пʼятниця, 1 квітня 2011 р.

Василій Великий про подяку


У святих отця нашого Василія Великого
архиєпископа Кесарії Кападокійської
слово ПРО ПОДЯКУ
Ви чули слова апостола, що ними він промовляє до Солунян, даючи заповідь для всього життя. Наука була справді для тих, що до нього сходилися звідусіль, але користь із неї випливає для людей усіх часів! „Завсігди радуйтеся, каже, без перестанку моліться, за все благодаріть!" (1 Сол. 5,16). Що значить це „радуйтеся" та яка з нього користь і як то можливо раз-по-раз молитися і за все віддавати Богові подяку, це по силі своїй пояснимо трохи пізніше. Наперед же мусимо збити закиди наших противників, які нам закидають неможливість цієї заповіді! Бо що ж то за чеснота, кажуть, день і ніч переводити весело й радісно в піднесенні духа? І як це може бути, коли ми оточені несчисленними, від нас незалежними злиднями, які з конечности наводять сум на нашу душу! Серед них тішитися і веселитися ще більше неможливе, як смажитися на костирі й не відчувати болю, або простріленому не чути терпіння! Може тут між тими, що нас обманюють, є хтось такий, що хворий на цю душевну хворобу, оправдується тими закидами з гріхів і в своїй недбалості в додержуванні заповідей може важиться ще робити закиди самому Законодавцеві, що Він приписує неможливе! Бо й каже: це неможливе, щоб я завсіди тішився, як у мене нема причини до радости! Те, що дає нам радість, знаходиться ззовні нас, а не в нас, як напр., прихід приятеля, довге життя з батьками, найдені багатства, почесті в людей, видужання з тяжкої недуги, та інші життєві приємності: дім, що має всього подостатком, багатий стіл, бажані товариші радости; все те, що веселить наше вухо й око, здоровя домашніх і інші приємності їхнього життя. Бо ж нам не тільки болюче те, що на нас самих упаде, але також і те, що -спадає на наших приятелів і рідних.
Щойно з того всього має родитися радість і веселість духа. Коли ж іще, крім того, можна буде побачити ворогів, нещастя тих, що на нас чигають, відплату за добродійства і взагалі, коли ні тепер ніщо не долягає нам, ні на будуче ніщо болюче не загрожує нашому життю, щойно тоді може в душі вибухнути радість. Отже чому ж нам дано заповідь, що її виконання не залежить від нашої свобідної волі, але від згаданих причин? Як же ж можу я безперестанно молитися, коли потреби тіла з конечности відвертають на себе сили душі, а неможливе, щоб дух розбивався на два боки?!
2. А проте мені ще приказано за все дякувати! Чи ж буду дякувати на тортурах, катований, розтяганий на колесі, коли очі мені виколюють? Чи буду дякувати, коли ворог, б’ючи мене, зневажає, коли я костенію від зимна, завмираю з голоду, коли мене беруть на муки, коли відразу стаю бездітний і трачу навіть жінку; коли через нагле розбиття корабля трачу добуток, коли на морі попаду в руки морських розбишак, або на суші між розбійників, зранений, знеславлений, коли я став скитальцем, або коли в тюрмі гнию? Таке та ще й більше від цього вигадують ті, що нарікають на Законодавця, думаючи, що обернуть це на виправдання гріхів своїх, коли те, що нам приказане, представлять як неможливе! І що ж тут сказати?
Ось те, що апостол на що інше глядить. Він хоче наші душі піднести з землі вгору й настроїти їх до небесного життя. Ті ж, що не всилі збагнути великих задумів Законодавця і валяються в землі й у тілі, в змислових приємностях, неначе хробаки в болоті, вони то розсліджують можливість заповіді апостола! Він же не будького взиває до безперервної радости, але такого, яким був він сам, що вже не жив у тілі, а мав у собі живущого Христа; бо ж злука з найвищим добром відбирає цілковито спочуття на скарги тіла! Навпаки, хоч би й покраяти тіло, то розділ зв’язку лишається в покраяній частині тіла, а неможливе, щоб частина болю перейшла на духову частину душі! Коли б ми за радою апостола вмертвляли земні члени й носили в своїм тілі вмертвлення Ісуса, тоді певне рана вмертвленого тіла не дійшла б до душі, що пірвала з ним зв’язок. Отже зневаги, страти, смерть рідних не дійшли б аж до душі, ні не потягнули б найвищої частини духа до співчування для них! Коли ті, що попали в нещастя, думають те саме, що й чесний муж, тоді вони нікому не спричинюють журби, бо ж і самі вони не з журбою переносять те, що на них упало! Коли ж вони живуть по тілу, то й тоді не стануть причиною смутку, але їх признають за гідних спожаління не так через ті нещастя, що їх оточають, як скоріше тому, що вони не тямлять на свої обовязки! Одним словом душа, яку цілу раз полонила вже туга за Сотворителем і яка привикла любуватися в красі Його, того чару свого й утіхи не проміняє за різні-прерізні задоволення чуттєвих почувань. Навпаки, те, що для інших смутне, для неї буде ще збільшувати її розкіш! Такий був апостол, що любувався в немочах, бідах, переслідуваннях, нуждах, що хвалився своїми недомаганнями! В голоді й спразі, в холоді й наготі, в переслідуваннях і прикрощах, де інші стогнуть і бридяться своїм власним життям, він у тім розкошувався! (2 Кор. 11). Ті, що не знають духа апостола й не розуміють, що він нас закликає до євангельського життя, важаться закидати Павлові, що він приписує нам неможливе! Одначе нехай зважуть, скільки причин до правдивої радости подає нам Божа щедрота!
Ми прийшли до буття, хоч нас не було. Ми сотворені на подобу Творця. Маємо духа й розум, що становлять нашу природу, й через них ми Бога пізнаємо. Коли ж пильно розважаємо красу сотворіння, тоді з неї, неначе з яких букв, пізнаємо велику Божу дбайливість про все й премудрість Його. Ми можемо відрізнити добро від зла, й уже сама природа нас навчила вибирати те, що пожиточне, а відкидати те, що шкідливе. Віддалившися через гріх від Бога, ми знову покликані до приставання з Ним, викуплені з ганебної неволі кров’ю Єдинородного. Надія воскресіння, посідання ангельських дібр, небесне царство, обіцяні добра, що переходять силу ума й розуму!
3. Як же тут можна сказати, що те все не є джерелом безперервної радости й безперестанної розкоші? Чи може той скоріше провадить життя, гідне веселости, хто служить череву, любується звуками флейти, перекидається й хропе на м’якій постелі? Я ж сказав би, що хто має розум, повинен над такими плакати, а правдиво щасливими вважати тільки тих, що переводять це життя в надії на будуче, а теперішнє замінюють на вічне! Чи вони в огні ті, що злучені з Богом, як юнаки в Вави-лоні, чи їх замкнено з львами, чи їх кит проковтнув, все таки ми мусимо їх назвати щасливими. Вони живуть щасливі, не прибиті злиднями, але потішаються надією на те, що збережено для них! Думаю, що хоробрий борець, що раз виступив на поле змагань побожности, мусить мужно переносити удари противника в надії на вінець слави. Ті, що привикли на ігрищах до атлетичних трудів, не упадають на дусі від болю ударів, але, не зважаючи на теперішні труди, йдуть просто на противника задля того бажання, щоб їх окликано переможцем. Так само, коли побожну людину стріне щось прикре, воно не затемнює її радости! Бо „горе чинить терпіння, а терпіння досвід, досвід надію, а надія не посоромить!” (Рим. 5,3). Тому й на іншому місці цей самий (апостол) упоминає нас, щоб ми були терпеливі в журбах і раділи надією (12, 12). Отже надія робить те, що радість раз-у-раз гостить у душі побожного!
Та цей апостол приказує нам також плакати з тими, що плачуть (12, 15), пишучи ж до Римлян, він плакав над ворогами хреста Христового. Чи ж маю згадувати, що й Єремія плакав, що Єзекиїл на Божий приказ приписав плач цареві, що багато інших святих сумували? „Горе мені, мати моя, нащо ти зродила мене?” (Єр. 15, 10).О, горе мені, душе! Бо зник милосердний із землі й нема справедливого між людьми!” (Міх. 7, 2). Горе мені, бо я наче той, що збирає солому в жнива" (7, 1). Взагалі розбирай вискази праведних. Коли ж знайдеш, що хтось відзивається до тебе сумнішим голосом, знай, що всі оплакують цей світ і життя на нім! „Горе мені, бо мій побут тут продовжується!” (Пс. 119). Він бажає розвязатися і бути з Христом! (Флп. 1, 23). Отже нарікає на продовження свого вигнання, як на перешкоду його радости! Давид же лишив нам плач над своїм другом Йонатаном у своїх піснях, де рівночасно оплакує також і ворога свого: „Болію за тобою, брате мій, Йонатане!”Дочки ізраїльські, плачте по Савлі!” (2 Цар. 1, 24). Цього оплакує, бо він помер у грісі, Йонатана ж, бо ціле життя був для нього найближчий. Нащо ж говорити ще інше? Та ж і Господь плакав над Лазарем, плакав і над Єрусалимом та й блаженними називав тих, що плачуть і сумують!
4. Але кажуть, як це годиться з тим словом: „Завсіди радуйтеся?” Сльози й радість не родяться з того самого джерела! Сльози приходять звичайно тоді, коли щось несподіване вдаряє душу, знеохочує її та запирає віддих коло серця! А радість це наче якийсь танець душі веселої, коли що вийде по її бажанню! Навіть по тілі пізнати познаки їх. Сумуючі мають вигляд блідий, посинілий і понурий! Ті ж, що радіють, мають вигляд цвітущий і рожевий, бо душа мало не вискочить і не вирветься з радости наверх! Та скажемо ще до того, що й плачі й сльози святих зродилися з любови до Бога! Завсіди бо, споглядаючи на свого улюбленого й так збільшаючи собі свою радість, дбали про своїх співслуг, їх оплакували, коли ті грішили, й поправляли їх своїми сльозами. Як ті, що на березі стоять і співчувають із тими, що тонуть у морі, через те зовсім не тратять свого безпечного місця, так і ті, що оплакують гріхи ближніх, не зменшують через те своєї радости. Навпаки, вони навіть збільшують її, бо за свої сльози над братом удостоюються радости Господньої. Тому й блаженні ті, що плачуть, блаженні ті, що сумують, бо вони будуть потішені! Вони будуть сміятися! (Лк. 6, 21; Мт. 5, 5). Сміхом же називає Господь не той крик, що видобувається з горла при напливі крови, але чисту, ніяким смутком незаколочену радість! Тому й апостол позволяє плакати з тими, що плачуть, бо ті сльози стають неначе насінням і задатком вічної радости!
Піднесися зо мною гадкою вгору й поглянь на життя ангелів. Скажи, чи відповідає їм що інше, як стан утіхи й радости? Вони удостоїлися стояти близько Бога й любуватися невимовною красою слави нашого Творця! До такого то життя кличе нас апостол, бо велить нам раз-у-раз радіти!
5. Та маємо ще сказати про плач Господа над Лазарем і над городом (Єрусалимом) ось це: Він і їв і пив не тому, що того потребував, але щоб тобі показати міру й границі для природних почувань душі. Так також і заплакав, щоб приборкати надмірний і поганий нахил тих, що завсіди нарікають і люблять плакати! І коли взагалі що, то передусім плач потребує поміркування через розум, а саме: над ким плакати і до якої міри, коли і як воно випадає? Що плач Господа не був пристрасний, але для нашої науки, це видно з того: „Лазар друг наш уснув, іду, щоб збудити його” (Ів. 11, 11). Хто з нас оплакує приятеля, що спить, про якого знає, що трохи пізніше встане?Лазаре, вийди!” І вмерлий ожив, зв’язаний ходив! Чудо над чудами! Ноги пообвязувані простиралами, але це їм не перешкоджало в русі. Тут була сила більша, ніж ця перепона! Як же Той, хто вважав зробити таке велике чудо, міг цю справу вважати за гідну сліз? Чи скоріше ясно, що Він, заспокоюючи під кожним оглядом наші потреби, призначив оттак міру й ціль для природних почувань? Він уникав нечулости, неначе чогось звірячого! Але й виминав надмірний плач і великий смуток, як щось невідповідне. Тому й, оплакуючи приятеля, показав, що має нашу людську природу й так вилікував нас від пересади в оба боки, не дозволяючи нам датися зламати почуванням, ні не бути без серця в смутках! І як Господь після стравлення твердих страв відчував голод, після зужиття плинів чув спрагу в тілі, а через напруження мязів і нервів у часі подорожі відчував змучення, не нарушуючи при цьому свого Божества, але тільки тіло, яке підлягає тим змінам: так також дав Він волю сльозам, зізволяючи на те, щоб на тілі виступили природні об’яви. Сльози повстають тоді, коли в заглубинах мозку нагромадилися випари, що є природним наслідком смутку, а згодом ці випари, неначе каналиками, виходять наверх очними проводами. Тому то, коли до нас прийде яка сумна вістка, ми чуємо якесь ніби дзвонення, якийсь заворот, нам темніє (в очах). Голова аж ходить від випарів, що їх гонить угору гаряч, яка назбиралася всередині. Тоді саме, на мою думку, ті випари перемінюються в сльози, подібно, як із хмар повстає дощ.
Тому ті, що сумують, знаходять у плачі якусь полегшу, бо через сльози незамітно усувається те, що нас давило. Правдивість цього підтверджує щоденний досвід. Ми вже багато здибали таких, що в свому страшному становищі приходили до рівноваги душі завдяки ревному плачу, інакше ж попадали в невилікувані недуги, бо слабий підпір їхніх сил не міг витримати такого тягару. Щось подібне можна завважити й на полу-міні: її задушує її власний дим, коли не має куди відходити й тому її огортає. Те саме, кажуть, діється з життєвою силою сотворіння: як вона не має ніякого виходу наверх, то з надміру болю нидіє й гасне.
6. Отже ті, що надмірно сумують, нехай не покликаються на своє оправдання на сльози Господа! Так, як пожива, що її вживав Він, не є для нас нагодою до розкошування, але скоріше найліпшим правилом і мірою поміркування і мірности, так і Його сльози не є приказом, що й ми маємо плакати! Вони скоріше для нас найліпша міра й найточніше правило, як ми гідно й чесно маємо полишатися в границях природи та приймати прикрощі. Отже ні чоловікам, ні жінкам не вільно в прикрощах довго сумувати, ані багато плакати, лише стільки, скільки годиться сумувати й плакати та й то на самоті, без голосного заводження й виття, не дерти на собі одежі, не посипуватися попелом, та взагалі нічого* не робити з того, що роблять ті, що нічого не знають про небо. Той, хто очищений Божою наукою, має себе* огородити здоровим розумом, неначе яким муром сильним і мужньо та рішуче відбивати наступи таки* пристрастей. Він не сміє дозволити на те, щоб хвилі; зворушень втискалися до пригнобленої, оспалої душі, наче до якої ями! Тільки боягузи, тільки душі, що не черпають сили з надії на Бога, дуже скоро піддаються й улягають у прикрощах. Як у мягкому дереві звичайно вилягаються хробаки, так і смуток добирається звичайно до людей м’ягкого серця. Чи ж серце Йова було з діяманту? Чи його нутро було з каміння? В короткому часі вмерло йому десятеро дітей, за одним ударом усі вони погинули в домі радости, в часі забави, коли диявол кинувся на їх дім. Він бачив стіл сплямлений кров’ю, знав, що діти справді в різних часах народились, однак одночасно закінчили життя смертю. Та він не заводив, не рвав на собі волосся, нічого не виговорював у злості. Сказав тільки ті, всіми знані й вихвалювані слова подяки: „Господь дав, Господь узяв! Як Госпо-деві подобалося, так і сталося! Нехай буде ім’я Господнє благословенне!" (1,21). Чи ж та людина була без серця? Де ж там! Він сам про себе говорить: „Я сумував над кожним бідолахою!” (ЗО, 25). А може він говорив неправду, коли це казав? Але ж сама найвища Правда свідчить про нього, що він був попри інші чесноти також і правдомовний. „Він був чоловік правдолюбний» непорочний, праведний, чеснотливий!" (1,1). А ти надуживаєш до плачу деяких пісень, що зладжені для сумних, і хочеш тужними піснями зворушити свою душу до плачу? Як комедіянти виступають на сцені в якихсь дивних підроблених одягах, так і ти хочеш, щоб ті, що сумують, мали інший вигляд, чорне убрання, розпущене волосся, щоб у їх домі було темно, повно сміття, поpoxy, сумні пісні, щоб оттак рана від смутку завсіди була свіжа. Таке поступовання лиши іншим, тим, що не мають надії! Ти ж знаєш про тих, що заснули в Христі: „Сіється в тлінності, повстає в нетлінності; сіється в нечесті, повстає в славі; сіється в немочі, повстає в силі; сіється тіло душевне, повстає тіло духовне!" (Кор. 15, 42). Отже чому плачеш за людиною, що відійшла, щоб тільки змінити одежу? І над самим собою не плач, неначе б ти стратив у цім житті свого заступника. Сказано бо: „Ліпше надіятися на Господа, ніж надіятися на князів” (Пс. 117, 9). Не оплакуй його, неначе б йому що злого сталось! Незадовго пробудить його труба архангела й побачиш його перед Христом — Суддею! Залиши ці негідні й невідповідні оклики: „Що за несподіване нещастя! Хто би то був сподівався! Чи могло мені коли й на гадку прийти, що треба буде найдорожчу головку вкрити землею!” Якби ми почули, що хтось таке говорить, мусіли б стидатися, бо ж і згадка про давні речі й теперішній досвід учить нас, що ці природно-конечні злидні нас не минуть.
7. Тому ані передчасні випадки смерти, ані ніякі інші несподівані нещастя не занепокоять нас, коли будемо кермуватися правдами віри. Напр.; мав я синкахлопчину, єдиного наслідника моїх дібр, потіху старости, гордощі мого роду, квітку між однолітками, підпору дому й був він у найкращих літах. Та не стало його, смерть його мені забрала! Той, що недавно так мило щебетав, на якого залюбки поглядало око батька, стався порохом і попелом! Що ж мені робити? Чи маю дерти на собі одіж, качатися по землі, ридати, нарікати перед тими, що між ними жив, поступати неначе дітвак, який кричить і копає ногами, коли його вибили? Чи скоріше розважати конечність того, що сталося, а саме, що не можна оминути закону смерти, що він однаково всіх обіймає, молодих і старих, та що все, що тільки зложене, на свій лад розкладається, і тим усім непкоїтися? Чи маю на дусі падати як той, що на нього спав якийсь несподіваний удар, я, що вже давно знав, що будучи смертним, маю й сина смертного, та що все людське непевне й що ніщо з дібр цих невічне! Та ж; і великі міста, славні своїми будівлями чудовими, своїми знаменитими мужами, як також загально знані з багатства своєї землі й своїх торговиць і вони тільки своїми руїнами свідчать про давню свою велич. Також і корабель, що часто врятувався на морі, що все сотки разів відбував плавби скорі й перевозив купцям цілі гори, товарів, і він затонув під напором сильнішого вітру. І воєнні армії, що часто вкривалися славою на полі бою-, коли змінилося щастя, стали пустим видовищем і пішли в приказку! Навіть цілі народи й острови, що були дійшли до великої слави й сили, що здобули були багато» побід на суші й на морі, що загарбали були собі великі багатства, й вони з часом або впали, або підбито їх: і вони -проміняли волю за неволю! Та й узагалі хоч ти не знать які наводив би тут нещастя, то на них усіх минувшина вже має приклади. Подібно, як ми провірюємо тягарі на вазі, золото ж на пробному бруску, потираючи до нього його, так теж, коли будемо пам’ятати на ті границі, що їх поставив Господь, ніколи не переступимо меж поміркування. Отже колинебудь притрапиться що тобі прикре, не дайся вивести з рівноваги, тим більше, що ти вже був на те приготований. А далі надією на будучі речі злегшую собі теперішнє положення. Як ті, що мають слабі очі, відвертають свій погляд від яскравих речей, залюбки ж глядать на зелень і квіти, так і душа не повинна дивитися тільки на сумні речі та займатися сьогочасними злиднями, але мусить звертати своє око на розважання правдивих дібр!
І так ти зможеш „завсіди радуватися", себто тоді, коли твоє життя має завсіди на думці Бога й коли надія на заплату осолоджує тобі життєві прикрощі! Може тебе задраснув хто на славі? Тоді гляди на славу, що чекає тебе в небі за твою терпеливість! Зробили тобі кривду? Дивися на небесні багатства й на скарб, що його ти собі зготовив добрими ділами! Тебе прогнали з батьківщини? Але небесний Єрусалим для тебе батьківщина! Ти стратив дитину? Але маєш ангелів, що з ними будеш коло Божого трону ликувати й вічно тішитися! Коли отак порівняєш теперішні злидні з майбутніми добрами, тоді збережеш свою душу перед тим смутком і перед журбою. До цього саме закликає нас апостол! Як надмірні радощі не повинні б у тебе родитися з радісних подій, так само й прикрі пригоди не повинні відбирати тобі душевної втіхи й полету надмірним смутком і пригнобленням! Як не будеш ти добре поучений уже наперед про ті речі, що належать до життя, то ніколи не зможеш провадити спокійне й тихе життя! Але зможеш це легко осягнути, коли тільки візьмеш собі до серця заповідь, що каже тобі завсіди тішитися! Коли не будеш оглядатися на вередливе тіло, знайдеш потіху в душі. Підносячися понад змислові потіхи теперішніх речей, звернеш свій ум на сподівані будучі добра, саме пізнання яких може вже наповнити душу радістю й до нашого серця впровадити розкоші ангелів у Христі Ісусі, Господі нашім, якому слава і держава навіки. — Амінь.
Передклад: о. Й. Чепіль, ЧСВВ 1935р.Б.

Немає коментарів:

Дописати коментар