вівторок, 15 квітня 2014 р.

Літургійне воскресіння

Написати про необхідність літургійного оновлення чи радше оновлення візантійської літургійної традицій мене надихає багато чого. Передовсім купа різноманітних досліджень, серед яких і сам присвятив багато дечого саме оновленню літургійної реформи. Останньо ж мені про стан нашої літургії та необхідність її воскресіння щоденно (бо більше співаю у крилосі) нагадує одна із чудесних ікон у нашій церкві сщмч.Климентія на вул. Кривоноса 1. 
Лише реставратор може сказати, що у цій іконі до чого. Тут переплелись чудесні мистецькі надбання багатьох поколінь. Ікона втратила своє обрамлення, про красу якого лише можна здогадуватися. Вона також має кілька пластів - знизу написана в одному стилі, зверху в іншому. Частина іконопису взагалі знищена. Звичайно, якщо добрий богослов сяде на кілька днів на хліб і воду і почне богомудрствувати, він за якийсь час знайде всьому цьому певне "оправдання" і "значення", але навіть неозброєним оком можна побачити, що ця ікона не є цілісною і, як наслідок, не дуже придатною до її основного призначення - провадження вірних до Бога через споглядання. Така ікона є радше добрим цінним музейним експонатом та прекрасним об'єктом для наукових досліджень, ніж справді іконою Богоматері.
Те саме, а може навіть і у набагато гіршому стані, являє сучасна літургійна традиція церков візантійського обряду. Дві, різні за духовістю, часом та стилем традиції - катедральна та монаша - у 16-му столітті були поєднані у штучний твір, який почали серйозно досліджувати і осмислювати лише на початку минулого століття. 
Безліч коментаторів ламають собі голову над тим, як пояснити безкінечні вступні і завершальні обряди до основної молитви, від якої у багатьох випадках залишились якісь мізерні уламки. Світильними називаємо тексти в яких нічого не говориться про світло, ані навіть не здійснюється якийсь особливий обряд його запалення. Обряди, які у багатьох випадках надавали значення текстам або тексти, які супроводжували обряди, відірвані від свого природного зв'язку. Молитви, завданням яких є впровадити молитовників у ту чи іншу частину молитовного таїнства, священики "відмовляють 'про себе'", вбачаючи таїнственність у незнанні чи нерозумінні. Кричущий приклад - з одного боку завжди є нарікання на тривалість служб, з іншого - постійне заохочення до приготування до богослужіння і подяки після нього. Сам чин Божественної літургії, для прикладу, має молитву приготування до причастя і молитву подяки за дар причастя (кожна із трьох наших Божественних Літургій має свої власні), але, оскільки священик мовить ці молитви "тайно", вірні "відмовляють" молитви перед причастям, додають окрему "причасну" молитву (Вірую, Господи, і ісповідую...) і їх заохочується до "відмовляння" подячних молитов після причастя. Жодним чином не будучи противником усильнішої молитви, все ж таки ставлю питання: Чи використали ми всю молитовну міць літургійного чину перед тим, як впроваджувати додаткові моління? Прикладів цього можна наводити безліч у кожному із літургійних молінь візантійської традиції.
Все це спричинилось до виникнення "традиції", яка ігнорує всякий здоровий глузд, "традиції", яка ставить за ціль кількість, а не якість, "традиції", яка слідує своїй власній "таїнственній" логіці, а відтак, ігнорує логіку природну. Ігнорування природних зв'язків і природної логіки у літургійній молитві "клерикалізує" її і заохочує вірних до пошуку логічної служби у паралітургійних моліннях, і це ще в кращому випадку. Складність літургійних структур, відсутність логічних взаємзв'язків між окремими частинами літургії, навмисне ігнорування часу богослужінь (вечірня зранку, утреня ввечір, всі малі часи разом), залишають вірних напризволяще із "скритою" життєдайною скарбницею духовних благ - Літургією, яка є основним інструментом дії Духа Святого.
Не дивина, що християнство наше страшенно забобонне. Бо забобон і полягає у своєрідній нелогічності і недоступності, у правилі "бо так сказано". Забобон не обговорюється, і вже зовсім не піддається осмисленню, бо внаслідок осмислення, тратить свою силу. Різдво у різдвяних стравах, Богоявлення для освячення води, Стрітення задля свічки, піст для скурпульозного неїдження "заборонених" страв, пасхальне яйце, як центральний образ свята Воскресіння, Зелені свята, первоплодні, медові та інші Спаси, ходіння в церкву задля поставленої свічки і багатство інших "магічних" причин дотику вірних із літургійною дійсністю є наслідками нелогічності нашої літургійної традиції.
Повертаючи до прикладу описаної вище ікони, візьмусь ствердити, що якщо б запропонувати "канонізувати" такий зруйнований історією тип ікони, було б очевидним, що це - безглуздя, яке не має нічого спільного із справжньою традиційною іконографією. Все ж, як літургійний історик і богослов, беруся ствердити, що саме так ми поступаємо із нашою літургійною традицією.
Проблема консервативності щодо літургійної традиції у тому, що вона керується страхом. Страх втратити надбання попередніх поколінь ставить під сумнів принципову можливість будь-яких, навіть історично і логічно оправданих змін в літургії. Все ж мислячи так, ми втрачаємо набагато більше, ми втрачаємо саму літургію, можливість дієвості її для тих, задля кого її було створено - вірних церкви Христової. Надто часто у наших рішеннях ми забуваємо заклик Христа не боятися. Надто часто певність "хоч якогось збереження таланту" стає для нас підставою для рішення "не ризикувати" навіть тоді, коли є припущення його примноження. Надто часто, беручи на себе відповідальність зберегти церкву від воріт диявола ми забуваємо, що Господь дав слово, що "ворота адові не переможуть її". Надто часто, намагаючись зберегти збудовані попередніми поколіннями коридори для зручнішого віяння Духа Святого ми забуваємо, що "Він віє, де захоче".
Церковна традиція взагалі і літургійна зокрема не полягає у тому, щоб ми максимально консервували надбання наших отців, але щоб їх прикладом керуючись відкрились на діяння Святого Духа у наших серцях тут і тепер і дозволили Йому згідно із традицією Ним створеною творити і возносити вічно нову пісню Господеві. 
переклад російською

Немає коментарів:

Дописати коментар