пʼятниця, 5 вересня 2014 р.

Про причини заміни читання молитов вголос тихим читанням



А. Голубцов
Про причини заміни читання молитов вголос тихим читанням[1]
У наш час усі молитви літургії, окрім заамвонної, священнослужитель читає «тайно» (μυστικως). Замість цілісних молитов народ чує лише так звані виголоси, тобто завершення молитов, які містять славослов’я св.Тройці, у своїй більшості це завершення причинного характеру,[2] чи короткі витяги, фрази вирвані з їх контексту,[3] між якими немає видимого зв’язку і тому, хто незнайомий із змістом служебника, нелегко його встановити. Зовсім іншу дійснісь у цій царині являла літургійна практика перших трьох-чотирьох століть: там мовлення вголос, всенародне мовлення молитов передбачалось само собою, було свого роду conditio sine qua non самої літургійної служби. На доказ цього твердження покличемось на відоме місце Юстинової Апології (глави 65-67), у якому від імені всіх вірних свого часу останній писав: «По завершенні молитов (за себе і новоохрещеного), ми вітаємо одне одного поцілунком. Потім до предстоятеля братії приносять хліб і чаша води та вина, і він, взявши, возсилає іменем Сина і Духа хвалу і славу Отцю всього і детально звершує благодарення за те, що Він удостоїв нас цього. Після того, як він звершить молитви і благодарення (τας ευχας και την ευχαριστιαν), весь присутній народ виголошує (επευφιμει), мовлячи: Амінь. Амінь у єврейській мові означає: Хай буде».[4]
Те, що народ потверджував мовлені предстоятелем вголос для народу молитви і благодарення, потверджує також уривок із листа Діонізія Александрійського до римського єпископа Сикста, збережений у церковній історії Євсевія (кн.7, гл.8): «Я не дерзаю, писав один іншому про хрещеного єретиками, але перебуваючого у давньому спілкуванні з церквою, знову готувати (до хрещення), того, хто слухав благодарення, і разом з іншими мовив «Амінь» (ευχαριστιας γαρ επακουσαντα και συνεπιφθεγξαμενον το αμην), і предстояв перед трапезою, і простягав руки для прийняття їжі”... В одному із найдавніших літургійних списках — Александрійському Людольфовому після слів: «Достойно і праведно» про участь у літургійному каноні молільників навіть прямо вказано: «Потім мовлять (dicunt) євхаристійну молитву, слідуючи за предстоячим єпископом (episcopum praeeuntem sequendo)».[5] 
У згаданій пам’ятці молитви короткі і дослівне їх повторення не складало б труднощів і не потребувало б довшого часу. Але із збільшенням складу літургії, яка досягла значного об’єму у 3-4 століттях, для читання вголос всіх молитов необхідно було б надто багато часу, та й увага слухачів тепер була не такою зосередженою як колись. Для них необхідно було замінити це слухання співом і скоротити хід богослужіння, дозволивши священику читати молитви стиха тоді як диякон із молільниками звершував паралельні частини богослужіння. Теперішнє симетричне положення ектеній і об’єм співу тих чи інших церковних пісень, в той час, як священнослужитель стиха читає вказані у служебнику молитви, підлаштоване до числа, об’єму і порядку самих молитов, і, очевидно, сформувались під впливом сучасної практики. Церковний устав велить дияконові координувати свої виголошення із діями священика у святилищі. Цікаве правило відносно цього збереглось у деяких древніх грецьких і словянських діатаксисах літургії Йоана Золотоустого. Вкінці екткнії, після прошення: «Заступи, спаси, помилуй», зазначено: «Це мовлячи, диякон дивиться на єрея, і коли впевниться, що той завершив молитву, мовить: Премудрість!».[6] 
Не без впливу на заміну читання літургійних молитов вголос на тихий спосіб була і disciplina arcana. Її основний мотив – нерозголошення таїнств віри і богослужіння перед непосвяченими в таїнства – в різні епохи розуміли і використовували по-різному ті чи інші члени християнської спільноти. Коли в церкві почав занепадати інститут катехуменату, ця система отримала нову форму і знайшла новий спосіб використання. Внаслідок цієї дисципліни тепер було проведено чітке розмежування між тайнозвершителем та народом, між клиром та рядовими членами церкви. Перших сприймали як тих, які володіють вищим знанням, особливим натхненням св.Духа, взагалі вищим ступенем духовного розуміння, а відтак їм було надано і незрівнянно більшу участь у таїнствах віри; решта членів, як непосвячених в вищі таїнства, було у великій мірі позбавлено цієї участі, обмежено особливою для них частиною молитов. Як тільки це розмежування було здійснене, природно, що священностужителі отримали багато і при цьому важливіших молитов, які вони мали б читати «тайно» від народу, як доступних за змістом лише їх розумінню. «Божественний єрарх, мовлячи словами Діонізія Ареопагіта, хоча й низводить благоволінно до ввірених йому своє єдине, саме у собі священноначальне знання, використовуючи багатство священних символів, все ж, як невловимий і неприйнятний для нижчих (речей), без всякої переміни у собі повертається до свого начальницького служіння».[7] Ось загальний і найкращий вислів тої системи, яка, встановивши різницю між єрархією та простими вірними щодо прав у богослужінні та розумінні обряду, замкнула священика та єпископа в колі доступних лише їм служінь і молитов, а мирянам залишила втішатись досить нечисленним із того багатства, яке вони колись чули і бачили у літургії.
На створення цієї замкнутості літургійного обряду мала, як нам здається, вплив ще й така обставина. Вдавнину, в перші три-чотири століття, по можливості, всі вірні причащались св.Тайн разом із священнослужителем і, внаслідок звичаю літургійних приношень, приймали безпосереднішу участь у богослужінні ніж християни пізніших часів, коли звичай таких приношень почав зникати із вжитку, а «миряни» стали все рідше приступати до причастя.
Наскільки легко уявити собі наслідки, якими відгукнулась заміна молитов вголос «тайними» на самому чині літургійного богослужіння, яке, як наслідок, розпалось з цілісного богослужбового акту на дві паралельних частини – одну, призначену для народу, іншу, яку священик звершує у вівтарі; настільки ж важко точно означити часові межі, від яких давньо-християнська практика всенародного мовлення літургійних молитов почала витіснятись і остаточно поступилась місцем «тайному» читанню останніх. Є підстави вважати, що ця зміна постала приблизно у п'ятому столітті, хоча її початки було закладено дещо швидше, як можна здогадуватись про це із 19-го правила Лаодикійського собору, яке приписує після виходу оглашенних і каяників із храму «звершувати три молитви вірних: одну, тобто першу, у мовчанці (δια σιωπης), другу ж і третю звершувати з виголосом (δια προσφωνησεως)». Для здогадок щодо цього питання є двоякі дані: одні вказують ще на продовження давнього звичаю, а інші говорять про його витіснення новим порядком речей. В одній із своїх бесід св.Йоан Златоустий залишив нам видимий доказ того, що в його часи літургія продовжувала зберігати свій давній, цілком відкритий характер і читання євхаристійних молитов вголос було звичною справою. «Є випадки, коли священик, - роздумує св.отець, - нічим не відрізняється від увіреного йому, наприклад, коли треба причащатися страшних Тайн … і в молитвах, як може бачити кожен, багато в чому співдіє народ, бо і за біснуватих і за каяників звершують спільні молитви священик і народ… і молитви благодарення також є спільні, бо не сам священик приносить благодарення, а й весь народ; бо, спершу отримавши відповідь від народу, а відтак згоду, що достойним і праведним є те, що звершується, священик починає благодарення. І що дивного, якщо разом із священиком взиває й народ, коли він возносить ці священні пісні разом з самими херувимами і горніми силами. Все ж це сказане мною для того, щоб кожен із увірених чував, щоб ми знали, що всі ми – одне тіло і відрізняємось одні від одних так як один орган тіла від іншого і щоб ми не покладали все на самих лише священиків, але й самі дбали про всю церкву, як про тіло, спільне для всіх нас».[8] У цих словах Златоуст відтворює літургійну практику свого часу, яка ще не встигла відхилитися від богослужбових зразків ранньохристиянської давнини.
В нові умови церковної дисципліни переносить нас 137-а новелла імператора Юстиніана (+565), що вже вказує на суттєву зміну давнього звичаю читання літургійних молитов вголос, якої у часи Златоуста все ще твердо дотримувались. «Наказуємо, мовиться у ній, щоб усі єпископи і пресвітери не тайно (non in secreto) звершували божественне приношення і молитву при хрещенні, але таким голосом, який був би добре чутний для вірного народу (sed cum ea voce, quae a fidelissimo populo exauditur), щоб душі тих, які слухають, сповнювались від того більшим благоговінням, богохвалінням та благословенням»... Все ж імператорський указ, хоч і покріплений авторитетом Апостола (1Кор 14, 16-17; Рим 10, 10), не міг змінити, виправити справу і втримати рух, який зародився у богослужбовій царині. Нова практика, ще не будучи загальною, пустила однак глибокі коріння і мала за собою сильні голоси. І те й інше доказує нам розповідь Івана Мосха в його «Лузі духовному», близькому за часом із наведеним розпорядженням імператора. «Оскільки у деяких місцях, мовиться тут, священики мали звичай читати молитви вголос, то діти, які стояли на священних зібраннях досить близько до них, перед святилищем, чули слова і запам'ятали їх. У своїй дитячій забаві вони надумали повторити молитви і дії літургійного богослужіння, назначивши одного з-поміж себе священиком, двох дияконами, поклавши жартома хліб на камінь і вливши вина у глиняний посуд. Але коли все за звичаєм церковним було зроблено, то перед роздробленням хліба зійшов з неба вогонь і пожер все предложення так, що не залишилось жодного сліду від каменя і приношення».[9] Можна вважати, що дана розповідь, за якою читання євхаристійних молитов вголос наприкінці 6-го на поч. 7-го століття відбувалсь лише у деяких місцях, передана автором Луга духовного частково на користь все більше поширюваного звичаю читання «тайних» молитов, оскільки воно в цьому прикладі профанації євхаристійної тайни дітьми прекрасно підкреслює небажані наслідки попередньої практики. До часів константинопольського патріарха Германа (715-732) «тайне» читання молитов стало загальним правилом. Зі всіх літургійних молитов лише заамвонну мовили вголос і тим самим вирізняли з переліку інших, як виняток із загального правила. За патріархом Германом, вона слугувала заміною того, що було прихованим від народу у тайних молитвах священика і ніби розвіювала нерозуміння і запити тих, які не знаходили достатніх підстав для читання молтиов «тайно». «Оскільки дехто із тих, які стоять поза вівтарем часто не розуміють, сперечаючись і говорячи: якою є ціль, зміст і сила молитов, промовлених тихо (υποψωυριζομενων), і бажають отримати щодо цього певне уявлення, тому божественні отці і написали (заамвонну молитву), ніби скорочення всього, про що просилося (протягом літургії) і таким чином передають бажаючим поняття».[10]
Сліди давньої практики читання молитов вголос, незважаючи на те, що вона давно припинилася, і донині відчутні у виголосах, в загальному ході церковного богослужіння і в певних дрібних і, на перший погляд, випадкових рисах. Так, наприклад, в нашій літургії ектенії, які передують Херувимьскій пісні, завершуються закликом диякона «Премудрість». Цей вираз, згідно із його вживанням у давній і новій літургійній практиці, завжди присутній там, де йдеться про збудження уваги слухачів з огляду на певну дії чи читання. Але у цьому місці ні у давніх, ні у нинішніх літургіях не зустрічаємо нічого іншого окрім молитов. Ми вважаємо, що заклик «Премудрість» заохочував слухачів бути уважними до молитов вірних, які слідували за ектеніями. Тепер, коли останні читають тихо і від них чутні лише виголоси, початкове значення збудження уваги присутніх у храмі словами «Премудрість» абсолютно втрачене. Вживання множини у тексті літургійних молитов, хіба є воно чимось іншим ніж слідом певної давньої участі у їх звершенні знову ж таки народу, подібно до того, як залишком від давньо-християнського всенародного співу являє собою звершення священнослужителями, хором, а подекуди й самим народом вхідного: Прийдіте, поклонімся чи Світло тихе при архиєрейській, архимандритській чи й звичайній священичій службі?  


[1] Голубцов А. П. О причинах и времени замены гласного чтения литургийных молитв тайным // Богословский вестник. Сергиев Посад, 1905. Т. 3. № 9. С. 69–75.
[2]     Наприклад: Бо тобі належить, Бо Благий і Чоловіколюбець Бог єси, Бо Тобі належить всяка влада, Бо святий єси боже наш, Щоб і вони з нами славили, Щоб під владою Твоєю, Щедротами єдинородного Сина Твого, завжди, нині і присно і навіки віків.
[3]     Як ось: Переможну пісню співаючи, Прийміть, їжте, пийте з неї всі, Твоє від твоїх приносячи, Особливо за пресвяту...
[4]     Svainson, The Greek Liturgies, 207-208.
[5]     Ludolfi Ad suam historiam Aethiopicam Commentarius, Pag.324; Bunsen, Hippolitus und Seine Zeit, B, II, S.444.
[6] Γοαρα Ευχολογ. P. 91. Красносельцева Н., Матер. Для истории літ. 58-59.
[7] Писаній св.отцевъ и учителей церкви, относящ. къ истолков. богослуж. Т. І, стр.75.
[8] Бес. 18 на 2 посл.Коринт., рос. пер. ст. 237-238, М.1851; см.Бес. 21 на Деяния рос. пер. ст. 390 Спб. 1856.
[9] Луг дух. гл. 194, рос. пер. ст.215-217. М.1848.
[10] Св. Германа, патр.Констант., Последовательное изложение церков.служб и обрядов: Миня Patrolog t.98 p. 452; рос. пер. в писаниях т.І, ст. 425; ср. Толков Теодора Андидского в ст. Н. Красносельцева: Прав. Соб. 1884г. ч. 1 стр. 413.

Немає коментарів:

Дописати коментар