середа, 21 січня 2015 р.

ДО ЮНАКІВ ПРО ТЕ, ЯК НАЛЕЖИТЬ КОРИСТАТИ З ГЕЛЛЕНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

СВ.ВАСИЛІЙ ВЕЛИКИЙ

ДО ЮНАКІВ ПРО ТЕ, ЯК НАЛЕЖИТЬ КОРИСТАТИ З ГЕЛЛЕНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП
Багато маю спонук, мої юнаки, подати вам такі ради, що їх уважаю за найкращі. І я певний, що вони стануть вам у пригоді, коли тільки послухаєте мене. До цього ж і мій вік і те, що я обізнаний з багатьома ре­чами та й те, що я сам на собі зазнав лихої і доброї долі, яка всього навчить, все це наділило мене досвідом у людських справах.
Тому чейже я й можу вказати найбезпечніший шлях тим, які щойно вступають на життєвий поріг. Крім того, вузлом споріднення лучуся з вами зараз по бать­ках. Тож обіймаю вас не меншою любов’ю, ніж ваші батьки. І кажу вам, якщо не помиляюсь, що ані на думці не будуть вам батьки, коли з увагою дивитиме­теся на мене.
Отже, коли з щирим серцем приймете мої слова, то станете в другому ряді, між тими, що їх звеличив Гезіод. Коли ж ні, то — щоб я не сказав дечого немилого, самі, очевидно, пригадайте собі його писання, в яких він каже: «Найкращий є той, що сам від себе знає, що лицює; а добрий той, що іде за вказівками інших; той же, що не надається ні до цього, ні до того, такий до всього нездара» (Діла і дні, 291 і проч.).

І дуже не дивуйтесь. Бо хоч ви день-у-день ходите до вчителів і навчаєтеся з писань давніх і славних му­жів, які полишили їх по собі, то я таки скажу вам, що я знайшов у цих писаннях щось корисніше.
Задля цього саме прийшов я сюди порадити вам, що не слід передавати раз назавжди керми свого ума, наче байдака, іншим мужам і йти за ними туди, куди вони поведуть. Але — приймати те, що корисне, а при цьому треба знати, що відкинути.

ПЕРША ЧАСТИНА

ПРО ЗНАЧЕННЯ ПОГАНСЬКИХ НАУК ДЛЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ

А) Поганські науки не є без пожитку для душі
І. Вибрана старовинна література є дальшим приготуванням до вивчення Св. Письма
Ми (християни), мої юнаки, не вважаємо цього людського життя взагалі за жадне багатство, ані так не думаємо. Також не називаємо справдішнім добром те, що тільки тепер на землі приносить нам користь.
Отже ж не маємо за велике й гідне, щоб ми за ним пропадали: ані предківської слави, ані тілесної сили, ані краси, ані величі, ані почестей від усіх людей, ані самого царювання, одним словом нічого людського; і не зглядаємось на тих, що це мають. Але в своїм упованні ідемо вище й робимо це все на те, щоб при­дбати собі інше життя.
Те, що в цьому дбанні за вічне життя може нам помогти, це — кажу — слід любити і всіми силами ста­ратися його дістати. А те, що не помагає нам до цього, тим повинні ми помітувати, як чимось безвартісним.
Що ж це за життя, де й як будемо його вести? Про це думаю говорити довше. А треба, щоб про це послу­хали дещо більші слухачі, як ви.
Я тільки це скажу й — здається — виложу вам ясно, що коли хто зібрав би нараз мовою і згромадив докупи ввесь людський гаразд, відколи є люди, то він переконався б, що цьому всьому несила зрівнятися навіть із найменшою частиною вічних дібр. Та ніде правди діти, всі земні добра загалом більше різняться щодо вартости від найменшої одробини вічних, як тінь і сон від дійсности. Ба, щобільше, послугуючися тут влучнішим прикладом, скільки душа в усім вартніша від тіла, стільки різниться те (вічне) життя від цього (земного).
До вічного життя ведуть нас св. Писання, які пов­чають нас своїми таємницями. Але як довго задля мо­лодечого віку не можна доглянути глибини їхньої мудрости, так довго зате в інших писаннях, не дуже то всюди суперечних, вправляемо око своєї душі, наче в їх тінях і дзеркальних відбитках. В цьому наслідуємо тих, що своїми вправами приготовляються до змагань. Вони мають користь із цієї забавки, коли прийдеться їм дужатись, бо набрали вправи добре володіти руками й ногами, та й скакати.
І нам треба не забувати, що й нас чекає боротьба, найбільша з усіх боротьб. Тому належить робити за­для неї все і трудитися, скільки змога, щоб гідно до неї приготовитися. При цьому треба собі помагати й поетами й дієписцями й бесідниками, а навіть усіми людьми, в яких тільки покажеться якась користь, що впливатиме благородно на нашу душу.

II. Старовинна література — це прикраса
Подібно, як малярі, спершу стараються запопадли­во, щоб приладити те, на чім опісля мають малювати, а щойно потім накладають фарбу, чи червону, чи яку іншу, так само робімо й ми. Зачнімо спершу від оцих світських писань, а опісля нахилимо вухо й до святих, таємничих, якщо має залишитися у нас раз назавжди незнищальна слава чесноти. Як призвичаїмося глядіти на сонце в воді, опісля й на саме світло звернемо свої очі, так подібно й у цьому випадку.
Отже, коли є якийсь взаємний зв’язок між цими .двоякими вмілостями, то буде це для нас корисним пізнати його. Коли ж ні, то те, що ми їх порівняємо з собою, і пізнаємо взаємну різницю, не мало причи­ниться, щоб закріпити в нас те, що краще.
Та з чим порівняти обидві ці науки, щоб дістати ясний образ? Найкраще ще до овочевої деревини. Хоч питома їй краса є — вгинатися під тягарем достиглих овочів, проте й листя, що дрижить на ній і пишається своєю зеленню між віттям, також додає їй якогось ча­ру. Так самісінько мається річ із душею. її головний плід — це правда. Одначе, зовсім не є поганим одяг людської мудрости, що немов те листя прикрашає овоч.
І про славного Мойсея розказують, що його ім’я стало великим мудрістю між усіма людьми, що він добре вишколив ум в єгипетських науках, а щой­но потім приступив він оглядати Того, «що є» (Ісход. З, 14).
Подібне до цього кажуть і про Даниїла, що жив дещо пізніше. Цей спершу вивчився добре халдейської науки в Вавилоні, а щойно потім забрався до Божої.

Б) Як користати з поганських наук
Ми доволі вже сказали, що поганські науки не є без пожитку для душі. А тепер випадає нам сказати, як користати з них.
І. Брати все критично. Стерегтися лихих наук
Зачну звідти, що передовсім не треба прилягати взагалі до всього, що тільки пишуть поети. Бо й вони різняться між собою щодо писань. Однак, як тільки зачнуть вони оповідати нам про діла, або бесіди до­брих людей, то це треба й любити, й пильно насліду­вати, і старатися, скільки змога, такими бути. Коли ж зачнуть описувати вам лихих людей, то треба втікати від того, затуливши вуха, подібно, як їхній Одисей уті­кав від співу Сирен (Одисея 12, 39 і наст., 158 і наст.). Бо нахил прислухуватися залюбки лихим бесідам — це, неначе шлях до самих учинків (пор. 1 Кор. 15, 33).
Тому треба стерегти душу, як ока в голові, щоб ми, любуючися милими писаннями, не набиралися чо­гось поганого, як ті, що приймають отруту змішану з медом.
А тому не будемо хвалити поетів, коли ставлять нам перед очі людей, які лихословлять, кепкують собі з других. Ані не хвалитимем їх, як вони описують негідників і п’яниць або мірять щастя пишно заставле­ними столами та розпусними пісеньками.
А вже найменше з усього звертатимем увагу, коли ці поети розводяться про богів, особливо ж про їх чи­сло або незгоди. Між тими їх богами, ніде правди діти, чигає брат на брата, батько на дітей і — навпаки, діти провадять завзятущу боротьбу з батьками. Про роз­пусту тих богів, їхню буту й явні безсоромності та й, що найважніше, про верховодця і найвищого з усіх — Зевеса, це все полишаємо акторам і комедіянтам. Коли б хто сказав це навіть про скотину, то з пев­ністю паленів би з сорому.
Те саме мушу сказати і про дієписців — головно ж, коли вони видумують несотворенні речі, щоб звеселити й потягнути за собою уми й серця читачів.
При цьому не будемо теж наслідувати цієї бесідницької штуки: говорити неправду. Це тому, бо не лицює нам брехня ні в судах, ані в інших справах; нам, що вибрали собі простенький шлях і правду в житті; нам, яким приписано навіть законом не волочитися по судах (Мт. 5, 40; 1 Кор. 6, 7).
За це з більшою охотою приймаймо ті їх писання, в яких вони захвалюють чесноту або ганять пороки. Подібно, як усі інші (істоти) вдоволяються тільки ми­лим запахом, або красою квітів, бджоли ж ще й мед збирають із них, так само й тут, ті, що нишпорять у тих писаннях тільки за тим, що миле і приємне, зможуть скористати з них дещо і для душі.
Тож слід нам користуватися цими писаннями за прикладом бджіл. Вони не прилітають однаково д0 всіх квітів, ані не намагаються вибрати все геть дочи­ста з тих квітів, до яких прилетіли. Тільки те, що при­гоже до їхньої роботи, те вони й беруть, а інше зали­шають. Ми також, коли хочемо бути мудрими, то бе­рімо з тих писань те, що нам лицює і що згідне з прав­дою, а на все інше не зважаймо.
Коли зриваємо квіти з куща рожі, то колючки оми­наємо. Так само поступаймо, читаючи поганські пи­сання — що пожиточне те берім, а шкідливого стережімся! Зараз таки на початку треба докладно розгля­нути кожну науку й застосувати її до нашої мети, або як говорить дорійська приказка: «вести камінь по мірилі».
II. Добрі науки виконувати чинно
Але тому, що при помочі чесноти треба нам іти до вічного життя, а її чимало прославили поети, не менше дієписці, а ще більше мудрці-філософи, то до таких писань належить якнайбільше прихиляти своє серце. І не мала це користь защепити в душі молоді, немов на­хил і звичай до чесноти. Бо цього роду науки, які за­сіяно глибоко в молоді серця, звичайно не затираються, але остаються раз назавжди, задля вражливої ніжности душ.
Чи думаємо може, що Гезіод мав щось інше на оці, коли писав ці славні поезії, якими всі захоплюються, як не те, щоб заохотити молодь до чесноти. Спочатку, каже він, шлях, який веде до чесноти, є скелистий, не­доступний, томливий, повний трудів і стрімкий. Тому, не кожний може ступати по нім через ту стрімкість.
Ані той, шо вже вступив, не легко добивається вершка. Коли ж хто й діпнеться до верху, то може побачити, який він (шлях) гладенький і гарний, який легкий і ви­гідний та й далеко миліший від того другого шляху, який веде до прогріхів. На шляху ж до прогріхів тов­пляться люди, бо він легкий і короткий, як каже той же самий поет («Діла і дні», 285 і інше). Мені ж зда­ється, що він це написав не з іншого приводу, а щоб підбадьорити нас до чесноти і спонукати всіх бути добрими й не зупинятися в цьому старанні з причини трудів, не дійшовши до мети.
І зовсім певно, що коли хтось інший, подібно до цих похвал, прославив чесноту, то такі писання прий­маймо, як помічні нам до тої самої цілі.
Я чув від одної людини, досвідченої в толкуванні цього славетного поета, що вся Гомерова поезія — це одна похвала для чесноти та й що в нього все туди зміряє, за вийнятком незначних додатків. Найперше, в тім місці, де описує воєводу Кефалонців (Одісея), який нагий ледве врятувався по розбитті човна, і як він засоромився, коли сам-на-сам явився перед царівною (Навзикією). Та це, що він нагий і одинцем показався на очі, зовсім не принесло йому сорому. Бо, як подає Гомер, його одягала і приоздоблювала чеснота, замість одежі. Опісля, дійшов він до такої слави в інших Фракійців, що вони покинули розкішне життя, в якому були зросли. При тім усі його подивляли. І не було тоді ні одного Фракійця, що бажав би чогось більшого, як тільки стати Одісеєм і так само бути врятованим, коли розіб’ється човен.
В цих писаннях — як твердив вияснювач поетової думки — Гомер, немов би він живий кликав на ввесь го­лос: «Треба нам, людоньки, дбати про чесноту. Бо вона випливає враз із розвитком і чинить те, що нагий, викинений на суходіл, є більше гідний пошани, аніж щасливі Фракійці».
І, в дійсності, річ так і мається. Бо інші добра не належать вже до власників, а до будь-кого, хто тільки навинеться під руку, хто переходить то сюди, то туди неначе та вигравка в дитячій забаві. Тільки чеснота єдина з багатств, не дається видерти і в житті і після смерти.
Тому, й Солон, як мені здається, каже до багатіїв – «Але ми не проміняємо з ними чесноти за багатство, бо вона завжди тривала. Багатство ж людське сьогодні має цей, завтра той».
До цих слів подібні й писання Теогніда. В них він говорить: «Бог (кого б там він і не назвав), перехиляє вагу людям раз так, раз інакше; раз допускає багатство, раз біду».
І мудрець Продик із Хіосу, на одному місці своїх мудрих творів висловився подібно щодо чесноти і блу­ду. Тож і його слід триматися, бо ж це людина, якої не можна собі легковажити. Така, либонь, його мова, оскільки тямлю думку цього мужа. Бо самі слова не приходять мені якось до голови. Знаю тільки, що ви­словив їх простим способом, а не віршем. Ось вони: Коли Геракль став юнаком і був приблизно в тому віці, що й ви тепер, одного разу бився він з гадками, котрим із двох шляхів йому іти: тим, що через труди веде до чесноти, чи тим другим, дуже легеньким. Тоді саме яви­лись йому дві жінки, а ними були: Чеснота й Зло. І за­раз же таки, хоч і мовчали, виявили вони своїм звер­хнім виглядом, скільки вони різняться між собою.
Одна була вистроєна, чепурно прибрана й опли­вала в усі вигоди та й вела враз із собою тьму-тьменну розкошей. Це все вона показувала й приобіцювала їх ще далеко більше. Таким способом намагалася вона заманити до себе Геракля. Друга ж сухенька й без краси, дивилася поважно і промовила зовсім інакше. Вона не обіцяла нічого, ні легкого, ні милого, тільки несчисленні труди, праці й небезпечні пригоди по ці­лому суходолі й морі. А нагорода за це мала бути: стати богом (як він каже). І Геракль, справді пішов остаточно за нею.
Та й майже всі, що здобули собі направду якусь славу завдяки мудрості, прославили чесноту в своїх писаннях — менше або більше, кожний по своїй спро­мозі. Тому треба їм завірити і старатися в своєму житті вчинити їхні науки відомими. Бо хто ділами стверджує філософію, яку інші мають тільки на язиці, то «такий є мудрий тільки сам, інші тиняються, немов тіні».
При цьому, здається мені, що це подібне до роботи маляра, якому пощастило намалювати щось удатне — напр., чудову людину. Тоді водночас зайняла б місце якраз та сама людина — жива, так само гарна, як і та, що її представив маляр пензлем на образі.
І ще одне скажу: вихвалювати явно-славно чесноту та вести про неї довжезні розмови-бесіди, а осторонь воліти розкіш, ніж уміркованість, та й воліти радше зиск, ніж те, що належиться нам по справедливости, то таке поступування подібне до роботи тих, що відграють драми на сцені. Такі виступають зчаста в характе­рі царів і володарів, хоч по-правді вони не є ані царя­ми, ані володарями, ані навіть — можливо — зовсім свобідними.
Та ж і мистець-музика не стерпить радо, щоб його бандура була розстроєна. Ані провідник хору не допу­стить, щоб його хор не співав якнайкраще. Подібно кожний, який не живе так, як навчає інших, не буде годитися з самим собою і його життя йтиме врозріз із словами. Такий, немов говорить з Еврипідом: «Язик побожився, а душа зовсім не божилась» (гл.: Гіполіт 612). Така людина гонитиме радше за тим, щоб про око блистіти добрим, ніж таким дійсно бути. А це най­вищий вершок злоби: видаватися добрим, не будучи таким, коли можна в цьому покликатися на Платона.

ДРУГА ЧАСТИНА
ПРО ЗНАЧЕННЯ ДОБРИХ ДІЛ СТАРОДАВНІХ ПОГАН У ХРИСТИЯНСЬКОМУ ВИХОВАННІ
А) Теж із добрих учинків давніх мужів повинні ми виносити користь.

І. Приклади добрих діл у клясичній літературі корисні для душі читача
Отже саме так належить нам користати з того роду писань, які містять у собі такі гарні науки. Бо добрі вчинки давніх мужів зберігаються аж по наші часи, чи то усним переказом, чи то заховані в письмах пое­тів або дієписців. Тому, не треба тратити з них користи. От, напр., якийсь волокита зневажив Перікля (Плютарх, Перікл, гл. 5). А він на це ні вусом не мор­гнув. І так видержали обидва цілісінький день. Один лаяв без милосердя, а другий не робив собі нічого з його лайки. Щойно ввечорі, коли смеркалось, ледви-не-ледви відчепився отой обірванець. А Перікль, щоб не попсувати собі вправи у філософії, ще й відпровадив його зі світлом.
Також один розлючений чолов’яга грозив смертю Евклідові Мегарійцеві, ще й побожився, що це таки зробить. Евклід і собі присягнув укоськати його та й утихомирити його гнів на себе.
Отже, чи не було б корисним пригадати собі дещо з таких прикладів, саме в ту хвилину, коли чоловіка пориває лють? (Бо) не треба слухати трагедії, яка легкодушно твердить: «гнів узброює руку на ворогів» (Еврипід: Фезос, 84). Навпаки, найкраще не датися на­віть зрушитися гнівом, хоча в дійсності нелегка це справа. А однак, накладаймо на нього здоровий роз­судок, немов узду й не дозвольмо йому далі вибухати. Та звернімо бесіду назад до прикладів добрих діл. Одного разу накинувся хтось на Софроніскового Сократа (Софроніск — Сократів батько) й зачав його страшно бити й то в саме лице. А він і не боронився, тільки дозволив пиякові насититись гнівом так, що аж спухло йому лице й залилося кров’ю від ударів. Коли ж той п’яниця перестав бити, тоді Сократ нічого іншого не зробив, тільки — як оповідають — виписав на свому чолі, немов його назву: «той, а той це зробив» і тим, наче підписав на статуї мистця.
Такі приклади, що зміряють приблизно туди, куди й наші християнські приписи, — самозрозуміла річ — треба вам, юнаки, наслідувати. Ось гляньте — це Сократове діло, подібне до цієї поуки: Коли тебе хто б’є в одне лице, треба наставити і друге (Мт. 5, 39). До цієї міри мусимо бути далекі від пімсти.
І приклад Перікля, чи Евкліда сходиться з тим міс­цем св. Євангелії, де поручається не противитися тим, що нас переслідують і лагідно зносити їх гнів. Або з тим, що наказує бажати ворогам добра, та, борони, Боже, проклинати.
Хто завчасу вихований на таких прикладах, той з певністю не нарікатиме на євангельські приписи, бу­цімто їх неможливо сповнити.
Але, щоб я не поминув і вчинку Олександра (Плютарх: Де Куріос, І, 8). Якось узяв він у неволю Дарієзі дочки, про яких ходила чутка, що вони напричуд гарні. Тим часом Олександер не хотів навіть глянути на них, бо уважав це за погане, щоб переможець сильних му­жів дав себе поконати жінкам.
Це якраз годиться з отим євангельським висловом, коли говориться, хто споглянув із пожаданням на жінку, той уже не вільний від гріха, бо прийняв у душі похіть, хоч би цього самим учинком і не зробив (Мт. 5, 28).
Ще інший крок Клейнія, який був одним із Пітагорових учнів. Він так наблизився до приписів нашої св. Євангелії, що годі й повірити, наче б він годився з ними так от мимохіть; здається, що навмисне їх наслідував. Що ж таке він зробив? А ось міг оминути грошеву ка­ру й не заплатити трьох талантів, коли б був тільки присягнув. Та він волів радше заплатити кару, ніж при­сягати, хоч знав, що міг побожитись чесно. Він зробив це, неначе б чув про наказ, який забороняє нам при­сягу (Мт. 5, 33).

II. Як користати з них?
Але верніться знову до того, що я сказав на по­чатку, а саме: не треба приймати всіх наук без розбору, а тільки корисні.
Чи було б це мудро віддаляти від потрав те, що шкодить, а в науках, які живлять нашу душу, не бути настільки тямущим? Навпаки, немов той гірський бистрий потік, поривати все, що попаде, й кидати в душу?
Отже, чи є тут хоч крихітка здорового розуму? Ось керманич веде човен до пристані й не дається пірвати наосліп буревіям. Лучник стріляє з лука до мети. Та й чи це коваль, чи тесля, кожний у свому ремеслі має на оці якусь ціль. А ми мали б бути гірші від тих ремісників, хоч цілком спроможні пізнати свої зав­дання?! Як же ж то виглядало б, коли б ремісники мали перед очима якусь ціль своєї праці, а людське життя не мало б мати такої цілі, що на неї треба дивитися кожному, згідно з нею все робити й говорити, коли він не хоче уподібнитися до німої тварини? Невже ж на подобу хитких і нестійких байдаків без керманича ки­датимемося наосліп то сюди, то туди в свому житті, не маючи й дрібки розуму в кермі свого ума? Ні, радше будьмо подібні до тих, що дужаються на ігрищах, або йдуть навзаводи в музичних пописах. Вони приготов­ляються тільки до тих змагань, за які хочуть узяти на­городу. І ніхто з тих, що вправляються наперед у бо­ротьбі на кулаки й у дужанні, — не береться опісля до пописів на цитрі або на флейті. Теж і славний Полідай так не робив. Але він перед олімпійськими ігрищами стримував вози в повному розгоні й цією вправою на­брав такої великої сили. І той Мільон теж не інакше чинив. Тож не диво, що не дався він опісля зіпхнути зі свого наоливленого щита. Навпаки, він ставав на герць з напасниками й то так непохитно, наче статуя, прикріплена оливом до підстави.
Та й узагалі всі ці їх вправи були приготуванням до боротьби. Якби вони були насолоджувалися гран­ням славних Фригійців Марсія і Олімпа, якби були по­кинули куряву і труди при гімнастичних вправах, то чи були б тоді легко здобули вінці і славу? Де там! Радше мусіли б утікати ген за очі, щоб оминути сорому і глузування за неповоротності свого тіла. Так само ро­бив і Тимотей. його теж не втомлювали тілесні зма­гання в дужанні, залишивши спів. Інакше був би він не перевищив так світло всіх у музиці. Він дійшов у ній до такої вправи, що потрапив і душу розбурхати грім­кими та нагальними звуками і знову лагідним гранням втихомирити її, як тільки захотів.
З таким то хистом втяв він раз Олександрові на флейті фригійської і так його цим, — кажуть, — підба­дьорив, що той скочив притьмом від пиру і вхопив за зброю. Тоді Тимотей заграв лагідної і привернув його назад до бенкетного настрою. Ось таку то силу в му­зиці й у змаганнях дає вправа, коли хто хоче свого осягнути.
Тому, що я заторкнув вінки за перемоги та й змагунів, то годиться тут додати ще й ось що. Змагуни багато томлять себе гімнастичними вправами, нераз зазнають і побоїв у руханковій школі і їдять не те, Що найприємніше, але, що їм припишуть їх наставники. І в усім іншім, щоб не гаяти часу, вони так поводяться, що це їх життя перед боротьбою є вже приготуванням до самої боротьби. Щойно потім виступають вони на місце змагань. При цьому вони виставляють себе на всякого роду труди й небезпеки, щоб тільки добитися вінка оливкового або прочитанового або якихось іншого цього роду та й щоб окличник проголосив їх перед усіма за звитяжців.
І нас теж чекає нагорода життя, така подиву гідна й неймовірна, з рясними та повними втіхами що, сло­вом годі їх обхопити. А ми мали б дрімати на обоє очей, жити собі якнайвигідніше й заледви мізинним пальцем братися до роботи й ще вповати, що й так легенько її дістанемо?
Якщо так було б, то в такому разі недбальство в житті мало б якусь вартість. Тоді й Сарданапала вва­жали б за найщасливішого, як теж і Маргіта, коли так ялось. А він (Маргіт), по словам Гомера, ані не орав, ані не займався ніякою іншою працею, корисною в житті, якщо дійсно написав це Гомер.
Чи не правдивіша радше мова Піттака? Він же го­ворить, що тяжко бути добрим. Це правда, треба нам, чимало натрудитися, щоб із тяжкою бідою добитися тих вічних дібр, з якими, як ми вже вище сказали, не можна рівняти ніякого людського гаразду.
Тож не годиться нам жити легкодушно й промі­нювати великі надії за короткотривалу вигоду, якщо не хочемо заслужити собі на закиди, а то й на кару. Розуміється, не тут, у людей, хоч і це не малої ваги для того, хто ще при розумі в голові, але на місці вічної кари, чи буде вона під землею, чи деінде у всесвіті.
Як хтось згрішить недобровільно, то чейже дістане ще прощення в Бога. А той, що добровільно вибирає гірше, не має ніякої вимівки, лише терпітиме далеко більшу кару.
Б) „Отже, що ж почати нам?" — спитає дехто. Хіба, що інше, ніж дбати за душу, позбувшись усяких інших турбот?

І. Коли запануємо над невладнаним бажанням розкошів, тоді легко позбудемось інших нахилів
Тому не треба занадто панькатися з тілом, але служити йому лиш у тім, що конечно потрібне. Зате для душі слід прискорювати все, що наймиліше та й увіль­няти її при помочі побожности (філософії), немов із тюрми з тієї спільности, що її вона має з тілесними нахилами. Таким бо чином і наше тіло стане перемож­цем нахилів.
Шлункові ж даваймо те, що конечно потрібне. А не те, що найприємніше, як ті, що морочать собі голову над вишукуванням спритних експертів до стола і ку­харів і перешукують цілу землю і море, наче б пла­тили дань якомусь нелюдяному тиранові. Направду, вони гідні пожалування, що так сердеги побиваються. Вони зовсім не мають легших терпінь, ані мук від тих, що караються й покутують у пеклі. їхні труди однаково даремні, як і тих, що хотіли б чесати вогонь, ситом но­сити воду й наповнити діряву бочку, бо ця їх робота є без кінця й цілі.
А дбати надмірно за фризуру й одежу, це по сло­вам Діогена, звичай або безталанних, або негідників. Тому раджу вам і вашим ровесникам уважати на цю поведінку: вистроюватись і чепуритися та й заслугу-вати собі на прізвище чепуруна — погано; наче прова­дили б вони життя нечесне або чигали б на чуже по­дружжя. Яка ж бо, скажіть, різниця для розважної лю­дини — чи то вдягатися в дорогу одежу, чи носити якусь гіршу опанчу, щоб тільки була захорона від сту­дені та спеки? Подібно й у всім іншім не треба гонити за тим, що є над потребу, ані не заходитися коло тіла більше, як вимагає того душевний пожиток. Це ж зо­всім не менша зневага для мужа, який направду гідний цієї назви, надмірно дбати за убір і бути любителем ті­лесних вигід, ніж серед лінивства вилігуватися в якій-небудь іншій звичці. Хто звертає всю свою увагу й дбайливість на те тільки, щоб тілу поводилось якнайліпше, такий не знає ще докладно себе й не розуміє цього розумного вислову: не те, що бачимо очима, є людина, але, щоб себе наскрізь пізнати, до того треба кожному з нас великої мудрости. А це самопізнання є більше недоступне для тих, що не мають очищеного ума, ніж каправому дивитися на сонце.
Тим очищенням душі, щоб вам сказати коротко і ясно, є погорда розкошами, які вдираються через наші змисли (до душі). Це не годувати очі непристой­ними виставами чародіїв-дурисвітів, ані видами тіл, які викликають спокусу змисловости, ані ухами не вливати до душі зіпсованої та й злої мелодії. Звичайно така музика виробляє погані нахили, які ведуть до нік­чемного й поганого життя. Та й навпаки, ми повинні плекати іншого роду музику, яка є ліпша й веде до ліпшого. Нею, як говорять, займався Давид, той тво­рець святих пісень і нею виводив він із шалу царя.
Оповідають теж, що Пітаґор зустрів раз сіяних весельчаків. Тоді кивнув він на флейтиста, що вів перед у бенкеті, щоб змінив гармонію і заграв їм дорійської. Згадані п’яні так очуняли від того грання, що поскидали вінці й зо стидом пішли в розтіч. Інші ж при флейті скачуть, німов корибанти й шаліють по бакханськи. Така то різниця слухати доброї, чи злої гармонії. А тому, що ця негодяща гармонія тепер усюди все­владно розпаношилась, треба її менше слухати, як чогось найпоганішого.
Наповняти ж повітря, хто знає якимись пахощами, що справляють приємність нюхові, або й натиратись запашними олійками, це вже й соромно мені забо­роняти.
А що наступить потім, скаже дехто, що не го­литься вганяти за розкошами в дотику і смаку? Чи ж це одне не вистане, коли хто дуже запопадливо дбає за них, то ці розкоші самі спонукують його жити, неначе німа твар, для шлунку і змисловости?
Коротко — належить легковажити ціле тіло, якщо не хочемо пірнути в свої власні схильності, немов у те болото. А дбати за тіло годиться стільки, скільки — як мовить Плятон — треба тим, що хочуть вести життя за засадами філософії (т. є побожности). Ці його слова подібні до цього напімнення св. Павла: Не годиться дбайливістю за тіло підпомагати нахили і розбурхувати їх. (Рим. 13, 14).
Чим же ж різняться ті, що стараються, щоб тіло малось якнайліпше, а душу, що ним орудує, занедбу­ють, немов щось безвартісне, — від тих, що пильно тру­дяться, щоб придбати собі струменти, а занедбують саме мистецтво, яке ними послугується? Тож зовсім навпаки — треба нам карати тіло й перемагати його, наче напади дикої звірюки. Треба присмирювати непри­боркані замішання, які від нього переходять на душу і непокоять її, але треба це робити розумом, немов ба­тогом, і ніяк не попускати поводів нахилам. Також не треба занедбувати ума, щоб летів він стрімголов, як той візник, що його пірвала бута незагнузданих і розшалілих коней.
При цьому пам'ятаймо теж Пітагорові слова. Бо коли він довідався, що один із його учнів надмірно й запопадливо тучиться тілесними вправами й харчами, сказав: «Чи ж ти, небоже, не занехаєш робити цього й не перестанеш цим способом будувати собі ще тяжчу вязницю?»
Тому то Платон, як говорять, передбачивши шкоду Для духа, яка походить від тіла, навмисне вибрав нездо­рову аттицьку сторону на свою Академію. Цим він хотів усунути від тіла за великий гаразд, за прикладом тих, Що обтинають парості винограду, обтяжені надмірно китицями. Та й я сам чув від лікарів, що тучити себе забагато й занадто плекати тіло є шкідливим навіть для здоров’я.
Коли ж надмірна дбайливість опро тіло є вже навіть дія самого тіла нездорова, а для духа перешкодою, то бути далі кріпаком цього тіла і сповняти всякі його за­баганки — це, очевидно, безглуздя.
Якщо поважно візьмемося помітувати тілом, тоді ледве чи яке добро буде в силі нас захопити. Навіщо, придасться нам тоді багатство, коли ми знехтували роз­кошами тіла? Я не бачу жадної користи з нього; та мож­ливо буде комусь милим стерегти закопані скарби, наче тим казковим зміям-потворам.
Хто раз навчився так задивлятися на те все, як це лицює свобідній і характерній людині, то й мови нема, щоб він вибрав коли щось погане, чи в ділі, чи в слові. Такий буде тим більше гидитися тим, що надмірне, чим менше потребуватиме його, хай, що це був би золотий лідійський лісок, вигребаний золотодайними твари­нами. Та й ужиток багатства міритиме така людина не­обхідними вимогами природи, а не забаганками тіла.
Хто переступає межі конечної потреби, той 'подіб­ний до тих, що летять коміть толовою в безодню і не мають нічого твердого під ногами, на що могли б стати. Вони ніде негодні стримати шаленого гону в глибінь. Так само й той, чим більше придбає багатства, стільки само ще йому недостає, або ще й більше. Він вічно жад­ний — по словам Ексикестидового Солона: «Захланникам ніколи не досить багатства» (Елегія 2, 71).
Радше візьмім собі до серця слова вчителя Теогніда: «Не люблю буди багатирем, ані не бажаю бага­тіти; вистане мені мати мало, щоб тільки не бідувати» (Елегія). Щодо мене, то я направду подивляю ту Діогенову погорду взагалі всіх людських достатків. Тим він показав, що є багатший від того великого царя (Олександра), бо він (Діоген) менше потребував на прожиток, ніж отой (Олександер).
Нам же всього замало, повідають захланні, коли не маємо стільки талантів золота, що Пітій Мізієць, або без міри ланів поля, або несчисленної кількости отар.
А я думаю навпаки. Нам не слід тужити за багат­ством, коли його не маємо. Як же ж маємо, то не го­диться чванитися більше посіданням, ніж радше тим, що вміємо ним як слід орудувати.
Та й Сократ — світилися б його слова! — сказав раз до одного багатія, незвичайно бундючного задля свого майна, що не скорше похвалить його, аж поки не побачить він на свої власні очі, що він (багач) уміє та­кож і ним добре орудувати.
І, якщо Фідій та Поликлет були б гордилися тільки золотом і слоновою кістю, з чого один вирізьбив Єлейцям Зевеса, а другий Аргійцям Геру, то були б їх обох висміяли за те, що чваняться чужими ціннощами, відки­нувши на бік мистецтво, завдяки якому навіть золото стало краще і цінніше. А ми, які знаємо, що чисто люд­ська чеснота не вистарчає сама за себе й тому нічого більше не робимо — чи думаємо — що це наше посту­пування заслугує на менший сором?
Та візьмім, що ми знехтували багатствами й роз­кошами тіла. То ж, чи й після того вганятимеш ще за підлещуванням, облудою та й наслідуватимеш хитрощі-мудрощі тієї Архілохової «Лисиці»?
Бо людина, що думає здорово, від нічого не по­винна більше втікати, як від того, щоб жити для пустої слави й оглядатися на те, що скажуть люди. Далі, кожний повинен стерегтись, щоб у житті не йти проти здорового розуму й хоч би довелося навіть спротиви­тись усім людям, попасти в неславу, виставити себе на небезпеки з приводу справедливосте й чесноти, то й тоді не рішатися відступати від того, що ми раз ви­знали за правдиве й чесне.
Чи ж той, хто не є так уопосіблений, різниться чим, спитаю, від того єгипетського мудрагеля, який, коли захотів, перекидався то в рослину, то в звірину, то у во­гонь, то у воду, то в усякі інші речі? Зовсім нічим. Такий раз виноситиме (в похвалах) попід небеса справедли­вість і чесність перед тими, що це цінять, інший раз верзтиме навпаки, як тільки спостереже, що хтось по­хвалює неправість.

Та робота — це звичай підлесників. Як поліп, кажуть люди, зміняє краску своєї поверхні відповідно до землі, що під ним, так і така людина міняє свою думку залежно від успосіблення приявних (йому).

Тільки при помочі чесноти дійдемо до вічного життя
Хоч цього можемо навчитися докладніше з наших св. Писань, проте й з отих поганських творів зробім собі тепер якийсь нарис чесноти. Бо ті, що старанно використовують кожну нагоду, дістають з усіх усюдів хосен наче великі ріки — притоки.
Сказав раз один поет: треба додавати мале до ма­лого. Однак, це поправді не мається більше стосувати до грошевого прибутку, ніж до якого іншого знання.
Син Біяса при відході до Єгипту опитав батька, чим він може зробити йому якнайбільшу втіху. На це батько відповів: «Як дбатимеш про засіб на старість». І назвав він «засобом» чесноту, хоч обняв її він у вузенькі рамці, бо взяв під увагу тільки її пожиток у земному житті.
Щодо мене, то хоч би хто згадував і пізну старість Титона, чи Аргантонія, чи навіть і нашого Матусаля (Бит. 5, 24), який жив найдовше на землі, бо — як опо­відають — тисячу літ без тридцятки, хоч би ми перелі­чили час, відколи люди (на землі), то я буду сміятися з нього. Буду сміятися з нього, немов із тих дитячих мурувань, як тільки кину оком на довжезну й нестарі­ючу вічність. Приписувати ж якісь межі тій вічності, це теж годі помістити в голові; подібно, як назначувати кінець безсмертній душі.
Закликаємо вас теж, юнаки, щоб ви готовили собі запаси на вічність, порушуючи, як говорить приказка, кожний камінчик і використовуючи всяку нагоду, де тільки завважите якийсь хосен, що є в спромозі здобути нам цю вічність. І хоч воно важке та й вимагає труду, одначе ми не вступаймося зі страху. При цьому прига­дуймо собі те напімнення, яке взиває кожного вибрати собі найліпший спосіб життя і водночас тішитися на­дією, що цей спосіб стане нам милий, коли він увійде в нас у звичку. Але вибираймо найкращий спосіб.
Було б це погано прогайнувати тепер догідну пору, а потім жалувати за минулим, коли вже нічого не по­може тим, що жалують і бідькають.


Закінчення
Отже, що вважав я за відповідне, те й сказав вам тепер і те радитиму вам ціле життя. А ви не будьте по­дібні до тих людей, що слабують на невилічиму недугу! Недуги ті є потрійні!
Найперше, уважайте, щоб не здійснилось на вас те, що недуга вашої душі подібна до тілесної недуги. Бо ті люди, які трохи лиш нездужають, самі приходять до лі­карів. Ті ж, що знеможені тяжчою хворобою, кличуть лікарів до себе. А ті, накінець, що впали цілком у мелянхолію, яку не можна вилікувати, ті не приймають уже навіть тих, що самі приходять, щоб їх лікувати.

Бережіться, прошу вас, щоб і вам не трапилось це останнє, коли будете відмовлятися від пересторог і напімнень, коли не будете слухати тих, що розумно задив­ляються на світ. — Амінь.


Переклав на українську мову о. М. Когут, ЧСВВ

Немає коментарів:

Дописати коментар