понеділок, 2 червня 2014 р.

Чи було традиційним для ранньої Церкви читання вголос літургійних молитов?

Чи було традиційним для ранньої Церкви читання вголос літургійних молитов?

Питання: о. Роберте, чи було традиційним для ранньої Церкви читання вголос євхаристійних молитов, таких, як Євхаристійна Анафора? Якщо так, то що сталося з древньою традицією? І що нам робити тепер?
Відповідь: Так співпало, що мені довелось готувати статтю на таку ж тему для Конгресу Вірменської Літургії, присвяченого 1700-літтю Хрещення Вірменії, який мав відбутись в Нью-Йорку в вересні 2002 року. Я дам відповідь на три частини питання так, як вони були поставлені, в історичній послідовності.
1. Рання традиція. Еволюція літургійної молитви в ранній Церкві, як її описує Ален Боулі, OSB, у фундаментальній праці, із назвою «Від свободи до формули. Еволюція євхаристійної молитви від словесної імпровізації до записаного тексту» (Catholic University of America Studies in Christian Antiquity 21, Washington DC 1981), можна розділити на три стадії: 1) Перші два століття християнської історії були періодом творчості і спонтанності, коли ще не існувало сталих літургійних текстів. 2) Протягом IIIV стт. починають з'являтися записані тексти, існуючи паралельно з текстами, які мовили експромтом. 3) Вкінці, під кінець IV ст. бачимо поступове розповсюдження письмових, сталих формул, які з часом стають для всіх обов'язковими до використання. Ці три періоди накладаються один на одного, і вказані дати є досить приблизними.
Із періодів 1—2, у нас немає прямих свідчень, які явно говорять про те, що імпровізовані молитви мовили вголос, проте важко припустити, що якийсь інший висновок можна зробити на основі доступних джерел. Звідки було відомо, що молитви були імпровізацією, якщо ніхто їх не чув? Далі, ми часто зустрічаємо скарги, що спонтанні молитви не були православними. Іриней († бл. 202) у творі «Проти єресей», I, 13:2 різко осужує євхаристійну молитву єретика Марка, і Киприан († 258) «Про єдність церкви», 17, каже новаціанам: «не складати іншої молитви із недозволених слів». Але як Іриней і Кипріан могли знати, що молитви були єретичними, якщо вони не чули їх тоді, коли їх читали вголос? Те ж можна сказати і про критику способу мовлення молитов, і про вказівки, як їх треба мовити, до чого Боулі наводить багато прикладів. Якщо б ці молитви не мовили вголос, хто б міг знати, як їх мовили?
Далі, вдавнину навіть особисті молитви мовили вголос. Новий Завіт наводить численні приклади такої молитви вголос, і це потверджується багатьма іншими джерелами, як нехристиянськими, так і християнськими, з класичного та пізньо-античного періодів. Св. Микита Ремесціанський († після 414) у своєму літургійному трактаті «Про користь піснеспівів», 13—14, напоминає свою паству, що під час чувань вони мають вслухатись у  читання Писань, і не відволікати читця і інших зібраних бурмотінням вголос своїх особистих молитов: «Ніхто не повинен молитись таким гучним голосом, який би міг завадити читцю». Через століття св. Кесарій, митрополит з Арлє (503—542) повертається до тої ж теми (72, 2): «Передусім, возлюблені, коли ми починаємо молитву, нам треба молитись в тиші і мовчанні. Якщо хтось хоче молитись вголос, він може вкрасти плоди молитви від тих, які стоять поряд».
Навіть після того, як з’являються фіксовані літургійні формули, які розповсюджуються під кінець IV століття, літургійні молитви продовжують читати вголос, оскільки саме так тоді люди читали — навіть наодинці і читаючи для себе. Діяння Апостолів, 8:27—35 подають приклад такої особистої молитви вголос, так само і Августин у своїй «Сповіді», VIII, 6 (15), IX, 4 (8). Наша сучасна практика моління мовчки, навіть «читання очима», без вимовляння слів вголос і навіть без поруху губ була для давнини рідкісним мистецтвом, яке викликало подив, коли з ним хтось стикався, як це видно з «Сповіді» Августина, VI, 3 (3). Тому, навіть коли предстоятелі на Літургії читали фіксований текст, все ж можна зробити висновок, що вони читали вголос, оскільки вдавнину саме так люди мовили навіть для себе.
На основі написаного вище, треба зробити висновок, що рані християни і християни пізньо-античного періоду молились вголос незлежно від того, чи це було особиста чи літургійна молитва, спонтанна чи прочитана з написаного тексту.
2.  Що сталося з цією традицією? До завершення періоду пізньої античності рання традиція почала занепадати, і літургйні молитви, такі, як Євхаристійну анафору, почали читати тихо. Вперше ми це зустрічаємо у сирійських християн. У приписаній Нарсаю († 502) Гомілії 17 про східно-сирійську Анафору сказано: «Одягнений у світлі одежі священик, язик Церкви, відкриває уста і тайно говорить до Бога, як до свого знайомого». У грецьких джерелах, прибл. 600 р. Йоан Мосх у своєму «Лузі Духовному», 196, вказує, що «в деяких місцях у священиків був звичай мовити [євхаристійну] молитву вголос» — маючи на увазі, здається, що це вже не було поширеним звичаєм.
Для Константинопольського патріархату це потверджується 167 Новелою імператора Юстиніана I (527—565), датованою 565 р., яка постановляє: «Більше того, ми приписуємо всім священикам і єпископам мовити молитви, які використовують в Божественному Приношенні і святому Хрещенні не нечутно, але у повний голос, щоб їх чули вірні, що спонукало б душі слухачів до більшого благоговіння і возвишало б їх до похвали Господа Бога.» Далі Юстиніан як аргумент для своєї думки парафразує 1 Кор, 14:15—17, про те, як може хтось сказати «Амінь» на ваше благодарення, якщо не чує, що ви кажете. Бо ви можете мовити багато благодарень, але іншого це не наставляє. Далі Рим. 10:10: «Бо серцем вірують на праведність і устами ісповідують на спасіння» — треба знати, що мовлять уста, щоб вірити в це і бути спасенним. Новела підсумовує: «Таким чином молитви Святого Приношення і інші молитви треба єпископам та пресвітерам мовити чутним голосом до Господа нашого Ісуса Христа, нашого Бога, з Отцем і Святим Духом...» Юстиніан закінчує погрозами санкцій для тих, хто не буде виконувати його декрет — що доводить, що він боровся з існуючими зловживаннями і вказував повернутися до того, що все ще вважав істинною традицією.
Незважаючи на постанову Юстиніана, з VIII століття візантійські літургійні коментарі і рукописи свідчать про відхід від ранньої традиції. Вже в найранішому візантійському літургійному рукописі, Barberini Gr. 336 (бл. 750 р.) Божественна Літургія мала рубрики, які вказували, що молитви треба читати тайно. Глава 39 візантійського літургійного коментаря, відомого як Protheoria (бл. 1085—1095) доводить не лише те, що битву Юстиніана було програно, але й те, що тиха анафора викликала здивування і незадоволення серед вірних: «Дехто із тих, що зібрались здивований і питає: „Що все це означає? Що священик стиха шепоче?“ І вони хочуть знати, про що ці молитви».
Такий самий процес занепаду можна спостерегти і на Заході. Близько 750 р. Ordo Romanus I, 88, вже свідчить про тихе читання канону, і з IX ст. вже видно чітку різницю між Префацією, яку співають, і молитвами, які слідують за Sanctus'ом, починаючи з Te igitur, яким часто передував заголовок Canon Missae або Canon Actionis, які служачий священик читає тихо.
3. Що нам робити зараз? Перед тим, як відповісти це питання, я маю застерегти від того, щоб робити із вже написаного неоправдані висновки. Це важливе застереження, оскільки люди часто помилково сприймають минуле з огляду сучасних реалій. Базуючи на цьому вони могли б вважати, що в минулому молитви читали вголос навмисно, щоб зібрані у храмі могли їх чути. Такий висновок був би романтичним анахронізмом. Поза цитованою вище Юстиніановою Новелою 176, можна знайти дуже мало свідоцтв, що в ранній і пізньо-античній Церкві хтось дбав про те, яка частина богослужіння буде чутною, чи видимою для тих, які зібрались, і наскільки вони зможуть в ній брати участь, за винятком читання псалмів, Писання, проповідей та Святого Причастя.
Річ у тому, що читаючи молитви вголос, ранні християни просто слідували звичаям, які існували в юдейському та поганському середовищі, які їх оточували, де не лише публічні, але й особисті молитви і читання мовили вголос. Але наскільки вголос? Дуже сумнівно, що в величезних базиліках пост-константинівського Сходу, не обладнаних сучасними звукопідсилювачами, багато із присутніх у храмі могли чути і розуміти анафору, навіть якби предстоятель викрикував її слова всією силою своїх легень. Більше того, уставні рубрики та іконографія Візантії показують, що священик читав молитви схилившись, у позі, яка явно не сприяє добре зрозумілому читанню. Близько 600 р. Йоанн Мосх (бл. 540/50—†619) у своєму Лузі Духовному розповідає про дітей, які запам’ятали слова анафори оскільки часто чули їх у храмі — але, додає він, це було тому, що «в ті дні був звичай ставити дітей під час богослужіння перед святилищем». Це залишає відкритим питання, наскільки була чутною анафора дорослим, які стояли в нефах, пределах і галереях, далеко від дітей, які стояли ближче до вівтаря.
Вкінці, навіть якщо люди чули молитви, це ще не означає, що вони їх розуміли. Аж до сучасної епохи більшість християн були неграмотні і неосвічені, говорили діалектними формами мови і мали досить обмежений словниковий запас. Мова, яку використовували в богослужінні, навіть якщо це була літературна форма їх рідної мови, була зовсім іншого рівня, ніж діалект, яким вони говорили, із словниковим запасом, який виходив за межі їх сприйняття. Навіть проповіді в пізньо-античній традиції грецьких Отців важко сприймались простим народом, і свт. Григорій Назіанзин, єпископ Константинополя (380—381, † бл. 390), мріяв про те, щоб люди просили його проповідувати на зрозумілій їм мові. Тому навіть якщо літургію звершували голосно літературною формою їх рідної мови, вони могли мало що зрозуміти з того, що їм читали.
Таким чином, неможливо автоматично зробити висновок, що вдавнину молитви мовили вголос через ті причини, через які ми хочемо, щоб їх мовили тепер. Тому, коли я погоджуюсь, що молитви мають бути чутними і зрозумілими для людей (з певними нюансами, які я згадаю нижче), моя думка не базується на тому, що так було колись. Церква ніколи не керувалась ретроспективною ідеологією, оскільки Передання — це не минуле. Це самосвідомість Церкви тепер, яка передається їй не як інертний скарб, а як динамічне внутрішнє життя. Відповідно, вирішення сучасних пастирсько-літургійних проблем має залежати від сучасних потреб, незалежно від того, чи робили це християни у минулому.
Тому наша проблема — це нова проблема, яка походить не лише від використання в літургії місцевих мов, але і від використання цих мов у сучасній культурі, де більшість вірних грамотні, мають хоча б якусь середню освіту, і розуміють сучасну літературну форму своєї мови, навіть якщо вдома вони використовують діалектну форму мови. При цьому невірно вважати, що дана проблема не стосується пастирства. Одна з основних фігур II Ватиканського Собору, патріарх католиків-мелхітів Maximos IV Saigh (1878—1967), закликав Захід допустити використання місцевих мов в Літургії, вказуючи на приклад Сходу, «де кожна мова, по суті, літургійна». Але це, строго кажучи, цілком невірно. Сучасна російська мова не є «літургійною мовою» на християнському Сході, як не є нею і Demotike чи сучасна грека. В Російській і Грецькій Православних Церквах Літургію звершують на давніх, невживаних тепер формах мови, які люди вже не розуміють, так що немає великої різниці, чи мовлять молитви вголос, чи ні.
Хай там як, а в одній літургійній традиції за іншою, сучасний літургійний рух відкинув багатовікову практику тайного читання літургійних молитов, особливо найбільш торжественних молитов євхаристійної анафори. Сьогодні більшість християн згодні, що, оскільки Літургію звершують для всіх, а не лише для клиру, всі християни мають право чути і молитовно повторяти святі слова Літургії. Такий погляд, звичайно, може зустріти спротив з боку самопроголошених «хранителів таїнства», для яких таємність є необхідним доповненням до таїнственної природи анафори. Такий підхід хибний історично і хиткий з богословської точки зору. Після того, як всі молитви були почуті і вивчені, і всі богослови сказали про них все, що могли, Божественні таїнства залишаються таїнствами за самою їх природою, а не тому, що ми намагаємось зробити їх незрозумілими через закриття їх покровом таємничості!
Чи означає це, що молитви сьогодні треба мовити вголос? Звичайно, але ЯКІ з них? Звичайно, НЕ ВСІ, оскільки принцип, правильний сам по собі, що Літургію звершують для всіх, всі християни мають право чути і молитовно повторяти слова молитов, не треба перебільшувати. Звичайно, не всі молитви Літургії треба мовити вголос. Деякі з них є пізніми додатками, деякі — молитви, які висловлюють особисте благоговіння клириків, які лише затьмарять сенс обряду, якщо їх мовити вголос.
Тому для відповіді на це питання необхідно знати історію, структуру і динаміку наших сучасних літургій. Сучасні східні літургії мають дворівневу структуру, яка включає священичі молитви і дияконські заклики, ектенії і піснеспіви, приписані «виділення», «покриття» і навіть «пояснення» священних молитов, які мовлять тихо. Дияконські заклики у таких, наприклад, літургіях, як вірменська і асиро-халдейська, наставляють вірних, висловлюючи в більш короткій і простій формі значення і зміст того, що тихо мовить священик. Тому недостатньо просто дати вказівку, щоб всі молитви мовили вголос. Ми маємо до діла не просто з молитвами, але з цілою формою Літургії, і всякі зміни мають це враховувати.
Але у такій короткій формі, як цей «розділ питань», неможливо дати повне пояснення всіх цих особливостей для кожної літургії. Достатньо сказати, що в число молитов, які читатимуть вголос, мають входити молитви анафори і інші, які віддзеркалюють первинні структури літургії і визначають значення частин, які входять в літургію, але не повинні входити ті, які є пізніми повтореннями давніших молитов, які виконували цю функцію, чи є молитвами особистого благоговіння священика, діалоги між священиком і дияконом, священиком і співслужителями, тощо.
Pontificio Istituto Orientale
Rome

Немає коментарів:

Дописати коментар