Самостійність задля Христа

Мт 10, 32-33.37-38. 19, 27-30

Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним.
Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним.
Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене.
Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене.
Тоді озвався Петро і сказав до нього: “Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?”
Ісус відповів їм: “Істинно кажу вам: Ви, що пішли за мною: як новий світ настане, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля.

І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину.
Багато з перших будуть останніми, а останні – першими.”

Просто покинути батьків і почати робити те, що видається  наслідуванням Христа або що хтось "компетентний" вважає наслідуванням є насправді надто легким трактуванням того, до чого Христос кличе своїх учнів. Ми можемо побачити учнів Христа, того ж Петра, які попри запевнення покинути все і надалі водили жінку-сестру. Саме тут, напевне, криється відповідь на питання, що означає покинути і слідувати. Покинути, не означає усунути. Покинути, означає зробити своє життя і життя своїх родичів життям у Христі. Покинути, означає визнати Христа не стільки перед ворогами, скільки перед свояками. Унезалежнити своє ісповідування Христа від родинних зв'язків є найсильнішим ісповіуванням Христа. В цьому усе літургійне життя церкви - серед братів ісповідувати ім'я Господнє. Любити матір, жінку, дітей більше ніж Христа означає занедбувати проповідь Христа у своїй власній сім'ї. Соромитись спільно помолитись зранку чи ввечір, соромитись разом молитись у церкві, соромитись із любові до матері, жінки, дітей зробити зауваження щодо їх нехристиянської поведінки є зрадою Христа через яку Він соромитиметься нас перед лицем небесного Отця.

Носіння хреста Господнього має зробити нас лідерами передусім серед наших ближніх. Носіння Хреста свого не є втечею від свого життя, але визнанням спасительності свого життя і відповідальним слідуванням дорозі, яку Господь проторив особисто мені. Носіння хреста свого не обов'язково є відмовою від нормального життя і слідування різноманіттю монастирських подвигів, радше це є подвигом носіння свого життя таким, яким Господь його тобі дарував, яким важким і неудобоносимим воно тобі здавалося б на перший погляд. Носіння Хреста свого є не його зміна, але пошук божественної логіки своєї життєвої ситуації і слідування їй задля Христа.

Духовне життя не є утопією, навпаки, воно глибоко прагматичне, бо його ціллю є "воздаяння". Господь не мотивує людину задля мотивації. Господь мотивує людину, бо приготував для неї щось важливе, щось, народжене Його любов'ю ще перед сотворенням світу. Все ж для його отримання людина має бути повністю вільною. Саме тому передумовою отримання божественного дару є свобода людини прийняти своє життя, родину, хрест і воздаянея саме як дар божественної любові. Людина, яка навчиться сприймати життя як незбагненний дар Бога стане спроможною оцінювати цей дар і в цьому суді приорітети та додатковості нашого життя можуть виглядати не так, як ми їх початково бачили.

Багато з того (тих), що (яких) ми трактували другорядними марґіналами насправді могли бути нашими шансами на дорозі спасіння. Христос вчить нас доцінювати дрібні і другорядні речі, малюючи розлогими мазками ікону нашого життя не недооцінювати дрібних рисок, бо саме вони надають їй тої краси і сили, яка робить її чудотворною.