Святий Василій Великий на слова "Уважай на себе!"

У святих отця нашого Василія Великого архиєпископа Кесарії Кападокійської

гомілія на слова

УВАЖАЙ НА СЕБЕ! (Втрзк. 15, 9)

Бог, що нас сотворив, на те дав нам уживання бесіди, щоб ми могли один одному відкривати задуми серця й завдяки спільній нам природі передавали собі взаємно думки, що їх видобуваємо з глибин серця, неначе з якого засіку. Як би ми були сотворені з самою тільки душею, наші думки сходилися б безпосередньо самі з собою. Але що наша душа творить нам думки під заслоною тіла, потребує слів і назв, щоб наверх виявити те, що криється в глибині душі. Отже, коли наш ум винайшов який влучний вислів, тоді пливе на слові, неначе на якім човні, до того, хто його слухає. І коли застане він глибоку тишу й спокій, тоді бесіда доходить до вух учнів, неначе до спокійної й певної пристані. Коли ж, немов яка страшна буря, віє проти нього гамір слухачів, тоді, розбиваючися в повітрі, тоне. Отже мовчанкою зробіть місце для бесіди моєї, бо може в ній знайдеться щось корисне, що заберете з собою!

Бесіда правди тяжка до зрозуміння й легко може втекти тим, що не вважають, тим більше, що так запорядив св. Дух, щоб вона була ядерна й коротка. Вона короткими словами багато висказує й завдяки тій ядерності легко тримається памяти. Вже з природи така прикмета бесіди, щоб не затемнювати значення неясністю, не говорити непотрібного, пустого, ні обходити справу здалека. Такі то безперечно є ті слова, що їх ми щойно навели з книг Мойсея, і що їх ви, пильні слухачі, певне собі запам’ятали, хіба що вони задля своєї короткости пролетіли попри ваші вуха. Слова ці такі: “Внімли себі! да не будет слово тайно в сердці твоем беззаконія!” (Втрзк. 15, 9).

Ми, люди дуже схильні до гріхів думкою! Тому Той, що творив поодиноко наші серця, знаючи, що більшість гріхів ми сповнюємо в пожаданнях волі, на першому місці поставив чистоту душі. Те, чим ми найскорше грішимо, велів нам найбільше захоронювати й найкраще берегти. Як дбайливіші лікарі стараються вже наперед захоронити вказівками, що забезпечують наперед, так і загальний Покровитель і правдивий Лікар душ забезпечив у нас сильнішими сторожами те, що узнав більше схильним до гріха. Діла тіла вимагають часу, здібности, труду, помічників та іншої підмоги. Порушення ж душі не потребують часу, бувають без труду, без заходів, для них кожний час відповідний. І так неодин гордий і зарозумілий на свою святість, робить назверх вражіння людини вмертвленої, охоче понижує себе перед другими, які хвалять його за чесноту, одначе, йдучи за тайними зворушеннями серця, зараз таки несеться гадкою на місце гріха. Опісля ж у робітні свого серця живо собі змальовує ясний образ розкоші й без свідків допускається гріха, що нікому невідомий, аж доки не прийде Той, що освітить усе, закрите темрявою, й виявить заміри сердець!

Тому вважаю, „да не будет слово тайно во сердці твоєм беззаконія!” Бо „Хто подивиться на жінку з пожадливістю, той уже учинив перелюбство з нею в серці своїм!” (Мт. 5, 28). Тіло в своїх ділах має багато перешкод, а хто гадкою грішить, у того гріх щодо скорости йде в парі з самою гадкою. Отже там, де наглий упадок, подано нам і наглий рятунок-підмогу. Бо ж закликає нас: „Да не будет слово тайно во сердці твоем беззакония!” Та зачнім уже скоріше саму бесіду!

2. „Уважай, каже, на себе". Кожна тварина має вже сама в собі від Бога, що її сотворив, засоби до оборони свого буття. Приглядаючися ближче, можеш спостерегти, що більша частина тварин, хоч невчена, вміє стерегтися того, що для них шкідливе, й, навпаки, якийсь природний нахил побуджує їх, щоб уживали того, що для них корисне. Тому й нам дав Бог, наш Учитель, цю велику заповідь, щоб те, що тварини мають з природи, ми мали з розуму, й те, що у тварин діється нерозважно, щоб у нас діялося з розвагою й великим приложенням ума та й щоб ми пильно берегли сил, що їх нам Бог дав, себто щоб ми втікали перед гріхом подібно, як тварини втікають за поживними травами. „Отже уважай на себе”, щоб ти міг відрізнити шкідливе від того, що для тебе пожиточне!

Подвійна ж є увага: одна, коли ми тілесними очами бачимо видимі речі, а друга, коли б ми сказали, що та заповідь („Уважай на себе”), відноситься до діяння очей, то зараз переконалися б, що це неможливе. Бо ж як може хто себе цілого оглянути оком? Чейже він навіть себе самого не в силі побачити! Так само не сягає верху голови, не знає, які плечі, яке лице, яке розміщення нутрощів! Говорити ж, що прикази св. Духа неможливі, це була б безбожність! Отже лишається, що ця заповідь відноситься тільки до діяння ума! „Уважай на себе”, себто оглядай себе самого з усіх боків! Для власної захорони май завсіди відкриті очі душі! „Посеред сітей ходиш!” (Сир. 9, 18). Всюди ворог наставив закриті сіті! Отже все оглядай, „щоб ти спасся, як серна від тенет і як птиця від сіті!" (Пртч. 6, 5). Серни не можна спіймати в сіть задля її бистрих очей. Навіть ім’я її (в грецькій мові), дісталося від її бистрозорости! А птах, як уважає, то буяє високо понад зрадливі сіті ловців на своїх легких крилах. Гляди ж, щоб не показався ти гірший від нерозумної тварини в захоронюванні себе самого, щоб часом, омотаний сіттю диявола, не став ти його здобиччю, „живий зловлений ним в його волю!” (2 Тим. 2, 26).

3. „Отже вважай на себе!”, тобто не на те, що твоє, ні на те, що довкруги тебе, але вважай тільки на себе самого! Бо зовсім що інше ми самі, що інше наші речі, а що інше те, що довкруги нас! Ми — це тіло й душа, бо ми сотворені на подобу свого Творця. Наше є тіло, з усіми змислами, довкруги ж нас майно, гроші, мистецтво й інші життєві знаряддя. Отже що ж кажуть нам згадані слова? Не вважай на тіло, не шукай усіми можливими способами його добра! Не зідхай за здоров’ям, красою, вживанням розкошів, довгим віком! Не подивляй грошей, слави й влади! І все, що служить тобі до цього дочасного життя, не ціни так високо, щоб, дбаючи про них, не занедбав свого вищого життя! Але вважай на себе, себто на свою душу! її прикрашай, про неї дбай, щоб своєю дбайливістю усунути з неї всякий бруд, який чіпляється її через гріх, щоб очистити всяку погань гріха, а прикрасити й прояснити всякою красою чесноти! Приглянься собі самому, хто ти? Пізнай свою природу, а саме, що тіло твоє смертне, душа ж безсмертна! І так само, що в нас є якесь подвійне життя: одне тілесне, що скоро проминає, друге подібне до душі, що не має границь.

„Отже вважай на себе!” Не прив’язуйся до смертного, неначе б до вічного й не горди вічним, неначе минущим! Не оглядайся на тіло, бо воно минається. Дбай про душу, що безсмертна! Всю увагу зверни на себе, щоб ти вмів одному й другому приділити те, що йому корисне: тілу поживу й одежу, а для душі науки побожности, мудрий провід, вправу в чеснотах, усунення блудів! Не випасай надмірно свого тіла, не клопочися різнородністю м’ясива! Тому ж, що „тіло бажає проти духа, а дух проти тіла: вони ж одне одному противляться” (Глт. 5, 17), гляди, щоб колись, піддавшися тілу, не витратив ти занадто сили на те, що гірше! Тут так, як у вазі: як більше обтяжиш одну терезку, тим самим облегшиш другу. Так воно і з тілом і з душею. Перетяження одного неодмінно спричинює зменшення другого. Коли тіло розкошує й добре випасене, тоді дух при своїх діяннях оспалий і немічний. Коли ж знову з душею добре й вона підноситься до питомої собі висоти через вправу в добрім, тоді мусить прийти ослаблення тіла!

4. Ця заповідь якраз і для слабих дуже пожиточна й для здорових дуже відповідна. В хворобі лікарі напоминають хворих, щоб вони самі на себе вважали й нічого не занедбали з того, що служить до виздоровлення. Так само й те слово, той лікар наших душ, тим маленьким способом лікує нашу душу зранену гріхом. „Уважай отже на себе”, щоб відповідно до провини вжити спасенного засобу до виздоровлення. Коли гріх великий і тяжкий, тоді тобі треба великої покути, гірких сліз, невпинних чувань, безперервного посту. Коли провина твоя легка й простима, така ж нехай буде й покута! Тільки вважай на себе, щоб пізнати здоров’я й хворість душі. Багато бо через надто велику неввагу зовсім не знають навіть, що вони хворі. А хворіють тяжко й невилічимо!

Та й здорові мають велику користь із тої заповіді. І так ця сама річ лікує недужих і робить ще здоровішими здорових. Кожний бо з нас, учеників Слова, має заряд одного якогось діла, що наложене нам через Євангеліє. В великім домі цієї Церкви є не тільки різні посудини золоті й срібні, деревяні й глиняні, але також всякого роду ремесла. Дім Божий, тобто Церква, має ловців, мандрівників, архітектів, будівничих, рільників, пастухів, силачів, вояків. До всіх них можна приложити те коротке слово, що кожному зокрема наказує совісність праці й пильність волі. Ти ловець, післаний Богом, що каже: „і пішлю численних ловців і зловлять їх на кожній горі!” (Єр. 17,16). Гляди ж отже пильно, щоб тобі не вирвалася добича, щоб ти тих, що здичіли в проступках, спіймавши словом правди, привів до Спасителя. Ти мандрівник, подібний до того, що молився: „Стопи мої спрямуй!” (Пс. 118, 133). Уважай на себе, щоб не змилив дороги, щоб не збочив направо, або наліво. Іди дорогою царською! — Архітект нехай положить сильну підвалину віри, що нею Ісус Христос! — Будівничий нехай глядить, як будувати, не деревом, сіном, тростю, але золотом, сріблом і дорогим камінням. (1 Кор. З, 12). Ти пастир? Отже вважай, щоб чого не занедбав, що до пастиря належить! Що ж це таке? Те, що заблукало, приведи назад, перев’яжи зраненого, вилікуй слабе! Ти рільник? То ж обкопай неплідну смоковницю й обложи тим, що помагає до родючости! (Лк. 13, 8). Ти вояк? Воюй же доброю боротьбою проти духів злоби, проти похотей тіла, вдягни повну зброю Божу (Еф. 6, 12), не омотуйся життєвими клопотами, щоб ти сподобався Тому, хто тебе зробив вояком! Ти силач? Уважай же на себе, щоб не переступити якого припису змагань! „Ніхто бо не вінчається, коли він не буде законно подвизатися!” (2 Тим. 2, 5). Наслідуй Павла, що й біг і боровся й змагався! (1 Кор. 9, 26). Як добрий борець, сам май добре напружене око душі! Найважніші часті тіла охоронюй заслоною рук! Око своє вп’яли в свого противника! В бігу сягай по те, що перед тобою! (Флп. З, 13). Так біжи, щоб осягнути! В змаганні опирайся невидимим ворогам! Ці слова вимагають, щоб ти все своє життя був такий і щоб не подався, не спав, але пильно й чуйно вважав на себе самого!

5. Дня було б мені мало, коли б хотів я переходити всі діла тих, що трудяться для Христового Євангелія, й виказувати силу цієї заповіді, яка то вона для всіх пригідна! „Уважай на себе!” Чувай, радься, пильнуй того, що вже маєш, промишляй над будучим! Не марнуй через легкодушність того, що вже маєш, а чого ще нема й, може, ніколи не буде, не мрій про їх уживання, неначе б ти мав їх уже в руках! З природи вже дана молодим та слабість думати через легкодушність ума, що вже мають те, чого щойно сподіваються! Чи ж не так воно, що як тільки вони знайдуть трохи вільного часу, або відпочивають уночі, зараз снують собі неймовірні мрії й через несталість думки несуться за тим усім. Обіцяють собі блискуче життя, світле подружжя, добре потомство, глибоку старість, загальну пошану. Хоч ні на чому не можуть оперти своїх надій, сягають одначе по те, що в людей найбільше. Набувають собі гарні й великі доми, виповнюють їх усякою обстановою, загортають для себе стільки поля, скільки їм їх порожня уява відділила з цілої землі! Доходи, зібрані з того, ховають до вимріяних складів. До того ж усього додають ще худобу, несчисленну домашню службу, державні уряди, панування над народами, військові начальства, війни, вінки перемоги, навіть саме царство. Своєю буйною уявою сягаючи за тим усім, виглядає, що вони через якийсь надмірний нерозум заживають вимріяних дібр так, неначе б уже їх мали, неначе б вони лежали вже у їхніх стіп. На яві бачити сонні видіння, це хвороба питома лінивій і легкодушній душі. Здавлюючи отсю непогамованість ума й замішання думок і немов якими зубелями стримуючи непостійність розуму, Боже слово проголошує нам велику й мудру заповідь: „Уважай на себе!” — не обіцюй собі того, чого нема, але використай те, що маєш!

Думаю, що Законодавець ужив цього напімнення, щоб усунути ще й цю хворобу спільного життя, а саме, що кожний із нас легше займається чужими справами, ніж розбирає свої власні. Щоб із нами так не було, каже: „Перестань вишукувати блуди других, не дозволь своїм думкам займатися недомаганнями чужими, але „важай на себе!” — себто зверни око своєї душі на власні недомагання! Багато — як каже Господь — „бачать скалку в оці брата, а не бачать деревини в своїм оці!” (Мт. 7, 3). Не переставай отже просліджувати себе, чи життя твоє йде по заповіді й не оглядайся поза себе, чи не знайдеш чого, щоб зганити, як той грубий і гордий фарисей, що виступив, оправдуючи себе самого, а погордив митарем (Лк. 18, 11). Не переставай сам себе розсуджувати, чи ти часом не згрішив гадкою, або чи язик твій не провинився, випереджуючи думку, або чи в ділах рук твоїх не було чого нерозважного! Коли ж у своїм житті знайдеш багато провин, а певне знайдеш, бо ж ти людина, скажи це слово митаря: „Боже, милостив будь мені грішному!”

„Уважай же на себе!” Хоч ти проживав би в гаразді й хоч ціле життя плило б тобі по бажанню твоїм, все таки й тобі на добро вийдуть ці слова, що як добрий дорадник будуть тобі пригадувати те, що людське! А коли на тебе спадуть різні терпіння, тоді в своїм часі нехай відозвуться в серці твоїм ці слова, щоб ти не дався пірвати гордоті й упертій зухвалості, ані з одчаю не попав у негідний сум! Ти чванишся багатством і величаєшся своїми предками? Гордишся батьківщиною, красою тіла й тим, що всі тебе шанують? „Уважай на себе”, що ти смертний, що ти земля й до землі повернешся! (Бт. З, 19). Оглянься за тими, що перед тобою жили в подібних почестях! Де ж тепер ті, що колись займали державні становища? Де ті непереможні бесідники? Де провідники народних зібрань? Де ті славні годівельники коней (Кападокія в часах св. Василія славилася годівлею коней), де полководці, сатрапи, тирани? Чи все те не порох? Чи все те не казка? Чи ж ціла згадка їхнього життя це не кілька костей? Нахилися над гріб: чи зможеш пізнати, хто слуга, а хто пан, хто нуждар, а хто багач? Як можеш якось, то розрізни в’язня від царя, сильного від слабого, гарного від поганого! Пам’ятаючи на свою природу, ніколи не будеш гордитися! А будеш на неї пам’ятати, коли будеш уважати на себе!

6. Та, може, ти вбогий, з низького роду, незнаний, син бідних, без дому, без вітчини, безсильний, без того, чого треба на кожний день, дрижиш перед тими, що в силі, боїшся всіх через своє нужденне життя? Кажеться, що „убогий не терпить погрози!” (Прт. 13, 8). Не попадай отже в одчай і не трать усеї доброї надії, що ось ти не маєш нічого того, що в житті цьому пожадане. Скоріше зверни свій ум на ті добра, які ти дістав від Бога, й на ті, що їх тобі приобіцяно в будуччині. Ти ж людина, що її одну сам Бог творив (Бт. 2, 7). Чи не принесе тобі найбільшої радости, коли ти мудро роздумаєш, що ти зліплений руками самого Бога, який усе впорядкував? Опісля ж і те, що ти сотворений на подобу свого Творця, можеш дійти до такої самої слави, що й ангели своїм добрим життям. Ти дістав розумну душу, що нею пізнаєш Бога, роздумуванням проглядаєш природу речей, зриваєш найсолодший овоч мудрости. Всі земні тварини, освоєні й дикі, ті, що живуть у воді, й ті що буяють у повітрі, всі вони тобі служать, всі вони твої піддані. Чи не повинаходив ти мистецтв? Не побудував міст? Чи не продумав ти те, що конечне й те, що для розвеселення? Чи не для мудрости твоєї і моря проходимі? Чи земля і море не служать твоєму життю? Чи ж не тобі повітря і небо та громади зір показують свій лад? Отже чому ж ти стаєш малодушний? Чи тому, що твій кінь не в срібній вуздечці? Та ж маєш сонце, що в шаленім бігу цілий день присвічує тобі! Не маєш золотих і срібних світильників, але місяць маєш, що присвічує тобі тисячу разів краще! Не сідаєш до позолочуваних повозів, але маєш ноги, що є для тебе властивим і вроджецим повозом. Чому ж щасливими називаєш тих, що мають повну калитку, а до дороги мусять уживати чужих ніг? Ти справді не спиш у ліжку зі слоневої кости, одначе маєш землю, що багато цінніша від слоневої кости, й на ній солодкий спочинок та скорий і безжурний сон. Не лежиш під золотим дахом, але маєш над собою небо, що сяє чудовою красою зірок. Та це тільки речі земні, але є ще далеко більші! Для тебе ж то Бог між людьми, зіслання св. Духа, перемога смерти, надія на воскресіння, Божі заповіді, що досконалять твоє життя, дорога до Бога через заповіді, зготоване небесне царство, бо готові вінки справедливости для того, хто не тікав перед ніякими трудами задля чесноти.

7. Коли ти вважаєш на себе, то ж сам доглянеш довкруги себе й це й ще багато більше. Будеш тоді вживати того, що маєш, і не будеш падати духом задля якихсь браків. Як ця заповідь буде тобі завжди стояти перед очима, вона принесе тобі велику користь. Наприклад, гнів бере верх над твоїм розумом і злість приводить тебе до непристойних слів і до звірячих учинків. Як ти вважаєш на себе, тоді стримаєш гнів буком розсудку, як якого спущеного й незагнузданого лошака батогом! Запануєш над язиком і не піднесеш руки на того, що тебе розлостив! Злі пожадання палять твою душу й кидають її в непогамовані й нечисті зворушення. Але як ти вважаєш на себе й памятаєш, що ось та твоя теперішня розкіш скінчиться дуже гірко, а приємності, що повстають тепер у нашім тілі з розкоші, вони то якраз зродять затроєного хробака, що буде нас вічно гризти в пеклі і що полумя пристрасти стане матірю вічного вогню, негайно повтікають сполошені розкоші та якийсь дивний внутрішній спокій завітає до душі, подібно як стихає крик розпущених служниць при появі якої статочної господині.

„Уважай тому на себе” й знай, що одна частина душі розумна й розсудна, друга ж пристрасна й нерозумна! Першій з природи належить панувати, а другій слухати й підлягати розумові! Отже не дозволь, щоб розум твій попав у неволю й став служити пристрастям. З другої ж сторони не допусти пристрастям піднестися проти розуму й перебрати на себе владу душі. Нарешті добре пізнавання себе самого стане для тебе провідником до доброго пізнання Бога! Коли ти будеш добре вважати на себе, тоді не треба буде тобі пізнавати Творця з уложення речей, але ти в самім собі, неначе в малому світі, будеш оглядати велику мудрість Творця. З безтілесної душі пізнаєш безтілесного й нічим необмеженого Бога! Твій дух уже сам із себе не перебуває прив’язаний до місця, але тільки через злуку, з тілом він є в якімсь місці! Вір, що Бог невидимий, роздумуючи над своєю власною душею, бо й вона невидима для тілесних очей! Вона не має ніякої краски, ні вигляду, не позначена ніякою тілесною рисою, а пізнати її тільки з діяння її! Тому отже не шукай і в Бозі пізнання при помочі очей, але вір розумові й май про Нього пізнання розумове. Подивляй мистця, що Він силу твоєї душі так злучив із тілом, що вона, сягаючи навіть найдальших частин тіла, лучить в одну спільноту й цілість найбільше віддалені члени! Гляди, яку силу дає душа тілу, а як із тіла на душу переходить спільність почувань, — як тіло дістає від душі життя, а як душа від тіла бере терпіння, які вона має сховки на науки й знання, як нові відомості не притемнюють знання давніше набутого, як воно зберігається ціле й ненарушене в памяті, витиснене в першій частині душі неначе на якомусь мідяному стовпі! Дивись, як душа, віддана пристрастям тіла, сама тратить свою красу та як знов, очищена чеснотою від погані гріха, вертається до подібности з своїм Творцем!

8. По роздумуванні над душею поглянь іще, як хочеш на будову тіла й подивляй, як то найліпший мистець зробив його відповідним осідком для розумної душі. З усіх сотворінь тільки одну людину сотворив Він пряму, щоб уже з її постави ти міг пізнати, що твоє життя походить згори! Кожна чотириножна тварина звернена до землі й до черева, а людина глядить просто в небо, щоб не служила череву, ні пристрастям, що з нього походять, але щоб усі свої зусилля звернула на дорогу вгору! Відтак, умістивши найвище голову, порозміщував у ній найважніші чуття. Тут є зір і слух, і смак, і нюх, усі недалеко себе розміщені. І хоч вони стиснені на так малім місці, ніодин із них не перешкоджає в діянні другому. Ось очі зайняли найвище місце сторожі, щоб їм ніяка частина тіла не стояла на заваді, але спочиваючи під маленькою заслоною брів, з свого високого місця глядять просто! Ухо ж знову не утворене просто, але слимаковатим отвором приймає з повітря звуки. І це наймудріше уряджено, щоб голос міг свобідно входити до середини, чи скоріше гомоніти заломаний тими закрутами, а щоб нічого з того, що могло б упасти до середини зверху, не могло стати перешкодою для чуття. Зміркуй природу язика, який він ніжний і гнучкий і як відповідає всім вимогам бесіди різнородністю рухів! Зуби дають язикові велику прислугу, й — як голосові знаряддя і служать нам при їді. Одні січуть її, другі розтирають! І так переходячи всі речі належним розважанням і пізнаючи, як легені втягають повітря, як серце задержує тепло, пізнаючи знаряддя травлення, кровоносні жили, з того всього пізнаєш незглибиму премудрість свого Творця, так що й ти сам закличеш із пророком: „Подивляю Твій розум!” (Пс. 138, 6).

Отже уважай на себе, щоб уважати на Бога, якому слава й держава навіки вічні. Амінь.

Переклад: о. Й. Чепіль, ЧСВВ 1935р.Б.