БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ

мову оригіналу збережено

Богословія 49 (1985) р. 29-48

Проф. д-р Й.Мадей

БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ

Чи можлива її реформа?

(Prof. J. Madey, Divina Liturgia in Ecclesia Ucraina. De possibilitate eius revisionis)

Вступ

Найчастішим закидом, який підноситься на Заході проти Східних Церков - це їхній консерватизм. На це маються вдійсності приклади в історії. Подумати тільки про великі спори між коптійськнм патріархом Гавриїлом II Ібн Тураїк і монахами монастиря св. Макарія в XIII сторіччі у зв'язку з уведенням одного-одинокого речення в одній молитві перед св. Причастям.[1] Ще гірші наслідки мали реформи за московського патріярха Нікона в XVII сторіччі, які спричинили і досі існуючий церковний поділ.[2] Але чи можна напруження між консерватизмом і відвертістю для нових розвитків обмежити тільки для східного християнства? Сучасніть вчить нас щось інакше.

Церква Руси-України, яка в 1988 році відзначуватиме свій вступ в історію християнства, є спадкоємницею літургічних, духовних і церковно-канонічних передань «Великої Церкви» Константинополя, її типікон-устав є візантійський. Що вона аж до найновіших часів, католицька частина до Берестейської Унії, православна части­на до кінця XVII сторіччя, підлягала духовній юрисдикції Константинополя,[3] у літургічній грецькій практиці її близькість є не до пізнання. «Ніконові реформи» в Церкві московської Руси відбулися без співучасте київської Руси. Очевидно, що пізніше по прилученні київської Руси до російської православної Церкви і, ко­ли київський митрополичий престіл зайняли російські ієрархи, українській Церкві Києва накинено літургічні книжки і теж всякі особливості, які названо іменем «синодального обряду». Ми находимо елементи синодального обряду ще сьогодні в українських православних Церквах на еміграції, а також в священній одежі єпископів та інших духовних осіб. Українська католицька Церква осталась цим недіткненою і тому вважає питоменності російського синодального обряду не приналежними до її спадщини. її розвиток був інакший. За часів польсько-литовського королівства вважалась вона в спілкуванні як підчиненою римо-католицькій чи латинській Церкві. Польонізація шляхти, монашества і через це вищого клеру привело до чимраз сильнішої латинізації і з цим до відчуження від власної спадщини.

Як далеко поступила латинізація внутрі католицької частини київської митрополії до XIX сторіччя можуть вказати хоч би деякі тільки приклади:

Нутро храму було іноді уподібнюване до латинських церков: без іконостасу; вівтар при стіні святилища; численні бічні престоли також без іконостасів.

Вживання органів та інших інструментів як теж дзвінків при престолі.

Статуї замість ікон; 14 стацій Хресної дороги.

Богослужения на латинський зразок включно з виставлюванням Найсвятіших Тайн у монстранції; Свято Божого Тіла з євхаристійною процесією. Марійські молебні витиснули Акафісти і Параклиси. Вервиця.

«Тихі» Літургії без кадила і без малого та великого Входу.

Заборона вживати теплоту і губку на замойськім синоді.

Заміна концелебрації в Літургії одноосібним служінням.

Вживання латинської альби замість східного стихаря; диякони вживають коротку далматику і під нею також стихар.

По освяченні священики складають разом великий і вказівний пальці на латинський зразок.

При поцілунку миру відкривають священики рамена так само як латинники при словах «Господь нехай буде з нами». (Христос посе­ред нас).

І тому подібні приклади.

Тому що галицькі єпархії Львів і Перемишль щойно пізніше приступили до католицької Церкви, не всі вищезгадані латинізми були введені на цьому полі.

Синод у Львові в 1891 року постановив скасувати цілий ряд грубих латинізмів, але всетаки спочатку не мав великого впливу на дійсність. Це могло щойно змінитися, коли галицькою областю і львівською архиепархією почав провадити Слуга Божий Митропо­лит Андрей (граф Шептицький). В 1929 році проголосив він нове ви­дання Літургікону, а в 1930 році вийшло його удосконалене ви­дання, в якому були усунені всі латинізми включно з уживанням «Філіокве» - «і Сина» у «Вірую» і замойських заборон (теплота і губка). Єпископи-суфрагани Йосафат Коциловський з Перемишля і Григорій Хомишин зі Станиславова і єпископ для українців в З'єдинених Державах Америки Константин Богачевський голосно запро­тестували проти «візантинізації». Зокрема єпископ Григорій не міг погодитися зі залишенням гібридизмів. Для нього такі старання були «антикатолицькими». Він і оба інші єпископи заборонили в своїх єпархіях вживати львівський Літургікон. В 1938 році папа Пій XI наказав створити окрему Комісію при Конгреґації для Східних Церков, яка мала взятися до ревізії українсько-руської Літургії і публікації літургічних книг. Для «руського видання» Літургікону мав послужити як основа Служебник, що його вживав кардинал Ісидор кивський і походив він з XIV сторіччя. Він находився у Ваті­канській Бібліотеці.[4] В 1940 році появилася в Ґроттаферрата «Божественна Літургія св. Івана Золотоуспюго», яка вкоротці була роз­куплена, так що Митрополит Андрей казав її передрукувати у Відні, її знову і знову передруковували; останнє фотомеханічне видання вийшло в Ґрац (1963 р.). Дуже вартісною книжечкою були літургічні приписи «Ордо целебраціоніс Весперарум, Матутіні ет Дівіне Літургіє юкста рецензіонем Рутенорум», що появилась в 1944 році і в 1953 була передрукованою. В цій книжечці вживання теплоти і губки виразно згадується. Завважити треба, що в римськім виданні українсько-руської Літургії Залотоустого «Філіокве» - «і Сина» по­ставлено в гранчастих дужках, то значить - більше не зобов'язує. Цим усі літургічні приписи латинізуючого Синоду в Замості (1720) для української католицької Церкви в ніякім пункті не зобов'язують. Тим більше зі здивуванням треба ствердити, що у виданні Літургікона з 1968 року «смиренного Йосифа, Верховного Архиепи­скопа, кардинала, митрополита галицького і ін.» в українській мові «Філіокве» «і Сина» не усунено ані не поставлено в гранчастих дужках, також не зроблено цього в 1971 р. у ним виданім молитов­никові «Господи, до Тебе возношу душу мою». Чи в деяких кругах української католицької Церкви був такий великий спротив, що по­мерлий в 1984 році Патріярх не важився усунути цього західного додатку?

Літургія св. Івана Золотоустого в українській мові

Після того, як митрополит Андрей у своїх стараннях намагав­ся очистити українську Літургію від чужих елементів, прийшло питання перекладу богослужебних книг на українську літератур­ну мову і це стало питанням дня. Групі богословів під головством архиєпископа-помічника (Сліпого) довірено це важне пасторально-літургічне завдання. Це в 1940 році почате діло не могло однак через злощасне положення Церкви в другій світовій війні появитися друком і рукописні проекти залишилися в Україні. Щойно по повороті митрополита Иосифа зі совєтського ув'язнення в 1963 році праця могла знову початися. Другий Ватиканський Собор у своїй Конституції про Літургію «Сакросанктум Конціліюм» (1963) поставив наголос на свідому, побожну і чинну участь у святих Таїнствах, і щоб матірній мові віддати в Літургії належне місце (пор. арт. 36 і 54). Хоч ця Конституція відноситься в першу чергу до Літургії латинської Церкви, вона пригадує однак ці засади, які кермували східними Церквами від початків. З цього виходить, що для української еміграції служена Літургія в народній мові також і пасторально чимраз сильніше стає конечністю. Тому в 1968 році опублікував Верховний Архиепископ малий Літургікон, який випрацювала у співпраці Міжепархіяльна Літургічна Комісія і була це тільки Божественна Літургія св. Івана Золотоустого з таким титулом: «Священна і Божественна Літургія во святих отця нашого Йоана Золотоустого». Рівночасно дозволив він як «Отець і Глава» (див. Декрет про католицькі Церкви «Орієнталіюм Еклезіярум» арт. 9) уживати цей Літургікон в українських католицьких Церквах.

Як вже вище було згадано, цей Літургікон основується на Літургії Золотоустого «Рецензіо рутена» виданім Конгрегацією для Східних Церков за кардинала Евгена Тіссерана. В ній містить­ся чиста, автентична, від усіх латинізмів очищена Літургія візантійського обряду в українській літературній мові (про задержання в ній вислову «Філіокве» - «і Сина» вже було сказано!). Гарна літературна мовна форма, якої близькість до оригіналу старослов'янської мови не є не до пізнання, є відповідно достосованою до Богослуження. В цей спосіб текст надається до спі­ву, що для східної Літургії є незвичайно важним. Читана чи рецитована Літургія в будь-якому східному обряді є щось в роді як чуже тіло в організмі.

Опублікуванням цього українського Літургікону поставлено тим самим перший крок у відношенні до можливо конечної літургічної реформи. Східні Літургії, до яких належить українська, не є музейними об'єктами, але Літургіями Божого Люду, що є Христовим Містичним Тілом. На основі, отже, слів Собору, що східні християни мають і повинні їхні законні літургічні звичаї берегти, це не означає, що вони мають залишитися на степені розвитку восьмого чи одинадцятого сторіччя, але означає тільки те, що вони мають бути вільні від всяких недоречних впливів і відхилень; «зміни можуть бути введені тільки з рацій питомого і органічного поступу», і «над тим повинні Східні самі з великою сумлінністю чувати» (див. Декрет «Орієнталіюм Еклезіярум» арт. 6). І Собор продовжує: «Якщо вони однак через незвичайні обставини часу або особисті відносини неналежно від своїх звичаїв відступили, вони повинні пильно подбати, щоб повернутися до своїх прадідних традицій» (там само). Цим передовсім дано рішучу відмову всякій латинізації. Літургікон з 1968 року здійснив по суті цей принцип.

Принципи евентуальної літургічної реформи

Кажемо зразу, що сама тільки вимога тимчасового скорочення Літургії не може бути жодним важним аргументом. Окрім цього цей клич про скорочення не є нічим новим. Навпаки, в історії він був піднесений тими, які число «тихих» молитовних частин чимраз-то збільшували аж до «тихо служеної» Літургії (з людьми або без них) і вели до чимраз сильнішої латинізації.

Коли треба говорити про скорочення Літургії, тоді це може бути обговорюване тільки у зв'язку зі скороченням тексту, при чому пропускається не конечні повторювання, які увійшли у Літургію в часі якоїсь стадії її розвитку під впливом особистої побожности якогось єпископа чи монашої спільноти чи, можливо, і через переписувача.

Один зі сущних принципів про чинну участь вірних в Літургії відноситься до духовного її збагачення. Питання, яке собі треба поставити, є, чи Літургія, як вона передана літургічними книгами, цьому відповідає. Котрі молитви, можливо, відносяться не лише до самого служителя, які ним відмовляються сьогодні підчас єктеній між дияконом і людьми? Чи не кориснішим було б відкинути якесь повторення на користь голосного мовлення такої молитви? Це питання виглядає важним. Тут ніхто не буде боронити того, що в Літургії все мусить бути голосна молитва. Ця вимога, яку тепер деякі видвигають, не має ані історичного ані літургічного обгрунтування. Є молитви, які відбуваються підчас співу народу, підчас Входів («малого» і «великого»), інші молитви є для служителя чи служителів. Другий Ватиканський Собор каже виразно, що кожний має брати участь в Літургії згідно зі своїм станом. Тому клир не має співати того, що співає нарід і також нарід не потребує чути всі молитви. Якщо б весь текст був мовлений чи відспіваний, плинність Літургії була б дуже нарушеною. Але служіння Літургії згідно з участю в ній кожного означає також, що ніхто не вскакує в когось іншого ролю. Функція диякона є зарезервована дияконові! Це не відповідає східно-церковній свідомості, щоб священик в Літургії служив деколи ролю диякона, щоб причинитеся в цей спосіб для її «прикрашення». Це є відкрита латинізація, яку без ніякої шкоди для української Церкви можна залишити. Коли якийсь священик з окремо добрим голосом одержує пропозицію від головного служителя Літургії співати дияконські частини Літургії, тоді повинен він як священик співслужити. З другої сторони є недопустимо, щоб функцію диякона доручувати нижчому у свяченнях або іншому служителеві при престолі. Коли бракує диякона, тоді служитель сам виконує частини диякона.

Літургічна реформа не може означати тільки зовнішню зміну обряду-чину на такому чи іншому місці. Вона мусить бути також катехизою, духовним і релігійним поучениям. Через те повинні вірні в кожну частину реформи бути введеними. До внутрішньої літургічної реформи належить також обзнайомлення вірних з текстами святого Письма. Тому що в сучасній формі евхаристійної Літургії немає ніяких читань зі Старого Завіту, треба застановитись над слідуючим:

а) чи повинні повністю співатися псалми в антифонах, у модах, у прокіменах, в співі Аллилуя і при час них?

б) чи не повинні б увійти читання пророків, які зникли з візантійської Літургії щойно в восьмому сторіччі?

в) візантійська Літургія пишається своїм читанням св. Письма за порядком; але ледве чи хто може брати участь в Літургії щодня, а радше в найвищій мірі чується Боже слово в неділі і в той спосіб вислухується кожного року тії самі тексти. Чи не застосувати б цикль сімох років в недільних Літургіях, в якому в першому році читалось би перікопи неділь, в другім році — понеділків, в третім році — вівтірків і т.д. як це від якогось року робиться в мелхітській греко-католицькій Церкві св. Юлія лє Павр в Парижі? В цей спосіб вірні вислухують впродовж сімох років цілий Новий Завіт.

г) в межичасі повинні церковні власті — по можливості в співпраці з православними Церквами створити комісію яка поодинокі перікопи наново упорядкувала б, тим більше, що в їхній дотеперішній формі гостра критика розпалилася саме серед православних літургістів. «Це є зовсім ясно, що вибір біблійних читань підчас Богослужень чинили прості монахи або клерики. (Що іноді є близьке гумору: наприклад в свято св. великомучениці Ірини читається євангеліє про кровоточиву жінку, тільки тому, що в цім євангелію є вислів — «йди в мирі» — по грецьки — єн іріні.[5]

Потреба реформи Літургії

Від початку ХХ-го сторіччя постійно можемо чути заклики до реформи візантійської Літургії, зокрема в середовищі грецької мови, менше у слов'янськім, яке з одної сторони є сильного консервативного наставлення, а з другої сторони — на основі сьогоднішньої політичної ситуації виникли численні інші проблеми, так що якась реформа сторіччями вживаної Літургії видається відповідальним чинникам другорядною потребою, якщо і непотрібною.

В 1918 році появився в друкарні Вселенського Патріярхату сензаційний твір грецького православного єпископа Геннадія Арабдйоґлю з наголовком «Нарис про реформи, які в сучасних обставинах самі напрошуються». Цей твір віддзеркалює думки тодішнього патріярха Мелетія Метахакіс. Грецький ієрарх находить недостачі в тому, що багато того, про що в Літургії рецитується або співається, є незрозумілим, що все і знову ті самі молитви повторяються і він кличе: «Ми від цього є втомлені і вичерпані»![6] Він вимагає усунення всіх повторень і очищення хвали Божої від висловів, «з яких деякі противорічать християнській любові, а інші видаються, що походять з низьких сфер обичаєвости». Далі єпископ пропонує, щоб не співати кожної неділі і свята тих самих псалмів, а уривки зі святого Письма заступають деякі пісні і тропарі, бо під сучасну пору інспіровані тексти творять двосотну частину Божої хвали (тобто Літургії) і то тільки в неділю.

З тих вагомих для уваги пропозицій в практику не увійшло нічого. Але і не виглядає, щоб вони зовсім були _«призабуті. Митрополит Айміліянос взяв дещо до уваги, коли в 1961 році писав в журналі «Апостол Андрій»: «Деякі гимни мають забагато натяків про старі догматичні спори, які нікого більше не інтересують. Майбутня Літургія повинна брати до уваги журбу за існування і потреби сьогоднішніх християн; це повинно нас спонукати до формуляції (нових) молитов і до (нового) розподілу читань св. Письма».

Вже в 1959 року коротко перед своєю смертю відомий православний літургіст Олександер Шмеман з американської православної Церкви (тоді ще «Російсько-православна греко-католицька Церква Америки») висловився так: «Можливість, яку пропонує вимагає візантійська Літургія про активну участь вірних, виглядає, йде досить далеко, бо ж як сумними є під тим оглядом Літургії, в яких беруть участь тільки співаки (або співак) зі служителем в діалозі без усякої участи вірних і без всякого причастя».

За літургічною реформою висловилися також далекозорі грецькі православні богослови як П. Трембеляс і Г. Алівізатос. Очевидно, не бракує також рішучих противників таких кроків, а саме, чи то зі сторони православної чи також східно-католицьких авторитетів.[7]

На закінчення ми б бажали звернути увагу на визначний популярно написаний коментар Нікона Д. Патрінакос, священика грекоправославної архидієцезії північної і полудневої Америки, що Його він додав до свого грецько-англійського видання Божественної Літургії.[8] Автор жаліється передусім на факт, що Євхаристія не має такої дії, як вона повинна мати, бо нарід не є в силі в Літургії дійсно брати участи; він не розуміє, що по чому відбувається. «Коли хтось не є богословом, або завдає собі труду вивчити Літургію вдома - - і таких в дійсності є мало тоді Літургія є для більшости наших людей мало що іншого, як виконування гимнів».[9] «Речі, яких вони не чують, не знають, нівечать суть і духа Літургії; є одна частина, яка бачить в Літургії Евхаристію і її відрізнює від звичай­них зборів та спільних молінь».[10] Гідне теж докору є те, каже отець Патрінакос, що нарід з дуже важних і глибоких молитов має можливість чути тільки останні речення або частини речень. Цей брак-недостачу відчувалось вже в VI-му сторіччі дуже сильно і цісар Юстініян зарядив в своїй 137 розповіді з 565 року, щоб «єпископи і презвітері божественну анафору як також молитву святого Хрещення не беззвучно але виразним голосом вимовляли, щоби вірні могли їх чути і через те могли виповняти свої душі перед Богом побожністю і благодарністю».[11] «Видима і можлива для сходу священна служба матиме бажаний успіх в очищуванні душ і для їх збудування, що й називаємо життям в Христі».[12] Врешті, тії, що держаться міцно теперішньої форми Літургії, повинні признати, що візантійська Літургія не розвивалась тільки до ХІV-го сторіччя. В ніякому моменті часу не бачилось її як в остаточно завершеній формі.[13]

Все ж таки Літургія не може статись іграшкою в руках поодиноких осіб, тобто, коли всякий священик почувається в праві виступати як літургійний законодавець. І на це також звертає увагу Другий Ватиканськнй Собор у своїй Конституції про св. Літургію: «Тому цілковито ніхто не сміє, навіть, коли він є священиком, згідно з власним уподобанням чи міркуванням до Літургії щось додавати, віднімати чи міняти».[14] Право Літургію в Церкві міняти належить одиноко до законної Власти в Церкві, то значить в патріярхальних Церквах до патріярха (або Верховного Ар­хиепископа) з його синодом.[15] В противному разі будуть відкриті двері і брами літургічному сектярству і визначний православний Автор додає до цього, «як недавно тому трапилось одній Церкві», чим він хоче правдоподібно вказати на явища в літургічному житті римо-католицької (латинської) Церкви.[16]

Ідучи за натиском деяких кругів у своїх Церквах по Другім Ватиканськім Соборі, мелхітська і українська Церкви зробили в своїх Літургіях малі реформи. Іншими словами: Літургію скорочено. Мається однак сильне враження, що тут немов вжито ножиць, щоби витяти тільки деякі повторення. Тому слушно мелхітський Екзарх Парижа архимандрит Йосиф Насраляг, цей крок назвав «реформочкою».[17]

Міркування і пропозиції

Тут висловлені думки не повинні в нікого творити враження, наче б щось затіювалось проти законної церковної власти на полі Літургії. Вони висловлені тільки, щоб дати поштовх до дискусії внутрі української католицької Церкви, щоби Синод ієрархів, який об'єднується кругом Верховного Архиепископа, зробив потрібні кроки для унаправлення божественної Літургії, щоб вона служила духовним користям їм повіреного Божого Люду.

Бажанням автора є, щоб по можливості також ієрархи, духовні і вірні українських православних Церков (будь-якої юрисдикції) увійшли в ці розмови і дискусії. Таким чином нічого не станеться, що могло б ушкодити спільну літургічну спадщину.

В роздумуваннях над поодинокими частинами божественної Літургії йдемо за переданим порядком:

Проскомидія або нротезіс

Енарксіс — приступлення до жертвоприношення

Синаксіс або Літургія слова

Синаксіс або Літургія Евхаристії-Жертви.

1. Проскомидія

Сучасна, захована своїми обрядами від очей вірних Проскомидія або Протезіс, зі своїми численними рубрикальними приписами, своєю символікою в її молитвах, розвивалась до ХІІІ-го сторіччя і в XIV-му була в Діятаксіс патріярха Філотея Коккінос (1354-1376) устабілізована. В началах був це простий обряд приготування дискосу і чаші, що виконувалось одною молитвою. Також число багатьох просфор було вперше згадане патріярхом Ніколяос Ґрамматікос (1084-1111).

Тому що Проскомидія служиться рівночасно з Часами і при замкнених дверях іконостасу, не має вона для духовного і літургічного життя вірних ніякого значення. Одинока велика просфора вважається вистачальною. Є це не лише тому, що так було вже в довгій практиці вживати тільки одну просфору, але теж і тому, що одинока просфора краще відповідає і висловлює думку Христове Тіло (Χρισται σώμα): Церква як тіло і освячене Тіло Христа, яке ми одержуємо на поживу. Або згідно з грою слів: Der eine Laib Brot wird durch den Heiligen Geist zu dem einen Leib des Herrn. («Один бохонець хліба через дію Святого Духа стає одним Тілом Господа». — Тут в німецькій мові гра слів: Ляйб = бохонець і Ляйб = тіло. Прим, перекладача). Молитви підчас приготування Дарів можуть без страти відпасти, бо підчас Літургії для них є доволі місця і вони вдійсності відбуваються.

Тому поручається повернутися до простого приготування дискосу і чаші, приготовані Дари прикрити, обкадити і над ними одну молитву вчинити: «Боже, Боже наш, Ти, що послав небесний хліб»...

Цікаво побачити грецько-англійське видання Літургії Золотоустого Патрінакос, в якому немає зовсім тексту Проскомидії і також коментар починається т.зв. Літургією оглашенних, то значить є тільки Енарксіс з пов'язаною з нею Синаксіс — Літургія слова.

2. Енарксіс

По звичайнім обкадженні і тихо сказаними словами приготування слідує голосно мовлена прослава Царства (Βασιλεία) Пресвятої Трійці: «Благословенно Царство Отця і Сина»... По цьому відкритті мовить диякон (або священик) разом з народом велику єктенію («Ірініка»). Деякі літургісти думають, що не є воно належно зразу починати молитвами просьби. В дійсності ця єкте­нія в давнину була «молитвою вірних» (пор. Апостольська Конституція). Згодом була вона злучена з Трисвятим і вкінці найшла своє місце в XIII-му сторіччі саме тут. Коли взяти до уваги цю думку, можна б згідно з «Типиконом» по «Амінь» Доксології зразу проспівати першу частину псалма 102, а саме «Благослови, душе моя Господа» аж до вірша «Щедрий і благомилостивий Господь» (102,8) і після цього слідувала б Ірініка. По Ірініка слідує антифональний псалом — і тут може бути збільшений вибір для поодиноких тижнів згідно з вісьмома гласами, чи залежно від обставин з Типикона пс. 145. По «Бо тобі належить»... могли б бути відспівані або «Єдинородний Сину і Слове Божий» або Блаженні. Підчас цих співів відбувається малий вхід, який відповідає первісному початкові Літургії.

3. Синаксіс або Літургія Слова

Вхід з євангелієм і вхід у святилище з приналежними до цього частинами (співи входу, тропарі, кондаки) повинні вповні задержатися. Молитву Трисвятого, яку священик для себе або служащих мовить, не можна ніколи виголошувати голосно. Що ж відноситься до Трисвятого, можна б оживити первісну антифональну форму, в якій вкладається між «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний помилуй нас» вірш з псалма 79. Відповідні вірші псалма можна вложити також в пісні «Ви, що в Христа хрестилися» або «Хресту Твоєму», які заступають у відповідних днях Трисвяте.

Сьогоднішня візантійська Літургія знає тільки два читання: первісна мала три. Лише в VII-му сторіччі зникло у звичайних Літургіях читання пророків. Це можна б без труднощів (принаймні добровільно) відновити. Це можна б зразу по Трисвятім долучити. Прокімен, як антифональний псалом, мав би тоді змістовну відповідь на читання пророка і був би переходом до читання Апостола. Після цього йшли би «Алилуя», псалом і євангеліє.

Українська Церква, в якій від давна нарід бере активну участь в Літургії, і нарід не легко віддає відповідні частини хорові, співакам або якомусь одному співакові, може в цей спосіб чинну участь вірних ще більше скріпити.

Гомілія повинна бути злучена зі святочним читанням євангелії. Вона повинна все мати тут своє місце, не перед Причастям або по кінцевім благословенні, як це подекуди практикується, бо вона є живим продовженням апостольської керигми-благовістя.

За вийнятком сирійського і етіопського обряду мають на цьому місці всі Літургії моління у формі літанії. У візантійській Літургії вона називається «усильна єктенія» або «сугуба». Коли православні греки цю єктенію як теж і наступні впрост залишили і священик зразу по євангелії співає возглас другої єктенії вірних, мелхіти католики зберегли сугубу єктенію. Вони дозволяють служителеві дальші власні прошения потиху в цій єктенії мовити і добавляти. Єктенія кінчиться голосно мовленою молитвою вірних другої т.зв.-єктенії вірних.

Ми склонні прийняти мелхітську розв'язку, але треба служителеві дати можливість зробити вибір заключних молитов і або мовити усильну молитву першої або молитву другої єктенії вірних. Додавання окремих прошень не повинно вважатись за латинізацію. Православні рецитують вже довше як католики мелхіти на цьому місці (для прикладу) Трисвяте за померлих, як­що Літургія служиться за них.

Що ж відноситься до єктенії оглашених, її треба виголошувати в Літургії перед Хрещенням, в день перед Хрещенням. Вона повинна починатись з проханням «Вірні, за оглашенних Господу помолімся». Молитва священика повинна бути в словах дещо змінена. Коли б хрестився дорослий, тоді ця єктенія повинна бути збереженою так, як є у літургійних книжках.

По відспіваній «Амінь» починається зразу гимн «Мм Херувимів» і цим — Літургія вірних.

Зберім структуру Літургії разом на основі сказаного:

Проскомидія

Приготування дискосу і чаші Молитва над Дарами і кадження

Енарксіс

Обсадження престолу, народу, ікон

Коротка підготовка священика

Благословенне царство

Псалом 102

Мирна єктенія

Антифональний псалом,

Благо єсть

Єдинородний Сину або Блаженства

Вхід з євангелієм

Літургія слова

Вхід в святилище Тропарі, кондаки

Молитва Трисвятого

Трисвяте з вложеними віршами 79 псалма

Читання пророків св. Письма ст. Завіту

Прокімен

Апостол

Аллилуя (антифональний псалом)

Євангелія

(Гомілія)

Сугуба єктенія

(Єктенія оглашених — тільки для Хрещення).

4. Евхаристійна Літургія

В часі херувимської пісні священик мовить молитву входу. Цю молитву «Ніхто недостойний» так як молитву Трисвятого треба все відмовляти. Священик мовить її для себе і співслужачі з ним. Тоді переносить Дари на престіл.

Це перенесення жертвованих Дарів називається Великим Входом. Нарід дуже любить цю церемонію. Деякі літургісти критикують цей Вхід, бо чесні Дари, які ще не є освячені, дуже часто так шануються, як би вже були освячені і Господь під видами був присутній (Патрінакос, Скаф і ін.). Грецький богослов Патрінакос хотів би бачити цей вхід радше безпосередньо перед Причастям![18]

Ми думаємо, що вхід з Дарами треба на цьому місці задержати і то в такий саме спосіб як він відбувається. Дари хліба і вина є прообрази-символи тієї дійсности, яку завершує освячення. У вході випереджується те, що в освяченні здійснюється. Момент часової послідовности є другорядним, тим то більше цілість спасенного діла буде охоплена. Це дуже виразно бачиться в східно-сирійській Літургії, в якій священик висловлює це в антифоні Таїнства словами: «Я сильно на Господа уповав (2 рази). Святе Тіло Христове і його прецінна кров є на святім престолі...», а вірні принимають останнє речення, відповідаючи: «їдять убогі і на­ситяться. Святе Тіло Христове і Його прецінна Кров є на святім престолі».[19]

При поставленні чесних Дарів повинен служитель мовити молитву, яка сьогодні завершується єктенією приношення: «Господи Боже вседержителю, єдиний святий...». Ця молитва не є молитвою приношення. Аналіза тексту показує, що її так треба розуміти: «Прийми моління і нас, грішних, і зволь нам достигнути до святого Твого жертовника і зроби нас спосібними...» але не: «Прийми моління і нас, грішних, і принеси (їх) до святого Твого жертовника».

Властива молитва приношення має своє місце по приготуванні Дарів перед Літургією: «За предложені чесні дари Господу помолімся. Боже, Боже наш, Ти, що послав небесний хліб, поживу всьому світові...».

Прийшовши перед царські врата, слідує коротка просьба: «Нехай пом'яне Господь Бог»... Чи на цім місці, згідно зі слов'янським звичаєм, має бути пом'янута вся ієрархія, це — питання, бо таке поминання відбувається в прошеннях по епіклезі. Якщо задержати це, вистачає, коли священик пом'яне свого єпископа, єпископ свого патріярха (Верховного Архиепископа), а Верховний Архиепископ римського папу. По поставленні чесних Дарів на престолі підчас другої частини херувимської пісні треба на цьому місці єктенію відкинути: за Дари, як це сказано було вище, було моління при кінці Проскомидії і літанія «Ангела мирна» має своє місце в прошеннях у приготуваннях до св. Причастя.

Іншими словами: По поставленні Дарів з відповідними молитвами в тихий спосіб звертається ієрей відразу до вірних, благословлячи їх миром. Поцілунок миру має бути справою тільки служачого ієрея, і співслужачих, і диякона, може теж диякон поділитись поцілунком миру з піддияконом та іншими служителя­ми біля престолу, а ці передають його далі вірним. Відповідь на «Возлюбім друга друга, щоб однодумно визнавати» має відбуватися без переходу (через окремий виголос) до загального визнання віри, тобто мовлення Нікейсько-царгородського Символу Віри (і то згід­но з обома Соборами без «Філіокве» — «і Сина») «Двері, двері» -виголос — вказує на старохристиянську дисципліну таїнственности, і тому сьогодні є без значення, треба його викинути. Це сталося недавно, як у мелхітів так, і українців.

Приходимо тепер до частини з освяченням, тобто анафори. Вступ до неї іде через діялог. Відповідь на заклик: «Станьмо гідно..., щоб святе приношення в мирі приносити», містить деяку трудність.  Коли поставити поруч більше перекладів, маємо: «Милість миру, жертва хвалення».[20] «Милосердя миру, жертва хва­лення».[21] «Дар миру, жертва хвалення».[22] «Подарунок миру, жертва хвалення».[23] «Милосердя миру, жертва хвалення».[24] Милість миру, жертву хвалення.[25]

Ця незадоволяюча відповідь має причину в тому, що в первісну відповідь ελεον, ειρηνην, Θυσιας αινεσεως - з часом замість акуза­тиву ειρηνην (знахідного відмінка) дістався генетив ειρηνες (родо­вий відмінок). Одиноко переклад Патрінакос:[26] «Mercy, peace, a sac­rifice of praise», EDeLB[27] в німецькім виданні «Літургікону»: Gnade, Frieden und Lobopfer..., відповідає первісному значенню. Вона бо є, власне, апозицією (прикладкою) до акузативу «жертва» (Αναφοραν приношення). Тому український переклад правильно повинен звуча­ти: «Милість, мир, жертву хвалення».

Підчас останньої відповіді «Достойно і праведно єсть» свяще­ник молиться тихо, продовжуючи молитву благодарення, щоб потім голосно продовжувати: «Благодаримо тебе і за цю службу». Немає сенсу голосно висказувати перед «Свят» тільки дієприслівни­кову конструкцію речення. Якщо не вдоволяємося короткою відповіддю «Достойно і праведно єсть» на заклик «Благодарім Госпо­да», може служитель виголосити також цілу молитву «Достойно».

Коли люди чи хор співають «Свят» священик мовить молитву благодарення дальше потиху, щоб голосно продовжувати: «Ти світ Твій так возлюбив єси...». *

Не тільки молитву введення, але також анамнезу і епіклезу тре­ба виголошувати голосно і при тому нарід при епіклезі повинен ка­зати «Амінь». Годимося з Патрінакосом цілковито, коли він каже:[28] «Це є сумний епілог..., що наш нарід не чує слів епіклези і через те не може зі своїми власними молитвами злучитися, щоби вимолити кріпость, провід через Святого Духа як теж Боже прощення і мило­сердя, що було б приготуванням до Причастя і до життя в благо­даті».

Вступна молитва, анамнеза і епіклеза творять нероздільну цілість. «Тому, коли хочемо бути вірними Літургії і в висліді того основній богословії, треба додати, що слова молитви вступу здійснюються в анамнезі. Не може бути мови про їхню рецитативну форму виголошення.

Епіклеза закінчується молитвою за овочі Причастя і веде до великої просьби, диптихів, в якій земна Церква лучиться з не­бесною: «Ще приносимо Тобі цю словесну службу…».

Відновлюючи так Літургію треба вірним у катехизі пояснити, що обкадження Дарів і престолу підчас Богородичної пісні не має на увазі Дарів, але звернене воно на Диптихи. Ішлося давніше про дві таблички, на яких були написані літургічні намірення й імена тих, що їх поминалося в Літургії. При називанні кожного імени диякон (або служитель) кадив один раз.

Сьогоднішня форма великої просительної молитви має ще тільки дві співані частини. В другій частині служитель в слов'янських Церквах поминає всю ієрархію, від якої він залежний (в греків тільки власного ієрарха; первоієрархи поминають усіх інших первоієрархів, з якими вони є у молитовному єднанні). Просьбою про Христове милосердя кінчиться Анафора.

Приготування до прийняття святого Причастя починається зараз по закінченні Анафори єктенією, яка лучиться з прадавною просьбою літанією (аітесіс) «Ангела мирна». Коли ми її по перенесенні Дарів (великий Вхід) залишили, тим то тепер, задля її богословського значення і їй властивого літургічного місця, тут треба поставити. Тут находимо ми єктенію «Ангела мирна» в сиро-антіохійській Літургії (катулікі), якої дальшим продовженням є візантійська.[29] Священича молитва, що вложена в цю єктенію може бути служителем мовлена голосно. Вона має спільнотний характер, так само як молитва про вірних, що склонили свої голови по «Отче наш». Натомість потиху священик буде мовити молитву перед піднесенням Агнця — «Святеє святим».

По піднесенні Агнця і відповіді народу нарід співає причастен у спосіб як антифональні псалми, не тільки як антифон, як це буває сьогодні. В межичасі служитель сповняє так зв. «ручні акти»: ломания Агнця, знак хреста, вложення частинки в чашу і обряд теплоти (ζεον) Тут евентуально може спів псалма бути перерваний, щоби всі разом, то значить служитель і вірні, могли проказати молитву приготування «Вірую, Господи, і визнаю...» як також «Вечері Твоєї тайної».

Підчас Причастя служителя і диякона можна продовжувати спів Причасного.

Обряд розділювання св. Причастя не потребує жодних змін. В часі Причастя можна співати гимн «Вечері Твоєї Тайної» або «Тіло Христове прийміте» або якийсь інший відповідний текст.

По св. Причастю відбувається все так, як поставлено в літургічних книгах. Хоча при дияконськім заклику в єктенії подяки «Прості прийнявши.. достойно благодарім Господа», нарід може по тихій молитві подяки священика відповісти: «Благодаримо Тебе, Владико чоловіколюбче... бо Ти є наше освячення і Тобі славу возсилаємо... Амінь».

Закінчення Літургії відбувається в звичайний спосіб: «В мирі вийдім», заамвонна молитва, кінцеве благословення і «Христос істинний Бог»...

На кінець Літургії, евентуально по відспіванні «Многолітствія», священик роздає Антидор, принаймні в неділі і святочні дні. Де цей звичай залишено, він повинен бути відновлений, бо він є сильно наголошеним знаком церковної спільноти. Притім священик каже або «Нехай Господь береже твоє тіло і твою душу для вічного життя» або «Нехай зійде на тебе благословення милосердного Бо­га», а вірний відповідає «Амінь».

Зберімо знову на заключення структуру евхаристійної Служби:

Херувимська пісня (1-ша частина)

Молитва «Ніхто недостоїн»

Перенесення Дарів з молитвою «Господи, всемогучий Боже»

Короткі поминання перед царськими дверми

Поставлення Дарів на престіл

Поцілунок миру

Визнання віри

Анафора

Вступний діялог

Молитва з «Свят»

Продовження молитви благодарения

Освячення

Епіклеза

Велика молитва просьби

Закінчення

Приготування до Причастя

Просительна молитва з Аітесіс

Отче наш

Молитва про вірних

Піднесення Агнця

Причастен (перша частина)

Ломання Агнця, вкладення частини в чашу і теплота

Молитва перед прийняттям св. Таїнств

Причастен (друга частина)

Принимання св. Причастя

Причастя священика (і співслужителів)

Причастя диякона

Причастя вірних

По Причастю

Благословення народу Св. Тайнами

Пісня по Причастю

Благодарения

«З миром вийдім»

Заамвонна молитва

Тиха молитва священика

Благословення

Отпуст — «Христос істинний Бог»

Роздача Антидору

Закінчення

В цій дискусійній праці не мали ми наміру ані пропонувати нову Літургію ані сущно міняти її дотеперішню форму. Наш намір іде радше в напрямі, який вказав Другий Ватиканський Собор, то зн. скарби візантійської Літургії, які є спільною спадщиною українців католиків і православних, зробити доступними для участи Божого Люду, щоби його участь у Божественній Літургії була посилена і збільшена. Це було причиною, що ми так сильно були за відновленням антифональних співів на відповідних місцях Літургії як теж за тим, щоб деякі молитви були виголошувані голосно, молитви комунітарного характеру.

Намагання, щоб зробити реформу візантійської Літургії не обмежуються тільки до української Церкви. Також і в інших православних і східно-католицьких Церквах візантійського обряду с в процесі такі спроби. З вдячністю взяли ми тому і деякі заохоти з грецької православної Церкви і мелхітської греко-католицької.

Коли служіння евхаристійної божественної Літургії має бути серцем всього духовного і літургічного життя для всіх вірних, а ж тільки для духовних осіб, тоді мусить вона відповідати своєю формою літургічним, керигматичним і духовним завданням. Якщо ця праця до цього в будь-якій мірі причинялась, вона не буя написана надаремно.

(Переложив з німецької мови о. І. Музичка)

---

[1] Порівняй: І. Malak, The Eucharistiс Divine Liturgy according to the rite of the Coptic Church of Alexandria: J. Madey, The Eucharistiс Liturgy in the Christian East. Kottayam-Paderborn 1984, ст. 26.

[2] Порівняй: J. Chrysostomus, Die religiösen Kräfte in der russischen Geschichte. München 1961, ст. 120-122.

[3] Metropolit Maxіmos von Sardes. Das ökumenische Patriarchat in der orthodoxen Kirche (Veröffentlichungen der Stiftung Oratio & Dominica), Frei­burg-Basel-Wien 1980, ст. 378-384; J. Madey, Church — history of the Ukrainian: En­cyclopedia of Ukraine, Toronto-Buffalo-London 1984, І, ст. 476.

[4] Див. М. Марусин, Божественна Літургія в київській Митрополії списку Ісидорового Літургікона з XV ст.: «Богословія». ч. 25-28 (1964), ст. 33-61; О.Горбач, Ісидорів Служебник, словянськй рукопис ч. 14 Ватиканської Бібліотеки. «Богословія», ч. 25-28 (1964), ст. 62-113, а зокрема ст. 100-113 (текст).

[5] Proche-Orient Chretien 11 (1961), ст. 177.

[6] J. Nasrallah, Eglise Мelchite et Union des Eglises. Paris 1976, ст. 177.

[7] Див. нота ч.5.

[8] N.D.Patrinacos, The Orthodox Liturgv, The Greek Text with a completely new translation followed by Notes on the text, The Sunday Gospel and Apostolic readings, together with tracing the development of the Orthodox Liturgy from the 2nd century to this day. Foreword by Archbishop Iakovos, Primate of the Greek Orthodox Church in the Americas, New York 1975.

[9] N.D.Patrinacos, цит.тв., ст. 307.

[10] Там само, ст. 307 сл.

[11] Там само, ст. 310.

[12] Там само, ст. 314.

[13] Порівняй: N.D. Patrinacos, цит. mв., ст. 316.

[14] Vaticanum II, Конституція Sacmsactum Соncillium, ч. 22 § 3.

[15] Vaticanum II» Декрет Оrіепіаіum Ecclesiarum ч. 23 у зв'язку з ч. 10.

[16] N.D. Patrinacos, щит. тв., ст. 319 сл.

[17] J.Nasrallah. Еglise Melchite et Union des Eglises, 27.

[18] n.d. Patrinacos, uum. mв., cт. 296f. Taкoж: E. Skaf, The Holy and Divine Liturgy of the Melkite Greek Catholic Church: J. Madey, The Eucharistic Liturgy in the Christian East, Kottajam-Paderborn 1984, ст. 309 сл.

[19] Syromalabar Sabhayude Qurbanakramam, Alwaye 1967, ст.18; J.Madey-G.Vavanikunnel, Qurhana oder Die Eucharistkfeier der Thomaschristen Indiens. Paderborn-Changanacherry-Trivandrum 1968.cт. 44.

[20] Dr. М Hornykevitsch. Die göttliche Liturgie unseres heiligen Vaters Johannes Chrysostomus. Erzhischofs von Konstantinopel. Klosterneuburg ¹1936. ст.77.

[21] Euchmistiefeier nach der Göttlichen Liturgie unseres heiligen Vaters Johannes Chrysostomus im bvzantinisch-slavischen Ritus. Krefeld o.J.,cт. 28.

[22] Mgr. P.G. Scolardi, Liturgie de Saint Jean Chrysostome. Marseiile 1961 cт. 34.

[23] Russische Gemeinde vom Schutz der Gottesmutter,  Die göttliche Liturgie unseres heiligen Vaters Johannes Chrvsostomus in hvzantinisch-russisch Ritus, Kirchenslawisch-deutsch. Essen 1979, ст . 41.

[24] The Divine and Holy Liturgy of Saint John Chrysostom. Harissa-Allendale 1978, ст. 43 (englisch).ст. 49 (arabisch).

[25] Сшященна і Божественна Літургія во святих Отця нашого Йоана Золотоустого, Рим 1968,ст. 49.

[26] N.D. Patrinacos. цит. тв., ст. 43.

[27] N. Edelby,  Liturgikon. «Meßbuch» der bzyantinischen Kirche. Recklinghausen 1967.  ст.  454.

[28] N.D. Patrinacos. цит. тв., ст. 325.

[29] G. Khouri-Sarkis, L'origine syrienne de l’anaphore byzantine de samt Jean Chrysostome: «L'Orient Syrien» 7 (1962), ст. 59; Projet de Restauration de la Liturgie syrienne d'Antioche: «L'Orient Syrien» 9 (1964), ст. 409-442; Projet de restauratkm de la liturgie de Jerusalem-Antioche: там само, 10 (1965), ст. 3-40, зокрема ст. 31.