Тиха реформа Літургії УГКЦ на користь її зближення із синодальним обрядом

19-е та 20-е століття у церквах Сходу та Заходу були позначені особливою увагою до літургійного життя церкви, яка, своєю чергою вилилась у зародження та діяльність потужних літургійних рухів. Не оминула цікавість до власної літургійної традиції і Українську Греко-Католицьку Церкву. У 1927-30 роках у Львові відбулась ціла низка єпископських конференцій, на яких великої уваги надавалось обговоренню літургійної традиції, результати якої були підсумовані у її літургійних виданнях. У випадку Божественної Літургії таким виданням став Служебник, виданий у Львові у 1930 році з благословення митрополита Андрея Шептицького та решти тодішнього греко-католицького єпископату. На жаль, через подальші непорозуміння між поодинокими єпископами (зокрема і між тими, імена яких містяться на перших сторінках цього служебника), ця літургійна книга так і не була впроваджена у літургійне життя УГКЦ. Справу було передано до вирішення Конгрегації для східних церков, яка, погодившись із існуванням окремого «рутенського» обряду, у 1941 році видала для УГКЦ новий служебник, а відтак і деякі інші літургійні книги, яких дотепер мала б дотримуватись УГКЦ.

Все ж у оновленні «рутенського» обряду римські фахівці, як видно із їх видань, мало звертались до джерел цього обряду, а окрім цього робили певні зміни на користь зближення «рутенського» обряду із т.зв. «чистим» візантійським обрядом.

Радість Благовіщення у коконі візантійського багатослів’я

Радість Благовіщення у коконі візантійського багатослів’я

Молитовна традиція візантійської церкви особливо у великі свята містить прецінні перлини церковної поезії. На превеликий жаль, віднайти їх серед масивів додаткових текстів, укладених у прескладнющі богослужбові «послідування» для несіння молитовного подвигу візантійським монашеством заледве чи дадуть якийсь шанс благоговійному молільнику насолодитись ними під час літургійної молитви. Спробую унаочнити це на прикладі одного із шедевральних молитовних текстів свята благовіщення – каноні.

Уявімо собі, що у далекій минувшині натхнений євангельським описом події благовіщення благоговійний поет, якому зовсім не було чужим глибоке знання біблійного богослов’я створив чудесний твір – піснеспів у якому незбагненне для людини таїнство воплочення Христа розкривається у дискусії-розмові між ангелом та Марією. Знаючи, що намагається висловити незбагненне і невисловленне для людської мови таїнство, він вжив увесь свій талант для того, щоб тримати слухача у постійній напрузі цієї воістину драматичної розмови. Агнел і Богородиця ведуть живу розмову у словах якої таїнство Воплочення представляється у контексті сповнення старозавітніх пророцтв, незбагненне і дивовижне навіть для ангелів і закорінене у драму життя конкретної людини – Марії – яка могла б бути цілком іншою, якби не ця подія. Композиція вийшла цілісною і завершеною. Автор подбав і за те, щоб переписувачі бува не сплултали послідовність цієї божественної дискусії, спорядивши текст таким чином, що кожна строфа починалась із наступної букви грецького алфавіту. Такі твори у давньому Константинополі називали кондаками. Співали їх у великі свята між нічним і ранковим богослужінням відповідного свята. У даному випадку свята Благовіщення.

Уявімо собі далі, що ситуація, внаслідок непередбачених історичних перепепій  докорінно змінилась. Цей твір потрапив у руки людини, яка про кондаки нічого не знала. Текст видався їй цікавим, але він дещо «не вписувався» і вже усталений на той час інший піснетворчий жанр - канон. Канон взорувався на певні священні первотвори – біблійні пісні дев’ять за числом, але з якихось невідомих нікому причин їх було вісім, бо другу опускали. Цей жанр мав мало подібного із кондаком, бо кожна пісня могла мати свою власну тривалість і навіть мелодію. Відтак, цей горе-поет розділив оригінальний піснеспів, відповідно до жанру канону, на рівномірні кавалки і дописав (або вставив вже готові) тексти поетичних шаблонів перед кожною із новоутворених з кондака пісень канону. Зрозуміло, що внаслідок цього «втручання» постраждала передусім первинна плинність розмови Ангела із Богородицею – там з’явились інородні тексти, які говорили про щось, що жодним чином не було передбачено первинним контекстом дискусії.

І щоб остаточно «доповнити» те, чого «бракувало» у первинному тексті, цей чи може вже якийсь інший горе-творець «поєднав» чи радше впхав поміж ці пісні новоутвореного канону ще інші два канони, які є частиною постового богослужіння, бо ж саме в пості найчастіше святкують свято Благовіщення.

Зрозуміло, що після таких «доповнень» говорити про якусь розмову Ангела з Богородицею можна дуже і дуже «символічно». Тем, які заторкуються на такому богослужінні набагато більше ніж може витримати нормальна психіка.

Усе це, своєю чергою, було поміщене у складнющу структуру напівсвяткового чи то напівпостового ранкового богослужіння.

Скільки б ми не говорили про таїнственність такого богослужіння та його «глибокий богословський зміст», воно буде справляти на вірних те саме вражіння, яке воно справляє зараз – щось притаманне фахівцям, а не нормальним вірним. Древній шедевральний кондак було оповито коконом візантійського багатослів’я.

Вихід із цієї ситуації басу лише один – дослідження літургійної традиції з метою виявлення таких перлин і пропозицією відновлення їх первинного вигляду у контексті літургійних реформ.

Нижче подаю текст згаданого кондака у прекрасному перекладі Андрія Шкраб’юка для тих, хто не зміг його почути у день свята чи з причини відсутності чи непорозуміння. Ось нам днесь благовіщення …

Хай співа́є Тобі, Влади́чице, торка́ючи ліру духо́вну, Дави́д, пра́отець Твій: «Почу́й, До́чко, ра́дісний го́лос Ангела; він бо відкрива́є Тобі ра́дість невимо́вну!»

[Ангел] Взива́ю до Те́бе в ра́дості: «Прихили́ ву́хо Твоє́ і воньми́ мені, що звіща́ю Бо́га безсіменне зача́ття; Ти бо таку́ благода́ть знайшла́ пе́ред Го́сподом, яко́ї ніко́ли інша не знахо́дила, Всечи́стая!»

[Богородиця] Бажа́ла б я зрозуміти, Ангеле, слів твоїх си́лу: як бу́де те, що мо́вив ти? Скажи́ ясніше, як зачну́ я, Дівою бу́дучи неторка́нною? Як же і Ма́тір’ю ста́ну я Творця́ Мого́?

[Ангел] Ти ду́маєш, що слова́ мої обле́сні, як гада́ю, – і радію, ба́чачи Твою́ пересторо́гу: дерза́й, Влади́чице, бо коли́ хо́че Бог, ле́гко зве́ршується і неможли́ве.

[Богородиця] Не ста́ло кня́зя від Юди, наста́в відни́ні час, у яки́й я́виться надія наро́дів – Христо́с; ти ж поясни́, як я Його́ наро́джу, Дівою бу́дучи?

[Ангел] Намага́єшся від ме́не довідатися, Діво, спо́сіб зача́ття Твого́, але́ він непоясне́нний; а зверши́ть се Дух Святи́й, отіни́вши Тебе́ тво́рчою си́лою.

[Богородиця] Моя́ Прама́тір, прийня́вши нашіптування змія, ви́гнана була́ з місця Боже́ственної пожи́ви; тому́ і я, остеріга́ючись пере́ступу, бою́ся ди́вного твого́ привіту.

[Ангел] Я, що Бо́гові предстою́, по́сланий Боже́ственну відкри́ти Тобі во́лю; чом страха́єшся мене́, Всеенепоро́чная, що ще більше Тебе́ страха́юся? Чом остеріга́єшся мене́, Влади́чице, що пе́ред Тобо́ю свяще́нно благоговію?

[Богородиця] Чу́ла я: проро́к у дре́вності провісти́в, що одна́ свяще́нна Діва наро́дить Еммануїла; та бажа́ю зна́ти, як зміша́ння з Божество́м перенесе́ приро́да сме́ртних?

[Ангел] Яви́ла купина́, охо́плена по́лум’ям і неопа́льною зоста́вшись, ди́во та́їнства на Тобі, Благода́тна неневісная; бо й по різдві зоста́нешся, Чи́стая, Приснодівою.

[Богородиця] Освітлюваний ся́йвом Бо́га Вседержи́теля, істини провіснику! Говори́, Гавриїле, саму́ істину: як я, нето́ркнутою зберігши чистоту́ мою́, наро́джу Сло́во, у пло́ті – Безпло́тного?

[Ангел] Зо стра́хом, як раб пе́ред Госпоже́ю, стою́ я пе́ред Тобо́ю; з тре́петом, Отрокови́це, не смію ни́ні поми́слити про Те́бе; бо як дощ на руно́, зійде на Те́бе Сло́во Отчеє, за Своїм благоволінням.

[Богородиця] Не мо́жу досто́ту зрозуміти се́нсу слів Твоїх; бо чудеса́ бува́ли ча́сто – чудодіяні Боже́ственною си́лою знаме́ння та о́брази Зако́ну, але́ Діва, що не пізна́ла му́жа, не роди́ла ніко́ли!

[Ангел] Диву́єшся, Всенепоро́чная; і дійсно, ди́вне чу́до Твоє́; Ти бо єди́на при́ймеш у ло́но всіх Царя́, що ма́є воплоти́тися, і Тебе́ прообразу́ють проре́чення проро́ків і гада́ння та о́брази Зако́ну.

[Богородиця] Ніки́м Невмісти́мий і ніки́м Неви́димий, як Він змо́же всели́тися у ло́но Діви, яке́ Сам сотвори́в? І як же зачну́ я Бо́га Сло́во, собезнача́льного Отцю́ і Ду́хові?

[Ангел] Хто Твоє́му пра́отцю Дави́ду обіця́в посади́ти із Пло́ду утро́би Твоє́ї на престо́лі ца́рства його́, Той Тебе́, красу́ Якова, єди́ну обра́в на розу́мну осе́лю.

[Богородиця] Віща́нь Твоїх, Гавриїле, глас ра́дісний прийня́вши, я спо́внилася боже́ственної весе́лости, бо ти повідомля́єш ра́дість і весе́лість возвіща́єш безконе́чну.

[Ангел] Тобі да́на, Богома́тір, ра́дість боже́ственна: Тобі, Богоневісто, все творіння воскли́кує «Ра́дуйся»: Ти бо єди́на Ма́тір’ю Си́на Бо́жого призна́чена бу́ти, Чи́стая.

[Богородиця] Засу́дження Єви ни́ні че́рез ме́не хай скасу́ється; хай возда́сться її довг че́рез ме́не сього́дні; че́рез ме́не ся дре́вня заборго́ваність хай бу́де віддана із на́длишком.

[Ангел] Обітува́в Бог Авраа́му пра́отцеві, що в сімені його́ благословля́ться всі наро́ди, Чи́стая; че́рез Те́бе ся обітниця сього́дні отри́мує викона́ння.

[Богородиця] Звіща́ючи, що Світло неземне́ з земно́ю пло́ттю з’єдна́ється че́рез милосе́рдя премно́ге, ти світле благовіщення, Боже́ственні вісті ни́ні виголо́шуєш мені: «Благослове́н, Всечи́стая, плід Твого́ ло́на!»

[Ангел] Ра́дуйся, Влади́чице Діво; ра́дуйся, Всечи́стая; ра́дуйся, вмісти́лище Бо́же; ра́дуйся, світи́льнику Світла, Ада́мове Покли́кання, Єви відку́плення, го́ро свята́я, пресвітле святи́лище і світли́це безсме́ртя!

[Богородиця] Ду́шу очи́стило, тіло освяти́ло Всесвято́го Ду́ха наше́стя; вчини́ло мене́ хра́мом, що вміща́є Бо́га, ски́нією Богоприкра́шеною, одушевле́нною святи́нею і Життя́ чи́стою Ма́тір’ю.

[Ангел] Як многосвітлу лампа́ду і Богопоста́влену пала́ту спогляда́ю Тебе́ ни́ні; як золоти́й киво́т, прийми́, Всенепоро́чная, Зако́ну Пода́теля, що благоволи́в че́рез Те́бе ізба́вити тлінне єство́ лю́дське.

Символи і символізм візантійської літургії

Протопресвітер Олександр Шмеман

Символи і символізм візантійської літургії: Літургійні символи та їх богословське тлумачення

Якими б знаннями про Візантію не володів освічений західний інтелектуал, він принаймні чув про «багатий символізм» візантійського богослужіння. Справді, поняття «символи» і «символизм» стали практично синонімами візантійської літургії. Це кліше таке очевидне, що не потребує жодних подальших роз'яснень. Всупереч цьому кліше, я постараюсь тут показати, що візантійський літургійний символізм ставить нас перед питаннями, які важливі не лише для розуміння візантійської літургії, але й усієї візантійської релігійної думки. Дана стаття є лише спробою означити цю проблему так, як я її розумію, і накреслити, за необхідності, у найзагальніших рисах можливі шляхи її вирішення.

Літургійні особливості свята Стрітення

 Літургійні особливості свята Стрітення

Свято Стрітення Господнього, безсумнівно, належить до найдавніших християнських свят. З огляду на це, а також з огляду на те, що воно може співпадати із періодом Великої Чотиридесятниці воно мало б містити цікаві літургійні особливості давнього християнського богослужіння, втрачені у сучасній літургійній практиці. У сучасній практиці їх не так багато, проте у давніх слов’янських та грецьких джерелах вони є і, на мою думку, вони прекрасні. Ось що вдалось віднайти у давніх уставах і опублікувати ще у далекому 1884 році проф.Алексію Дмітрієвському:  

«За нинішнім уставом, якщо свято Стрітення випадає на понеділок першого тижня, то служба його переноситься на неділю Сиропусну, але в обителях Кирилівської та інших в XVI в. вона відбувалася в цей самий день. Напередодні служили малу вечірню. На «Господи, взиваю», співали стихири свята, на стиховні – стихири Тріоді з щоденними приспівами. Стихир на «Господи, взиваю» на великої вечірні десять: Тріоді 3 і 7 свята, а іноді: стихира самогласна дня двічі. 3 Тріоді, п'ять свята, слава і нині свята. Прокімен з Тріоді, паремії свята. Літургія Йоана Златоуста з вечірнею, на якій розташування стихир на «Господи, взиваю» було таке ж, як і вище. Після паремій співали «Хай возноситься молитва моя». Ця остання особливість, якої немає в нинішньому типіку, має підтвердження в рукописних грецьких типіках. Увечері читали канон Андрія Критського. Повечір'я мале. (Див. Ркп. м. Синод. библ. № 902, л. 229 об.— 231; № 814, л. 84 об—88; Устав ркп. Солов. библ. № 1117. л. 139 об., 140; ркп. Волокол. библ. № 338, л. 117 об. —120.)

Якщо Стрітення випадало в один з днів Великого посту, то в навечір'я на «Господи, взиваю» співали спочатку стихири Тріоді, а потім стихири свята. Паремії дня і свята, після яких співали «Хай возноситься». Всенічне бдіння починалося великим повечір'я, часи 3 і 6 відбувалися окремо від інших з поклонами і катизмами. 9 час з'єднували з вечірнею. Стихир на «Господи, взиваю» співали десять: свята 5, Тріоді 2, подібних 3, слава і нині свята. Паремії свята і дня «Хай возноситься молитва моя», літургія Златоуста (Див. Ркп. Солов. библ. № 1416, л. 281 об., 282; №1118, л. 224; № 1128, л. 174, 172; ркп. Анз. ск. № 88, № 207, № 86, л. 147 об., 148; ркп. св. Варсоноф. л. 303 об., 304; ркп. Типогр. библ. 288, л. 206 об., 207; 289, л. 239; ркп. м. Синод. библ. № 331, л. 155; № 337, л. 233; слич. Τυπικ. ркп. той же библ. № 379, л. 109 об.; № 380, л. 97, № 381. л. 94; № 456, л. 70 об., 71; Τυπικ. изд. Венец. 1577, л. 41 об.). Є одна пам'ятка, в якій вказується, що літургія звершується Василія Великого (Див. Ркп. Солов. библ. № 1118, л. 224 об.)».

Див.: А.А.Дмітрієвський, Богослужение в Русской церкви в 16-м веке, Казань 1884, 167-168.

Ці вказівки дуже цікаві, оскільки вони додають кілька штрихів до розуміння давніх літургійних структур:

-         Передусім, цікавим є те, що у свято Стрітення вдавнину могли звершувати різні Божественні Літургії, як Василія, так і Златоуста і навіть, згідно із певними пам’ятками, Передшеосвячених Дарів (А.А. Дмитриевский, Описание литургических рукописей, хранящихся в библиотеках Православного Востока, Т.3, Киев 1917, 289).

-         Відтак, піснеспів «Хай возноситься молитва моя» могли спавіти не лише на Літургії Перешеосвячних Дарів, а й на вечірнях з Літургіями Василія і Златоуста. (Ця особливість засвідчена також і на вечірні недільного всенощного бдіння у описі подорожі Йоана і Софронія до Ніла Синайського)

-         Правдоподібно, початковою Літургією свята Стрітення, якщо воно співпадало з неділею, або  переносилось на неділю, була Літургія св.Василія у поєднанні із вечірнею (як і в невечір’я інших важливих Господських свят – Пасхи, Різдва Богоявляння). У будні звершували вечірню з Літургією Передшеосвячених Дарів. Натомість, вечірня із Літургією Йоана, правдоподібно, є наслідком зміщення акцентів свята із господського  на богородичне. Відтак, Літургію у цей день звершували за прикладом святкування свята Благовіщення у яке навіть донині у певних випадках звершують її за таким чином.

З цього огляду свято Стрітення є не лише святом зустрічі Нового і Старого Завітів, Бога і людини, а й зустріччю нового і старого уставів 😊   

Слово про те, як день Різдва Христового стрічати подобає

Відомо вам, якою великою є радість, яким численним є зібрання народу у день, коли святкують народження царя земного. Як вожді і начальники, так і всі воїни, одягшись в шовкові одежі, опоясавшись дорогими, золотом сяючими, поясами, поспішають тоді в осяйній величі з'явитись перед лицем царя свого. Бо вони знають, що радість царя збільшиться, коли він побачить особливу красу їх зовнішнього вигляду, і що він тим більше звеселиться, чим більше вони виявлять зусиль у час урочистості його (цар, як людина, не дивисься у серце, і судить про відношення до себе за самою лише зовнішністю: і тому той, хто більше любить царя, одягається тоді у найсвітліші одежі). Понад це, оскільки вони знають, що цар у день свого народження є щедрим, — і роздає багатство милостей чи вельможам своїм, чи тим, кого в домі його вважають людьми приниженими і зневаженими; то попередньо намагаються наповнити скарбниці його різним багатством, щоб він, бажаючи роздати милостині, міг роздавати їх щедро, так, щоб радше вичерпалось в ньому бажання роздавати милостиню, ніж змаліло його багатство. Все це вони роблять із запалом, бо й самі сподівваються отримати за це велику нагороду.

Браття, якщо сини віку сього, задля честі проминаючої, зустрічають із таким приготуванням день народження земного царя свого, то як належить нам зустрічати день народження вічного Царя нашого Ісуса Христа, який за наше для Нього зусилля нагородить нас не дочасною, а вічною славою і сподобить нас честі не земного урядування, яке переходить до спадкоємця, але небесного царства, яке не має спадкоємця? Яким же буде наше воздаяння, про це говорить пророк: те, що око не бачило, і вухо не чуло, і на серце людині не спадало, це приготував Бог, тим, які Його люблять (Іс. 64, 4; 1 Кор. 2, 9).

Якими ж одежами нам прикрасити себе? Я мовлю: себе, тобто душі наші, оскільки Цар наш Христос не потребує прекрасності одеж, за прив'язаністю душі, не дивиться на прикраси тіла, а зрить на сердце тих, які Йому слугують, не блиску тлінного пояса дивується, що опоясують ним крижі, а захоплюється непоборним ціломудрієм, яке соромом зв'язує пожадливості. Тож потрудімося явитись перед Ним у вірі вправними, милосердям зодягненими, у способі життя нашого упорядкованими. Хто справді Христа любить, хай світліше прикрасить себе дотримуванням Його заповідей, щоб бачив Він, що істинно ми віруємо в Нього, являючись в такій красі в час святкувань Його і щоб щобілше радувався, чим більше бачив би у нас духовної чистоти. Уціломудрімо ж завчасу серця наші, очистьмо совість, освятімо дух, і в чистоті і непорочності пришестя всесвятого Господа стрічаймо, щоб день народження Того, Хто від пречистої родився Діви, Його рабами непорочними святкувався. Хто ж явиться в цей день нечистим і оскверненим, той Рождества Христового не почитає, — той хочби тілом і присутній на Господнім святкуванні, все ж від Спасителя далекий своїм духом. Нечистий бо не може спілкуватись із святим, скупий із милосердним, з дівственним розпусник, якщо ж він, недостойний, і вступає в таке спілкування, тим більшої образи завдає, бо сам себе не знає. Бажаючи вдавати ревного, насправді наглим виглядає, як той, в євангелії згаданий, чоловік, який, покликаний на весільний бенкет, осмілився ввійти у збір святих, весільною одежею не вбравшись, і тоді як один сяяв правдою, інший блищав вірою, третій світив ціломудрієм, він сам, нечисту совість маючи, при сяянні усіх, лише відразу викликав жахливим своїм трепетом. І щобільше блищала святість праведників, возлежавших тут, тим очевиднішою була скверна грішника, який, можливо й не зродив би подібної відрази, якщо б не появився в соньмі святих. Тому цареві слуги, зв'язавши йому руки й ноги, в тьму непроглядну кинули його, не лиш за те, що грішником він був, а й за те, що, грішником будучи, присвоїв собі нагороду, відведену святості (Мт. 22, 11–13).

Отож, стрічаючи день рождества Господа нашого, очистьмо себе, браття, від усякої скверни грехів, наповнім скарбниці Його різноманіттям дарів, щоб в той святий день було чим утішити подорожніх, облегчити скорботи вдовиць і одягти вбогих. Чи добре бо буде, якщо в одному й тому ж домі, між рабами одного пана один буде веселитись, носячи шовкові одежі, а другий нудьгувати, ходячи в веретищі, той напихатиметься їжею, а сей терпіти голод і холод? І якою буде дія нашої молитви, коли ми просимо ізбавити нас від лукавого, а самі не хочемо бути милостивми до своих братів? Наслідуймо Господа нашого. Якшо Йому вгодно було бідних, разом с нами, учинити учасниками небесної благодаті, то чому ж їм не бути учасниками з нами ж у багатстві зесному? Як браття у таїнствах, ми не маємо бути чужими один одному щодо  маєтншстей. Ми справді придбаваємо заступників за себе перед Господом, коли своїм надбанням годуємо тих, хто приносить благодарення Богу. Бідний, благословляючи Господа, приносить користь тому, за допомогою кого благословляється Господь. Бо як Писання мовить: горе людині тій, через яку поганиться Господнєє ім'я; а мир людині тій, через яку ім'я Господа Спасителя нашого благословляється. Заслуга добродія така, що він в домі своєму один виявляє милість, а в церкві устами багатьох умоляє Господа, і чого сам би не осмілився колись просити в Бога, то, за заступництвом багатьох, отримає нежданно. Прославляючи таку допомогу нашу блаженний апостол мовить: щоб за дароване нам за заступництвом багатьох многі поблагодарили за нас (2 Кор. 1, 11); і в іншому місці: хай буде приношення благоприємним і освяченим Духом Святим (Рим. 15, 16)! Амінь.

Святитель Амврозій Міланський

https://telegra.ph/Slovo-pro-te-yak-den-Rіzdva-Hristovogo-strіchati-podobaye-12-25

Христос - молільник досконалий

У час пригтування до Різдва Христового варто замислитись над тим, що ми маємо на увазі, коли молимось Богові. Особливо, коли думаємо про молитву передусім як про звертання до Бога. Наскільки ми знаємо Його, щоб достойним чином сформулювати наше звернення до Нього? Святі отці знали, що єдиним, хто достойно зміг би сформулювати молитовне звернення до Отця є Його Єдинородний Син - Слово, суще у надрах Отця від початку. Слово, завданням якого власне і є являти нам Отця, відкривати Його природу і нашу, Його волю щодо нас. Недарма церква від самих початків ісповідувала, що справжня молитва може відбуватись лише через Христа, тоді, коли ми узгодимо свою похвалу з Його похвалою, своє благодарення з Його одвічним благодаренням, своє прохання із вічним Його заступництвом за всіх і за кожного зокрема. Ось як це сформулював у похвальному слові для свого вчителя святий Григорій Чудотворець:

св.Григорій Чудотворець, Подяка Орігену

До Царя хвали свої зверну і піснеспіви до Хранителя вселенної,
до усяких благатей джерела невичерпного,
Він мою в усьому зцілить неміч й недостатнє кріпкий надолужити єдин,

до душ наших Спаса і Предстателя, Слова Його первородного, Создателя вселенної і Управителя.

Він єдиний кріпкий благодарення постійні і невмовкні Отцю возсилати

як за Себе, так само й за всіх, за кожного окремо і за всіх разом.
Він бо Істина, і Мудрість, й Сила самого Отця всього,
а до того, Він у Ньому сущий й досконало з Ним з'єдинений.

Тому неможливо, щоби через забуття, чи то з нестачі мудрості,
чи із немочі якої-будь, як той, який від Нього є відчуженим,
а чи сили необхідної не осягнув, щоб скласти похвали Йому,
або й осягнув, та добровільно без возхвалення лишив Отця свого.

Він єдиний кріпкий похвалу, Йому достойну, досконало сповнити.
Той, Кого Отець всього єдиним із Собою учинив, у Ньому Себе майже перевершивши,
досконало Його має вшанувати так, як Сам від Нього був вшанований.
Це Його Єдинородний, перший і єдиний з сущого всього, внаслідував, у Ньому сущий Слово Бог;

інші ж всі лише тоді благоговійними і благодарними зробитись зможемо
як на Нього перенесемо і покладемо силу благодарення усю достойного
за благодіяння всі нам від Отця даровані, при цьому ісповідуючи,
що благодіянням справжнім є в усьому споминати Ним Причину всесвіту.

І тому, належить визнати, що для хвали і вдяки промислу постійному про все,
який за нас дбає в найвеличнішому, як і в найнікчемнішому й нас сюди привів,
справді досить і достойно того слова, досконалого й живого,
і духовно оживляючого Слова першого Ума.

Євангеліє від Йоана

 Після того Йосиф Ариматейський, що був учнем Ісусовим, — але потайки, страхався бо юдеїв, — удався до Пилата з проханням, щоби забрати тіло Ісуса. І дозволив Пилат. Прийшов він, отже, і забрав Ісусове тіло. А надійшов і Нікодим, який раніше приходив уночі до нього, та й приніс мішанину з смирни та алое, мірок зо сто. І взяли вони тіло Ісуса та обв’язали його запашним полотном, як то ховають за юдейським звичаєм. А був на тому місці, де розіп’яли його, сад, а в саду тому — нова гробниця, в якій нікого ще не клали. Ось там, з огляду на юдейське споготування і що гробниця була поблизу, — покладено Ісуса.

Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько, як ще не розвиднілось, аж бачить — камінь відкочено від гробниці. Отож біжить вона, прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено його!» Пішов Петро з отим іншим учнем, і приходять до гробниці. Бігли вони обидва разом, та той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим; нахилившися, бачить — лежить полотнище. Однак, не ввійшов. Приходить тоді слідом за ним Симон Петро і, ввійшовши до гробниці, бачить, що полотнище лежить, а й хустка, яка в нього на голові була: лежала ж вона не з полотнищем, а, згорнена збоку, на іншому місці. Тоді ввійшов і той інший учень, який першим був прийшов до гробниці, — і побачив, і увірував. Вони бо ще не знали Писання, за яким мав він з мертвих воскреснути. Тож повернулись учні знов до себе. Марія ж стояла надворі перед гробницею і плакала. А плачучи, нахилилась вона до гробу, і бачить двох ангелів: у білім вони, сидять — один у головах, другий у ногах, де лежало було тіло Ісусове. І кажуть вони їй: «Жінко, чого плачеш?» — «Узяли мого Господа, — відвічає їм вона, — і не відаю, де покладено його.» Сказавши це, обернулась і бачить: Ісус там стоїть! Та не знала вона, що то Ісус. І каже їй Ісус: «Жінко, чого ж ти плачеш, кого шукаєш?» Гадавши ж вона, що це садівник, говорить йому: «Пане, коли ти забрав його, то повідай мені, куди ти його поклав, — а я заберу його.» Мовить до неї Ісус: «Маріє!» А та обернулась та до нього по-єврейському: «Раввуні!» — що у перекладі означає: «Учителю!» А Ісус їй каже: «Не стримуй мене, не зійшов бо я ще до Отця мого, але йди до моїх братів і повідай їм: Іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого.» І пішла Марія, щоб звістити учням: «Бачила я Господа», — та й що він це їй повідав.

Євангеліє від Луки

 І ось був чоловік, на ім’я Йосиф, радник, — людина добра й праведна, що не пристав був до їхньої ради, ані вчинків. Походив він з Ариматеї, юдейського міста й очікував Божого Царства; цей прийшов до Пилата й просив тіла Ісуса. Зняв він його з хреста й, обгорнувши його в полотно, поклав у гробниці, висіченій у скелі, де ще ніхто не лежав. День цей був п’ятниця, і вже заходила субота.

Жінки ж, які були прийшли з Ісусом з Галилеї, ідучи слідом за Йосифом, бачили гробницю і як покладено тіло Ісуса. Повернувшись, вони приготовили пахощів та мира, але в суботу, за приписом, відпочивали.

А першого дня в тижні, рано-вранці, вони прийшли до гробниці, несучи пахощі, що їх вони приготували, й застали камінь, відкочений від гробниці. Ввійшовши, не знайшли тіла Господа Ісуса. І от, коли вони не знали, що їм про те думати, два чоловіки з’явились їм у блискучих шатах. Коли ж вони налякались і схилили до землі обличчя, ті до них сказали «Чому шукаєте живого між мертвими Його нема тут він воскрес. Пригадайте собі, як промовляв до вас, коли ще був у Галилеї, кажучи Син Чоловічий має бути виданий грішникам у руки, має бути розіп’ятий і третього дня воскреснути.»

І вони пригадали собі його слова; а, повернувшися від гробниці, оповіли все те одинадцятьом та всім іншим. То були Марія Магдалина, Йоанна й Марія, мати Якова. Інші жінки, що були з ними, теж оповіли це апостолам, але слова ці їм видавалися пустим верзінням, і вони не повірили їм. Однак, Петро встав, побіг до гробниці й, нахилившись, побачив лиш пов’язки. І повернувсь до себе (додому), дивуючися тому, що сталося.

Євангеліє від Марка

 Коли настав уже вечір, — тому що була це п’ятниця, тобто перед суботою, — Йосиф Ариматейський, поважний радник, що й сам очікував Божого Царства, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат же здивувався, що вже вмер; і прикликавши сотника, спитав його, чи давно помер. Довідавшись від сотника, він видав Йосифові тіло; а Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав його у гробі, що був висічений у скелі; потім прикотив камінь до входу гробу; Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де його покладено.

Якже минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце, та й говорили між собою: Хто нам відкотить камінь від входу до гробу? Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, — був бо дуже великий. Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, — і вжахнулись. А він до них промовив: Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали. Але йдіть, скажіть його учням та Петрові, що випередить вас у Галилеї: там його побачите, як він сказав вам. І вони, вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися.

Євангеліє від Матея

Якже настав вечір, прийшов заможний чоловік з Ариматеї, на ім'я Йосиф, що й сам став учнем Ісуса; Він прийшов до Пилата і просив тіла Ісуса. Тоді Пилат звелів видати тіло. Йосиф узяв тіло, загорнув його в чисте полотно й поклав у своїй новій гробниці, що її висік у скелі. І, прикотивши до входу гробниці великий камінь, відійшов. А була там Марія Магдалина й інша Марія, що сиділи проти гробниці.

На другий день, що після п'ятниці, зібралися первосвященики й фарисеї до Пилата й кажуть: «Ми пригадали собі, пане, що той обманник ще за життя був сказав: Я по трьох днях воскресну. Звели, отже, щоб гробниця була добре забезпечена аж по третій день, щоб часом не прийшли його учні та не вкрали його й не сказали людям: Він воскрес із мертвих! І буде ця остання омана гірша за першу.» Пилат каже до них: «Маєте сторожу, ідіть і забезпечте, як знаєте.» Вони пішли й забезпечили гробницю, запечатавши камінь, і поставили сторожу.

Після ж вечора суботи, як зайнялося на світання першого дня тижня, прийшла Марія Магдалина та інша Марія навідатися до гробу. І ось великий зчинився землетрус, — ангел бо Господній зійшов із неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому. Вигляд його був, неначе блискавиця, а одежа, як сніг, біла. Зо страху перед ним сторожа затремтіла й стала, наче змертвіла. Тоді ангел заговорив до жінок, кажучи: «Не бійтесь: знаю бо, що ви шукаєте Ісуса розіп'ятого. Нема його тут, бо він воскрес, як ото сам прорік. Ходіть, гляньте на місце, де він лежав. Та біжіть притьмом, скажіть його учням, що він воскрес із мертвих. Он він вас випередить у Галилеї, — там ви його побачите. Я вам сказав.» 

І вони в поспіху полишили гробницю зо страхом і великою радістю та й побігли сповістити його учнів. Аж ось Ісус зустрів їх і каже: «Радуйтеся!» Ті підійшли й кинулися йому в ноги і вклонилися. Тоді Ісус сказав їм: «Не бійтесь! Ідіть і сповістіть моїх братів, щоб ішли назад у Галилею: там мене побачать.»

Ектенія на день Воскресіння

 Станьмо гідно, з радістю і веселістю! Молімося, мовлячи: Помилуй нас, Господи!

Народ (на кожне прохання): Помилуй нас, Господи!

Христе, Ти, що воскресінням Твого святого тіла зруйнував врата безодні та знищив гріх і смерть, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла переміг смерть, дарував нам нове життя і оновив усе творіння, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла дарував життя померлим, які лежали в гробах, і повернув усю людську природу з мертвих до життя, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла посоромив своїх мучителів, принизив сторожу і звеселив спільноту Твоїх учнів, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла звістив радість жінкам, жінки — апостолам, а апостоли — всьому світові, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла обіцяв усім воскресіння для життя нового, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла багато разів з'являвся учням, дихав на них, щоб вони прийняли Духа Святого, звеселив і підніс усе, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Христе, Ти воскресінням Твого святого тіла послав учнів навчати всі народи і хрестити в ім'я Отця, Сина і Святого Духа, обіцявши бути з ними до кінця віку, а також з нами, що святкуємо Твоє воскресіння, молимо Тебе:

Христе, Ти підніс нас Твоїм воскресінням, наповнив радістю і спасінням, збагатив нас Твоїми дарами, підніс наші голови Твоїм звеличенням, наповнив наші серця радістю і оновив наші душі, воскресіння Твого ради молимо Тебе:

Боже милосердя, Ти воскресив Свого Улюбленого і зробив Його безсмертним і непідвладним стражданню, у Своєму милосерді поставив Його Главою Твоєї Церкви і Пастирем усіх, заради благості Твоєї молимо Тебе:

Священича молитва: Христе, Ти на небесах прославляєшся ангельськими чинами, а на землі люди поклоняються Тобі, у славне свято Твого воскресіння молимо Тебе: збережи нас, Христе, Господи наш, у благості Своїй, простягни правицю милосердя над народом Твоїм, що уповання покладає на воскресіння Твоє, і помилуй нас на віки.

Народ: Амінь.

 Мало кому відомо про те, що в Асирійській Церкві Сходу 25-го жовтня святкують пам'ять Несторія, архиєпископа Константинополського. І, між іншим, у тій же церкві, а також у Халдейській Католицькій Церкві, звершують Літургію, названу його іменем. Її текст надзвичайно цікавий з огляду на тексти Божественних Літургій візантійського обряду. Бажаю приємного читання на славу Божу.  

ЧИН[1] ЛІТУРГІЇ НЕСТОРІЯ[2]. 

Молитва перед престолом, коли відбувається обхід чи вхід[3].

Слава Тобі, що відшуковуєш загиблих.

Молитва: Господи Боже, множество гріхів наших не доглянь.

Схилившись: Ісповідуємо, Господи і Боже наш, рясне багатство милості Твоєї до нас.

[І продовжує: Нас, грішних і нікчемних, в багатстві милості Твоєї звершувати святі таїнства Тіла і Крові Христа Твого сподобив єси. Просимо помочі у Тебе на покріплення душ наших, щоб у любові досконалій та у вірі істинній священнодіяли ми цей Твій дар.]

Виголос[4]: Тобі, Боже Отче істинний, і єдинородному Сину Твоєму Ісусу Христу Господу нашому і Духові Твоєму живому, святому і животворящому, воздаємо славу, честь, благодарення і поклоніння, нині і повсякчас і на віки віків.

[Знаменує себе знаменням хреста, і відповідають: Амінь.

І продовжує: Мир з вами.

Відповідають: З тобою і з духом твоїм.

І передають мир один одному і мовлять: За всіх взагалі…[5]

Диякон мовить: Ісповідуймо, просімо і молімо[6].

Священник мовить цю молитву: Господи Боже Саваоте, поможи немочі моїй милістю Твоєю і поміччю Твоєї благодаті, і учини мене достойним це приношення перед Тобою принести на спільну поміч для усіх і на славу Тройці Твоєї, Отче, Сине і Святий Душе.

Господь схиляється для зцілення людини Лк 4, 37-44

 Євангельський уривок про зцілення тещі св.апостола Петра особливий під кількома оглядами.

Передусім, він нагадує нам про, підставове для духовного життя, суголосся слова з ділом. Христос проповідує в синагозі Божу любов і ві
дразу після проповіді показує як ця любов реалізується на ділі - любов зціляє. Зціляє передусім прихильністю - Христос прихиляється до тещі Петра і, схилившись, зцілює гарячку. Свого часу Господь схилився, щоб побачити як люди будують вежу, щоб стати рівними Йому. Нині Він, проповідуючи Божу любов і прощення, схиляється, щоб зцілити людину від хвороби, від опанування бісами, від егоїзму і відсутності любові. Цей жест Христа - наука для його послідовників. Не можна проповідувати не зціляючи, неможна голосити благу вість про любов Божу і не ділитися цією любов'ю там, де її потребують.
Звільняючи людей від бісів, Христос забороняє бісам говорити про Нього. В цьому теж великий задум Господній. Небеса голосять славу Божу, діло рук Його звіщає твердь, ангели неустанно оспівують Його велич, біси вірять і тремтять. Залишилась людина, яка постійно ставить під сумнів не те, що Його велич, а навіть саме Його існування. В своїй батьківщині Христос не може робити чудес, через невірство, провід "народу Божого" готовий повірити в силу бісів радше ніж в силу Божу. Люди настільки звикли до опіки Божої над ними, що вважають її частиною природного ходу речей. Тому Господь велить бісам замовкнути, щоб людина врешті задумалась над Тим, Хто за всім цим стоїть і нарешті долучилась до вселенського оспівування Божої величі і могутності.
Третім повчанням цього уривку є універсальність Бога. Євангеліє не належить особливій землі, особливому народові чи особливим людям. Ніхто не може сказати що Христос тут чи десь там. Євангеліє і присутність Христа універсальне. Воно належить тим, які увірують і Христос там, де двоє чи троє збираються в Його ім'я. Христа затримати неможливо. Він мусить і іншим звіщати благу вість про любов Божу, втілену у Ньому, прийнявши яку, отримаємо спасіння і, прищепившись до Якого, плодоноситимемо добрими плодами у житті вічному не колись у невідомій есхатології, а вже тут і тепер.

Мр 7, 5-16: Молитися про дар слуху

Нинішнє Євангеліє, хоч і говорить про обряди чистоти, все ж має на увазі дещо глибше. Воно про підставові речі, про первинне Слово, яке не можна підміняти різноманіттям коментарів. Євангеліє нинішнього дня говорить про приоритети, про те, що підзаконні акти не можуть замінити Закон. 

Закон складний і потребує трактувань, але трактування ніколи не є важливішими за те, що трактується. 

Нинішнє Євангеліє є про необхідність щоденного вивчення і вправляння не у традиціях, за якими вже не видно їх первісної причини, а в потребі постійного переосмислення саме слова Божого.

Євангеліє нинішнього дня говорить про необхідність моління Бога про дар духовного слуху, того, який вміє вловлювати частоти Господньої волі у записаних людьми словах.

А ще сьогоднішнє євангеліє є про те, як часто людина робить нечистим те, що за задумом Господнім було чистим створене і дане людині у користування на добро.

Вівці Духа серед вовків світу Мт 10, 16-22

Посилаючи своїх учнів до людей, Христос не дає їм оманливих сподівань щодо того, шо їх проповідь буде 100% успішною. Якраз навпаки, Він налаштовує їх на те, що суспільство, в яке вони входять швидше буде негативно налаштованим до вчення про Царство Боже. І саме з цього огляду їм, Його учням, потрібно буде зібрати воєдино всі свої духовні потуги, щоб сповнити цю місію.

Мудрі і лагідні, тобто, розумом і серцем проповідуючи слово царства, християни покликані нести слово надії у середовища, далекі від прихильності до них.

У таких ситуаціях дуже легко втратити рівновагу. Проповідувати любов у середовищі ненависті - дуже складне завдання. Слова підбирати надзвичайно важко. Саме тому Христос залишає своїм учням Духа Святого, Який дає необхідні слова у потрібну хвилину. Життя у Дусі є основною метою християнина. Не дарма Божественна Літургія навчає про те, що причастя Тіла і Крові Христових дається вірним на сопричасті з Духом Святим. 

Дар Духа Святого жодним чином не є самозрозумілим. Слів, натхнених Духом Святим, потрібних у критичні хвилини проповіді, необхідно навчатись щоденно читаючи і вникаючи в слова Святого Письма. Саме звідти вірним "дасться те, що вони мають говорити". Щоб Дух Святий міг промовити через учнів Христа, треба надихатись Ним, пізнавати стиль і зміст Його мови і давати Йому пізнати себе і виявити всю правду про сутність людини, бо саме так можна пізнати все добре ізле в собі. Добре зберегти і примножити, зле - очистити і остаточно викорінити.

Дух Святий всередині віруючого християнина дасть можливість витривати до кінця і спастися. Допоможе пережити ненависть з боку найближчих і увійти в Царство Отця небесного.

Гостинність задля царства Мт 10, 9-15

Найкращий спосіб перевірити цінність чогось - бути готовим заплатити за це. Посилаючи апостолів на проповідь Царства, Христос цим самим дає можливість людям визначитись щодо цінності Царства для кожного. Хтось приймає проповідників Царства із радістю і мир Царства осідає на дім, який прийняв його. В іншому випадку мир повертається до того, хто приніс його.

Готовність прийняти євангеліє не лише сдовом, а й дієво підтримати його, є основним вказівником серйозності намірів увійти в Царство Боже. І навпаки, байдужість чи навіть вороже ставлення до проповідників Царства теж тягне за собою наслідки, страшніші від наслідків для жителів Солому і Гомори, основним гріхом яких теж була відсутність гостинності.

Гостинність, насправді, є основним, що має усвідомити собі кожна людина. У цьому світі люди - гості. Людина, насправді, не володіє нічим, навіть власним життям. Вона, як і решта творіння втішається гостинністю Бога, який все створив, всім володіє і всім керує. "Володіння" людини, насправді, є лише позиченим чи навіть вкраденим у Бога майном. І це добре видно із того,як людина "порядкує" у світі. 

Навернення починається із усвідомлення гостинності Господаря і намагання уподібнюватись Йому у власній гостинності, особливо, коли причина цієї гостинності - можливість почути євангеліє Царства Божого.

Милосердя задля входження у Царство Боже Мт 9, 36 – 10, 8

Покликання апостолів тісно пов'язане із милосердям Господнім. З милості Своєї Він приходить усцей світ і милістю Своєю Він наділяє Своїх учнів, щоб вони могли іти в світ і, так само як і Він, творили милість із людьми. 

Основною причиною наділяння учнів Христових надприродними властивостями - зціленням хворих, розрадою пригнічених, воскресінням мертвих, виганянням духів - є милосердя Господнє до тих, які потребують уваги. Людської і божественної уваги. 

Суть покликання учнів - пастирський уряд. Він полягає у збиранні розполоханих буремностями цього життя дітей Господніх. Перетворення їх у стадо овець Господніх.

Все, що учні Христові отримують від Нього є для сповнення саме цієї місії - збирання розполоханих овець отцівського стада.

І саме цим церква повинна займатись завжди. Її завданням не є робити з поганих людей кращих людей. Її завданням не є іти в ногу з часом. Навпаки, її завданням є, як і тоді, проповідувати Царство Боже. Запрошувати людей визнати Господа Царем свого життя і, втративши це життя для себе, віднайти його життям вічним у Царстві Божому. У давній візантійській традиції кожне богослужіння розпочиналося виголосом: "Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь." І щоразу, коли церква збиралась перед лицем Господнім, цим закликом вона визнавала Його царем, а себе - рабою, готовою сповняти Його волю, бо воля Його - святість людини.

Діяльністю церкви і донині залишається голошення приходу Царства Божого, яке супроводжується звільненням від опанувань, зціленням від слабостей, віднайденням сенсу життя (=воскресінням).

Покликання покликаних Словом Мт 4, 18-23

У покликанні апостолів завжди захоплює їх "несподіване" бажання покинути все і стати учнями Христа. Багато коментаторів цього уривку наголошують на "простоті" апостолів. Мовляв, то були "звичайні рибалки", яким видалася нагода стати чимось більшим і вони наважуються. Вони не були особливими богословами, які мали час на "повчання в Законі день і ніч". 

Справді, на перший погляд саме так воно і виглядає, але багато в чому перший погляд оманливий. 

Не були апостоли такими примітивними як їх змальовують. І не могли вони бути такими. Так, вони не були фарисеями і законовчителями, не належали до священичих родин, чи до назореїв. Але! Вони належали до вибраного народу, до тих, які щоденно дякували Богові за дар Закону. Двічі на день, повторюючи символ їх віри, нагадували собі про Вихід з єгипетського полону до землі обітованної. Вони знали історію свого народу, яка одночасно була і залишається історією спасіння світу. В цьому може переконатись кожен, хто читав першу проповідь Петра (простого рибалки) у день П'ятдесятниці чи проповідь Стеана у день його   не було якесь нове одкровення, то була історія, якою цей народ жив століттями. 

Тому не має дивувати те, що, почувши голос Христа, рибалки змогли ідентифікувати його із голосом, який "багато разів і багатьма способами говорив до них устами Закону і пророків". 

Можливо апостоли, за винятком святого Павла, не були "професійними богословами", але вони точно були богословами щоденного життя. Коли вони лагодили сіті, вони дякували Богові за можливість ловити рибу. Коли виходили у море, на Нього покладали надію, що зможуть щасливо повернутись і здобути їжу для своїх родин. Тому, відгукнутись на заклик Того, Хто був їх упованням було для них природною річчю.

Уривок про покликання апостолів є заохотою і для сучасних вірних вивчати Святе Письмо і вправлятися у щоденному житті із Богом. Ходіння з Богом не є уділом вибраних, але ті, які сподіваються бути вибраними, намагаються ходити з Богом, прагнути Його присутності, інакше як можна сподіватись на те, що Він взагалі тебе помітить.

Християнство під цим оглядом є унікальним досвідом можливості ходіння з Богом. У Христі Бог стає людиною і навіть більше, Він стає Хлібом і Вином, щоб, згідно із літургійною молитвою святого Василія Великого, "прийнявши частину святощів Його ми з'єдналися із Тілом і Кров'ю Христа і мали Його у серцях своїх і стали храмами Святого Духа". Від часу приходу Христа ходити з Богом слало набагато простіше. Потрібно лише вслухатися у Його поклик у Святому Письмі і постійно оновлювати досвід життя у Ньому через літургійну молитву спільноти святих, які щоразу збираються у церкву для того, щоб досвідчувати Його життєдайну Присутність.

Зусилля для життя у Христі Мт 7, 1-8

У цьому євангельському уривку Господь нагадує своїм слухачам насправді прості істин, які людина так схильна забувати. 

Передусім, поспішність суджень. Пізнавши добро і зло, людина схильна автоматично оцінювати ситуації у чорно-білій матриці, а неможливість бачити ситуації всебічно дає чудові нагоди для помилкових суджень. Найкраще, не судити, а віддати суд Тому, хто бачить не лише вчинки, а й серця, Тому, Який досліджує нутро людини. "Логічне" для нас, може бути "нелогічним" для когось іншого. Людина не посідає істини, вона лише прагне її пізнати, тому з оцінками треба бути дуже обережним.

Часто відповіді на те, чого сама вона не досвідчила, людині даються набагато легше. Легше навчити когось зробити щось "правильне", ніж самому пройти досвід роблення правильного. Наявність колоди у власному оці часто не заважає бачити скалку в чужому, і навіть більше, бачити способи як цю скалку вийняти. Але, так по-справжньому, це людське бажання допомогти іншому у проблемі, яку маєш сам, часто є лише вказівкою на боязнь спробувати терапію на собі. Христос тут, як і в багатьох інших місцях Євангелія кличе до набування власного досвіду. Допомогти іншому можна суттєво якісніше, коли ти сам вже зцілився. Треба радити у тих випадках, які сам пережив і внаслідок яких отримав досвід.

Християнин,як справжній послідовник Христа не має бути влізливим. Не треба спасати всіх бідь-якою ціною. Святість не є чимось, що треба "впихати" людям за всяку ціну. Так, нею треба ділитися. Так, її треба проголошувати. Так, нею потрібно жити так, щоб вона була видимою. Але не треба нею розкидатись. Людина мусить робити зусилля для осягнення її, вона мусить робити кроки у її напрямку. Не потрібно робити святість "доступнішою" для людини, тим самим знецінючи її до рівня непотребу, цінність якого невидима. Святість коштовна і саме тому ділитись нею потрібно з тими, які хоча б здогадуються про її ціну. Саме тому в давнину людина мусила довести церкві, що гідна бути у сопричасті святих, що її буття у церкві - свідчення її сердечного бажання бути у Христі, що Він становить для неї неабияку цінність - кошт, яким було куплено її спасіння.

Це не дається просто так. Для повноти життя у Христі потрідюбно робити зусилля - шукати, стукати, просити аж поки Господь не відкриє справжньої цінності цього Життя, так, щоб радість була досконалою.

Вино життя та бурдюки традиціоналізму Мт 9, 14-17

Досвід зустрічі із Господом часто стають причинами для створення релігійних традицій. Воно все насправді дуже правильно. Людина прагне завжди повертатись до витоків її духовності. А все ж дуже часто ці традиції стають "традиційними", тобто такими, які внаслідок втрати реального відношення до життя виконуються радше з поваги до них самих ніж до Того, кого вони мали б провадити.

Проблема посту фарисеїв та учнів Йоана полягала у тому, що цей піст не допоміг їм побачити у Ісусі Христі Спасителя світу. Очікування зустрічі з Женихом стало важливішим за саму зустріч. 

Власне тому духовні традиції мусять переживати постійне оновлення. Одежа не стане новою і святковою, якщо до неї пришити нову латку. Нове вино не оновить старого шкіряного міха для його зберігання. Вона не стане традиційнішим лише від вливання його у давні бурдюки.

Духовні вправи необхідно щодня переосмислювати у контексті їх дотичності до реального життя. Інакше вони просто переростуть у паралельну до реального життя реальність і стануть несправжніми.

Прикладів такого можна знайти достатньо і у християнській духовній традиції. Чого варті лише щорічні календарні баталії - Різдво 25-го чи 7-го? Але чи пам'ятаємо про те, Різдво кого святкуємо? Молитви вголос чи пошепки? Але чи розуміємо їх значення для церковної спільноти? 

Господь ставить у центр справжньої духовості саме її осердя - Жениха. Від Нього має відштовхуватись уся "логіка" релігійного життя. Неможливо постити під час весілля. Так само як і неможливо радіти за відсутності Жениха. Він, і аж ніяк не традиції (якими древніми і святими вони б не видавались) є справжньою причиною радості чи очікування. Саме про це нагадував Христос деінде гарячим дослідникам Слова Божого: "Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що маєте життя у них,а вони свідчать про Мене:" (Ів 5:39)