Переклад о.С.Фединяк ЧСВВ(1954)
У святих отця нашого Василія Великого слово
НА СОРОК СВ. МУЧЕНИКІВ
1. Чи можливе для почитателя сорока св. Мучеників насолодитись доволі споминами про цих страдників, коли честь, що її ми віддаємо добрим слугам, є рівночасно виявом нашої зичливости для спільного нам Володаря? Ясна це річ, хто величає героїв, той не занехає й наслідувати їх у подібних обставинах. Тому, щиро звеличаймо тих, що потерпіли мучеництво, щоб завдяки свому бажанню ми теж стали мучениками, ми теж, без переслідування, без вогню, без бичів заслужили собі на ту саму нагороду, що й вони.
Сьогодні беремося подивляти не одного мученика, ані не двох, та й не стільки, щоб число тих щасливців сягало десяти! Сьогодні беремося величати аж сорок чоловіка, в яких, немов одна душа лучить з одне різні тіла. Вони в своїй однозгідності й однаковому переконанні щодо віри показали й однакову витривалість у муках і однакову постійність в обороні правди. Всі вони подібні до себе, всі однозгідні в переконанні, всі рівні в боротьбі. Тому вони й заслужили собі на однакові вінки (слави).
Отже, який бесідник міг би гідно звеличати їх? І сорока уст не вистало б, щоб гідно прославити чесноту стількох мужів! Бо коли б тільки один із них був сьогодні предметом нашого подиву, то це вистарчало б, щоб вичерпати всю силу вимови. А що допіру така численність, бойовий ряд воїнів, непереможна гвардія — вони ж, як у війнах — непереможні, так і в похвалах — недосяжні.
2. Тож виведім їх на середину, розбираючи їхні подвиги! Поставмо перед очі слухачів спільну користь, яка пливе для нас із згадки про них. Покажімо всім, немов на таблиці, геройські вчинки цих подвижників. Адже славетні воєнні чини змальовують нам І бесідники й малярі, одні приоздоблюють їх словами, другі малюють їх на дошках. Та — й одні і другі таким чином запалили вже чимало людей до завзяття. Бо що слова історії передають через слух, те мовчанкою сповите малярство ставить нам перед очі при помочі наслідування. Так от і ми хочемо пригадати всім тут приявним чесноту цих мужів. Вивівши перед усіма їх учинки, спонукуємо цим слухачів наслідувати тих, що є шляхетніші і ближчі їм свобідним вибором. Бо похвала для мучеників, це ніщо інше, як заклик до зібраних — дбати про чесноту.
Та бесіди про Святих зовсім не надаються, щоб їх по-невільничому нагинати до приписів світських похвал. Причина цього в тому, що світські бесідники підбирають тему до похвал із світських обставин. А для кого є той світ розпятий, як же він зуміє серед світових речей знайти якусь спонуку, щоб іти за ними, наслідувати їх?
Наші Святі не походили з одної батьківщини. Кожний із них був із іншої сторони. Що ж із того? Чи маємо назвати їх безбатченками або громадянами всього світу? Тут буває подібно, як при складкових забавах. Як підчас тих забав те, що кожний приніс зосібна, стає власністю всіх учасників, так і в тих Святих — кожного з них батьківщина є спільною батьківщиною для них усіх. Отже, всі вони, звідки б вони не походили, уділяють собі взаємно того, що внесли в своє товариство. Тож, яке тепер їх місто (батьківщина)? Місто для цих страдників, це місто Бога; місто, архітектом і будівничим якого є сам Бог, тобто горний Єрусалим, вільна мати Павла й йому подібних.
Та й у людей рід у кожного інший. Зате рід духовних — один у всіх. Бо для них спільний батько — Бог. І тому всі вони собі брати. Одначе, не так, щоб вони були зроджені одним батьком і матірю, але усиновлені св. Духом, зединилися разом із собою в одності Любови. Тепер вони один хор, підмога для тих, що від віку славлять Бога. Вони не збиралися поодинці, але цілою громадою перенеслися в одне місце.
Яким же способом доконалося це їх перенесення? Ось так. Тому, що вони ростом тіла, розквітом віку й силою перевищали всіх своїх ровесників, то затягнено їх у поборові військові списки. Потім, задля воєнного досвіду й завзяття мали вони в імператорів перші почесті. Крім цього, з-поміж усіх славилися вони ченотою.
3. Коли ж проголошено той безбожний і злочинний едикт, який під загрозою суворих кар забороняв визнавати Христове ім’я (а загрозили всякого роду карами), тоді в поганців-суддів роз’ярився нечувано звірячий гнів до побожних. Ці поганці робили на них різні засідки й підступи та й видумували всякого роду тортури: невблаганні кати, вогонь, меч вигострений, хрест застромлений у землі, яма, колесо, батоги — усе напоготівлі. Не диво, що одні з вірних утікали перед тим, інші піддавалися, ще інші хиталися. Деякі з них, коли брали їх на пробу, налякалися вже самих погроз. Ще інші, що були близько тортур, дізнавали з того приводу завороту. А були й такі (християни), що, виступивши на подвиг, не мали сили видержати мук до кінця й, будучи вже в половині боротьби, виреклися віри. З ними діялося тоді щось подібне, як і з тими, що заскочені на морі бурею тратять із розбитим кораблем те, що перед тим врятували завдяки своїй витривалості.
Тоді саме ці непереможні й завзятущі Христові вояки вийшли на середину. А коли префект показав їм цісарське письмо, яке вимагало послуху, тоді вони свобідним голосом, зрівноважено і сміло, зовсім не залякані знаряддям тортур, ані збентежені погрозами, заявили, що вони християни. О, щасливі ті уста, що видали отой святий голос, завдяки якому повітря, приймивши його, освятилося. Ангели, почувши його, заплескали в долоні, а диявол з демонами, навпаки, зазнав від нього ран. Господь же записав його на небесах.
4. У той час кожний із наших страдників виступив на середину й заявив: „Я християнин". І як ті, що виступають на стадіонах, подаючи свої імена, переходять на місце боротьби, так подібно й кожний із цих мучеників, відкинувши імена, які вони носили від уродження, взяли собі назву від спільного Спасителя. А робили вони це так, що кожний наступний долучувався до попереднього. Тому це ім’я всіх було одне, бо не той чи інший, але всі вони називалися християнами.
Що ж на те все представник влади? А був він хитрий і добре вмів заходити, щоб звести підхлібством або навернути погрозами. Спершу заманював він їх підлесними словами, пробуючи так ослабити в них їх непохитну побожність: Не зраджуйте своєї молодости й не проміняйте за передчасну смерть цього милого життя! Бо не лицює, щоб ті, що звикли визначатись у війнах, щоб вони вмирали смертю злочинців! Що більше, він обіцював їм грошеві нагороди, то знову пропонував їм почесті від імператора, наділення гідностями та й іншими тисячними видумками старався він їх до себе приєднати. Коли ж вони не далися зловити тому спокушуванню, тоді префект узявся на інші способи. Він зачав їм грозити побоями, смертю та пробою нестерпних тортур.
Так то він говорив до них. А що на це мученики? „Що, Божий вороже, — казали вони, — чому ти ось цими принадами спонукуєш нас до віступства від живого Бога?! Чому, пропонуючи нам свої добродійства, хочеш, щоб ми служили демонам загибелі?! Що таке велике даєш нам у порівнянні до того, що ти намагаєшся від нас забрати? Ненавидимо твій дар, який приносить шкоду! Даєш гроші, вони ж тут залишаться; обіцяєш славу, вона відцвітає! Стараєшся зробити нас знаними в цісаря, але рівночасно робиш нас чужими для справдішнього Володаря! Чому так обмаль із речей цього світу обіцяєш нам? Ми ж погордили ним цілим! Тутешні видимі речі не є для нас рівнозначні з тією надією, яку ми собі нагледіли. Бачиш те небо, яке воно гарне, яке величне? Бачиш землю, яка вона простора; бачиш те все, що ми на ній можемо подивляти? Проте, ніщо з того всього не дорівнює щасливості праведних. Бо це все проминає, а наші добра зостануться навіки. Хіба одного дару бажаємо: вінка справедливости; одної слави очікуємо з тривогою, тієї, що в небесному царстві. Ми жадні почести, але вгорі. А кари лякаємось отієї, що в пеклі. О, той вогонь для нас страшний, але не цей, що ним грозиш ти нам, цей для нас — служка. Він уміє шанувати тих, що погорджують ідолами. Тож ці ваші знущання маємо собі за дитячі удари. Бо ти бєш тіло; воно, як видержить дещо довше, то за це одержує світліший вінок. А як воно і скоріше впаде, то відходить свобідне від тих нахабних суддів, які, забравши на службу тіла, хотіли б заволодіти ще й душами.
Ви, поганці, обурюєтеся на те, коли ми вам не віддамо більшої чести, як її ми віддаємо свому Богові. Ви тим невдоволені, немов би ви зазнали від нас найбільшої погорди. І тому погрожуєте нам жахливими тортурами, бо вважаєте за злочин нашу побожність. Одначе знайте, що зустрінетеся з людьми, які не без відваги, ні не прив’язані до цього життя, ані не є вони такі, що їх можна легко налякати — вони вже є такі з любови до Бога. Ми готові знести тортури на колі й на коні й у вогні чи інші різного роду муки".
5. Як лиш почув це той гордун і варвар, не втерпів тієї свободи, з якою промовляли ці мужі. Але закипів він гнівом і став думати, який би то винайти спосіб, щоб завдати їм смерть довгу й важку. Втім упав він на такий помисл. — Дивіться, який то рід тих мук нелюдський, жахливий.
Предсідник, узявши під увагу природу околиці, а був тоді мороз, і пору року — тоді саме була зима — вибрав якраз ніч, бо під час неї дошкульність цих природних явищ зростала... тоді віяв північний вітер. Отже, він наказав, щоб усі вони були обнажені під голим небом і так, щоб вони посеред міста замерзли на смерть. — Ви всі, що нераз зазнали зими, добре здаєте собі справу, який це нестерпний рід тортур. Бо хто не знає того з власного досвіду, годі навести інший приклад на те, про що тепер говоримо.
Отже ж тіло, виставлене на мороз, найперше ціле синіє, бо кров у ньому стинається. Опісля воно в’ється і немов би варилось. При тім зуби дзиґотять, стегна стягаються, ціла постава тіла мимохіть корчиться. Це викликає гострий біль і невимовне терпіння, що сягає самого шпіку. Все це спричинює в тих, що замерзають, почування майже нестерпне.
Тоді повстає в людини враження, немов би та студінь відрубувала їй кінчини, які зачинають неначе горіти. Бо тепло, вигнане з тих кінчин, ховається в глиб тіла, лишаючи мертвими ті частини, з яких воно виходить. Ті ж частини, в які тепер це тепло збирається, дізнають із цього приводу великого болю. Бо смерть внаслідок замерзання приходить повільно.
Нашим мученикам присуджено перенести ніч під голим небом. А було це в той час, коли через озеро, довкруги якого розложилося місто, можна було переїхати кіньми, немов через рівну площу. Там, на ньому, наші Святі відбували свої подвиги. Внаслідок морозу це озеро прибрало вигляд твердого суходолу так, що по його поверхні могли безпечно ходити довколишні мешканці. Теж і ріки, які стало впливалися в нього, тепер сціпенілі льодом, перестали котити свої хвилі; м’яка природа води прибрала собі твердоту каменю. Отже ж гострі подуви північного вітру несли смерть усякій живій істоті.
6. Страдники, почувши свій вирок (дивімося тут добре на непохитність цих мужів!), з радістю поскидали з себе останні сорочки й кожний із них пішов на смерть-замерзнення. При цьому вони себе піддержували на духу, взаємно заохочували, немов при грабунку воєнної здобичі. „Не одіж, — казали вони, скидаємо, а відкладаємо на бік старого чоловіка (Еф. 4, 22), який псується внаслідок злих пожадань тіла. Дякуємо Тобі, Господи, за те, що враз із цим одягом скидаємо з себе й гріх. Коли ми приодяглись у нього через змія, роздягнімося тепер із цього через Христа. Не держімо цієї одежі аж до раю, який ми втратили. Що ж віддамо в заміну за це Господеві? (Пс. 115, 12). З нашого Господа теж знято одежу. З цього приводу — чи ж не буде це величним для слуги зазнати того самого, що й зазнав їх Пан? А радше — нашого Господа ми обнажили! Це ж був зухвалий крок вояків. Вони зняли з Нього одежу й поділилися нею між собою (Мт. 27, 28—35). Отже ж обвинувачення, що записане на нас, усуньмо самі!
Зима є прикра, але рай солодкий; болюче замерзання, але приємний відпочинок. Тож зачекаймо трошечки, а огріє нас лоно патріярха. Проміняймо одну ніч за цілу вічність! Нехай відморозиться нога, щоб тільки потім танцювала з ангелами віки вічні. Нехай розплинеться рука, щоб тільки мала вона смілість піднестися до Бога! Скільки то наших вояків упало в бойовому ряді, додержуючи так вірности свому смертному володареві? А чи не покласти нам цього життя за віру в справдішнього Володаря? Скільки то злочинців потерпіло смерть, коли їх схоплено на проступку! А чи ж ми не потерпимо смерти за справедливість? Не уступаймо, вояки-друзі, не даймо дияволові своїх спин! Це ж тіло, не жаліймо його! Як треба нам умерти, то й умираймо, щоб жити! Нехай сповниться наша жертва перед Тобою, Господи! (Дан. З, 40). Нехай будемо прийняті в Тебе, як жертва жива, Тобі мила! Нехай те зимно заміняє її в цілопалення, в гарний принос, у нове цілопалення, довершене не через огонь, а через студінь!"
Такі то заохочення передавали собі наші мученики взаємно. Один одного заохочував, немов би на стійці під час війни переводили нічку. Вони мужньо терпіли цю хвилину досвіду, радіючи надією та підсміхаючись із противника. І молитва була в них тоді одна. Вони молились: „Сорок нас ступило на стадіон; Господи, щоб так цих сорок і осягнуло вінки! Нехай з того числа не забракне ні одного. Похвальне це число, приоздоблене Твоїм сорокдневним постом; завдяки йому прийшло в світ законодавство! (Ісx. 34, 28). В сорока днях Ілля знайшов Господа й удостоївся бачити Його". Ось така була їх молитва.
На жаль, один із цього числа заломався. Він зламаний мукою втік із поля бою, полишивши Святим невимовний смуток. Та Господь не допустив, щоб їхні прохання остались несповненими. Бо той, що йому саме поручено стерегти мучеників, грівся недалеко гімнастичної школи, слідкуючи пильно, який кінець буде всьому тому. Він був навіть готовий прийняти їх, коли б вони втекли до нього. Вороги Христа подумали тоді й про те, щоб поблизу стояла на поготівлі лазня, яка обіцювала б негайну поміч відступникам. Однак, і в цьому не повелося поганцям. Бо, що вони задумали в своїй злобі (тобто піднайти на муки таке місце, в якому приготована поміч могла б ослабити опір борців), те ще в яснішому світлі поставило терпеливість наших мучеників. Бо не той терпеливий, кому брак конечних речей, але той, хто живучи в достатку, витривало зносить терпіння.
7. Коли так ці страдники змагались, а згаданий сторож мав їх на оці, спостеріг він дивне явище. Якісь сили сходили з неба й неначе б розділювали великі дарунки від царя. Вони роздавали їх усім, тільки одного поминули не обдарувавши його; його признали за негідного тих небесних почестей. А чому? Тому, що він вирікся трудів у боротьбі й утік до противників. О який жалюгідний був це вид для праведників: вояк — дезертир, герой — невільник, Христова овечка — в пащі неситого вовка! Ще більше жалюгідним є те, що він і вічне життя втратив і земного не зазнав, бо його тіло серед студені розклалось. Отже ж цей відступник, будучи надмірно прив’язаний до земного життя, переступив закон і непотрібно впав. А ліктор, побачивши, що цей вояк відступив і побіг до лазні, сам зайняв місце втікача. Він скинувши з себе одежу, мерщій станув поміж нагими й кликав, як і вони: „Я християнин!" Ця нагла зміна дуже здивувала приявних, бо й число страдників доповнив він і, долучившися, злагіднив їх смуток, який сповнив їхні серця задля непостійности попередника. В цьому пішов він слідами тих вояків із бойового ряду, які, бачачи, що хтось із них при зударі з ворогом упав, займають його місце, щоб через брак вояка нічого не потерпіла на тім одність відділу. Подібне зробив і той ліктор. Він побачив чудо з неба, визнав правду, перейшов до Господа й тому зачислено його поміж мучеників. Цим своїм поступком відновив він практику Христових учнів: відійшов Юда, заступив його Матій (Діян. 1, 16). В тім став він і наслідувачем Павла, який вчора гонитель, сьогодні проповідник Євангелії (Діян. 5, 20). І він (цей ліктор!) став гідний покликання. Розуміється: не від людей, ані через людину (Гал. 1, 1). Він повірив в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, був охрещений в Його ім’я, і то не ким іншим, але власною вірою — не з води, а з власної крови.
8. На досвітку кинено цих св. героїв, ще живих, у вогонь. Спаливши їх, рештки вогню розсипали по ріці так, що боротьба наших блаженних перейшла все сотворене. Значить, наші мученики боролися на землі, в повітрі видержали, в огні були спалені, а вода прийняла їх. До них саме можна віднести оцей вислів: „Ми перейшли вогонь і воду, і Ти привів нас до охолоди" (Пс. 65, 11).
В опіку цих сорока Святих дісталася наша околиця. Тому вони, немов густі вежі, захороняють її перед ворожими нападами. При цьому не обмежилися вони тільки до одного місця. Але прийняті гостинно в багатьох місцевостях, чимало батьківщин оздоблюють. І що ще тут дивне? Те, що ці богоугодники до тих, що приймають їх, не приходять поодиноко, але всі разом, неначе б вони танцювали. Що за дивне диво! Тоді не бракує нікого до сороківки, ані більше їх нема. І хоча б ти поділив їх на сто частин та й тоді не переступають вони властивого собі числа! Або хоч би ти злучив їх в одність, то й так зостається їх сорок. З цим є щось так, як і з природою вогню. Вогонь, як знаємо, уділюється тому, що запалюється від нього. Проте, ввесь він далі такий, яким був перед тим. Так само є і з цими сорокома! — і всі є всуміш разом і всі є в кожному зосібна.
Отой збір мучеників, те тріюмфальне військо, той хор, що тепер славить Бога, це пребагате для нас добродійство, невичерпний дар, готова поміч для всіх християн! О, скільки труду ми задали б собі, щоб знайти десь таку людину, яка за нас ублагала б Господа! А тут є їх аж сорок, що однодушно заносять молитву до небес. Читаємо в св. Письмі: „Де два, або три збереться в імя Господа, там Він посеред них" (Мт. 18, 20). Коли ж зібралися сорок, то хто сумніватиметься про приявність там Бога? До цих сорока мучеників, удається пригноблений, до них звертається і потішений: той, щоб позбутися клопоту, цей, щоб забезпечити собі поводження. Між ними зустрічаємо й побожну жінку, яка молиться за своїх діточок, за поворот чоловіка з дороги, за здоровя для хворого.
Тому, нехай і ваші прохання зносяться разом із проханнями цих мучеників! А далі, нехай юнаки наслідують їх, як своїх ровесників! Батьки, нехай моляться, щоб і вони були батьками таких же синів! А матері, нехай учаться тут прикладу доброї матері!
Ось бо мати одного з цих щасливців, побачивши, що інші внаслідок студіні скінчили вже життя, а її син ще віддихав (раз тому, що був він сильної будови тіла, друге тому, що на біль був витривалий) приступила до нього саме тоді, коли ліктори полишили його в спокої в тій надії, що може він ще змінить свою постанову. Тоді вона власними руками піднесла його і поклала на віз, на якому везли інших. О, тоді вона показалася направду матірю мученика! Не ронила негодящих сліз, ані не говорила нічого безвартісного, чи негідного тієї хвилини. Ні! Вона тоді тільки так промовила: „Іди, сину, іди в добру дорогу разом із своїми ровесниками, з товаришами з шатра! Не покидай хороводу, щоб не явився ти перед Царем пізніше від інших!"
Дійсно, з доброго кореня виріс добрий паросток. Шляхетна мати показала, що вигодувала сина радше побожними засадами, ніж молоком. І він, як вихований, так і відпроваджений побожною матірю. І тому то диявол відійшов засоромлений. Бо хоч він і зворохобив проти св. мучеників усе створіння: люту від страшного зітру ніч, студену околицю, таку ж пору року, обнажения тіл — все ж таки, зустрінувся у всьому цьому з перемогою чесноти тих славетних мужів.
О, святий хороводе! О, священна дружино! О, бойовий непереможний відділе! О, спільні сторожі людського роду, добрі товариші в журбах, помічники в молитві, наймогутніші посли, оздоби церков! Вас і земля не вкрила і небо прийняло; райські ворота відкрилися перед вами. Направду, явище гідне ангельського війська, гідне патріярхів, пророків, праведних. Вони в самому розквіті молодости, погордивши життям і більше, як батьків, більше, як дітей, полюбили Господа! Будучи у віці, в якому щойно усміхається надія до життя, вони відсунули від себе те дочасне життя, щоб славити Бога в своїх чеснотах. Тому й стали вони видовищем усього світу, — ангелам і людям (І Кор. 4, 9). Вони піднесли упалих, підбадьорили хитких, подвоїли бажання в побожних. Вони здвигнули один величний памятник на честь для побожних й одним вінком праведности прикрасили себе в Христі Ісусі, Господі нашім, якому слава й панування на вічні віки! Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар