діє відповідно до Його волі.
Важливим у цьому взаємопізнанні довіри є взаємне відкривання осіб одне одному. Можна дуже швидко "скалсти уяву" про когось, але чи буде ця уява відповідати дійсності?

Сила для досвіду вбогості

Лк 6: 17-23. Цей євангельський уривок, як і багато інших, дивує своєю несподіваністю. Христос виходить на рівне місце і проповідує євангеліє Царства. Багато людей приходять послухати Його слово і зцілитися. І справді, Христос часто постає перед читачами чи слухачами Святого Письма як певний мудрець-цілитель у якого є сила слова і дії. Для багатьох Він, правдоподібно, став шансом для одужання і джерелом натхнення для життя. Люди зцілялись звільнялись від опанування злими духами.

Дискомфорт проповіді

Мт 4, 12-17. Проповідь Христа починається із вістки про ув'язнення Йоана Хрестителя, того, який проповідував хрещення покаянняня на відпущення гріхів. Згадка про ув'язнення тих, які проповідують Істину є надзвичайно важливою і вона червоною ниткою проходитиме через усе євангеліє. Вона - нагадування для всіх, хто буде проповідувати істину, про те, що їх життя буде далеким від комфортного і безпечного. Проповідувати покаяння не є проповідування комфорту ані фізичного, ані духовного. Проповідування покаяння не про те, що людина має робити якісь особливі духовні практики - поклони, довгі, відмінні від звичних, молитви, одноразові чи навіть періодичні діла милосердя. Проповідь покаяння є про саму суть нашого життя, закликом до постійного переосмислення усталеного, можливо навіть віками, способу нашого життя. Вона - спонука до того, щоб оглянутись і оглянути все, чим ми живемо і закликом до оновлення всього цього. Тому, вона дискомфортна і, в певному сенсі, загрозлива передусім для людей, які хочуть "просто жити".

Багаторівневість спокус

Мт 4, 1-11. Історія про спокуси Христа надзвичайно цікава для тих, які стають на шлях спасіння під багатьма оглядами. Передусім - згадка про пустелю. Пустеля для духовного життя є надзвичайно необхідним періодом. Вона потрібна для осмислення свого життя, себе самого, дороги, якою слідуєш. Пустеля - зупинка життя для його переосмислення. В пустелі відсутня вода, дуже скромна рослинність і тваринний світ. Пустеля - щось абсолютно супротивне "нормальному" людському життю. Водночас це місце, у якому навчаєшся оцінювати і цінувати все те, що маєш. Пустеля перевіряє твою віру і довіру до Господа. Недарма народ ізраїльський мусив перейти її перед входом в землю обітованну. І, звичайно ж, недарма дотепер не лише християнська, а й багато інших вір наголошують на важливості і навіть необхідності періодів посту - своєрідних пустель для переосмислення способу життя як фізичного так і духовного. Недооцінювати їх було б нехтуванням власного духовного життя. Пустеля позитивна і саме тому євангеліє вказує, що Христа в пустелю веде Дух.

Мк 10, 11-16: Тиша у галасі дітей

Мк 10, 11-16. Цей уривок євангелія, на перший погляд, говорить про дві абсолютно непов'язаних теми - проблему розлучення та ставлення Ісуса до дітей. Насправді ж вони пов'язані єдиним наміром - дати відповідь на існування проблем і ставленням до них. І цей уривок дуже актуальний саме для сучасності, яка намагається уникати проблем, охоронити людину від них.
Не зійшлись характерами - треба просто розбігтися і спробувати почати знову, заважають діти - обмежити їм доступ до Того, Хто, на думку Його послідовників, мав важливіші справи ніж втихомирювати надокучливих дітей.
Христос, натомість, пропонує інший спосіб "подолання" проблем. Він радить подивитись у їх суть. Подружжя не лише випадкове співжиття двох людей, воно є їх духовною дорогою. Більше того, воно є відвідним задумом Божим щодо людини, який сотворив людину чоловіком і жінкою, сотворив їх як спільноту взаємопідтримки взаємодопомоги, метою якого є спільне впорядкування створеного Богом світу. Тому, розбігатися означає зраджувати не лише одне одного, а й Бога, який створив людину як подружжя. Тому його розривач - чужоложить, втікаючи не лише до іншого подруга, а й до іншого бога, який розриває (діаволос - розкидач).
Те саме і з дітьми. Особливо це видно у різних "духовних" спільнотах. Там часто намагаються "обмежити" Бога від проблем, які створюють Йому "неналежні" члени таких спільнот. Це можуть бути неспокійні діти або, заваджаючі прекрасному хоровому співу, парохіяни тощо. "Духовні" люди не хочуть мати "проблем" під час їх духовних вправ. Вони хочуть медитувати і вглиблюватися в сказане духовним наставником слово. Тут немає місця для надокучливих мамочок з їх непослушними галасливими діточками.