Літургія потребує переосмислення і зростання у вірі

З огляду на дискусії навколо літургійної молитви і традиції назагал нагадав собі, що колись писав для Патріархату кілька своїх міркувань щодо цього. Звісно, я не претендую тут ні на вичерпність у цих міркуваннях, ані на остаточну істину. Все ж мене все більше зачіпає естетична краса богослужіння чи навіть радше останньо зачіпає її скорочення. Богослужіння зараз все частіше сприймається у перспективі 'канонічності', 'дозволів', 'однообразності', якоїсь навіть штучної 'правильності'.

Натомість, що більше молюся і досліджую цей феномен - християнського богослужіння - то більше мене вражає той факт, що будь-яке перенесення в площину 'канонічної традиції', насправді вбиває його, душить законницьким постулатом 'в нас є закон і за законом Він мусить вмерти'.
Все більше переконуюсь у тому, що більша багатоманітність є ключем до ширшого пізнання і поглиблення літургійного досвіду Христа, а зростаюча контрольованість і шаблонність провадить до перетворення молитви вірних у літургію церкви, причому 'церкви', яка швидко перетворює вірних у 'мирян' - тих, без яких літургія може і обійтись, бо ж є 'фахівці', які зроблять це 'правильно' і 'канонічно'. А це вже тоді є констатацією смерті літургії і пошуку вірними власного молитовного досвіду - паралітургійного - , додаткового до літургії, яка для них стає лише даниною традиції і милостинею для клиру.
'Правильна' і 'канонічна' літургія тяжіє до примітивізації, бо ж її позбавляється всього, що 'може звучати 'неправильно' і 'неканонічно'', всього, що 'може бути 'неправильно' зрозумілим 'мирянами', 'людьми з вулиці', тощо'. Поетичний політ ісповідання віри у анафорах заміняється вивіреними соборами постулатами символу віри. Кількість анафор обмежується церковним законом і стишується, щоб часом вірні не зрозуміли щось 'не так'.
За якийсь час вже не таїнственного, а просто тихого шаблоного повторення 'канонічно затверджених текстів' і сам клир перестає розуміти для чого всі ці традиційні 'манси', 'складнощі', 'поезія', 'музика'. Єдиним порятунком стає 'реформа', яка полягає не стільки в пошуку розуміння того, що робиш (це суттєво складніше), а в тому, що ще можна скоротити, щоб швидше 'здихатися' тої літургії і нарешті ПОМОЛИТИСЯ.
У нас це, наприклад, скорочення другого антифону і виголосу другої молитви вірних :) або служіння архиєреями літургії 'пресвітерським' чином, замість того, щоб впорядкувати свої знання про літургію і, провівши необхідні оновлення, осмислено молитися її саме як літургійну молитву вірних - народу Божого. Бо ж це для них служать диякони, священники, єпископи, а передусім сам Христос. Христос часто 'нешаблонний' і 'неканонічний', не 'правильний' і не 'політкоректний', але завжди живий і життєдайний. Христос, який не 'вмістився' в одне євангеліє, але зволив 'передаватися' чотирма, які не завжди на 100% однообразно, але завжди на 100% достойно і праведно і гарно, як годиться, передають звістку про любов Бога до людей і надію на спасіння. Христос, який навіть молитву Отченаш передав у двох варіантах (і який з них канонічніший так і не сказав).
Читати євангелія складніше, ніж читати короткий катехизм так само як читати євхаристійну анафору складніше за символ віри. В євангеліях і анафорах більше шансів зрозуміти щось 'не так', ніж в катехизмах чи символах віри, але 'вростання у віру' відбувається якраз через читання Євангелій та реалізації прочитаного у піснеспіві (саме так називали анафору і Василій Великий і Йоан Золотоустий) анафори. Слід наново відкрити для себе основоположну істину будь-якої віри - вона складна і потребує вростання у неї і вона страждає і слабне від будь-якої поверховості і шаблонності.